«Калі траш» у перекладі з ромської означає «чорний жах». Так цей період в історії ромів за часів Другої світової війни називає частина активістів та представників ромської інтелігенції. Інші надають перевагу терміну «Параймос». Але в побуті обидва слова не використовуються. Для ромів геноцид – це подекуди сліпа пляма, про яку вони розповідають неохоче. Тому і назви він не має. Лише «врямя кала умарнас лэ ромэн» – час, коли вбивали ромів. І це говорить набагато більше, ніж будь-який науковий термін.
Цвіт вишні встеляє подвір’я. Старша жінка, жартуючи, запрошує гостей та зав’язує на голові святкову квітчасту хустку, яку їй винесла невістка. Додає, сміючись: «Бо ж треба, аби було видно, що циганка».
– Я тоді мала була, два роки десь, – починає свою розповідь пані Софія, а далі, скромно всміхнувшись, поправляє неслухняне пасмо. Серед місцевих вона більше відома просто й по-своєму – баба Сонька. Їй 78. Більшу частину життя вона прожила у Каховці, що на Херсонщині. Війну жінка пам’ятає з розповідей свого тата. Каже, що в той час родині довелося пережити чимало.
– Тоді вже почали ловить циган, – вона скрушно хитає головою, – ходили по хатах, шукали. То люди й тікали, хто куди. Так нас і стрів один німець посеред лісу. Питає в батька по-німецьки: «Циган?». А батько чорний, з красивими довгими вусами, та й мати чорна, зі мною на руках – зразу видно, хто такі.
Тоді їх повели до сільради й наказали чекати. Так вони просиділи до заходу сонця. Після того двоє хлопців з гвинтівками покликали їх за собою.
– Нам ще дівчата, які в тій сільраді працювали, сказали, що то вас поведуть на смерть. Стрілять будуть, – каже жінка, насупивши брови.
Розповідає, що тоді дорогою до лісопосадки її мати впала на коліна, почала плакати й просити, щоб їх відпустили. Мовляв, ось дитина мала на руках, як таке життя забирати. Невідомо, чи й справді материнські сльози тоді так розчулили тих юнаків. Проте смерть того разу дивом оминула родину пані Софії.
– Мати плакала-плакала, і тут вони вдруг кажуть: «Ми зараз стрельнемо угору тричі. Ви поскидайте тут свої одежі – так, наче тут були вбиті – і тікайте. Але в скирди не лізьте! Бо тут ходять зі штриками, сіно перевіряють».
Інколи вдавалося знайти порятунок у лісах. У часи війни роми та партизани неодноразово допомагали одні одним, коли це було взаємовигідно. Зрештою, тато пані Софії також згодом долучився до партизанів, хоча військова справа тоді була чужою для багатьох ромів. Доводилося обирати, по яку сторону бути, інакше – смерть. Співпраця з партизанами обіцяла бодай мінімальний захист від нацистів.
– Батько в лісах допомагав коней переганяти, їсти возив – різне робив. А мати то там у людей підпрацьовувала, то там – де доводилось. За усяку роботу бралась, щоб вижити. Так і перебули ту кляту війну. Отака жизнь була їхня собача, – зітхає жінка.
Впродовж тривалого часу, вже у розпал ромського геноциду, нацисти усували ромів як злодіїв, волоцюг, «небажаних, шкідливих елементів суспільства». Ці характеристики приписували їм з народження. Спершу нацисти ізолювали виключно маргінальних поодиноких ромів, але згодом все це перетворилося на знищення цілої нації. До концтаборів забирали всіх, зокрема і чоловіків, які служили у німецькій армії, ордени та нагороди тут вже не грали жодної ролі.
Для підтвердження своїх теорій нацисти шукали «наукове підґрунтя». Однією з підстав стала дисертація німецької психологині та расової антропологині Єви Юстін під назвою «Долі циганських дітей та їхніх нащадків, вихованих у чужому середовищі». У цій псевдонауковій праці вона стверджувала, що схильність до крадіжок, неробства, недоумкуватості та інцесту в ромів – у крові. Її праця ще більше зміцнила кліше «циган – злодій».
– В мене була одна історія, пов'язана з цим, ще в студентські роки, – каже молодий хлопець із глибокими темними очима. Розповідаючи про ромів, він помітно нервує та обережно підбирає слова, час від часу шукаючи їх за вікном.
Він – ромський активіст, діалектознавець, перекладач, етнограф та вчитель Каховської школи №6 Януш Панченко. Ще в школі він зацікавився історією свого народу і зараз, у свої 29, активно займається популяризацією ромського питання, зокрема, серед дітей та підлітків.
У 2017 році Януш (в центрі) заснував організацію «Романо Тхан», навколо якої об'єднав молодь Каховки, щоб популяризувати освіту серед ромів
– Коли я поселявся в гуртожиток, кімнату вибрав інтуїтивно: один із моїх майбутніх сусідів мав прізвище «Циганков». От я і подумав: «Чому б і ні?».
Януш тоді вирішив одразу не розкривати свою національність. Як виявилося, недарма.
– І коли того Циганкова не було в кімнаті, я став свідком такої розмови. Студенти активно обговорювали… скажімо так, «непевне походження» свого нового сусіда. А один з них ще й додав: «Це ж якщо він циган, треба вєщі ховать, бо красти буде!» – каже, сумно всміхнувшись.
Роми змушені приховувати свою національність і сьогодні. Здавалося б: нацисти та расові теорії пішли в минуле, проте конфлікти на цьому ґрунті існують дотепер. Януш розповідає, що батьки здебільшого вчать дітей приховувати те, ким вони є насправді. Роми пишаються своєю національністю, але лише поміж своїми. Заявити про те, що ти ром – це виклик.
– Дітям кажуть називатися ким завгодно: приміром, турком або азербайджанцем. Але в жодному разі не циганом. Це така собі спроба захистити себе від нападу, – каже юнак. – Бо інакше, наприклад, якщо щось десь зникне, одразу подумають на тебе. Навіть не знаючи, якою людиною ти є. Циган? Ну, все з тобою зрозуміло.
Етнічні упередження та агресія в бік будь-якого прояву іншості залишаються поширеною практикою і у XXI столітті. Осмислення пережитого та пошук нових рішень, примирення та свідомого, адекватного співжиття – це складний та довгий процес. Але необхідний як для діалогу із іншими національностями (зокрема українцями), так і для прийняття самих себе.
– Роми намагаються уникати цієї теми в розмовах із дітьми. Війна, геноцид, насилля – у нас це, як правило, теми-табу для дітей, яким ще немає 16-17 років. Особливо від цього намагаються вберегти дівчат, – розповідає Януш.
Хлопець каже, що зараз часи відчутно змінюються, а заразом зростає інтерес до теми війни та минулого. Підлітки цікавляться ромською історією, читають про Другу світову, починають ставити запитання, зокрема, і про геноцид. Але, на жаль, з кожним роком зменшується кількість тих, хто би міг їм про це розповісти з перших уст.
– Тому, приміром, моє покоління ще відчуває певний зв'язок із цим періодом в історії, бо ми чули ці розповіді від живих людей, – він на секунду замислюється. – Але думаю, що наступні покоління вже інакше це відчуватимуть.
У ромів є одне слово — «муто», тобто «німий». Так вони у часи Другої світової називали нацистів, відмежовуючи їх від німців (ромською – «нємцо»). Походження слова «муто» досить очевидне: дослівний переклад «німець – німий» та спільний корінь. Але історія наклала свій відбиток. І сьогодні, згадуючи про нацистський режим та геноцид, роми і собі воліють мовчати. У деяких ромських родинах це слово поступово почало втрачати своє первинне значення. Натомість перетворюється у мовчазне нагадування про пролиту кров.
Війна залишила свій відбиток на багатьох ромських родинах Херсонщини. Старші люди лише зрідка все ж наважуються розповісти про пережите своїм онукам. Тому Януш вирішив докласти зусиль, аби зберегти цей цінний досвід очевидців: він почав записувати невеликі інтерв'ю з ромами Херсонської області, які народилися до 1945 року, та збирати у свій архів. У себе вдома Януш організовує невеликі сімейні зустрічі, на які запрошує своїх учнів різного віку. Головними гостями таких вечорів є старші люди, які народилися у часи війни та пережили геноцид. Вони розповідають те, що пам’ятають чи то з власного досвіду, чи то з розповідей своїх батьків. Хлопець переконаний, що ці розмови – перший крок до подолання бар'єру непромовленого.
Баба Рая з дітьми
За великим столом, вкритим білою скатертиною, зібралися три покоління: наймолодшому Колі нещодавно виповнилося шість. Героїні вечора – пані Раї – 77. Поки жінка розповідає свою історію про те, як її, десяту дитину в родині, мати випадково лишила у хаті, тікаючи від німців, які наступали. Діти сиділи, затамувавши подих. Ніхто не наважувався перебити чи вставити своє запитання: повага до старших у ромській традиції – не порожній звук.
– Коли в сім'ї три-чотири дитини, то їх ще можна сховати в якийсь підвал, – зітхає жінка. – А нас – десять душ! То й не дивно, що мати похапала всіх бігом і давай втікать. Зі старшими ж дітьми воно легше. А мене, малу, так у тій колисці й забули.
Тоді її – маленьку дівчинку – від смерті врятувала випадковість. Жінка розповідає, що тоді у їхню хату поцілив снаряд, так, що пів будинку розлетілося на друзки.
– А я, – вона на мить замовкає, – лежала в іншому крилі дому. Пощастило, що батько мав добру роботу та велику хату.
Після завершення розповіді пані Раї діти обережно починають запитувати. Їхні запитання прості, а цікавість нестримна. «А що цигани їли, коли їздили кочувать? Брали кашу з собою?», «Де спали?» або «А як звали всіх ваших братів та сестер? Цілих дев’ять!» — вигукують один поперед одного. Молодші діти майже нічого не знають про війну та «Калі траш». Старші мають приблизне уявлення: перед карантином вони тільки почали вивчати період Другої світової у школі. Над питанням, чому німці вбивали ромів, діти довго міркують. Здебільшого вони знизують плечима та кажуть: «Не знаю». Дехто з них пробує вгадати та висловлює свої припущення.
– А хто їх знає, – каже тринадцятирічний Коля. – Може, їм щось не понравилось. Наприклад, цигани пригласили німців на чай. А їм печиво не таке.
Непопулярність проговорення цієї травми серед ромів призводить також і до того, що більшість «ґаджьо» (так роми називають нециган) не асоціюють їх із цим історичним періодом. Як про жертв нацистського геноциду та репресій частіше згадують євреїв. Тому дуже часто згадка про ромів у цьому контексті викликає лише збій у матриці. Це дуже легко можна пояснити. І навіть не варто одразу шукати у цьому негативний підтекст свідомого ігнорування ромів та їхньої історії. Відповідь ховається у цифрах. Чисельність жертв єврейського народу сягає 6 мільйонів, в той час, як серед ромів було знищено близько 200 тисяч. Тому сьогодні лише одиниці знають про 2 серпня та так звану «циганську ніч», що також було частиною Голокосту. Тоді в ніч з 2 на 3 серпня 1944 року у нацистському таборі смерті «Аушвіц-Біркенау», що біля Освенцима, у газових камерах було вбито близько 3000 ромів. У ту ніч нацисти офіційно закрили «ромське питання», повністю ліквідувавши ромський табір, та поставили остаточну крапку у цій історії.
Цю дату у всьому світі визнали Міжнародним днем ромського геноциду для вшанування пам'яті загиблих. У 2004 році цей День визнали на державному рівні й в Україні.
Януш каже, що подібні дати дуже часто невідомі навіть для самих ромів, що вже казати про українців. Деталі історії знають хіба що активісти та історики, які займаються дослідженням цих тем. Натомість переважна більшість дорослих ромів не надто цікавиться цим питанням, а звідси виходить, що і молодші покоління не дуже обізнані у історії свого народу.
– Останнім часом в нас трохи прижився Міжнародний день ромів, який ми святкуємо 8 квітня. Ця дата з'явилася на слуху, – розповідає хлопець. – Тож тепер роми поступово звикають вітати один одного в цей день та якось мінімально його святкувати.
Але сьогодні цікавість до цього все одно виявляє всього лише невелика частка ромів. Приміром, у школі, де працює Януш, про 8 квітня діти дізналися тільки від нього. Хоча там навчається близько пів сотні ромів.
Та це не заважає команді громадської організації «Романо Тхан» популяризувати ромські традицію та культуру серед жителів Каховки. Януш та Вова Панченки разом із Нелею Кокуль підходять до цієї справи відповідально. Культурна традиція їхнього народу є важливою складовою їхньої ідентичності. Вони переконані, що варто почати розповідати. І це, у свою чергу, багато чого змінить.
– Чому я це роблю? – 23-річна Неля замислено повторює запитання та кілька секунд мовчить. На її плечах – сімейна реліквія та Нелина гордість. Це велика червона хустка, яка колись належала її бабусі.
– Мені б дуже хотілося, щоб наш народ не оцінювали виключно за поганими вчинками однієї людини. І не думали, що ми усі такі, – продовжує вона. – Хочу, щоб ми теж чогось вартували. Кожна людина не просто так з'являється на цей світ, правда ж?
Дівчина із захватом розповідає про те, як два роки тому на Міжнародний день ромів її дядько – лідер ромської громади у Золотоноші – Володимир Бамбула організував в парку свято для ромів. Найприємнішою несподіванкою для дівчини стало те, що перехожі також із неприхованою цікавістю долучалися до святкування, розпитували про свято і ромську культуру.
– Я думала, що на святкування прийдуть лише цигани, а прийшло дуже-дуже багато різних людей, – із гордістю каже Неля. – Ми палили вогнище, варили кашу та пригощали всіх охочих. Було таке відчуття, ніби ми, усі разом, опинилися у зовсім іншому часі.
Фото з архіву Нелi
– Мене тоді переповнювали емоції, – каже Неля. – Знаєте, все ніяк не полишало відчуття гордості та вдячності. Було приємно, що вони цікавляться нами та нашим життям так само, як і ми – українськими традиціями та історією.
Це свідчить щонайменше про те, що діалог та взаєморозуміння можливі, незважаючи на всі упередження та стереотипи. Варто лише зробити крок назустріч та заварити спільну чашку чаю. Та найголовніше: почати говорити, щоб «муто» залишилося в минулому. Заговори, щоб я тебе почув. Заговори, щоб я тебе побачив.
