У Донецькій області живе понад 70 тисяч греків. Вони мали довгий шлях до Приазов’я: наприкінці 18-го століття переселилися сюди із Криму.
На півострів греки потрапили іще із VII ст. до н. е., під час грецької колонізації Північного Причорномор’я.
У Криму греки жили пліч-о-пліч із кримськими татарами, доки півострів не завоювала Російська імперія. Згодом, у 1780-х, Катерина II ініціювала виселення греків на північне узбережжя Азовського моря.
Дослідники не мають однозначної відповіді, чому так сталося. Частина вважає, що греки самі попросили імператрицю про переселення, бо відчували тиск із боку мусульман Криму. Інші впевнені, що переселення було насильницьким. Багатотисячній грецькій спільності перехід дався важко: більша частина загинула у дорозі – міграція випала на найхолодніші місяці.
Після важкої дороги греки врешті почали нове життя у донецьких степах. Перший час жили у землянках, потім зводили будинки із глини та соломи, обгороджуючи каменем. Нові поселення найчастіше називали як свої рідні на півострові. Так у Донецькій області з’явилися Урзуф, Ялта Улакли та Старий Крим.
Серед греків Приазов’я, з точки зору лінгвістів, розрізняють урумів-тюркофонів та румеїв-еллінофонів. І уруми, і румеї називають себе однаково «греками», але у побутовому спілкування зазвичай порозумітися не зможуть.
Урумська мова ближча до кримськотатарською, а румейська споріднена з грецькою. Насправді ж діалект кожного села унікальний.
Сьогодні у Приазов’ї важко знайти людей, які вільно спілкуються урумською чи румейською.
Молоді греки майже повністю асимілювалися із українсько-російськомовним сходом України.
У сільському будинку культури прохолодніше, ніж на вулиці. У крайній невеликій кімнаті збираються учасники товариства анадольських греків «Еллініада».
На стінах – медалі, грамоти, зроблені власноруч стенди із фотографіями. Поруч висять два великі святково розвішені прапори – грецький та український.
Жінки у національних грецьких костюмах кутаються у верхній одяг. Їх у фольклорному ансамблі шестеро.
На столі – різнокольорові кружки, цукерки, грецькі чебуреки (чирчир) і шмуш (листковий пиріг, начинений гарбузом і м’ясом).
Із невеликого села Анадоль до лінії розмежування – трохи більше ніж 30 кілометрів. Така ж відстань і до районного центру Волноваха.
Навколо Анадолі розташовані кілька військових баз, а ще кілька років тому село було місцевим «туристичним центром»: із навколишньої місцевості сюди приїжджали купатися в кар’єрі.
Світлана Харабет, голова товариства «Еллініада», зустрічає у дверях місцевого будинку культури у грецькому національному костюмі. З порогу розповідає про те, чому греки опинилися на Донеччині.
Село заснували анатолійські греки із Османської імперії. У приазовських необжитих степах їм довелося починати все спочатку: займалися тваринництвом, скотарством, садівництвом і бджільництвом, вирощували і сушили тютюн на продаж.
Після Другої світової війни, у 1947 році, сюди, у грецькі села, радянська влада переселяла людей із Західної України. Так в Анадолі з’явилися 47 сімей із сіл Верхня та Нижня Яблунька Турківського району Львівської області. Клімат для українців із західних областей був надто сухим і вітряним, але значна частина все ж залишилася на Приазов’ї.
«З того часу розпочалася активна асиміляція – греки створювали сім’ї з українцями та росіянами. Раніше вважалося, що греки мають одружуватися лише із греками», – розповідає в. о. сільського голови Віра Любченко (Майтамал). Вона, родом із грецької сім’ї, також вийшла заміж за українця.
Тепер в Анадолі важко знайти жителя, у якого всі рідні були б греками. Сім’ї стали багатонаціональними. У 2001 місцеві греки в Анадолі створили власну громадську організацію. Нині понад сотня анадольців – її учасники.
Через дорогу від будинку культури – навчально-виховний комплекс I–II ступенів. Тут трохи більше ніж двадцять дітей факультативно вивчають новогрецьку мову. Викладач приїжджає із Донського за 15 кілометрів кілька разів на тиждень.
Школу в Анадолі збудували у 1913 році. Тоді на її створення половину грошей дала Маріупольська земська управа, другу – назбирали самі жителі села. Із того часу будівля повністю збереглвся – замінили лише вікна і двері, провели косметичний ремонт. У школі на підлозі лежить та ж сама плитка, що й понад сто років тому. У приміщенні тепло.
У просторому холі НВК стоїть стіл для тенісу й інсталяція «Я люблю Анадоль». Стіни прикрашені грецьким орнаментом. Біля входу на стіні вкладений напис грецькою мовою «Калі хроня, хроня полла», що означає «На добрі часи, щасливі часи».
Діти, які вивчають тут новогрецьку, часто продовжують навчання в Маріупольському державному університеті на грецькій філології. У школі кажуть, що із села мало хто виїжджає до Греції, хоча багато із тутешніх жителів хоча б раз там бували.
Приазовські греки признаються, що мають особливо ніжні стосунки із Грецією – приїжджають туди і почуваються, наче вдома. Для них це друга батьківщина, але перша тут – на Донбасі.
Директорка школи Таміла Стуліко показує кабінети і музей. Як з’ясується пізніше, у кожному грецькому селі є музей або хоча б кімната, присвячена національній історії.
Навчальний заклад співпрацює із Підгірцями Львівської області. Один із військових, який служив поблизу Анадолі, звідти родом. Нині діти звідси їздять на Львівщину в гості.
Три роки тому у центрі села встановили пам’ятник грекам – жертвам нацистської окупації. Камінь, на якому встановлені пам’ятні дошки, привезли із тепер затопленого анадольського гранітного кар’єру. Гравіювання на плитах зробили у Маріуполі.
У 1937 році нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав наказ про знищення греків. Грецька операція НКВС почалася 15 грудня і тривала кілька тижнів. Із місцевих із Приазов’я постраждали понад 5000 осіб, із Анадолі – більше ніж сотня.
На плитах викарбувані 106 прізвищ місцевих репресованих. Найгірше, каже Віра Любченко, – ніхто не знає, де саме вони поховані. До встановлення пам’ятника у приазовських греків не було місця, куди б можна було нести квіти на пам’ять про розстріляних.
Анадольці кажуть, що саме у ті часи відбувалося найбільше піднесення грецької культури в Донецькій області: мова викладання у школах була грецькою, друкувалася преса, активними були місцеві письменники.
«Люди тоді не відчували за собою жодної провини, тому ніяк не очікували, що кожен із них може стати наступним», – каже тутешній житель Юрій Стуліко.
Його дядька і батька забрали одночасно. Перший отримав десять років таборів, другого, який був звичайним чабаном, розстріляли одразу, звинувативши у заколоті проти Сталіна. Бабуся Юрія Олександровича залишилися сама з трьома дітьми. Щоб їх прогодувати – працювала трактористкою. Дядько після таборів повернувся у село і помер, коли Юрієві було десять років. Про життя у засланні він нікому не розказував.
Микола Мадін нещодавно відсвяткував дев’яносторіччя. Він, справжній грек, як сам себе називає, живе із дочкою та зятем на вулиці Першого травня в Анадолі. Біля хвіртки гостей зустрічає сіро-білий кіт, а біля дверей хати ще один такий же зовні – сусідський. У садку вишикувалися вулики, поруч із хатою росте виноград, а з воріт видніється донецький степ.
Батьки Мадіна були греками і між собою розмовляли діалектом, але, наприклад, його брат грецькою говорити не вмів. Тоді найважливіше було знати російську.
«Раніше було так: якщо збереться десять греків і один російськомовний, то говорити будуть російською. Тому грецька так мало збереглася, але вона ще є», – каже Мадін.
Микола Ілліч розповідає, що справжніх греків у селі залишилося дуже мало, бо у кого лише хтось один із батьків грек – той «не рахується». Нині румеєві Миколі Мадіну немає з ким говорити діалектом – діти його не знають, а сусід-грек розмовляє урумською. Тому вони розуміються між собою російською.
У грецькому селі Малоянисоль на Донеччині живе понад дві тисячі осіб. Мова, якою розмовляли тут між собою у минулому столітті, – румейська (близька до грецької). У місцевій школі тут вивчають новогрецьку як другу іноземну. Мають власний невеликий музей та займаються грецькою боротьбою – куреш.
Віталій Патрічі, тренер із дзюдо, каже, що ця боротьба відрізняється від інших схожих видів спорту тим, що має відбуватися на траві.
Куреш – традиційна боротьба тюркських народів, яку греки також вважають і своєю. Як минулі триста років, так і досі усі найбільші грецькі святкування закінчуються саме цими змаганнями. Колись переможець у боротьбі як трофею отримував живого барана і гроші. Нині лише останнє.
Патрічі має суворий і впевнений вигляд, але про свою сім’ю розповідає із теплом. Він виріс у сім’ї греків, знає румейську, бо нею розмовляли бабуся з дідусем. Дружина Віталія – українка. Діти вивчають новогорецьку, а от діалекту не знають. На думку Патрічі – він їм не потрібен.
У групі Патрічі займаються діти різного віку. Після уроків, у обшарпаному, але теплому спортивному залі, діти у білих кімоно перекидають один одного і борються. Серед них – кілька чемпіонів у дзюдо на всеукраїнському рівні.
Біля малоянисольської школи нещодавно відкрили грецьку площу імені Пантелеймона Бумбураса (одеський підприємець) і встановили пам’ятник Георгієві Костоправу, якого вважають засновником румейської літератури. Поруч із грізним профілем Костоправа – плити із вигравіюваними грецькими прізвищами – це місцеві, які загинули під час сталінських репресій.
Вчителька російської мови Галина Шамлінська досліджує творчість місцевих письменників і любить розповідати про них дітям. Вона показує свій клас, де на дошці поруч висять портрети Тараса Шевченка та Феоктиста Хартахая – першого дослідника приазовських греків.
Вчителька каже, що її батько – українець, мати – грекиня, а сама себе називає метискою. За словами Шамлінської, у радянський час у селі про національність не говорили, а ворожості між людьми не було. Тим не менш – у школі говорити румейською було заборонено. Діалект використовували лише вдома.
У Малоянисолі народилися вже згаданий Георгій Костоправ; автор гімну греків Приазов’я Донат Патріча та румейський поет Василь Галла.
Клавдія Василівна, дочка Василя Галли, живе у Малоянисолі разом із сином. Бабуся невисока на зріст, вдягнена у синій светр із білими трояндами. Вона вмощується у крісло поруч зі старим фортепіано й починає згадувати часи голоду та війни.
Коли батька забрали, їй було всього дев’ять. Проте Клавдія Василівна добре пам’ятає, що він був добрим, та водночас вимогливим – хотів, аби його діти були успішними у навчанні. Василь Галла працював секретарем у школі, активно будував колгосп, де і сам потім працював. Писав спочатку російською, потім румейською, перекладав на діалект російські твори.
«Він багато працював, сидів у залі, нас туди не пускали. Ми дуже рідко його бачили. Навіть зуб не міг мені вирвати, відводив до дядька. Боявся мене чіпати. І я боялась», – згадує Клавдія Василівна.
24 грудня 1937 року тридцятитрирічного Галлу забрали з дому, і більше він не повертався. Дочка Галли не має однозначної відповіді, чому батька розстріляли.
«Батько був активним будівником соціалізму. Став поетом. Його всі поважали, у селі він вважався знаменитістю», – розповідає дочка і додає, – Я його майже не пам’ятаю, дуже шкода».
Нині жінка намагається вивчити батькові поезії, але вже не дуже виходить. Робить паузу і згадує кілька рядків російськомовного вірша Галли:
Посмотри, высоко с неба смотрит луна
на зелёный, нескошенный луг.
Она жизни, любви и отрады полна,
посмотри на неё, милый друг.
Дорога від Волновахи до Старогнатівки близька, але розбита. На центральній вулиці – сільська рада, школа, старовинні хати і залишки колись зруйнованої церкви. Село, колись Бойківського, а тепер Волноваського району, заснували греки-уруми у 1782 році із Бахчисарая і Карасубазара.
Сільський голова Кузьма Атаманов одразу розповідає про історію села, показує його туманні малолюдні вулиці.
«Це місце греки обрали не випадково – воно дуже схоже на ту місцевість, звідки вони переселилися», – розповідає Атаманов.
Найважливішою справою для греків-переселенців було вівчарство. Для цього потрібна вода, а у селі протікає річка Дубовка, що колись була досить повноводною. Старогнатівка лежить на пологих пагорбах. Кілька сотень років тому тут був лише степ. Згодом люди розбудували своє господарство.
Нині звідси все частіше виїжджають. Люди покидають свої помешкання, де жили їхні предки із кінця 18-го століття. Зі Старогнатівки до окупованих територій всього 15 кілометрів. У сільській школі до війни навчалося понад 400 дітей, сьогодні ж залишилося 87.
Атаманов каже, що частина будинків у селі є лише на документах, але не у реальності – нині час вимушеного занепаду села.
Старовинний храм Петра і Павла розібрали в радянські часи. Деякі будівельні матеріали використали для колгоспу, колони скинули в річку. Нині люди їх знаходять: разом із деталями старого млина вони викладені у невеликому парку біля будинку культури. Поруч стоять лавки та урни для сміття, навпроти через дорогу – магазин «Ігнатій».
«Тепер тут музей під відкритим небом, – каже Атаманов і додає, – Ми хотіли облаштувати все ще краще, але поки – не найкращі часи».
Старогнатівку із районним центром сполучає лише один автобус, який вирушає із села о шостій ранку і повертається по обіді. Дорогою від сільради до школи голова показує столітні будинки, амбулаторію, де зараз працює волонтерський центр, школу та грязелікарню, від якої залишилися самі стіни. Колись у селі можна було зробити флюорографію, полікувати зуби, зробити операцію та народити дитину.
Найбільшою проблемою приазовської грецької культури Атаманов вважає занепад діалекту. Сам він урумської не знає, хоча його батько – грек. Старогнатівці кажуть, що у селі близько 70% людей вважають себе греками. Щоправда, мову знають мало, та й у більшості хтось із батьків – українець чи росіянин.
Кірікія Хавана поспішає до сільської ради. Сором’язлива і водночас дуже артистична, у чорному береті, піджаку і з багряними губами, вона працює у бібліотеці сільської школи та пише вірші. У Старогнатівці Кірікія – знаменитість. Нещодавно у селі пройшов її тригодинний авторський вечір.
«Урумський діалект складний. Здається, він містить лише приголосні. Грубуватий, але конкретний. У нас багато спільного з мовою кримських татар. Колись ми їздили у село Чорнопілля (Білогірський район Криму), звідки наші предки переселилися. Я читала свої вірші урумською. До мене підходили потім і питали – звідки я так добре знаю їхню мову. А я їм кажу: «Це і моя мова, моїх батьків, бабусі. Нас звідси виселили», – емоційно розповідає Хавана.
Жінка каже, що в радянські часи греки добре розуміли: урумською можна говорити лише вдома, між собою. Бабуся Кірікії, наприклад, російську знала досить погано: онуки допомагали їй вчитися.
Писати вірші діалектом Хавана почала тоді, коли усвідомила, що цією мовою пишуть одиниці. У першу ж ніч написала 12 віршів. Тепер має сигнальний примірник власної книжки.
Федір Майхапар, житель Старогнатівки і друг Кірікії Хавани, виріс у грецькій сім’ї і вчить урумської свого внука. Майхапар добре пам’ятає національні свята і розмах, з яким їх організовували.
На оновлених мапах АТО село Гранітне – останній населений пункт перед окупованою територією. Лінія розмежування проходить посеред села. Саме тому в’їзд до Гранітного обмежений – за кілька кілометрів від села розташований блокпост, перетнути який можна лише із місцевою пропискою, або спеціальною перепусткою.
Дорога у Гранітне тягнеться вздовж лісу, який змінюють розлогі поля із велетенськими поваленими електроопорами. Із густого туману поволі з’являється отара овець – розтягується довгою вервечкою і переходить розбиту дорогу. За ними поспішає невисокий чоловік із палицею.
За кілька хвилин отара разом із ним зникає у голих полях, залишаючи по собі мідний звук овечих дзвоників. Останньою їх наздоганяє вівчарка.
На гербі Гранітного зображені золота гора, ріка і вівця: вівчарство тут і досі один із основних промислів. Хоча нині воно куди екстремальніше заняття, ніж кілька років тому: майже всі навколишні території для випасу – заміновані. Пересуватися ними, а тим паче випасати худобу, – небезпечно.
У Гранітному нині живе трохи більше від трьох тисяч людей. Працює школа. Вікна у більшості будинків затулені поліетиленом і заклеєні навхрест скотчем.
Сільський голова Гранітного Леонід Хайтулов у 2012 році написав власну книжку про село – «Карань». Так село називали із часу заснування. Він каже, що значна частина жителів вважають себе греками і мають особливий характер – більшість із них виважені у спілкуванні, але ініціативні у громадському житті.
Хайтулов розповідає, що в радянські часи національні меншини, в тому числі і греки, зазнавали утисків. Основна причина – мала поінформованість людей про грецьку культуру і традиції.
Урумський діалект, який притаманний лише приазовським грекам, на думку Хайтулова, рано чи пізно зникне.
«Як би ми не билися – якщо немає міжнародної необхідності в цій мові, вона помирає. Ми лише продовжуємо хворому смерть. Залишається лише якнайдовше цей діалект зберегти», – каже сільський голова.
«Мені шкода, що піде ця мова. Молодь не хоче говорити», – із сумом каже Дора Фомічова. Вона все життя працювала завідувачкою у сільській бібліотеці. Тепер має багато книжок вдома, але вже не читає – погіршився зір.
У січні їй виповниться 89. Живе сама: нещодавно поховала доньку, а онуки, із якими спілкується в інтернеті, живуть у Росії. За останні кілька років жінка освоїла комп’ютер.
Батьки Фомічової були греками і між собою, згадує вона, розмовляли урумською. Мати російської майже не знала.
Одна із онучок Дори Василівни навчається у Маріуполі. Іще зранку дівчина гостювала у бабусі, тому в хаті Фомічової достатньо тепло – «спеціально натопила».
Газу в Гранітному немає. Будинки опалюють дровами або брикетами по кілька годин на день, аби заощадити. Їжу Дора Василівна отримує як гуманітарну допомогу від міжнародних організацій. Жінка скаржиться, що постріли чути майже щодня, але вона вже не ховається. Просто чекає, поки війна закінчиться.
Старий Крим Донецької області часто плутають із тезкою на окупованому нині півострові, але тут немає ні музею Олександра Гріна, ні мечеті. Натомість – велика грецька спільнота, ансамбль і школа із поглибленим викладанням новогрецької.
Старий Крим – один із небагатьох населених пунктів, де діти, крім новогрецької, вивчають також урумський діалект: знають колядки, співають пісень, читають вірші.
Школярі з 5-го по 11-й клас вчать новогрецьку п’ять годин на тиждень, молодші класи – три. Викладачі у школі – випускники Маріупольського університету та носії мови, які приїжджають за обміном до Приазов’я із Греції.
Нова триповерхова школа розташована у центрі села. Ще зі входу зрозуміло, що тут вчать грецьку: орнаменти на стінах, прапори і Старий Крим, позначений на карті світу.
Керівник етнографічного музею Галина Наметченюк показує старовинні рушники з грецьким орнаментом та християнську ікону, з якою греки прийшли до села із Криму.
У невеликій музейній кімнаті зберігаються сотні експонатів: стільці, шафи, софра (маленький круглий стіл), дзеркала, альбоми зі старовинними фотографіями місцевих жителів.
Федор Параскева, житель Старого Криму, вивчив урумську в дитинстві, аби розуміти старших. Говорить, щоб вивідувати, яке покарання за непослух батьки йому приготували. Параскева пише власні вірші на діалекті, вчить урумської онуку Аліну і співає пісні. Він запевняє, що раніше у грецьких селах співати умів кожен, і припускає, що не вміти було соромно.
Майже двадцять років у Старому Криму діє пошуково-етнографічний ансамбль «Бір тайфа» («Одна родина»). Колектив виконує народні пісні, перекладає з української на урумську і навпаки. Навчають урумських пісень в школі, де працює вокальний ансамбль «Айахташ».
Керівник ансамблю Олена Акрітова каже, що в них співають звичайні жителі Старого Криму різних професій. Виступають вдома, їздять на фестивалі в Київ та сусідні області.
У селі досі заведено триматися грецьких традицій у сім’ях: якщо хтось один із батьків грек, то всі переходить на його традиції. Тому більшість жителів вважають себе греками, навіть не знаючи мови.
Весільні традиції греків поєднали в собі християнські та мусульманські обряди. Найважливішими гостями на святі були хрещені батьки. Мати першою клала на тацю подарунок для наречених, а інші гості, оцінюючи його, дарували власні. Кажуть, що гості приносили із собою гроші у двох кишенях – меншу і більшу суму, аби вже на місці визначитися, скільки дарувати.
Обов’язковий елемент на весіллі – ритуал із хамчею (плетений зі шкіри батіг). Дружба нареченого (едит-ага), підперезаний спеціальним поясом, обводив хамчею коло навколо наречених.
Ще до 80-х років минулого століття на весілля до молодят приводили барана, овець, курей, приносили яйця, дарували золото. Наречені на весіллі не їли і сиділи окремо від гостей – на вікні. І до сьогодні традиція садити наречених окремо від гостей збереглася, як і звичай танцювати народні танці: наприклад, хайтарму. Цей танок, який вважається кримськотатарським, рідний і для урумських греків.
Бабуся Федора Параскеви танцювала хайтарму до 96 років і робила це вкрай витончено.
Єлизавета Костіна, жителька Старого Криму, тримає на руках кота Кузьму і згадує свою молодість. Розповідає, як колись на свята у селі влаштовували кінні перегони, а молодь, повертаючись додому із вечірніх танців, співала урумських пісень.
Сама вона добре пам’ятає пісні діалектом та всі традиції, які колись були характерні для грецьких сіл. У селі, каже Костіна, жило дуже багато греків.
«Росіян і українців було не більше ніж 10%. Навіть дітей лякали: «Он, хазах іде»! А «хазах» – це росіянин», – згадує Костіна і заходиться сміхом.
Жінка закінчила сім класів, далі працювала на пошті, у відділі зв’язку, телефоністкою, а після цього техніком-хронометражистом на кар’єрі. Потім – на верстаті на Маріупольському заводі важкого машинобудування.
Зараз вона рідко використовує діалект і переважно спілкується російською.
«Сартана» у перекладі з урумської мови – «жовте теля» («сари» – жовтий, «тана» – теля). З 1938 по 1990 роки селище мало назву Приморське, хоча й до моря звідси 15 кілометрів. Сартана розташована зовсім близько від Маріуполя – сюди з міста ходить громадський транспорт. Прифронтову Сартану неодноразово обстрілювали бойовики – серед місцевих є загиблі. Уряд Греції кілька разів виділяв допомогу для постраждалих у Сартані та інших грецьких селах.
Селищний голова Олександр Куркчі розповідає, що всі зруйновані будівлі у Сартані вдалося відновити. Востаннє тут були обстріли влітку 2017 року.
У селищі з 1987 працює року працює один із найбільших музеїв історії та етнографії греків Приазов’я, де зберігаються понад 3,5 тисячі експонатів: предмети побуту, національний одяг, посуд, прикраси, меблі, дитячі іграшки.
«У радянські часи на нас тиснули і називали націоналістами. Як ото зараз кажуть «бандерівці», – замислено розповідає Олександр Булли. Зараз він акомпаніатор хору, в минулому – директор будинку культури і художній керівник.
Коли чоловік у 1969 році почав працювати у сільському будинку культури, там був лише один ансамбль. Тоді Булли почав збирати людей по всій Сартані – знайшов десять жінок та двох чоловіків, які виконували пісні румейською.
«Викликав мене після того голова партійного осередку і попередив, що звільнить з роботи. Через два роки ми зібралися знову. Тепер викликав секретар. Але я був непартійний і не боявся. Я запитував їх: ви знаєте свою мову і культуру? А ми свою ні, бо її забороняли», – згадує Олександр Булли.
Його батьки, восьмеро братів та сестер, дідусі й бабусі були греками, вдома розмовляли румейською. Тому для Олександра важливо було зберегти те, до чого звик із дитинства. Лише після того, як ансамбль отримав звання «Народного», румейські пісні у Сартані вже ніхто не забороняв.
Олександр Булли разом із Донатом Патрічі були організаторами фестивалю грецької культури «Мега-Йорти».
Все почалося з того, що на свято «Панаїр» до Сартани запросили греків із Грузії (більшість грецьких поселень у Грузії розташовувалися в Абхазії). У підручнику грецької історії за четвертий клас Булли знайшов колісницю, художник намалював із неї логотип і розмножив на 30 аркушах. Потім їх роздавали гостям, і цей логотип так і залишився символом фестивалю, який святкують раз на два роки у різних грецьких поселеннях Приазов’я.
У Сартані є власний дитячий грецький театр. Понад 20 дітей (із грецьких та українських родин) вивчають румейські діалоги і періодично виступають у місцевому будинку культури. Спочатку на вистави ходили мало, але в останні роки – грецький театр збирає повну залу.
Керівник театральної студії Анатолій Карона – чистокровний грек із багатодітної сім’ї. Усі чотири його брати добре знали діалект.
Карона пише пісні румейською і виконує їх під гітару. Заспівавши, перекладає – пісня про кохання. Потім знову співає – вже українською. І знов про кохання. Чоловік міркує, що два десятки дітей, яким він передає румейську, – то занадто мало, і вже за кілька десятиліть ця мова може зникнути взагалі. Син Анатолія знає румейську, а ось онуки – вже ні.
Селище міського типу Мангуш заснували уруми у 1780 році. З 1946 по 1995 рік воно мало назву Першотравневе. Мангуш, за переказами, означає «білий птах». Саме такий, білий лелека, зображений на гербі селища. Нині у районному центрі живе понад вісім тисяч людей.
«Лишилося дуже мало тих, хто знає наш діалект. Он мій чоловік – чистокровний грек, але сказати грецькою нічого не може. Мені немає й із ким поговорити урумською Сусідка була гречанка, але вже померла. Ото зайде подруга Світлана, і ми говоримо. Як розбитий горщик деренчить, так ото і ми деренчим», – розповідає жителька Мангуша Варвара Алферімова.
Вона, наполовину українка, наполовину грекиня, виросла в родині, де розмовляли російською. Свого часу її дід, українець, викрав її бабусю із грецької родини.
Грецьких традицій та звичаїв, а також тонкощів грецької кухні Алферімова навчилася у своєї бабусі. Тепер вона чи не єдина у Мангуші готує традиційні страви на свята. Цим підробляє й на життя. Місцеві чиновники часто замовляють у неї грецькі пироги для всіляких офіційних заходів.
«Возять їх у Київ, раніше у Донецьк. Хочуть наші національні страви показати», - розповідає Алферімова.
Живе Варвара Кузьмівна у центрі Мангуша. Дорогу до неї підказує продавець ветеринарної аптеки і додає: «Там живуть дуже хороші люди».
Подвір’я Алферімових охороняє «злий пес», але варто зазирнути за ворота – все прикрашене саморобними скульптурами: соняхи і лебеді з пластикових пляшок та шин.
Тут розводять худобу: продають молоко від двох корів, тримають бика, подвір’ям походжають восьмеро котів, а за огорожею белькочуть індики.
На столі Варвари Кузьмівни щойно спечений весільний пиріг із жовтими лебедями та обручками. Його ось-ось мають забрати у сусіднє село. Жінка готує трав’яний чай і запевняє кота Мурчика, який весь час просить їсти, що той і так досить вгодований.
Десять років тому Алферімова збирала від старших жителів у селі вірші, пісні та прислів’я. На акуратно складених альбомних листах вони записані великими кириличними літерами. Варвара Кузьмівна читає текст і одразу перекладає. Вона признається, що має дуже помітний акцент, коли говорить урумською, але все ж намагається запам’ятати щонайбільше висловів. Вірші переважно про стосунки між свекрухою та невісткою, кохання і чорні дівочі очі.
Алферімовій 76 років, і її засмучує те, що ні діти, ні онуки урумської не вивчили. Майже всіх, хто її в селі знав, – уже немає. Вона й сама більше не співає в місцевому будинку культури, але намагається передавати кулінарні традиції своїм невісткам.
Стіни її хати завішані грамотами і дипломами за участь у виставках та фестивалях. А нещодавно жінку нагородили за допомогу військовим – їм також час від часу Варвара Кузьмівна передає грецькі частування.
На Різдво колядували і посівали молоді хлопці та дорослі чоловіки, їм виносили калач і пригощали. Одне із визначних свят у році для греків – «Ай-Василь» – 14 січня. Але найбільшим у будь-якому грецькому селі вважався «Панаїр». Це народне гуляння, яке відзначають у день престольного свята храму.
Спочатку до хати запрошували старшу жінку, на столі клали зерно, яке треба було перебрати. Потім варили кутю і нею та печивом пригощали людей та запрошували на «Панаїр». До святкування забивали худобу (окрім свиней та кіз), готували багато страв. Гості могли приходити на частування кілька днів поспіль.