/
/
Зовні 16-річна Поліна нічим не відрізняється від однолітків. Коли вони вдвох з мамою прогулюються Каховкою, нікому й на думку не спаде, яке нещастя їм довелося подолати, аби просто ось так іти разом по вулиці. І тим більше, важко повірити, що ця симпатична усміхнена дівчинка – чемпіонка і має безліч медалей. Почувши їхню історію, мимоволі згадуєш, що в своєму житті ти звик називати проблемами. І починаєш усвідомлювати: висота досягнень деяких людей вдвічі більша, ніж здається, бо складається ще й з глибини тієї прірви, з якої їм довелося вибиратися.
Поліна каже: мало що пам’ятає зі свого раннього дитинства. Але вона завжди усвідомлювала, що має важку хворобу. На цю тему вона говорити не хоче, тому ведемо розмову з мамою окремо.
Мати Поліни Олена розповідає: «Поля народилася звичайною здоровою дитиною, вчасно, у належний строк, усе було добре. Була спокійна, не плаксива, життєрадісна. Любила танцювати від самого дитинства – чула музику, казала: «...увімкни мені тю-дю-дю». Залазила на плечі – і починалося. Улюблена в нас була Вєрка Сердючка. У садочок вона не ходила, я боялася її туди віддавати. У 2 рочки і 2 місяці в неї заболів животик. Розрізали з підозрою на апендицит, а там виявилася пухлина».
Пані Олена каже: зараз Поля цього вже не пам’ятає, але для мами кожна година в реанімації, кожна молитва, кожна поїздка до Херсона, до Києва, кожна операція закарбувалися в пам’яті назавжди. Родина 2 роки боролася з раком, Поля перенесла 4 операції, одного разу було передозування препаратами під час хіміотерапії, плюс до цього їй у кров десь занесли гепатит С, вирізали лімфовузли. Слухаючи всі подробиці, розумієш, як важко було мамі в той час.
Вона згадує, що через 4 місяці після початку лікування Поля вже благала, аби систему хіміотерапії їй під’єднували голкою не під наркозом, бо інакше її забирали від мами до реанімації. Мати зізнається: виходила плакати з палати, аби донька не бачила її сліз. Також досі пам’ятає, як Полінка довго стояла перед дзеркалом, розглядаючи свої шрами на животику.
На маминому обличчі з’являється усмішка, коли вона згадує перше Полінине кохання. Каже, це був молодий інтерн, який так подобався доньці, що вона дозволяла заходити у палату лише йому. Якщо ж було потрібно зайти іншим лікарям, вони заходили лише після нього. Саме цей лікар і змінив життя Поліни. Він сказав їй: «Поля, співай, танцюй – це твоє життя!» Дворічна дівчинка не запам’ятала цю фразу дослівно, але лікарі перестали бути для малої дитини уособленням неприємностей. Мати ж повторює його слова, ніби щойно почула. Саме після розмов із ним вона твердо вирішила: лише позитивні емоції! На додаток до медичних засобів мама взяла за озброєння у війні з хворобою радість. За будь-яких умов вона говорила з донькою лише про хороше, записала її на співи й танці, намагалася запевнити дитину, що життя – це щастя, добро і радість. І хвороба відступила.
Сама Поліна згадує, що вважала себе звичайною дитиною, а хворобу сприймала як даність – багато ж людей хворіє, окрім неї. Набагато більше пригадується хороше – як пішла на співи, і всі казали їй, що вона буде співачкою. Як пішла на народні танці і виявилася дуже гнучкою і здібною. Як вперше у Каховці відкрився клас східних танців, і як вони їй сподобалися. Настільки сподобалися, що з часом вона покинула співи і народні танці й почала здобувати свої перші медалі у східних танцях. Вона називає свій стиль по-міжнародному – «белліденс» (Belly Dance, англ. «танець живота»). Із захватом розповідає, як з подружкою і викладачкою танців експериментують, поєднуючи стилі.
Поля сміється: «Якось так виходить, що я першовідкривач на конкурсах. Ось ми поставили танець, у якому змішали лезгинку та белліденс – і наступного року вже кілька дівчат почали додавати лезгинку до своїх номерів. Або ось ми вигадали зробити белліденс на пуантах. У мене погано виходило, було боляче, я вже хотіла кинути. Але тренер сказала: «Давай ще спробуємо!» – і в нас усе вийшло. Я взагалі більше одного року танець не танцюю – стає нецікаво. Мені подобається белліденс тим, що в нього можна додавати будь-який стиль».
Поліна демонструє стіну своєї кімнати, завішану медалями. Більшість медалей за перші місця, в тому числі у всеукраїнських конкурсах. Але найбільше вона пишається медаллю за 3-тє місце на своєму першому міжнародному конкурсі, який відбувся в Одесі. Поля згадує: закордонні учасники були дуже задоволені тим, що цей міжнародний конкурс проходив саме в Україні, бо, на їхню думку, в нас було дуже незалежне і професійне суддівство.
На запитання, яке місце в світі в своїй віковій категорії вона посіла б сьогодні, спокійно відповідає: «перше». Тренер Наталя Дмитрієнко каже: «Вона, коли їде на конкурс, уже не уявляє, що приїде без нагороди. Вона працює, все відточує до такої міри, що, мабуть, якби я її вночі підняла й сказала станцювати будь-який номер, вона це зробила б. Навіть якщо в неї на тренуванні болить голова, вона може навіть цього не показати, бо танець для неї понад усе».
Тренер Поліни додає, що дівчинка ще й... тренер: «Я їздила до Одеси на підвищення кваліфікації, і Поля їздила зі мною. Вона пройшла курси тренерів нарівні зі мною і вже замінювала мене на заняттях. Оці дві найменші дівчинки у групі – це її майбутня група».
Поліна ділиться своїми планами: «Я хочу стати хореографом і пов’язати своє життя з танцем. Спочатку хотіла вступати до Києва, але потім вирішила до Херсона – тут ближче до мами, і в Херсоні хрещена живе, якщо щось раптом станеться».
За «раптом станеться» знову проглядається те, з чим дівчина бореться досі й про що нагадує непомітний шрам на животі. Вона щодня приймає гормональні препарати, намагається зайвий раз не захворіти (бо потім важко і довго одужує через послаблений імунітет), щотримісяці здає аналізи і постійно стежить за тим, аби хвороба не повернулася.
«Коли у якомусь конкурсі додали номінацію для дітей-інвалідів, Поліна навідріз відмовилася йти до цієї номінації, причому так твердо, що більше ми до цієї теми не поверталися», – розповідає Наталя Дмитрієнко.
Мама Полі розповідає, що за порадою психолога потихеньку пояснила дитині, що саме не так з її здоров’ям, тож тепер Поліна чітко усвідомлює, з чим їй доводиться жити. «Її видалили все по жіночій частині, тож вона знає, що в неї не буде дітей, – пояснює мама. – Аби вона розвивалася нормально як дівчинка, їй доводиться пити гормональні препарати. Одного разу вона сказала: «Мама, чи не допоможеш ти мені всиновити дитину?» Питаю, яку конкретно, вона відказує: «Яка сподобається».
Зараз Поліна готується до міжнародного конкурсу зі східних танців у Єгипті. Щоправда, поки вони з мамою не знають, де знайдуть на це близько 4 тисяч доларів. Але підкоривши майже всі висоти в Україні, їм треба підніматися на наступний рівень. Питаю, чи була колись у східних танцях чемпіонкою світу українка. Поля відповідає: «Так»… У її голосі відтінок ревнощів, і я розумію, що медаль за 1 місце в світі для неї – це не мрія. Це мета. А кожної мети вона звикла досягати.
