30 років падінню комунізму в Європі. Як це було

У Польщі почалися масові протести і страйки. Їх спричинило зростання цін на м’ясо, що стало результатом соціально-економічної кризи, яка почалася в Польській Народній Республіці наприкінці 1970-х.

Почався загальний страйк на корабельні у Гданську. Страйковий комітет очолив 37-річний електрик Лех Валенса, звільнений із роботи за критику профспілок і участь у протестному русі.

У ніч на 17 серпня через представників 28 страйкових комітетів Труймяста (Гданськ, Сопот і Гдиня) був створений Міжзаводський страйковий комітет на чолі з Валенсою. Серед 21 вимоги комітету першими були дозвіл на створення незалежних профспілок, гарантії права на страйки, забезпечення свободи слова, звільнення політв’язнів і підвищення зарплати. Аналогічні страйкові комітети з’явилися і в інших містах.

Представники 36 регіональних відділень незалежних профспілок, зібравшись у Гдині, утворили єдину організацію під назвою «Солідарність», головою якої став Лех Валенса. До середини листопада вона об’єднала понад 7 мільйонів шахтарів, металургів, транспортників, машино- і суднобудівників кількох промислових регіонів Польщі. До «Солідарності» приєдналися також інтелігенція і представники католицької церкви. До середини 1981-го до організації входили близько 10 мільйонів осіб – це майже половина працездатного населення Польщі.

На засіданні Комітету національної оборони був затверджений план дій щодо можливості запровадження прямого військового правління в країні, пролобійований прихильниками «твердої руки» в Польській Народній Республіці.

Помірковано налаштований Станіслав Каня на посаді першого секретаря ЦК ПОРП був замінений на голову Ради міністрів генерала Войцеха Ярузельського.

Войцех Ярузельський, побоюючись чергової хвилі страйків і запобігаючи можливій інтервенції СРСР, оголосив про запровадження в країні воєнного стану. Він тривав до середини 1983 року. Лех Валенса був заарештований. За цей період загинуло 115 активістів польської опозиції, структури якої були повністю зруйновані. Після смерті Леоніда Брежнєва Ярузельський почав курс на пом’якшення військового режиму і врешті відмовився від суду над десятьма лідерами «Солідарності».

Влада Польщі ухвалила закон про амністію, яким скористалися 1200 учасників антиурядових виступів (225 із них перебували у в’язницях).

Президент США Рональд Рейган оголосив про скасування санкцій проти Варшави, які обійшлися польській економіці в 15 мільярдів доларів.

У лютому-квітні у Варшаві відбулися засідання «круглих столів», у яких узяли участь представники владної Польської об’єднаної робітничої партії і опозиції.

Сторони домовилися про створення двопалатного парламенту, частково демократичні вибори в Сейм, де представники опозиції могли розраховувати на не більш ніж 35% мандатів, і демократичні вибори в Сенат – новостворену верхню палату парламенту.

Легалізована діяльність «Солідарності».

4 і 18 червня відбуваються вибори до Сейму і Сенату. «Солідарність» займає всі дозволені 35% місць у Сеймі і 99 зі 100 місць у Сенаті.

До влади прийшов перший некомуністичний уряд, який очолив представник «Солідарності» Тадеуш Мазовецький. Це стало можливим після того, як останній комуністичний прем’єр Чеслав Кіщак так і не зміг сформувати уряд і пішов у відставку.

У другому турі президентських виборів перемогу здобув Лех Валенса.

У Брашові на заводі вантажівок «Червоний стяг» спалахнув трудовий конфлікт між робітниками й їхніми начальниками. Причиною конфлікту стало різке скорочення зарплат. Влада жорстоко придушила страйк, близько 300 демонстрантів були арештовані. Румунія тоді переживала складний соціально-економічний період. Для погашення зовнішнього боргу більшість аграрної продукції відправлялась на експорт. У країні бракувало продуктів харчування, а електроенергія й опалення подавалися за графіком.

XIV з’їзд Румунської комуністичної партії переобрав 71-річного Ніколає Чаушеску на посаду генсекретаря на черговий п’ятирічний термін.

Почався мітинг у Тімішоарі, де проживала значна угорська меншина. Люди протестували проти рішення про депортацію з країни пастора Ласло Текеша, угорця за національністю.

Незабаром учасники протесту почали висувати економічні вимоги, а бунти перекинулися на Бухарест, де на Оперній площі відкрився безстроковий мітинг із вимогою відставки Чаушеску.

Спецслужби відкрили вогонь по демонстрантах у Тімішоарі.

Ніколає Чаушеску перервав візит до Ірану. Того ж дня він виступив на радіо і телебаченні з заявою, що «дії хуліганських елементів у Тімішоарі були організовані і розпочаті за підтримки шпигунських служб зарубіжних держав».

На вказівку Чаушеску в Бухаресті був скликаний мітинг «на захист завоювань соціалізму». Він звернувся з промовою, але її перервали звуки, схожі на постріли чи вибух в натовпі. У задніх лавах спалахнула паніка, а мітинг переріс в антиурядові виступи і сутички демонстрантів із міліцією.

На радіо оголосили, що міністр оборони Василе Міля вчинив самогубство, але відразу ж з’явилася інформація, що він був убитий через відмову стріляти по демонстрантах. Це викликало хвилю гніву серед генералів, армія перейшла на бік учасників протестів.

Війська разом із демонстрантами зайняли телецентр у Бухаресті і оголосили, що «диктатура впала». Чаушеску з дружиною намагалися покинути країну, але це їм не вдалося.

На конференції Угорської соціалістичної робітничої партії була розкритикована робота керівництва. Янош Кадар подав у відставку з посади генерального секретаря ЦК УСРП. На його місце був обраний центрист Карой Ґросс. На конференції прийняли програму стабілізації економіки і скорочення зовнішньої заборгованості. В країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії і рухи.

До кінця 1988 року в країні діяло понад 40 політичних партій і рухів, серед яких «Угорський демократичний форум», «Союз вільних демократів», Соціал-демократична партія Угорщини, Незалежна партія дрібних і сільських господарів, Християнсько-демократична народна партія.

Угорська соціалістична робітнича партія була перейменована в Угорську соціалістичну партію. Партія відмовилася від ідеології марксизму-ленінізму на користь соціал-демократії.

Супротивники перетворень у партії, які зберегли вірність ідеології марксизму-ленінізму, утворили нову партію під колишньою назвою УСРП. Її головою був обраний Дьюла Тюрмер.

Перші вільні парламентські вибори в Угорщині після 1947 року. Перемогу здобув «Угорський демократичний форум», лідер якого Йожеф Анталл став прем’єр-міністром. В уряд також увійшли представники Народної християнсько-демократичної партії і Незалежної партії дрібних сільських господарів.

Із посади генсекретаря ЦК БКП зміщений лідер Народної Республіки Болгарія Тодор Живков, який правив із 1954 року. Зміна багаторічного керівника країни на Петра Младенова привела до лібералізації, масових мітингів і утворення нових політичних сил. Це стало початком так званої «Ніжної революції» в країні.

13 опозиційних організацій об’єдналися в коаліційний «Союз демократичних сил» (СДС). Головою координаційної ради був обраний Желю Желев.

Болгарська комуністична партія відмовилася від монополії на владу і марксистсько-ленінської ідеології, а через кілька місяців була перейменована в Болгарську соціалістичну партію.

У країні пройшли перші з 1931 року вільні вибори. Їх виграла Болгарська соціалістична партія, яка отримала 211 із 400 місць, але це була піррова перемога. «Союз демократичних сил» посів друге місце, перемігши у великих містах. Прихильники опозиції почали кампанію громадянської непокори.

Петр Младенов подав у відставку з посади президента.

Парламент обрав президентом Желю Желева.

Уряд, очолюваний Андреєм Лукановим, подає у відставку, незважаючи на більшість Болгарської соціалістичної партії в парламенті. Це сталося на тлі погіршення економічної ситуації і запровадження талонів на продукти.

«Союз демократичних сил», Болгарська соціалістична партія і «Болгарський землеробський союз» сформували коаліційний уряд на чолі з безпартійним юристом Димитром Поповим.

У Братиславі почався протест студентів проти проекту закону про вищу освіту.

Масова студентська демонстрація відбулася в Празі. Захід був присвячений пам’яті чеського студента Яна Оплетала, загиблого в 1939 році під час протестів проти нацистської окупації. Спочатку демонстрація відбувалася під студентськими гаслами, але потім почали лунати політичні. Поліція жорстоко розігнала демонстрацію, що призвело до масових протестів в усій Чехословаччині.

До акцій студентів приєдналася творча інтелігенція з театрів.

На Вацлавській площі в Празі пройшла багатотисячна робітнича демонстрація на підтримку студентів.

Під тиском демонстрантів, яких очолив «Громадянський форум», створений із декількох опозиційних організацій, керівництво чехословацької Компартії на чолі з Мілошем Якешем подало у відставку, а опозиції була запропонована чверть місць в уряді.

У Празі відбувся мітинг, у якому взяли участь близько 700 тисяч осіб.

У Чехословаччині відбувся загальнонаціональний страйк. Учасники протесту вимагали скасування конституційної норми про провідну роль Компартії, відставки скомпрометованих представників партії і уряду, з’ясування обставин розгону протесту 17 листопада, а також проведення вільних виборів.

Парламент скасував статтю про провідну роль Компартії.

Президент Чехословацької Соціалістичної Республіки Ґустав Гусак доручив прем’єрові сформувати перший із 1948 року некомуністичний уряд.

Терміново скликаний з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини. КПЧ відмовилася від попередньої моделі партії, скасувала партійний статут і ухвалила тимчасовий демократичний регламент. Було скорочено апарат партії, розпущені партійні збройні формування, переглянута оцінка подій 1968–1969 років. Кілька колишніх керівників КПЧ були виключені з партії, а перший секретар Празького міського комітету КПЧ Мірослав Штєпан, який виступав за придушення протестів, заарештований і засуджений за зловживання владою.

Парламент обрав голову «Громадянського форуму» Вацлава Гавела на посаду президента, а лідер «празької весни» 1968 року Александр Дубчек став головою парламенту.

Кордон між Угорщиною і Австрією став повністю відкритий для пересування громадян. Спрощення прикордонного режиму між ними почалося ще в травні. За літо через Угорщину в ФРН переїхали близько 10 тисяч громадян НДР.

Уряд Східної Німеччини планувало масштабно відзначити 40-річчя утворення НДР. Із цього приводу члени прорадянської Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) організували мітинги. Але в багатьох містах стихійно виникли протести проти владного режиму.

Генеральний секретар СЄПН Еріх Гонекер оголосив про падіння радянського режиму в країні і склав повноваження. Генсекретарем партії став Еґон Кренц, який відокремив партію від уряду.

На площі Александерплац у Берліні зібралося близько 400 тисяч людей. Вони вимагали відставки уряду, свободи слова і вільних виборів. По всій НДР почалися протести.

Оголошується про зведення до мінімуму формальностей, пов’язаних із оформленням віз до ФРН. Багато східних німців вирушає до Берлінського муру. Прикордонники ще не знали про нові правила виїзду і намагалися відігнати присутніх. Але незабаром вони були змушені відкрити проходи.

В НДР відбуваються парламентські вибори. З великим відривом перемагають східнонімецькі християнські демократи. Їхній лідер Лотар де Мезьєр стає головою уряду НДР.

Канцлер ФРН Гельмут Коль і Лотар де Мезьєр підписують договір про створення єдиного економічного простору.

У Бонні починаються переговори за формулою «2 плюс 4» з участю НДР і ФРН, СРСР, США, Франції і Великої Британії. Найбільше суперечок викликає питання про входження майбутньої єдиної Німеччини в військові блоки.

Гельмут Коль і Михайло Горбачов домовляються за всіма спірними пунктами. СРСР погодився на входження об’єднаної Німеччини в НАТО, був визначений термін виведення радянських військ із території НДР, ФРН бере на себе зобов’язання в рамках економічної співпраці з СРСР.