Доказами є лише ті записи, які були добуті законним шляхом, зазначає юрист-кримінолог Анна Маляр.
«Якщо ми говоримо про прослуховування, відеоспостереження – це можна робити лише з санкції суду. І якщо такі докази добуті у незаконний спосіб, вони не можуть потім лягати в основу обвинувачення», – пояснює експерт.
Тобто спецслужби перед проведенням прихованих відео- та аудіозаписів мають отримати на це санкцію. Для прослуховування телефонів має бути санкція суду, а от щодо негласних слідчих дій рішення приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором.
Дозволи на проведення таких дій надаються, щоб запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Якщо це таємний запис і людина про це непопереджена – це таємний запис приватної розмови двох осіб, суд з великою ймовірністю відмовить у прийнятті цього як доказу, пояснює юрист-кримінолог.
«Але якщо в цих записах є ознака злочину якоїсь з дійових осіб, з цим можна звернутись до правоохоронних органів, і вони почнуть розслідування, то сказане чи записане на відео можна буде довести вже у законний спосіб», – зауважує Анна Маляр.
Зокрема, стаття 32 Конституції України передбачає:
«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».
Збір інформації журналістами регламентується законом «Про інформацію», який має свої запобіжники і умови, за яких інформація може бути оприлюднена.
У таких випадках існує дуже крихка межа між розкриттям таємниці слідства, розкриттям приватного життя особи, голос якої може звучати у записі, і необхідністю оприлюднити якусь інформацію та проінформувати суспільство про перебіг розслідування гучних злочинів, зазначає експерт.
З приводу цієї крихкої межі свого часу висловився Європейський суд з прав людини, рішення якого є частиною українського законодавства вже декілька років і є обов’язковими для виконання на території України, додає вона.
«Там була така дуже цікава справа – людину звинуватили у злочині, тобто її затримали. І в ефірі телебачення французький міністр внутрішніх справ і ще два очільники поліції відверто заявили, що затримані такі-то і винуваті вони в таких-то злочинах. В принципі, те, що і ми часто чуємо з ефірів. Європейський суд з прав людини визнав, що це є порушенням принципу презумпції невинуватості», – розповідає гостя програми.
Разом з тим в цьому ж рішенні Європейський суд зазначив, що все ж таки державні органи мають право інформувати громадськість про перебіг розслідування, про затримання осіб, але це повинно відбуватись у коректній формі. Тобто до обвинувального вироку суду не може лунати однозначне ствердження, що саме ця людина вчинила злочин, пояснює Анна Маляр.
Все залежить від того, у якій формі зроблене повідомлення, зазначає Маляр.
«Якщо поліцейський чи генпрокурор каже: «ми підозрюємо», « у нас є докази достатні для підозри цієї людини у злочині», то ніяких претензій юридичних пред’явити для цієї людини неможна. Якщо буде лунати ствердження, що ця особа є злочинцем, однозначно він вчинив цей злочин, тоді можуть бути претензії з боку цієї людини щодо, наприклад, завдання їй моральної шкоди, завдання шкоди її репутації і навіть можливий потім якийсь грошовий позов», – наголошує вона.
Є випадки, коли європейські правоохоронці та чиновники роблять вибір між презумпцією невинуватості і необхідністю поінформувати суспільство, вони все ж таки обирають необхідність поінформувати суспільство, розповідає Анна Маляр. Як приклад згадує теракт в Манчестері, коли журналісти спочатку оприлюднили прізвище того, хто це зробив, за кілька годин це підтвердила поліція, того ж дня в пресі з’явилася біографія зазначеної особи із інформацією про його родичів.
Безумовно. Якщо немає відео, а є лише голоси, то потрібно проводити в межах кримінального процесу фоноскопічну експертизу і встановлювати ідентичність та приналежність голосу тій чи іншій людині. А також перевіряти оригінальність запису та наявність монтажу.
«Іноді навіть відеозаписи потребують такої експертизи, тому що не завжди якість відеозапису дозволяє однозначно стверджувати, що це є саме ця людина», – пояснює юрист.
Законодавство в усіх країнах різне. І записи, зроблені в незаконний спосіб, часто в демократичних країнах не є доказами. Це залежить від справи, від того де, як і в який спосіб проводилось спостереження, каже Анна Маляр.
«Незважаючи на те, що ми ідеалізуємо американське та європейське судочинство, там бувають випадки, значно частіше, ніж у нас, коли нібито всім очевидно, хто вчинив злочин, але через те, що докази здобуті у неналежний законом спосіб або взагалі не здобуті, людина залишається на свободі. Потрібно розуміти, що у демократичному суспільстві так буває, що винувата людина не буде покарана, бо недотримані певні законні процедури під час кримінального процесу», – констатує юрист-кримінолог.
Вимоги збирати аудіо- та відеодокази в законний спосіб є запобіжниками і, насправді, є захистом від свавілля правоохоронців, резюмує гостя програми.