«Червоні лінії» конфлікту

Олена Богатиренко виросла в Криму, зробила успішну кар'єру в Києві, і до 2014 року кілька разів на рік приїжджала на півострів, де живе її мама та похований батько. Однак після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі спілкування з мамою ускладнилося. Певний час Олена навіть не могла змусити себе зателефонувати до мами. Однак потім ухвалила складне рішення – поїхати до Криму.

Психологи, які спеціалізуються на темі збройних конфліктів, кажуть: через різні політичні уподобання суспільство здатне розколотися на два часом непримиренні табори. Цей розкол посилюють дезінформаційні кампанії, які стали одним з видів впливу на людей під час «гібридних воєн». Російська анексія Криму та окупація окремих районів Донбасу стали шоком для українців і розділили суспільство, зокрема й сім'ї. Підтримувати зв'язок заважають не лише блокпости, а й внутрішні кордони: власні «червоні лінії», які виникли через розбіжності в оцінці того, що відбулося. Чи можна в таких випадках відновити діалог, чи є точки дотику між людьми на восьмому році збройного конфлікту, та що говорять про це по обидва боки адміністративного кордону Криму і Херсонської області, читайте у матеріалі Крим.Реалії.

Болючий розрив у відносинах стався влітку 2014 року, коли Олена Богатиренко у телефонній розмові з мамою згадала катастрофу військово-транспортного літака Іл-76, збитого російськими гібридними силами під час заходу на посадку в Луганський аеропорт. На борту перебували 49 осіб: 40 українських десантників та дев'ятеро членів екіпажу. Всі вони загинули.

– Для мене це була одна з найболючіших подій, бо це був екіпаж з Мелітополя: там стояли літаки, які свого часу пішли з Джанкоя. Цілком можливо, що це був екіпаж, який знав мого тата, там могли бути друзі моєї мами. Але коли я заговорила про це з мамою, вона сказала: «А навіщо вони взагалі туди летіли?» Для мене це стало моментом зриву, ми дуже посварилися.

«Вони на іншому боці»

За словами Олени, це була не перша важка розмова з мамою: як і інші кримські родичі, вона з натхненням сприйняла російську анексію півострова.

– Вони на іншому боці: не просто прийняли природний перебіг подій, а були щиро за. Мама у 2014 році сказала мені, що їй підвищать пенсію і вона зможе мене утримувати. Я на той час була впевнена, що Росія не зупиниться на Криму. Намагалася пояснити їй, що пенсія не допоможе, якщо в результаті російських військових дій я втрачу роботу в Києві. Для мене все було набагато страшніше. Але мама прийняла звістку про «приєднання» Криму з радістю. Я не розуміла: як вона може бути не на моєму боці, адже я її дочка! Як вона може говорити про інших людей, а не про те, чого хочу я?

Мати та дочка не спілкувалися кілька місяців. Однак у жовтні 2014 року Олена Богатиренко вирішила поїхати до Криму: наближався день народження мами. Це рішення й сама поїздка далися непросто – за словами Олени, справа не лише у складностях перетину адміністративного, а по суті – фактичного кордону з Кримом, а й у тому, що стало все складніше знаходити «нейтральні» теми для спілкування.

– Мама вже у тому віці, коли її може не стати. Я намагалася не чіпати болючу тему, говорити про погоду, онука, здоров'я. Але це неможливо: якої теми не торкнися, все одно стає боляче. Наприклад, я починаю говорити про сина та розумію, що мама не бачила онука сім років. Він до Криму не їздить, а вона не може через вік приїхати до нас. І мені стає боляче, бо вона бачила онука, коли він закінчував школу, а він уже закінчив інститут.

Олена намагається відвідувати маму в Криму щороку. За її словами, це не схоже на відпустку чи колишні поїздки «до війни». Проходження адмінкордону супроводжується оглядом особистих речей та опитуванням російських силовиків, а російські прапори на вулицях рідного міста не дають поринути у спогади дитинства.

– Коли я приїжджаю до Криму, то спілкуюся з мамою, ходжу на цвинтар відвідати тата і спостерігаю, як змінилося життя. З кожним роком мені все менше хочеться поїхати далі – до моря, у гори, до друзів. Ми спілкуємося з родичами, обмінюємося новинами. Але питання Криму стало для мене ключовим: відразу видно, яка ти людина, який у тебе світогляд. Мама любить мене, але ми завжди мали непрості стосунки: вона працювала директором школи, їй важливо, щоб діти слухалися, а я – неслухняна. І у ситуації з Кримом я неслухняна. Тому вона ніколи не визнає мою позицію, не визнає, що була не права, і це мій найбільший біль.

«А вам здається, що українці розуміють кримчан?»

Кримчанка, яка просила не називати її ім'я з міркувань безпеки (її ім'я відоме редакції) розповідає: вона продовжує жити на анексованому півострові та сподіватися, що ні пандемія, ні політична ситуація не завадять приїздам дітей, які мешкають у невеликих містах України та Росії. Те, що сталося в Криму, на стосунках у родині ніяк не позначилося, хоча синові стало набагато важче приїжджати через кордони та пандемію.

А ось на взаєморозуміння між людьми, не пов'язаними родинними стосунками, за словами кримчанки, анексія не просто вплинула, а пройшлася катком. Особливо це помітно у соціальних мережах та медіа: перебуваючи в Криму, читати їх часом буває важко.

– Ось ви в Криму. Читаєте українські ЗМІ, фейсбук і таке інше. Особисто вам здається, що українці розуміють кримчан? Не розуміють, чи розуміють по-різному. Хтось думає, що ті, хто залишився в Криму, продажна наволоч. І мені з ними легко посперечатися, тільки сперечатися вони чомусь не хочуть. Хтось каже: так ви виходьте на мітинг, протестуйте (ха-ха, тож посадять за російськими законами). Відповідно, спілкуюся я, переважно, з тими, хто виїхав з Криму – вони все розуміють.

Вона згадує:
– Найсильніше враження від 2014 року – мене обдурили за мої ж гроші. Все життя я дотримувалася законів, платила податки і думала, що це контракт з моєю країною, яка в разі чого мене захистить. Випадок намалювався – і все: менти здали зброю, прокуратура перекувалася на російську, депутати перейшли на бік Росії. Всі, хто жив на наші податки і мав нас захищати, послали на фіг населення Криму. Чи виникали думки про від'їзд? Скоріше, ні. Я запитаю: Крим – це Україна? То навіщо я маю їхати з України в Україну? Мені подобаються це місце та клімат, мені багато років, я не готова до зміни місця проживання. Якщо всі українці виїдуть із Криму – це покращить ситуацію?

За словами кримчанки, на вулицях кримських міст досі можна почути українську мову. Розповідаючи про це, вона сама плавно переходить на українську.

– От ідеш, а поряд бабусі розмовляють українською. Кажу: «Дякую, що вас чую». Усміхаються і кажуть: «Так то ж наша рідна мова!» Це так зворушливо…

Мешканка Криму зізнається: особливо пригнічує російська пропаганда на півострові та заборона українських медіа. Про життя на материковій Україні їй розповідають знайомі, які виїхали з Криму, але не у всіх кримчан збереглася така можливість за минулі роки.

– Люди в Криму знають про Україну лише з російської пропаганди, або не знають взагалі. На російському телебаченні (а іншого тут немає), в інтернеті, в соцмережах на Україну ллються бочки лайна. І коли слухаєш тільки це, рано чи пізно в мозку відкладається: «Україна – сволота».

За її словами, серед кримчан є ті, хто взагалі не підтримують зв'язок із материковою Україною, їм байдуже, що там відбувається. Але більшість жителів Криму потребують спілкування з людьми, які живуть на материковій Україні, і намагаються різними способами підтримувати зв'язок.

Ця потреба виявляється по-різному: дружнє спілкування, необхідність передати до Криму ліки, оформити документи. А ще – бути почутими тими, хто залишився по той бік адміністративного кордону.

Точки дотику та принцип «розділяй і володарюй»

Психолог, професор Державного університету Іллі (Грузія) Джана Джавахішвілі, яка протягом багатьох років працює з людьми, котрі постраждали внаслідок конфліктів, учасниця миротворчих ініціатив на Кавказі, зазначає: людям властиво помилятися, особливо якщо вони перебувають під впливом пропаганди і втратили можливість мислити критично. А це, у свою чергу, посилює розкол суспільства.

За її словами, досвід Грузії показує, що через політичні уподобання суспільство може розколотися на два часом непримиренні табори. Психолог згадує, як у результаті військового путчу посаду президента Грузії обійняв Едуард Шеварднадзе, а обраний шляхом виборів перший президент країни Звіад Гамсахурдія був вигнаний разом зі своїми прихильниками і пізніше вбитий.

– Тоді ніби злий чарівник пройшов країною: суспільство розділилося на так званих звіадистів і шеварнадистів. На цьому тлі відбулась громадянська війна: грузини вбивали один одного, сім'ї розпадалися. Були сім'ї, члени яких по 5-10 років не розмовляли один з одним, мешкаючи в одній квартирі. Пішла ланцюгова реакція, розрив суспільства. І я можу уявити, що зараз, коли Росія декларує: «Крим наш», а частина українських громадян підтримує цю позицію, то іншій стороні, яка вважає, що Крим – це Україна, складно прийняти це. Така суперечність може сприяти розпаду сімей. Це дуже складна ситуація.

Джана Джавахішвілі має досвід спілкування з сім'ями, які постраждали під час грузино-абхазького, грузино-осетинського, вірмено-азербайджанського конфліктів. За її словами, проблема відчуження в таких сім'ях актуальна, особливо якщо йдеться про змішані шлюби. Розповідаючи про розпад сімей у результаті етнічних конфліктів, Джана Джавахішвілі наголошує: це наслідки політики СРСР.

– На початку 2000-х англійські експерти, аналізуючи міжетнічні відносини у Грузії та колишньому СРСР, говорили нам про «детонатори», закладені радянським режимом. Ось ці «детонатори» і вибухнули наприкінці вісімдесятих – на початку дев'яностих. Наприклад, Абхазька автономна республіка у складі Грузії: за часів СРСР там були пільги – то для абхазів, то для грузинів. Створювалося суперництво між двома народами. Але там жили дуже гнучкі родини: щоб не втрачати пільги, вони частину дітей записували абхазами, а частину – грузинами. Я працювала з однією з таких сімей: на тлі конфлікту це переросло у драму, якщо хочете – у трагедію, бо вимушено переміщені особи з Абхазії після вигнання не мали змоги приїжджати на батьківщину та спілкуватися і родичами. На момент, коли я працювала з цією сім'єю, брати (за іронією долі, один за паспортом – абхаз, а інший – грузин) не бачилися один з одним вже понад десять років.

Якщо контакти з близькими людьми іноді справді складно налагодити через ціннісний конфлікт і власні «червоні лінії», на які накладаються проблеми, пов'язані з внутрішньосімейною динамікою відносин, то спілкування з незнайомими людьми може мати більший потенціал. Особливо, якщо сторонам допомагають професіонали. На думку Джани Джавахішвілі, спроби діалогу не просто важливі, а необхідні.

– Ми не повинні сприяти втіленню в життя принципу «розділяй і володарюй», який нам нав'язаний ззовні. На сьогодні у грузинській політиці трапляється таке припущення: якщо інша сторона зникне – ми заживемо щасливо. Це дуже інфантильна позиція, оскільки має на увазі побажання смерті майже половині населення країни. Країну треба будувати, а не знищувати один одного. Зникнення будь-кого не побудує країну за нас.

За словами Джани Джавахішвілі, навіть за умов конфлікту місцеві жителі намагаються підтримувати зв'язок, коли є спільні точки дотику. Психолог згадує про неформальний (фактично – контрабандний) ринок у грузинському селі Ергнеті, розташований між розділеними внаслідок конфлікту грузинським та осетинським суспільствами.

– У цхінвальському регіоні, який зараз називають «Південною Осетією», до конфлікту чи не кожна родина була змішаною. Після конфлікту люди дуже швидко відновили спілкування, цьому сприяв ергнетський ринок: там зустрічалися й торгували. З кінця 90-х до весни 2004 року я допомагала осетинським колегам у роботі з травмованими дітьми: вважала, що виконую свій громадянський обов'язок та роблю свій внесок у справу примирення. Але у 2004 році пішла хвиля ескалації, в'їжджати до цхінвальського регіону стало складніше, а після російсько-грузинської війни у ​​2008 році смугу конфлікту почали повністю контролювати російські військові сили. Людям стало фізично неможливо спілкуватися і розрив між спільнотами збільшився.

Психолог зазначає, що суспільство може розколотися не лише через політичні розбіжності. Під час пандемії коронавірусу цьому сприяли полярні думки щодо вакцинації.

– У грузинському суспільстві абсолютний розрив: одна частина населення вакцинується, рятує життя людей та себе, а інша – наражає на невиправданий ризик себе та інших. Що дасть подальший конфлікт між ними? Нічого. Мовою психіатрії «розщеплення» – це шизофренія. Тому бажано, щоб суспільство оздоровилося, а для цього треба слухати і чути один одного. Діалог – не панацея, універсальних рецептів немає. Але діалог завжди виправданий: якщо одна сторона має неправильні припущення, а ви говоритимете: «Які ви погані» – це не сприятиме трансформації, не дасть людям можливість переосмислити свої неправильні припущення.

Джана Джавахішвілі зазначає: у низці випадків для того, щоб розпочати діалог, потрібні люди, яких конфліктолог Джон Пол Ледерах називає «стратегічний хто» – це ті, хто готовий вислухати, почути та зрозуміти. Психолог підкреслює: спілкування між людьми – важливий чинник в умовах «заморожених» конфліктів або конфліктів, які «підігріваються на повільному вогні», яким властивий ризик ескалації та збройного протистояння.

«Місток для спілкування»

Розмірковуючи про Крим, Олена Богатиренко каже: суспільство потребує якісної інформації про те, що відбувається на півострові, про історію України та період радянської окупації. А також є потреба у неформальних каналах зв'язку і спілкування.

– Можливо, у моєму випадку було неправильно не їздити по Криму, не зустрічатися з людьми. Був час, коли я дивилася на фотографії українців із Криму та думала: «Ви не повинні туди їздити, це неправильно!» Нині моя позиція змінилася: в Криму – наші люди. Нехай спілкуються, приїжджають, бо інакше пам'ять стирається і залишається лише біль. Хтось має говорити про хороше, знаходити людей у ​​Криму та говорити їм: «Навіть якщо ви думаєте, що держава вас покинула, знайте: ми вас не кидаємо». Як мама б мені сказала: «Я тебе не кидаю». Кримчани бояться говорити відкрито, але ми могли б знаходити можливість підтримувати спілкування, щоб зберегти зв'язок.

Несподіваною точкою дотику для спілкування з рідними в Криму для Олени Богатиренко стала її книга, надрукована у 2020 році. Екземпляр роману «Не моя Мія» вдалося передати до Криму під час пандемії. Його прочитали не лише родичі Олени, а й широке коло знайомих.

– Книга написана українською мовою, і це не стало для них на заваді: її прочитала мама, наші знайомі, мамині подруги. І мама – це було так приємно – як справжній педагог зробила філологічну рецензію. Вона розповіла мені: їй зрозуміло, що це літературний, а не біографічний твір, але в якихось моментах вона впізнає в героїні книги мене. А головне, потім вона сказала: «Я читала і думала: як же я була не права, як мало я приділяла тобі часу і як я тебе розумію!»

Олена розмірковує про те, що мистецтво, сучасна література, зокрема про Крим, могли б допомогти зберегти зв'язки, які починають здаватися втраченими.

– Книга несподіваним чином стала мостиком для спілкування мами та доньки: у людських стосунках, без політики. І якщо цю книгу перекладуть європейськими мовами, то мої рідні та їхні знайомі в Криму пишатимуться мною – їхньою українською письменницею. Мене не відпускає думка про те, що потрібна кримська збірка: розповіді людей про Крим, їхні світлі спогади. У мене майже не лишилося таких спогадів. Але я сподіваюся, що якщо поїду до Криму, побачу будинок мого дитинства, пройду вулицями та поговорю з людьми, то все зміниться. Я хочу писати не про біль, а про все добре, що залишається. Тому пишу не про політику, а про кохання. Хочу, щоб у світі було більше щасливих людей, бо щасливі люди не йдуть на війну.

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.