Беслан. Кладовище, вересень 2004 року. Бабуся над свіжою могилою онуки.
Беслан. Кладовище, вересень 2004 року. Майже за Чеховим. Три сестри: Оля, Зая, Аня
Беслан. Кладовище, вересень 2004 року. Майже за Чеховим. Три сестри: Оля, Зая, Аня
Беслан. Кладовище, вересень 2004 року. Майже за Чеховим. Три сестри: Оля, Зая, Аня
Беслан. Кладовище, вересень 2004 року.
Беслав, вересень 2004 року. Школа після штурму
Беслан, вересень 2004 року. Ці хлопчики знайшли ім’я своєї мами у списках важко поранених, із зазначенням лікарні, куди її доставили
Беслан, вересень 2004 року. Ірланда Зампаєва, 7 років, і Цезар Хугаєв, 13 років. Усі три дні вони провели у школі, в заручниках, із полону вийшли живими, але не зовсім неушкодженими – в обох луснули барабанні перетинки
Беслан, вересень 2004 року. Кристину та її бабусю Таїру Бешолівну шукали три тижні і поховали 24 вересня. Останки мами Кристини, Алли, ідентифікувати так і не вдалося
Беслан, вересень 2006 року, школа номер один. Другі роковини трагедії
Беслан, вересень 2010 року, школа номер один. Бабусі оплакують загиблих шість років тому онуків
Беслан, вересень 2010 року, школа номер один. Бабусі оплакують загиблих шість років тому онуків
Беслан, цвинтар, вересень 2008 року. Біля могили однокласника
Беслан, цвинтар, вересень 2008 року. Дідусь на могилі дочки і п’ятьох онуків
Беслан, школа, вересень 2008 року. Бабуся біля портретів дочки і онука
Міжнародного розслідування постраждалим домогтися так і не вдалося
БЕСЛАН
ЗЛОЧИН, ЯКИЙ ТАК І НЕ БУВ РОЗСЛІДУВАНИЙ
Текст і фото: Леонід Велехов

Одинадцять років тому, в перші три дні вересня, в Росії стався найбільший за своїми наслідками теракт у всій її історії. 1 вересня 2004 року в маленькому містечку Беслані (Північна Осетія) терористи захопили понад тисячу заручників і протягом понад двох діб утримували їх у будівлі школи. У заручниках опинилися сотні дітей-учнів цієї школи, а також їхні рідні та друзі, які прийшли разом із ними в день початку навчального року на святкову церемонію. З самого початку влада стала брехати про кількість заручників, применшуючи її в рази. Криза вирішилася 3 вересня, але це «вирішення» стало найтрагічнішим епізодом усієї триденної епопеї. Якщо протягом перших двох днів жертв було одиниці, то 3 вересня протягом години в результаті розпочатого силами спеціального призначення штурму школи за підтримки важкої техніки, в тому числі танкових гармат, вогнеметів і гранатометів загинуло кількасот людей, переважно дітей. Більшість людей постраждала саме через застосування зброї масового ураження і пожежі школи, яка почалася в результаті її застосування. Однак офіційне розслідування повністю проігнорувало питання про відповідальність російської федеральної влади і «штабу зі звільнення заручників» за важкі наслідки цього «визволення».

Інфографіка
click to continue
Історії
ХАСАН
14-річний Хасан Рубаєв із усіх уроків любив, мабуть, лише фізкультуру. Спортивний був хлопчик, швидше за всіх бігав, вище за всіх стрибав. Решта дисциплін давалася йому важче. Але він і збирався піти в дорослому житті спортивною «доріжкою»: був упевнений, що це йому добре вдасться. Його мама і бабуся теж у цьому не сумнівалися, хоча і лаяли його, коли з математики чи літератури він приносив оцінки значно гірші, ніж із фізкультури.

Коли Хасан опинився в заручниках, його рідні до останньої миті вірили, що він якраз врятується – саме завдяки своїй спортивності. Спершу думали, що зуміє зробити це в перші хвилини захоплення заручників, коли почалася загальна метушня і декільком школярам вдалося нею скористатися і врятуватися завдяки швидким ногам. Потім до останнього моменту сподівалися, що Хасан зуміє вистрибнути неушкодженим із будівлі школи, коли вже почався штурм і люди кинулися під перехресним вогнем із охопленого полум’ям приміщення.

Але дива не сталося, і Хасана швидкі ноги не врятували. Він загинув. А в його кімнаті, у квартирі в багатоповерховому будинку, де він жив зі своїми батьками і старою бабусею, ця сама бабуся спорудила і кілька тижнів зберігала в незмінному вигляді ось такий поминальний куточок, де на диванчику, на якому він спав, у головах, його фотографії – 14-річного і в ранньому дитинстві. А на ліжку акуратно розкладені його шкільні малюнки (малювати Хасан теж любив), підручники, рюкзак, одяг. І на підлозі, під ліжком, стоять спортивні кросівки, які були, звичайно ж, його улюбленим взуттям.
ГОША
11-річному Гоші Цагароєву, можна вважати, неабияк поталанило. Наскрізна дірка від кулі, яка потрапила Гоші у ступню, до кінця того страшного вересня, коли я відвідав хлопчика у нього вдома, майже вже загоїлася. На вигляд і здогадатися було важко, яку Гоша пережив драму: хлопчик як хлопчик, лежав на дивані, грав у «Данді». Тільки недитячий, сумний і зосереджений, вираз очей дозволяв припустити, що з хлопчиком щось сталося.

У заручники Гоша потрапив разом із матір’ю. Усі три дні провів у полоні. Коли 3 вересня почався штурм, після другого вибуху вистрибнув у вікно. А мама залишилася у спортзалі – вибух її оглушив. Гоша ще довго стояв під вікнами, чекав на матір, і тільки коли поруч когось із чоловіків підстрелили, побіг геть. А Гошина мама, коли прийшла до тями, стала шукати сина. Вже почалася у спортзалі пожежа, а вона все шукала – спецпризначенці вивели її на вулицю ледь не силоміць.

Гошина вчителька Марина Біцоєва розповіла мені, що Гоша – круглий відмінник, один із найобдарованіших учнів. Але коли я запитав його, чи хоче він до школи, хлопчик відповів категоричним «ні».

Він і на вулицю погуляти жодного разу після тих подій не вийшов. Єдине, чого йому хотілося, це пограти на фортепіано (Гоша ще й у музичній школі вчився). А мама не дозволяла, просила почекати, поки мине хоча б сорок днів від 3 вересня. Не час для музики, тим більше що просто під квартирою Цагароєвих – квартира сім’ї Алікових, яка загинула повністю.

Можна тільки припустити, скільком із тих бесланських дітей-заручників, які, як і Гоша, не постраждали серйозно фізично, трагедія 1–3 вересня 2004 року завдала глибокої, на все життя, душевної травми.
КРИСТИНА І ЛІЗА
11-річна заручниця Кристина Бекузарова під час штурму 3 вересня була важко поранена, але не загинула. З трьома осколками біля серця вона була екстрено перевезена до Москви, і столичні лікарі врятували її життя. 80-річний дід Кристини у вересневі дні 2004 року, коли я його відвідав, уже оговтався від психологічного шоку і з гордістю показував велику кольорову фотографію, з якої дивилася дівчинка з чарівною усмішкою. Дід розповів: коли Кристину витягли з цього проклятого спортзалу, вона була вся поранена, навіть вушко порване. Але, лежачи на ношах і тримаючись якраз за це вушко, перше, що вона сказала дідові, який кинувся до неї: «Передай бабусі, нехай вона не хвилюється, сережки, які вона подарувала, цілі…». А вже в лікарні, коли її приходили провідувати і вона бачила, що у відвідувача очі на мокрому місці, одразу попереджала: «Якщо будете плакати, то більше приходити не треба».

Така ось недитяча самовідданість, мужність і спокій. Але, на жаль, від випадкової кулі і це застрахувати не може. Сусідка Кристини та ровесниця Ліза Цирикова, опинившись разом із мамою в заручниках, теж поводила себе з недитячою витримкою. Не плакала, не скаржилася. У перший же день полону багато людей роздяглися до спідньої білизни через нестерпну спеку. Ліза акуратно склала свій одяг і тримала разом із туфельками увесь час під пахвою, сказавши матері: «Не залишимо нічого цим поганим людям». У мами на руках вона загинула 3 вересня під час штурму від прямого влучання осколка в голову. Мати вижила, але тільки з того моменту, від загибелі доньки, нічого не пам’ятає.

15 вересня 2004 року Лізі мало виповнитися вісім років. Подарунки, звичайно, були приготовані заздалегідь, навіть така «дрібниця», як свічка для іменинного торта у формі цифри «8». Коли наприкінці вересня я прийшов до будинку Лізи, до її осиротілих батьків, подарунки, які вже було нікому дарувати, лежали в її кімнаті, на ліжечку. Тут же і свічка, яка перетворилася з іменинної на поминальну.
Фотогалерея

Джерела: news.bbc.co.uk, commons.wikimedia.org