(Рубрика «Точка зору»)
Свого часу Ричард Ніксон застерігав: «СССР не хоче війни, він хоче світ». Сьогодні ми бачимо, що колишній президент США мав рацію. «А что такое Советский Союз? Это Россия и есть, только называлась по-другому», – наголосив Володимир Путін 17 жовтня 2011 року в інтерв’ю російським телеканалам.
Тож не дивно, що сьогодні Росія демонструє світові більш ніж надмірні геополітичні апетити. «Новой мировой войны не будет, так как Путину это не по силам. Его «Русский мир» не имеет пределов, он зависит от того, насколько ему это позволят. «Русский мир» может воцариться на Пиренеях и на побережье Ла-Манша», – переконаний відомий російський опозиційний історик, член Російського ПЕН-центру Борис Соколов.
Підтвердженням цієї дещо суперечливої, на перший погляд, думки є поведінка Франції, котра сподівається, що незабаром її стосунки з Москвою поліпшаться, зокрема розпочнуться перемовини щодо лібералізації візового режиму для росіян. Понад те, 5 липня посол Франції в Росії Жан-Моріс Рипер заявив, що його країна підтримує зусилля з врегулювання української кризи, а кримське питання поки що стоїть осторонь у відносинах між Росією та Євросоюзом. Принаймні так стверджує «5-й канал».
Чи треба дивуватись? Пояснення такій двоїстій позиції Парижа можна віднайти на сторінках книги відомого французького славіста і політолога Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна». Авторка у своїй аргументованій пересторозі для європейської спільноти наводить низку вражаючих фактів, які свідчать, що російський неототалітаризм сьогодні становить реальну загрозу для Європи. На жаль, цього в Парижі не помічають. А дарма. Елен Блан цитує фрагмент сенсаційної доповіді Головного управління загальної розвідки Франції, де фахівці попереджають владу, що відповідальні французькі політики «можуть відчути спокусу підтримати російських інвесторів, які презентують промислові проекти, що створюють робочі місця». Документ цей був оприлюднений ще у червні 1998 року. Підтвердженням слушності висновків працівників французької розвідки є історія скандального контракту з Росією на будівництво і продаж військово-десантних кораблів типу «Містраль» – Париж не збирається зупиняти співробітництва з Путіним у військово-технічній галузі.
Авторка добре розуміє стратегію гебістсько-російських аферистів, яку розкриває L’Express у матеріалі від 2 травня 2002 року: «Інвестиції в нерухомість як створення опорних точок; опанування певних секторів діяльності завдяки місцевим спільникам з ліквідацією конкуренції внаслідок купівлі або залякування і, нарешті, інфільтрація в інституції та контроль над ними».
Ще одна промовиста цитата з книжки французької дослідниці: «Європейський cоюз уже досить-таки інфільтрований», – запевнив мене (Елен Блан. – О.Р.) недавно один дуже-дуже поінформований чоловік. Який тут ризик для Франції? Ризик обрати коли-небудь усенародним голосуванням президента, що буде лише пішаком російських таємних служб. І тоді, річ природна, керівник французької держави коритиметься наказам Москви».
На це має зважати й українська влада і всіляко застерігати Європу, зокрема Францію, від загравання з Путіним. З цього приводу дещо емоційно, але напрочуд влучно висловився ще 2009 року Дмитро Павличко:
Будуються нові газопроводи
В обхід материка – по дну морів,
В обходи української свободи –
До хитрих європейських прапорів.
Та буде ще Європа, курва хижа,
Здивована, побачивши з вікна,
Як танки йдуть по вулицях Парижа,
Чужі, немов залізна сарана…
Коли Володимир Путін переміг на президентських виборах, він зібрав на Луб’янці офіцерів ФСБ і повідомив: «Товариші офіцери, завдання виконане, ми повернулись до влади». Сьогодні у лавах ФСБ налічується 300 тисяч осіб. Про існування цієї «еліти», вишколеної методами КГБ і ГРУ, навченої хитромудрих методів ошуканства громадян і держав, призвичаєної до маніпулювання чужим розумом і професійного вміння фізично знищувати супротивника, не залишаючи жодних слідів, треба пам’ятати. Бо вона, ця «еліта», створює безпосередню загрозу не лише Україні.
Маємо навчитися бути активним гравцем у міжнародній політиці. Йдеться насамперед про ефективне, прагматичне й стратегічне партнерство з США.
Будемо сподіватися, що успішне завершення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях змусить світ і європейські держави зокрема змінити ставлення до України. Разом із тим маємо активізовувати партнерські стосунки з країнами, які усвідомлюють небезпеку російського чинника.
І насамкінець. Два десятиліття тому керівник Європейського інформаційного центру, відомий французький журналіст й публіцист П’єр де Вільмарест, колишній розвідник, порадив кореспондентові журналу «Універсум» таке: «Я бажав би, щоб Україна порозумілася зі своїми сусідами, щоб зменшити небезпеку від Росії. І не тільки в галузі торгівлі й виробництва, але й у дипломатії та розвідці. З іншого боку, Україна повинна далі утверджувати свою належність до Європи. Європа Маастріхта — це Європа клубу C.F.R. (Councіl on Foreіgn Relatіons – C.F.R.). Але існує Європа, яка не має нічого спільного з Маастріхтом. Це порозуміння між державами, між народами. Бо існують вартості, спільні для нас усіх. Не треба йти в походи надто відкрито, бо «клубівці» не є добрі: якщо політик, ще не ставши «зіркою, заговорить про це, то він – як політик пропав. Якщо відомо щось про «клубівців», то не варто показувати, що саме відомо. Слід зачекати, поки не вдасться обійняти високі посади. Варто зачекати, поки вони підійдуть самі, слід дозволити їм діяти до пори до часу. Чим більше ключів матиме українська еліта – тим легше уникатиме перешкоди».
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
