(Рубрика «Точка зору»)
Коментуючи російсько-грузинський конфлікт, директор Інституту Росії Василь Лаптійчук 19 серпня 2008 року завбачливо попереджав: «Тема ворожнечі між Росією й Україною поки що – вічна. Вона триватиме аж до створення таких умов, за яких агресор, посягнувши на Україну, неминуче зазнає поразки. У російському Генштабі вже є детальні карти всіх військових об’єктів в Україні, котрі підлягають знищенню в перші ж години конфлікту, є плани окупації регіонів та блокування й знищення українських військових частин. Є можливість перекрити наш ефір і заповнити його російським мовленням. Власне, на наших очах відгодовуються штатні й позаштатні зрадники з числа громадян України. У Кремлі вже готові зразки відповідних заяв про «захист російських громадян» для Заходу».
Чи були зроблені висновки? Так отож. Нинішній розвиток подій в Криму змушує думати, що імперський характер Росії, ірраціональні думки й вчинки її лідерів – це вже щось зі сфери патології. Політичної та медичної. Зробімо невеличкий екскурс у недалеке минуле, аби переконатися в слушності цього діагнозу. Зрозуміти, як усе починалось…
«Эта страна может жить только при экстремальных ситуациях: от диктатуры к анархии и снова назад к диктатуре. Никто не может сказать: кто придет после Ельцина. Но в одном я уверен: это будет диктатор», – так змалював у 1992 році майбутнє Росії в інтерв’ю журналові «Штерн» колишній начальник 1-го Головного управління КГБ СССР Леонід Шебаршин.
Того ж таки року російський політолог Леонід Радзіховський висловився ще різкіше: «Сверхагрессивность НацРоссии очевидна. Она явно провоцирует насилие, разжигает абсолютно дикие инстинкты». Згадаймо гасла біля Білого дому в Москві: «Ельцин, заставь хохлов накормить Россию!»...
У нових геополітичних реаліях газета «Известия» взялася формувати громадську думку: «…крупномасштабная российско-украинская война все еще кажется невозможной. Но политические равновесия не вечны, и тем более не вечны политики»; «вероятность боевых действий между членами Содружества совсем не исключена».
Коли Україна заявила про своє природне право мати національне військо, «Независимоя газета» у жовтні 1991 року опублікувала інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який заявив: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Реакція Бориса Єльцина: «Я обговорював цю можливість з військовими, і для неї немає технічних можливостей».
Військовий експерт Віктор Литовкін дивувався: «Зачем Украине такая военная мощь? С кем она собирается воевать, если вокруг нее нет ни одного государства, представляющего ей военную угрозу?».
Більш ніж промовиста фраза тодішнього лідера опозиції в російському парламенті Сергія Бабуріна у розмові з надзвичайним і повноважним послом України в Росії Володимиром Крижанівським: «Либо Украина вновь воссоединится с Россией, – либо – война. И если не произойдет новое воссоединение, конфликты между Украиной и Россией будут всегда».
Анатолій Собчак: «Нельзя допустить, чтобы Украина создала армию, иначе она пустит ее в ход. Это угроза для человечества».
Помовчимо. Українських вояків Москва цінувала. «Юноши из Украины составляют основу нашей армии, – констатував маршал Моїсєєв у грудні 1990 року на сесії українського парламенту. – Им прежде всего доверяем сложнейшую боевую технику, которая принадлежит к стратегическим ядерным силам. Значительную часть офицерского корпуса составляют также украинцы, поскольку характеру этого народа присущи такие черты, как честность, ответственность, талантливость, хозяйственность, доброта, забота о людях. В трудную минуту на них можно всегда положиться».
Сьогодні саме ці якості демонструють українські вояки в Криму, про який «Собеседник» 1992 року писав: «Россия справедливо считает Крым своим – потом и кровью многих поколений русских людей полита дорога к нему и он сам. <...> А пока что украинские власти делают одну ошибку за другой, раз за разом ставя ножку на югославскую тропинку: объявили и Крым, и Севастополь своими... Кто и с кем готовится воевать? <…> Итак, если Россия не отступится от Крыма, между нею и Украиной в самом недалеком будущем начнется вооруженный конфликт. Это очевидно».
По-солдафонському прямолінійно просторікував тодішній міністр оборони Росії генерал Грачов: «Если будут ущемлены честь и достоинство русского населения в любом регионе, не только в Чечне, мною будут приняты самые решительные меры, вплоть до ввода войск для недопущения дискриминации, нападок и других хулиганских выпадов по отношению к русскому населению».
По суті справи, ця заява є мілітаризованою інтерпретацією думки Бориса Єльцина: «Россия должна обязательно влиять на положение русскоязычного населения в других странах».
Із заяви депутата Кримської Верховної Ради Олександра Круглова: «І якщо українське керівництво у своїй засліпленій впертості справді перетворить Україну в самостійну іноземну державу і виведе її із СНД, Росія неодмінно все це собі поверне». Цей же Круглов у газеті «Крымские новости» (27.05.1992) почав марити, що Росія поверне собі не тільки Крим, але й «одеські, миколаївські, херсонські, криворізькі, харківські та інші землі і багато іншого, що споконвіку належало їй».
Через два десятиліття цю шизофренічну маячню взявся втілювати у життя сучасний кремлівський диктатор, якого колишній держсекретар США Гілларі Клінтон порівняла з Адольфом Гітлером, усупереч логіці та міжнародним домовленостям. А сталося це і тому, що всі ці роки в Україні брутально порядкувала НЕУКРАЇНСЬКА влада: належним чином не фінансувалося військо, не був демаркований кордон із Російською Федерацією, інформаційний простір був залишений непризволяще, РНБОУ ніяк не зважилося прийняти стратегічно важливу ухвалу про існуючу загрозу з боку Росії, натомість був прийнятий недолугий Закон про громадянство і суперечнивий Закон про мову, по суті саботувався вступ до НАТО…
У світі поважають сильного і багатого. Кожна нація захищає власні інтереси. А «уряди скоріш за все гинуть від брехні». Принаймні так твердив англійський історик і філософ Томас Карлейль. Чи знає про це новий український уряд? Тож боротьба триває. За справжню українську Державність і справжню Незалежність.
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
