Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, хто так вірив у світле майбутнє твоє.
С.Фоменко
На самім початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» («СУ!ГС!») видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.
Ці слова звучали так часто, що потрохи навіть починали приїдатися, як і інші, постійно вживані гасла, котрі кричала заведена юрба: «Банду – геть!», «Україна – понад усе!», «Слава нації! Смерть ворогам!» і т.д. Від цього частина критично налаштованих активістів, втомлених постійним повторенням цих слів, мов мантр, замінювала їх кумедними аналогами: «Кава Україні! Героям Кава!», «Сала Україні! Героям Сала!», «Україна – понад десерт!», «Панду – геть!» і т.п. Тоді Євромайдан був мирним і веселим, потребував нових смислів, тому все це виглядало доволі природнім, кумедним та доречним.
Для частини ж населення і поготів всі ці гасла й вітання, в їх серйозному варіанті, асоціювалися із націоналізмом та чимось неприємно-ворожим. Вони не розуміли, про яких таких героїв йдеться, якій нації слава? Інші ж на місці героїв бачили: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Степана Бандеру, Романа Шухевича та упівців, тих, хто першим вийшов на Майдан, а дехто – волонтерів. У кожного був свій варіант. Із розвитком подій в центрі столиці з’являлися все нові і нові претенденти на те, щоби стати тими героями, котрим, власне, слава.
Минуло майже три місяці від початку протестів і уже, мабуть, ні в кого немає сумнівів, хто ці герої. Небесна Сотня. Ті, хто віддали життя за кожного з нас. З цими смертями «Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Це і віддання шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя усіх в цій країні, а також і засвідчення справжнього подвигу.
За допомогою «Слава Україні! Героям Слава!» ми ідентифікуємо своїх. Самооборонці, що стали боронити міста, коли міліція була на боці «організмів», відрізняли одні одних не за стрічками чи додатковими питаннями, а саме за цим важливим вітанням. Для мешканців Сходу та Півдня, котрі підтримують Майдан (правдиво сміливі люди, що не бояться гонінь за іншість поглядів), «СУ!ГС!» – це слова-маркери, за котрими можна зрозуміти, хто свої, а хто – ні. Революція добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя.
Все стало на свої місця. Проте не лише «Слава Україні! Героям Слава!» набуло нового й точнішого змісту. Тепер зрозуміло, що «Слава – політичній нації», що «смерті ворогам» хочеться багатьом і досі, коли перед очима зринають кадри із вбитими та пораненими героями. Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну. Врешті-решт, що Майдан Незалежності – справді те місце, де здобували свою свободу. Це дивне, неймовірне місце, потужна точка енергії нашого народу, де встигли відчути все: і радість, і безвихідь, і горе, і біль, і гордість, і повагу.
Уже всім зрозуміло, що на центральній площі столиці має постати красивий і сильний пам’ятник-меморіал для Небесної Сотні. Це повинно остаточно довершити процес перетворення Майдану в місце нашої сили та певності.
По країні уже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв Майдану. Вони виникатимуть й надалі, і щоразу участь у їх відкритті й іменуванні все більше братимуть ті, хто ще донедавна називав Небесну Сотню «радикалами», «терористами» й «екстремістами». Вони вже виступають в Раді й іменують їх «жертвами», наче самі не доклали рук до того, щоби ці люди загинули. Вони ще потім повчатимуть нас усіх, як потрібно правильно шанувати героїв. Про щось подібне згадував Олег Покальчук, коли вони привозили до Києва тіло Василя Стуса для перепоховання, а на цьому уже в аеропорту піарилися зовсім інші люди. Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших героїв, вберегти її від привласнення нечесними й підлими людьми, котрі неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їх смертей.
А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів. Допомагати їм не раз в рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про усіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
Ми мусимо пам’ятати не лише про родини вбитих, а й про скривджених і скалічених, чиї долі зламав цей жахливий режим.
Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова засадничо нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Слава Україні!
Героям Слава!
Слава Небесній Сотні!
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
загиблі поети й герої –
всі ті, хто так вірив у світле майбутнє твоє.
С.Фоменко
На самім початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» («СУ!ГС!») видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.
Ці слова звучали так часто, що потрохи навіть починали приїдатися, як і інші, постійно вживані гасла, котрі кричала заведена юрба: «Банду – геть!», «Україна – понад усе!», «Слава нації! Смерть ворогам!» і т.д. Від цього частина критично налаштованих активістів, втомлених постійним повторенням цих слів, мов мантр, замінювала їх кумедними аналогами: «Кава Україні! Героям Кава!», «Сала Україні! Героям Сала!», «Україна – понад десерт!», «Панду – геть!» і т.п. Тоді Євромайдан був мирним і веселим, потребував нових смислів, тому все це виглядало доволі природнім, кумедним та доречним.
Для частини ж населення і поготів всі ці гасла й вітання, в їх серйозному варіанті, асоціювалися із націоналізмом та чимось неприємно-ворожим. Вони не розуміли, про яких таких героїв йдеться, якій нації слава? Інші ж на місці героїв бачили: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Степана Бандеру, Романа Шухевича та упівців, тих, хто першим вийшов на Майдан, а дехто – волонтерів. У кожного був свій варіант. Із розвитком подій в центрі столиці з’являлися все нові і нові претенденти на те, щоби стати тими героями, котрим, власне, слава.
Минуло майже три місяці від початку протестів і уже, мабуть, ні в кого немає сумнівів, хто ці герої. Небесна Сотня. Ті, хто віддали життя за кожного з нас. З цими смертями «Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Це і віддання шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя усіх в цій країні, а також і засвідчення справжнього подвигу.
За допомогою «Слава Україні! Героям Слава!» ми ідентифікуємо своїх. Самооборонці, що стали боронити міста, коли міліція була на боці «організмів», відрізняли одні одних не за стрічками чи додатковими питаннями, а саме за цим важливим вітанням. Для мешканців Сходу та Півдня, котрі підтримують Майдан (правдиво сміливі люди, що не бояться гонінь за іншість поглядів), «СУ!ГС!» – це слова-маркери, за котрими можна зрозуміти, хто свої, а хто – ні. Революція добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя.
Все стало на свої місця. Проте не лише «Слава Україні! Героям Слава!» набуло нового й точнішого змісту. Тепер зрозуміло, що «Слава – політичній нації», що «смерті ворогам» хочеться багатьом і досі, коли перед очима зринають кадри із вбитими та пораненими героями. Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну. Врешті-решт, що Майдан Незалежності – справді те місце, де здобували свою свободу. Це дивне, неймовірне місце, потужна точка енергії нашого народу, де встигли відчути все: і радість, і безвихідь, і горе, і біль, і гордість, і повагу.
Уже всім зрозуміло, що на центральній площі столиці має постати красивий і сильний пам’ятник-меморіал для Небесної Сотні. Це повинно остаточно довершити процес перетворення Майдану в місце нашої сили та певності.
По країні уже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв Майдану. Вони виникатимуть й надалі, і щоразу участь у їх відкритті й іменуванні все більше братимуть ті, хто ще донедавна називав Небесну Сотню «радикалами», «терористами» й «екстремістами». Вони вже виступають в Раді й іменують їх «жертвами», наче самі не доклали рук до того, щоби ці люди загинули. Вони ще потім повчатимуть нас усіх, як потрібно правильно шанувати героїв. Про щось подібне згадував Олег Покальчук, коли вони привозили до Києва тіло Василя Стуса для перепоховання, а на цьому уже в аеропорту піарилися зовсім інші люди. Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших героїв, вберегти її від привласнення нечесними й підлими людьми, котрі неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їх смертей.
А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів. Допомагати їм не раз в рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про усіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
Ми мусимо пам’ятати не лише про родини вбитих, а й про скривджених і скалічених, чиї долі зламав цей жахливий режим.
Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова засадничо нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Слава Україні!
Героям Слава!
Слава Небесній Сотні!
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
