– В Україні історію на найвищому рівні згадують переважно напередодні виборів, спекуляція на гострих історичних моментах дуже поширена. Як у Литві з цим? Чи вдаються політики до маніпуляцій із історією заради рейтингів?
– Я не сказав би, що ніхто не намагається маніпулювати, але можливостей для такого прийому у політиків не так багато. У Литві є кілька дискурсів, в контексті яких і розвиваються дискусії про історію Литви. Перший я б назвав етнонаціональним, в його основі – інтерпретація поглядів про «славетну тисячолітню Литву», про литовський етнос, який склав основу майбутньої імперії, про литовську мову. Інший дискурс – це ліберальна інтерпретація історичних подій. Насправді проблема всіх пострадянських республік, розташованих між Балтійським і Чорним морями, в тому, що всі ці депортації, репатріації, всі ці зміни кордонів заклали основу для того, що нині ми маємо таку собі незавершену ідентичність. І саме з цієї причини ми ведемося на спекуляції, до яких вдаються політики в цьому плані, коли приходять і запевняють нас, що саме вони розкажуть усю правду про те, хто ми є насправді.
– За нового керівництва Міністерства освіти й науки України на державному рівні дуже багато почали говорити про потребу у виробленні спільного з Росією підходу до деяких історичних періодів. Чи це в принципі можливо — виробити спільний підхід до історії, особливо без шкоди для однієї зі сторін?
– Ні, думаю, без шкоди неможливо. У створенні спільного підходу завжди шкоди зазнає та сторона, яка у цьому процесі є слабшим гравцем. Але, погодьтеся, якщо ви ототожнюєте свою пам’ять із чиєюсь, то ви втрачаєте власну пам’ять і власні спогади. Проблема в тому, що немає розуміння того, що у різних націй і різних країн свої погляди на одні й ті самі події, і ці погляди треба вміти вислухати. Неможливо створити спільний підхід. Навіть втілюючи якийсь офіційний погляд у підручники, ви не можете сказати мільйонам школярів, мовляв, ось, це правда, і ніяких дискусій не може бути.
– В Україні нещодавно Президент підписав закон, який передбачає вивішування 9 травня червоного прапора поруч із державним. Чи є цей крок послідовним у нинішніх історичних реаліях?
– Ні, це не дуже логічно. Але все ж треба спробувати зрозуміти, чому Президент погодився на це. Якщо Янукович вважає, що його електорат складається з людей, які мають трохи відмінні від більшості погляди, з людей, яким такий крок до вподоби, тоді виходить, що він задовольнив їхні вподобання. А може, це певна гра у дуеті з російською владою. Виходить, що у цьому рішенні може не бути логіки, але воно виявиться ефективним для його режиму. На мою думку, безперечно, це рішення жахливе, руйнівне. Воно суттєво гальмує процес самоідентифікації українців. І точно не сприятиме мирові і порозумінню.
– Як Ви вважаєте, як історики мають діяти, коли їм доводиться описувати гострі, суперечливі моменти історії своєї країни?
– Це дуже складне запитання. Понад 10 років тому цій темі приділили ціле засідання Міжнародного історичного комітету. Тоді обговорювалося, що потрібно історикові, щоб належно розповісти про справді жахливі моменти, і як йому бути, коли треба розказати щось, про що насправді не хочеться навіть згадувати. Насправді історикові важливо знати факти, якомога більше фактів. Уникати зарозумілості, з якою історики люблять твердити про свою об’єктивність. Ми можемо бути відвертими, чесними, але аж ніяк не об’єктивними, це Божа прерогатива. Завжди треба добре розуміти, що погляд історика багато в чому залежить від його ідеології та особистого розуміння ситуації. Історик повинен розтлумачувати результати своєї роботи, розповідати при цьому також про методи, якими він послуговувався для історичної розвідки, і не приховуювати повсякчас своїх власних поглядів. Так, в історичній науці має бути достатньо свободи, але не менше має бути відповідальності.
…Нині ми маємо таку собі незавершену ідентичність. І саме з цієї причини ми ведемося на спекуляції, до яких вдаються політики в цьому плані
– За нового керівництва Міністерства освіти й науки України на державному рівні дуже багато почали говорити про потребу у виробленні спільного з Росією підходу до деяких історичних періодів. Чи це в принципі можливо — виробити спільний підхід до історії, особливо без шкоди для однієї зі сторін?
– В Україні нещодавно Президент підписав закон, який передбачає вивішування 9 травня червоного прапора поруч із державним. Чи є цей крок послідовним у нинішніх історичних реаліях?
– Як Ви вважаєте, як історики мають діяти, коли їм доводиться описувати гострі, суперечливі моменти історії своєї країни?
