Київ, 5 грудня 2002 - Західні дипломати та спостерігачі під час слухань змогли почути не лише одкровення від журналістів про утиски, фальшиво-цнотливу заміну поняття “цензура” на “редакційна політика”, ще раз відточити вимову популярного серед них слова “темники”... А також почути від представників української влади про зовнішній тиск на Україну (“Про нас світові говорять конкуренти” – це загадкова фраза з виступу Івана Чижа, голови Держкомінформу). А від Дмитра Табачника, віце-прем’єра українського уряду з гуманітарних питань, дізнатися, що Україна є у фарватері західних цінностей. Адже цензура наявна у будь-якій країні розвиненої демократії.
Посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн переконаний, що саме різниця у баченні журналістами і представниками влади ситуації зі свободою слова і доводить, що цензура в Україні – це не надумана проблема. Пан Штюдеманн бачить користь у таких парламентських слуханнях. В інтерв’ю Радіо Свобода:
«Звичайно, таких слухань недостатньо для зміни ситуації зі свободою слова в Україні. Але завдяки їм тема залишиться актуальною. Депутати мусять працювати над законами. Журналісти мусять писати, щоб виконувати від імені суспільства свою контролюючу функцію. Та ми, іноземні дипломати та спостерігачі, маємо теж знати про це.
Не можна говорити про когось одного відповідального за стан свободи слова. Це спадок від старих структур і традицій, які все ще перешкоджають демократичному розвитку країни. Тому приватні інтереси переважають над суспільними.»
Яніна Соколовська, власний кореспондент в Україні російської газети “Ізвєстія” назвала нинішні парламентські слухання з питань свободи слова – скромною жалобою планетарного значення. “Всі і так знають, що цензура в Україні є”. Каже журналістка. “Але ці слухання - тільки розмови журналістів самих з собою”. Яніна Соколовська наводить приклад Росії і радить українським колегам:
«Можливо, я не маю рації стосовно більшості колег, але я вважаю, що журналістам треба не говорити, а писати, знімати і показувати. Тобто займатися своє професійною діяльністю. Журналістський страйк – це найбільший провал, який тільки може бути. Бо якщо ми припинимо писати, то прийдуть штрейкбрехери, які будуть писати, знімати і показувати те, що потрібно владі. Тому, як на мене, це безперспективне заняття. Інша справа, що треба було б зібратися і подумати, яким чином можна зробити видання рентабельними. Адже у Росії є рентабельні видання і їх багато. Очевидно, це можливо і в Україні, бізнес у якій достатньо розвинувся. У тому числі і газетний. Так що можна засновувати якісь консорціуми, робити видання самодостатніми, заробляти самим на себе і робити те, що ми вважаємо за потрібне.»
Саймон Пірані, британський журналіст, голова профспілки журналістів Великобританії, який спостерігав за слуханнями в українському парламенті, зазначає, що його найбільше вразило, як завдяки журналістам, їхньому вмінню об’єднуватися слухання “ожили”. Досвід журналістів у Криму, які створили профспілку і провели попереджувальний страйк, акції протесу співробітників агентства УНІАН, Маніфест українських журналістів – все це кроки до свободи слова, які проходили усі без винятку країни.
Чи була переконливою влада? Саймон Пірані відповів так:
«Ні. Звісно, їхні слова не були достатньо переконливими. Ми відстежуємо ситуацію в Україні упродовж певного часу і ми знаємо, що, якщо б не дії колег, справа Георгія Гонгадзе не набула б розголосу, а була б потоплена. Якби не мужні дії майора Мельниченка, який надав свідчення того, що могло бути причиною смерті Георгія. Якби не дії тисяч українських громадян, які вийшли на вулиці з вимогами розкриття справи Гонгадзе, ім’я Георгія могло би приєднатися до довгого списку журналістів, які загинули у світі через те, що комусь не подобалося, що вони пишуть. Ми би його звісно не забули, але суспільство би забуло. У будь-якій країні, де відбуваються вбивства журналістів, завжди спостерігаються жахливі затримки в проведенні експертиз і слідства, і це стосується не лише Георгія. В цих країнах теж де-юре цензура не існує. Але це нічого не означає.
На додаток до страху і тривоги, що їх журналісти не можуть не відчувати після цих вбивств, є ще так звані темники – тобто правила, згідно з якими виготовляється телевізійний продукт.
Де-юре ми у Великобританії так само не маємо цензури, але існують приховані форми цензури, які використовуються дуже обережно, бо наша влада мала значно більший час, щоб попрактикуватися в цьому, в той же час журналісти в нашій країні, значно краще зорганізовані, в тому числі об’єднані у профспілки і реагують на події швидко і гостро.
Звичайно, ситуація в Україні є жахливою. Наші колеги працюють в жахливих умовах. Ми всі зараз є частиною спільного європейського дому. А якщо когось б’ють, або вбивають у вашому домі за те, що він є журналістом, ви мусите стати йому на його захист. Саме тому ми є тут.
Нас дуже турбує ситуація в Україні. Насправді турбує провалене українською владою розслідування справи Гонгадзе. Ми постійно тримаємо контакт з нашими колегами, читаємо газети, піднімаємо це питання перед Радою Європи, Парламентською Асамблеєю, дипломатами. Ми вважаємо, що це є також нашою справою.»
Заявив у розмові з кореспондентом Радіо Свобода Саймон Пірані, журналіст, голова профспілки журналістів Великобританії, який спостерігав за парламентськими слуханнями з питань свободи слова.
Посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн переконаний, що саме різниця у баченні журналістами і представниками влади ситуації зі свободою слова і доводить, що цензура в Україні – це не надумана проблема. Пан Штюдеманн бачить користь у таких парламентських слуханнях. В інтерв’ю Радіо Свобода:
«Звичайно, таких слухань недостатньо для зміни ситуації зі свободою слова в Україні. Але завдяки їм тема залишиться актуальною. Депутати мусять працювати над законами. Журналісти мусять писати, щоб виконувати від імені суспільства свою контролюючу функцію. Та ми, іноземні дипломати та спостерігачі, маємо теж знати про це.
Не можна говорити про когось одного відповідального за стан свободи слова. Це спадок від старих структур і традицій, які все ще перешкоджають демократичному розвитку країни. Тому приватні інтереси переважають над суспільними.»
Яніна Соколовська, власний кореспондент в Україні російської газети “Ізвєстія” назвала нинішні парламентські слухання з питань свободи слова – скромною жалобою планетарного значення. “Всі і так знають, що цензура в Україні є”. Каже журналістка. “Але ці слухання - тільки розмови журналістів самих з собою”. Яніна Соколовська наводить приклад Росії і радить українським колегам:
«Можливо, я не маю рації стосовно більшості колег, але я вважаю, що журналістам треба не говорити, а писати, знімати і показувати. Тобто займатися своє професійною діяльністю. Журналістський страйк – це найбільший провал, який тільки може бути. Бо якщо ми припинимо писати, то прийдуть штрейкбрехери, які будуть писати, знімати і показувати те, що потрібно владі. Тому, як на мене, це безперспективне заняття. Інша справа, що треба було б зібратися і подумати, яким чином можна зробити видання рентабельними. Адже у Росії є рентабельні видання і їх багато. Очевидно, це можливо і в Україні, бізнес у якій достатньо розвинувся. У тому числі і газетний. Так що можна засновувати якісь консорціуми, робити видання самодостатніми, заробляти самим на себе і робити те, що ми вважаємо за потрібне.»
Саймон Пірані, британський журналіст, голова профспілки журналістів Великобританії, який спостерігав за слуханнями в українському парламенті, зазначає, що його найбільше вразило, як завдяки журналістам, їхньому вмінню об’єднуватися слухання “ожили”. Досвід журналістів у Криму, які створили профспілку і провели попереджувальний страйк, акції протесу співробітників агентства УНІАН, Маніфест українських журналістів – все це кроки до свободи слова, які проходили усі без винятку країни.
Чи була переконливою влада? Саймон Пірані відповів так:
«Ні. Звісно, їхні слова не були достатньо переконливими. Ми відстежуємо ситуацію в Україні упродовж певного часу і ми знаємо, що, якщо б не дії колег, справа Георгія Гонгадзе не набула б розголосу, а була б потоплена. Якби не мужні дії майора Мельниченка, який надав свідчення того, що могло бути причиною смерті Георгія. Якби не дії тисяч українських громадян, які вийшли на вулиці з вимогами розкриття справи Гонгадзе, ім’я Георгія могло би приєднатися до довгого списку журналістів, які загинули у світі через те, що комусь не подобалося, що вони пишуть. Ми би його звісно не забули, але суспільство би забуло. У будь-якій країні, де відбуваються вбивства журналістів, завжди спостерігаються жахливі затримки в проведенні експертиз і слідства, і це стосується не лише Георгія. В цих країнах теж де-юре цензура не існує. Але це нічого не означає.
На додаток до страху і тривоги, що їх журналісти не можуть не відчувати після цих вбивств, є ще так звані темники – тобто правила, згідно з якими виготовляється телевізійний продукт.
Де-юре ми у Великобританії так само не маємо цензури, але існують приховані форми цензури, які використовуються дуже обережно, бо наша влада мала значно більший час, щоб попрактикуватися в цьому, в той же час журналісти в нашій країні, значно краще зорганізовані, в тому числі об’єднані у профспілки і реагують на події швидко і гостро.
Звичайно, ситуація в Україні є жахливою. Наші колеги працюють в жахливих умовах. Ми всі зараз є частиною спільного європейського дому. А якщо когось б’ють, або вбивають у вашому домі за те, що він є журналістом, ви мусите стати йому на його захист. Саме тому ми є тут.
Нас дуже турбує ситуація в Україні. Насправді турбує провалене українською владою розслідування справи Гонгадзе. Ми постійно тримаємо контакт з нашими колегами, читаємо газети, піднімаємо це питання перед Радою Європи, Парламентською Асамблеєю, дипломатами. Ми вважаємо, що це є також нашою справою.»
Заявив у розмові з кореспондентом Радіо Свобода Саймон Пірані, журналіст, голова профспілки журналістів Великобританії, який спостерігав за парламентськими слуханнями з питань свободи слова.
