Прага, 18 жовтня 2003 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову субота, це знову вечір, це знову до Вас приходить в гості українська «Свобода». Перед мікрофоном Ірина Халупа з передачею «30 хвилин у різних вимірах». Ми всі в дитинстві – хто більшою мірою, а хто меншою – виростали на казках, народних чи, так званих, авторських. Казка як жанр є одним з видів народної творчості. Однак сьогодні прадавня традиція звелася майже нанівець. Тим відраднішим є поява компакт-диску й аудіоальбому «Казки лірника Сашка для дітей і дорослих». Хто ж такий отой лірник Сашко? Це Олександр Власюк, який відроджує жанр народної оповіді, такий популярний колись в Україні. А лірник Сашко тому, що свої казки вже впродовж кількох років він розповідає під акомпанемент стародавнього інструменту ліри на телеканалі «ТВ-Табачук».
Олександр Власюк родом з Умані. Колись доля закинула його на північ Росії. В Мурманську він заснував українське земляцтво, був делегатом І Всесвітнього форуму українців. В 1995 році Олександр Власюк повернувся в Україну. Учасник київського гурту «Вій», член журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова».
Але замість Вам розповідати про лірника Сашка, давайте краще послухаємо його казку «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття». Отже, казкар Олександр Власюк: «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття».
Олександр Власюк
О, оце чули? Пугач пугає! «У-гу, у-гу, козака зву!» То він козаків гукає. А найдужче того чорного козака, що вночі приходить. Та не бійтеся, не лякайтеся! Я Вам зараз про нього розкажу.
Казка називається «Про вдову Ганну Шулячку, чорного козака і страшне закляття».
Колись давно у нашому селі Маньківка жила вдова Ганна. Чоловік у неї був гарний козак, славний такий - Іван Шуляк. Та давно колись загинув в бою з татарами, то так люди і звали її - Шулячка.
Жила собі Ганна на околиці над річкою, якраз над гірським Тікичем з маленькою дочкою Явдошкою. От на згадку про чоловіка у неї тільки і лишилося, що поле, біля високої могили біля лісу, пара воликів і намисто коралове, красиве - він їй колись привіз з далекого походу з Туреччини. 12 разків, красиве таке! Ну, ціни неміряної. Тяжко Ганні жилося без чоловіка. Як то жінці одній хазяйнувати?
Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі.
Заснула Ганна як у воду впала: тільки очі заплющила - і вже спить. А вранці прокинулася - що за чудасія? Усе поле виоране, засіяне і заскороджене. Подивилася Ганна кругом, поза кущі позаглядала - нікого не видно. Приїхала вдова додому, та все дивується - хто поле виорав? А вдома дивиться Шулячка - за ніч хтось тин підправив, ще через ніч хтось дров нарубав. Так ніби хазяїн у хаті з''явився. Уже Ганні і страшно, і цікаво: хто ж це по ночах у неї хазяйнує, та знаку не подає?
Пробувала Ганна підслідити гостя нічного, але тільки ніч наставала, то такий тяжкий сон на вдову находив, що нічого не чула аж до самого ранку. Пішла Ганна до ворожки, а та їй і каже:
- Візьми, доню, в руку затисни великодню крашанку, що у церкві святила, то й не візьмуть тебе чари і ти не заснеш.
Зробила Ганна, як ворожка веліла: взяла у руку крашанку червону, сіла в садочку під яблунею та й чекає.
Село поснуло - тихо стало, на місяць хмарка насунула. Коли це дивиться Ганна - заходить у двір козак високий, ставний, красивий. У руці спис тримає, а на поводі коня веде. Козак весь у чорному - шапка на ньому чорна, кирея чорна, шаровари чорні, тільки лице біліє та очі горять.
Устромив козак списа у землю, припнув до нього коня, а сам жупана чорного шовкового скинув, рукави засукав, та й заходився криничку підправляти у садочку. Та так гарно та вправно - робота ніби сама робиться, сокира в руках аж виспівує.
Задивилася Ганна на козака, аж замилувалася. Такий уже гарний та роботящий. А перед ранком заіржав кінь, копитом забив. Козак у сідло скочив, та й гей із двору.
А якось вночі козак той чорний лагодив ясла у хліві, під ранок скочив на коня, та й поїхав. А Ганна вранці подоїла - аж молоко скисло! "Ох, - думає Ганна, - щось тут нечисте, раз молоко від нього кисне". Побігла Ганна знову до ворожки і розповіла все як є.
«Ой, доню, недобрий то знак, - каже ворожка, - це вже якась нечиста сила до тебе внадилася. Зроби от що. Придивись, де він до тебе у двір входить. Як вночі зайде - ти на тому місці на землі хреста намалюй. Нечистий такий закон має: якою дорогою зайшов, такою і вийти мусить. А той хрест його не пустить - тут його і впіймаєш. Тоді й узнаєш, хто він. Тільки ж гляди не випусти його!»
Діждалася Ганна ночі, та й жде, коли чорний козак з''явиться. Опівночі заїздить той у двір, коня припнув і до роботи взявся. А Ганна тишком-нишком до воріт пробралася і на землі хреста намалювала...
Під ранок кінь копитом забив, заіржав, козак у сідло скочив - і до воріт. А у воротах кінь дибки став, наче на стіну наштовхнувся. Козак глянув - аж на землі хрест намальований! Зблід козак ще дужче, глянув по подвір''ї - і побачив Ганну за діжкою.
- Отак ти, Ганно, мені за добро моє платиш? - каже козак. - Згубити мене надумала?!
- Ні, козаче, - каже Ганна, - не хочу я тебе згубити, а тільки хочу знати, хто ти, чому мені допомагаєш і чого ховаєшся? Чи не буде мені біди якої від тебе?
- Ні, Ганно, не буде тобі біди від мене, - каже козак, - а тільки не можу я тобі розказати про себе. Та, видно, доведеться, бо як ти хреста не зітреш і мене ранок застане, то загину я без сліду.
- Давно те діялося... Гнала наша сотня татар, багато ми їх посікли, та ще більше не встигли. Зупинилися на ніч у цьому лісі, а мене лишили на чатах. Потомилися козаки, поснули, а я стояв, та й задрімав. А серед ночі наскочили ординці, посікли-порубали сонних запорожців, тільки я й лишився. А отаман наш за те, що через мене вся наша сотня полягла, помираючи, закляв мене страшним закляттям, щоб я світу білого не бачив і щоб сонце на мене не світило. Так відтоді лише вночі, в темінь я можу по світу ходити, а вдень мушу ховатися у тій високій могилі, де мої братчики порубані лежать. Тільки-но на сонці з''явлюся - то згорю, спопелію в ту ж мить і пропаду навіки. А тебе, Ганно, я примітив, коли ти поле орала біля могили козацької, і полюбив тебе одразу. Через те я і ходжу до тебе і допомагаю тобі, та й сам за роботою скучив, за життям людським.
Вислухала вдова чорного козака, і так їй жалко його стало, що вона заплакала.
- Їдь, козаче, не тримаю я тебе. Треба було тобі зразу мені все розказати-відкритися, бо і ти мені любим став, а тепер бачу я, що не бути нам разом.
Стерла Ганна хреста, і козак з конем щезли, бо сонце вже сходило. З того часу чорний козак більше до Ганни не приходив, а вона все сумувала та про нього згадувала.
Уже літо проминуло, настала осінь. Якось задиміло, загорілося село з трьох боків - орда татарська за ясиром-полоном примчала. Не встигли козаки за шаблі вхопитися, а вже татари по селу женуться, людей арканами ловлять, хати підпалюють. Люди ховаються хто куди може, а татари по двору і погребах нишпорять - полон шукають.
Уже ординці до Ганниної хати добралися. Ганна вхопила Явдошку на руки, та й сховалася у плавні на річці. Перебрела через воду і знайшла в очереті острівець. Сіла та й сидить тихенько. Туди ще люди прибилися, всі сидять - не дишуть. А на березі крик чути, татари то одного, то іншого знаходять. І все ближче і ближче їх алалакання чути. А Явдошці холодно стало, і вона заплакала. Як Ганна не вмовляла дочку, та все плаче і плаче - маленька, не розуміє.
Тоді Ганна розірвала своє намисто коралове дорогоцінне, та й стала по одній намистині у воду кидати:
- Дивись, Явдошко, бовть водичка, бовть!
Поки намистиночки падають - Явдошка дивиться і не плаче. Ось уже один разочок коралів скінчився, ось уже другий, п''ятий. А як остання намистинка у воду бовтнула, Явдошка знову заплакала. Тут уже татари почули і в очереті людей знайшли і похапали.
Пов''язали татари ясир і погнали Чорним шляхом у Крим. Добралися ординці до лісу з полоном, та й зупинилися ночувати біля могили. Весело їм, добре: багато полону захопили, та й козаків не видно і не чути. Нема кому на татар напасти та ясир відбити. Стемніло зовсім, затихло все. І раптом така втома на всіх напала, такий сон зморив, що всі поснули. Тільки Ганна не спить. Бачить Ганна - наче тінь чорна носиться межи татарвою. То один схопиться зі сну та впаде, то другий, а якийсь устигне ятагана вихопити, та не встигне замахнутися, а вже на землі лежить.
Придивилася Ганна - аж то її козарлюга на коні поміж ординців літає, весь у чорному, його й не видно.
Майже всіх татар-нападників поклав козак. Ще з десяток лишилося - аж тут уже сонце сходить. Треба козакові зникати, бо згорить. А він тільки Ганні всміхнувся, вусом повів і шаблю міцніше стиснув. Зійшло сонце, посхоплювалися татари, побачили чорного козака і кинулися всі на нього. Хто з арканом, хто з луком, хто з ятаганом. А козарлюга колесом носиться, лином звивається, вітряком крутиться, від стріл шаблею відмахується, аркани на списа ловить, ногами ятагани вибиває. Закрутив, завертів татар кругом себе - один з десятком справляється! Побив-положив усіх, а мурзу їхнього списом дістав.
Ганна очі руками затулила, глянути боїться, як козак горітиме. Коли чує, люди радіють. Дивиться - стоїть перед нею її любий. Жупан порубаний, шапка стрілою пробита, весь у ранах, і сміється! А сонечко на нього світить, і нічого йому поганого немає!
Обійняв козарлюга Ганну та й каже:
- Простився мені гріх мій! Пропало страшне закляття - тепер будемо ми разом!
А ліс той, що від Маньківки до Умані тягнеться, відтоді Чорним лісом називають.
Бо хто крові своєї за людей не шкодує, хто за правду грудьми встає, хто землю свою боронить, та ще й любить вірненько, того шабля не тне, чари не беруть і кулі від того відскакують!
Ой ти станеш з шабелькою, А я з кулаками, Ой щоб слава не пропала Межи козаками!
Ірина Халупа
Ось така казка Олександра Власюка - «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття». Щойно вийшов диск з казками лірника Сашка, отож, якщо Вам сподобалася казка про Ганну, купивши диск, ви зможете почути ще кілька казок та ще й до того чимало гарних пісень.
Мій колега Тарас Марусик запитав Олександа Власюка, коли він почав складати казки? Ось відповідь лірника Сашка.
Олександр Власюк
Це трапилося давно. Так воно вийшло, що я жив в Росії в Мурманську і там я був засновником українського земляцтва, товариства мурманського. Недільну школу ми мали і я стикнувся з тим, що не вистачає української мови. Я почав розказувати казки українські своїм діткам, іншим, хто приходив і почав потроху сам складати. Тому що це у мене від батька йде, Івана Семеновича. Пам’ятаю, як ми сиділи на дереві, груші рвали, а він мені казки розказував і мене це в пам’яті так закарбувалося! Почав казки писати. Я не думав, що це стане чимось таким видатним, а потім з часом воно стало, так би мовити, моєю професією.
Тарас Марусик
Багато киян і дорослих, і малих, які мали можливість дивитися Твої передачі «Казки від лірника Сашка», в захоплені від тих казок і від того стилю, де розповідь супроводжується музичними вставками. Чи Ти відразу знайшов оцей свій стиль?
Олександр Власюк
Це було, я б вважав, геніальною знахідкою. Я пробував гітару, інші інструменти - це не те. А коли я взяв в руки ліру, я зрозумів - це моє, це мій інструмент. І так вийшло, що я відродив цей жанр. Колись же були лірники, ходили по Україні. У нас таке враження чогось склалося що кобзарі, лірники обов’язково плачуть, голосять, ридають нещасні такі. Насправді у нас народ дуже з гумором тонким. Лірники ходили розказували і казки в тому числі. Із міста в місто, із села в село. І я цей жанр відродив. Крім мене цього ніхто не робить. Дуже шкода, я б хотів, щоб цей жанр у нас розвивався далі, бо це цікаво і дорослим, і дітям.
Я згадую випадок, що ми з дружиною ходили по магазину «Дитячий світ», а за нами такий дядечко з золотими ланцюгами, з перснями ходив. Я думав, що то злодій якийсь, хоче з кишені гроші витягти. Він потім за руку мене впіймав:«Я вибачаюсь, це не Ви казки розказуєте?» Кажу:«Я».«Ой, дякую Вам. Нарешті наші дітки хоч 15 хвилин біля телевізора сидять і нам спокій дають». Дивляться всі. Я ці казки розказую і дорослим і дітям, і росіянам. До, речі, мовного бар’єру немає зовсім, розуміють все і просять:«Давай ще, давай ще!» Тобто, це те, що властиво нашому народу, я думаю.
Тарас Марусик
А от, повертаючись до цих телевізійних програм, якось останнім часом чомусь не можливо зловити твої передачі. Чи означає це, що ти припинив свою співпрацю з телебаченням?
Олександр Власюк
Ні, Тарасе, я працюю, як і працював. Я вже записав на телебаченні 520 казок: і свої казки і інші, всі казки переробляю. Це такий вже доробок вагомий.
Справа у тому, що я і сам себе люблю дивитися. А останнім часом у зв’язку з цим «Воля-кабелем», наскільки я розумію, просто в кабельне телебачення не включили. І хто має кімнатну антену, той дивиться.
Аудиторія у мене дуже велика була. Я дивився рейтинг, мою передачу понад 50 тисяч осіб дивилися кожен день. Вона (програма) у мене кожен день виходить - вранці і увечері. Українських передач дитячих, власне, і немає. Я такий, можна сказати, монстр лишився. Якість того, що показують мені дуже не подобається. Я б своїй дитині не показував того, що там є .
Тарас Марусик
А от цікаво, 6 жовтня «Воля-кабель» повідомила, що вона у свій соціальний пакет включила «РТР-Планету», тобто в безкоштовний цей пакет.
Олександр Власюк
Я прекрасно розумію, що, я не політик, але можливо це частина політики, щоб наші діти не мали свого, а виховувалися на чужому і виростали такими космополітами. Звідки та любов до України, до батьківщини, до батьків в кінці-кінців, візьметься, якщо вони з дитинства цього не отримують? Колись у мене був фільм «Пропала грамота» на відеокасеті українською мовою і ми дивилися його в Мурманську в Росії. До речі, її зараз на російській мові чомусь показують в Україні. І наші українці всі сині, сміються, а росіяни - ні. Ïм не смішно, вони цього не розуміють. Інша ментальність, інше виховання з дитинства.
Якщо з дитинства дитинка ваша не почує про Івасика Телесика, про Котика і Півника, про пана Коцького, а буде там про суперменів різних дивитися, бійки всякі і різню цю, то виросте зовсім інша людина. Я маю проблеми, малий синочок, то він дивиться телевізор, а потім такі речі видає, що я не хотів би, щоб він це бачив. Ну, добре, що в нього батько є казкар. У нас ранок починається з казки і закінчується день казкою. А інші дітки? Вони ж цього позбавлені. Я от зараз стараюся, як можу: виступаю по школам, ще десь. Я, взагалі, працюю на будівництві. А це безкоштовна моя робота така, подвижницька, хай я так себе назву. Хтось про мене згадає не тим, що я побудував, а що я казки дітям розказував. Зараз я своїм власним коштом записав компакт касету і буду їх розповсюджувати, щоб хоч щось дійшло до людей.
Ірина Халупа
Олександр Власюк – модерний казкар. Який відтворює українські традиції лірництва і казкарства. Читачі дитячого журналу «Соняшник» добре знають його казки, ба більше, у двотисячному році вони, а вони – це діти, обрали Сашка найкращим казкарем. Я подзвонила до редактора журналу «Соняшник» пані Лесі Вороніної і поросила розповісти про те, як вона знайшла казкаря Сашка і чому вирішила його друкувати в «Соняшник.
Леся Вороніна
Це була прекрасна історія, тому що про Сашка Власюка мені розповів Роман Скиба, поет з Львова, а тепер вже з Києва. Він влаштовував щороку у Львові, як називалося це «Культ-реванш», страшенно складна і цікава назва була, і «Соняшник» там завжди презентував свій журнал. Ромчик Скиба сказав, що є такий страшенно цікавий казкар. Я боялася, що буде щось солодкаве, щось буде таке штучне, як у нас часом буває.. Якщо Ви дивилися наші передачі для дітей, типу «На добраніч, діти!», Ви уявляєте, в якому це стилі робиться. І тоді я сказала:«Добре, я візьму Сашка з собою у Львів для презентації і сама послухаю». Приїхав Сашко з справжньою лірою, почав розповідати казки і це було страшенно цікаво, і дуже органічно. Це була стилізація, але стилізація дуже природна. Казка була сучасна, але при тому народна.
Сашко розповів, що ці казки йому розповідав ще його тато. Вони були дуже пов’язані і з місцевістю, де він виростав. Сам Сашко, напевно він про це розповідав, жив довго в Росії і це був його спосіб дітей привернути до української мови, тому що вони жили в російськомовному оточенні. От він придумав таку цікаву гру. Він дітям розповідав казки і вони так полюбили українську мову.
Ірина Халупа
Казку дитина буде слухати завжди. Це те, над чим вона не мудрує, а просто слухає, занурюється в події казкового світу і переживає їх. Тим часом казковий досвід, досвід героїв, відкладається у дитячій підсвідомості. Тому, як стверджують психологи, через казку батьки дитину можуть виховувати, формувати в ній певні риси характеру і сприяти її розвитку. Казка завжди допоможе встановити контакт з малечею і зрозуміти її внутрішній світ. «Казка - це та мова, яку дитина буде не просто чути, вона буде її слухати», - каже дитячий психолог Оксана Капко.
Оксана Капко
Казка і внутрішній світ дитини дуже пов’язані, тому що дитина народжується з безперешкодним бажанням до пізнання. Найкраще з дитиною спілкуватися, звичайно, через казку, тобто тією мовою, яку вона розуміє і через фантазію і уяву, те, що в дитини найбагатше. От уява, я вважаю, що це дуже сильний процес у дитини, тому що вона пізнає через уяву, що таке добро і зло. Ми передаємо, фактично, саме життя через казку. Дитина пізнає наскільки складний світ і що в ньому, так само, як радість і оптимізм, і впевненість, присутні і розпач, і біль. Але це все в образній формі. Фактично дитина через казку росте і пристосовується до життя. Вона обов’язково відкладається у підсвідомості, дитинка сама це переживає і можна виховувати через казку, і коректувати якісь неадекватні форми поведінки. Ще ніхто не змінив дитину якимось моральними повчаннями. Не здатна дитина сприймати це. Вона здатна сприймати через казку. Говорити дитині, що не гарно смоктати пальці, чи обгризати нігті, немає абсолютно ніякого сенсу, поки ти або не придумаєш казку, або не підбереш казку. В загальному, якщо говорити про казку: звичайно, йде розвиток креативного мислення, що дає дитині відчуття власної унікальності, розвивається вербальна мова, дитина вдосконалює комунікативні навички і вчиться формулювати свої думки через казку, тому що іншими способами маленьку дитину навчити важко. Спілкування основне йде через казку, гру, уяву. Через казку дитинка вчиться співчувати, вірніше, дитина вчиться ставити себе на місце іншого саме в почуттях. Вона переживає. Якщо ми дитині розказуємо казку і в неї розширюються очі, вона починає частіше дихати, то можливо це якраз прояв набуття внутрішнього досвіду. Коли розповідаєш і ще спостерігаєш за дитиною, то розумієш наскільки багато ти даєш через казку.
Ірина Халупа
На хвилі української «Свободи», з вами передача «30 хвилин у різних вимірах». Сьогодні ми з Вами мандруємо казковим світом Олесандра Власюка. Далі у передачі прозвучить ще одна казка, а спершу послухаємо Лесю Вороніну, ну і звичайно мене, Ірину Халупу....
Ви сказали, пані Лесю, що казки Сашка Власюка сучасні і водночас народні. Це досить складне поєднання, бо ми живемо в епоху глобалізації і світ змінюється. Багато того старого, старого у хорошому розумінні слова, я маю на увазі, цього народного розмивається чи просто зникає. Як йому це вдається, як Ви думаєте?
Леся Вороніна
Знаєте, часом, коли він виходив, здебільшого, це експромт. Я боялася трошки, коли Сашко почав розповідати свої казки по телебаченню, що він від цього втомиться. Треба ж живий контакт з аудиторією. Пригадую, торік ми вручали нашим дітям-лауреатам призи і Сашко, як мені здавалося, зіпсутий славою, тому що він весь час розповідає казки на телебаченні, він відразу ж відгукнувся на запрошення, тому що каже:«Мені треба відчувати контакт з живими дітьми, не телевізійною аудиторією». Я думаю, що це важливо.
І як йому це вдається? Ось виникає якийсь такий фокус: між ним і дітьми відбувається оце єднання, розуміння, спалахує іскра... І уявіть собі, абсолютно міські діти, коли він їм каже:«Діточки, я розповім Вам казку про чумаків» і питає:«Ви знаєте, хто такі чумаки?» і дітки відповідають:«Це кетчуп». Для них це абсолютно щось невідоме, неймовірне і абсолютно незнане. І от він починає про цих чумаків розказувати казку... І я сказала, що він сучасні казки розповідає, ні, він розповідає все в манері цікавій для сучасних дітей. Атрибутика, так би мовити, казкова вся традиційна. Лише, якщо ми зараз почитаємо оті автентичні казки і для дитини цілі пласти мови, слів просто не зрозумілі, то Сашко це їм розповідає такою абсолютно живою мовою. Мені здається, що це важливо.
Є ще якась річ... Ну от, чому ми сприймаємо одні вірші і вони Вам здаються чудовими, особливими і нам хочеться від цього плакати чи сміятися, а якісь дуже правильні, ніби всі слова на місці, ми просто ніяк не відгукуємося на це. Я думаю, що це називається талант. У Сашка є оцей талант оповідача, артистизм є, відчуття... У мене я така теорія, що всі люди, які можуть спілкуватися з дітьми, у них абсолютно залишається дитяча психологія багато в чому. Він просто знає і розуміє, що цікаво дитині. От у цьому фокус.
Ірина Халупа
Редактор дитячого журналу «Соняшник» Леся Вороніна.
На початку передачі ми згадували що вийшов перший компакт-диск Олесандра Власюка, «Казки лірника Сашка для дітей і дорослих». Що на цьому компакті – розповідає сам казкар.
Олександр Власюк
Це перший компакт-диск. У мене казок багато, а все помістити не можливо. Я зробив такий формат, щоб вийшов і компакт-диск і аудіо-касета. Я включив туди 4 казки: дві на одну сторону, дві на другу і казки, щоб показати спектр того, чим я займаюся. Там у мене є фантастична казка, є героїчна, комедійна і побутова. Тобто, всі жанри представлені. Казки цікаві, повірте мені. Я слухаю і малий мій слухає, і дорослі люди.
Тарас Марусик
Ти сказав:«Дві на одну сторону, дві - на другу», тобто, Ти розраховуєш і на випуск аудіо-касети?
Олександр Власюк
Звичайно. Я розумію, що компакт дорожче коштує і не кожній дитині куплять, а касета буде недорога і моя мета була, щоб навіть по селам десь розійшлося... Діти цього не бачать. Я шукав своєму малому, є казки якісь, з’явилися нові, але вони так по казенному зроблені. А діти фальші не витримують.
Я багато виступав. Я з аудиторію спілкуюся. Я розумію, тільки починається фальш, тільки починається читання з листочка, все, значить аудиторія втрачена. У мене кожна казка - імпровізація йде. Так як колись було - сиділи біля вогнища, розказували казки. Мабуть у кожного в житті таке було, чи там бараболю печуть і казки розказують, страшні особливо полюбляють діти. Отак і в мене це зроблено. Я вважаю, що дай Бог, щоб ще хтось так з’явився, ще хтось записав, щоб діти більше отримували народного.
Я до співпраці запросив дуже видатних людей, слава Богу вони погодилися. Чудові артисти з мною працювали: Едуард Драч, співав, Лея Добрийвечір, це моя дружина, вона в «Вію» грає, Гриша Лук’яненко, група «Рутенія», тріо «Байда». Тобто, ті люди, які власне і українську державу, я б сказав робили. Це революція на граніті. Це покоління якраз. І чудовий музичний матеріал, судові артисти, чудовий звуко-режисер Обод Андрій. Половина роботи - це його була. Всі ми записували і всю музику грали сам, лише українські інструменти використовували: ліру, кобзу, бандуру, бубен, дудук, сопілку, фрелу. Тобто, я в цій касеті хотів показати не лише казки свої, а і культуру українську, народні пісні дуже цікаві, старовинні. І причому, якщо казка про місцевість якусь, про Сабодаш село, то й пісня з Сабодаша, я там відкопав, спеціально туди включив. І ті самі люди у мене діють в казках, що жили насправді. Є прототипи цих людей. Тобто, в мене казки не з голови беруться, а власне, з життя. Десь щось побачив цікаве, вже казку зробив і, дай Бог, щоб вони і далі жили.
Тарас Марусик
Я так розумію, що Ти сам для себе є меценатом?
Олександр Власюк
Абсолютно точно. Якийсь час я шукав допомоги, тому що це все таки дорого. Але потім зрозумів, що українська культура, крім таких, як я, фанатів, нікому не потрібна і на державному рівні в принципі. Допомоги чекати не від кого. Тому я за свій кошт (через те я так довго цим займався) потрошку записував.
Тарас Марусик
Саме тому українські лірники мають ще ставати будівельниками?
Олександр Власюк
Так, а лірників то майже і немає. Може один-два є на всю Україну. Я працюю на будівництві і тим собі заробляю на життя. Слава Богу, з жінкою ми однаково думаємо, вона мені допомагає. Ми вирішили, що, як в тому анекдоті, не будемо будувати кухню, а зробимо касети чи компакт запишемо. Цілковита підтримка сім’ї і, слава Богу, у мене це вийде.
Тарас Марусик
Ти згадав, що у Тебе є вже записано на телебаченні, там як я розумію і не лише твої казки, 520 казок. На компакті 4, то плануєш ще видавати?
Олександр Власюк
Я буду видавати стільки, скільки у мене вистачить грошей, снаги і так далі. Я хочу, щоб це лишилося не лише ради того, щоб якісь амбіції свої задовольнити, а щоб воно лишилося для дітей. Тому що діти цього потребують, я знаю. Я їх буду записувати і далі.
Навіть доля цим змушує займатися. Справа у тому, що коли я цю ліру першу, яку мені робив Толя Пасічник, переробляв по своїм ескізам, як я розумію і вона врешті у мене вийшла, я випадково забрів на виставку на Андріївськовому узвозі старовинних інструментів українських і побачив точну таку ліру. Вони всі різні, але точно така, вона називається Власюкова ліра. А моє прізвище Власюк. Тобто, колись був такий кобзар останній, який ходив ще по Україні, кобзар Власюк, він, по-моєму, у 1982 році помер, і моє прізвище Власюк. Причому я цього нічого не знав. Десь через космос воно передається. Я сподіваюся, що і далі буде продовжуватися. Десь, може, люди почують і зацікавляться. Це настільки цікавий інструмент багатющий.
Ірина Халупа
Це був лірник і казкар Сашко, а насправді це Олександр Власюк. З ним розмовляв Тарас Марусик. Давайте послухаємо ще одну казку «Як козак з відьмою женився».
Олександр Власюк
Нікому не було так добре, як козакові Сабайдону. І в гулянці, і в бійці завжди перший. А що вже у бою себе показав, то мало хто на всій Січі міг з ним зрівнятися, хіба що Грицько Нетреба, або Семен Перебериборщ, та ще сам кошовий отаман Іван Сірко. Ніколи нічим Сабайдон не журився, нічого не боявся - йому або у шинку горілку пити, або ворогів бити, а все без діла не сидіти.
Їхав раз Сабайдон із гостей на Січ (гостював у свого товариша на далекому степовому хуторі), і застав його в дорозі вечір. Зупинився козак у байраці на ночівлю, багаття розпалив, - каші зварити. Взяв казанок і пішов до річечки води набрати. Аж чує - сміх дівочий. Козак гайда в очерет на березі, руками листя розсунув і виглядає. А на річці - чудо з чудес; дівчата купаються! Десь-то недалеко село було чи хутір - от сільські дівчата на річку і подалися купатися під вечір. А місяць уже зійшов і добре світить.
Сабайдон в очереті сидить і за дівчатами підглядає. А ті веселяться, водою хлюпаються. А одна далеченько від гурту відійшла і сама купається. Сабайдон придивився - і обімлів, бо такої краси ще зроду-віку не бачив. Дивиться Сабайдон, очі витріщив, аж дихати забув. А дівчина-красуня якраз у місячній доріжці стоїть, чорну косу миє. Нахилилась води зачерпнути - аж у неї ззаду хвостик є! Невеличкий хвостик - так на півпальчика, але ж хвостик! "Відьма!" - жахнувся Сабайдон, поточився, перечепився, очерет і затріщав. Відьма підскочила, оглянулась і побачила козака. Зачерпнула вона пригорщу води - і козакові межи очі хлюпнула, та ще щось приказала. Тут-таки Сабайдон відчув, що з ним біда робиться - руки в нього вже не руки, а лапи, нігті вже не нігті, а кігті, рот не рот, а пащека. Перетворився Сабайдон на вовкулаку, шерстю вкрився, на чотири лапи став. Тільки пояс на ньому лишився, бо з поясом ніяка відьма справитись не в змозі, та ще шапка козацька зі шликом червоним на одному вусі повисла, бо козак ніколи шапки не покине. Завив Сабайдон і побіг у степ вовків шукати. До якої вовчої тічки не пристане, та його і проганяє, бо він бігати разом не встигає - у нього задні ноги довші, як передні (бо ж вовкулака). Довго бігав вовкулака по степах аж до холодів, а далі подався на Січ.
Ото вже на Січі козаки і помітили, що кругом валів вовк підперезаний бігає. А ще бувало у когось і пляшка з горілкою пропаде вночі, а на ранок вовк якось петлями бігає - чи не п''яний, бува! Тоді вже вони і здогадались, що то не просто вовк, а перевертень-вовкулака. Зібралися старі діди-характерники запорозькі, стали думати, як їм свого товариша виручати - бо он у нього і шапка козацька є. Думали-думали і придумали: поклали поперек дороги кочергу, вовкулака гнався - та й перечепився, перекинувся через голову, вдарився об землю - і знову на козака перетворився!
Довго Сабайдон товариству розказував, як його відьма зачарувала. Зажив би Сабайдон далі весело і безжурно, але все йому з голови та відьма не йде. Тяжко закохався козак. Не їсть, не п''є - все про чорнокосу дівчину-відьму думає. Уже козаки вмовляли його, розраджували, уже й сміялися з нього:
- Тю, дурню, навіщо козакові жінка? З нею треба возиться-носиться, а що крику та сліз від них!
А Сабайдон їх не слухає, все йому відьма ввижається. А тут якраз запорожці в похід збираються турків бити, своїх братів невільників нещасних з полону визволяти. Ну і Сабайдон з ними: кохання коханням, а обов''язок козацький - святий над усе! Гарно тоді хлопці-запорожці з батьком Сірком погуляли в Туреччині, Стамбул і Скутар підпалили, братів-невільників визволили, здобичі і зброї коштовної набрали, та ще й галери турецькі з собою прихопили.
Рушили козаки додому через море, а Сабайдон вклонився товариству - і гайда в Палестину, в святий монастир до монаха-пустельника, щоб допоміг йому в його біді, поміг відьму з лап нечистого вирвати. Довго добирався Сабайдон до монастиря, весь обшмульгався і обідрався, та що заради кохання не зробиш!
Вислухав святий пустельник козака, подумав, товсті книжки погортав і каже:
- За дівчину твою нечистий міцно тримається і просто так не віддасть. Але якщо ти мені його приведеш, то я з ним тут упораюся: змушу чорта душу відьми відпустити. Вже тоді вона відьмачити покине, і хвостик у неї відпаде. Тоді ти зможеш з нею одружитися.
Іде Сабайдон додому та все думає, як же йому чорта впіймати та до пустельника привести?
Добрався козак до того байрака, до тої річечки, а там і село знайшов.
Видивився, в якій хаті дівчина його живе, а далі городами, городами - та й сховався у мак за хатою. Довго так Сабайдон ночами стежив, чи не прийде нечистий до відьми. Коли якось - є! Заїздить у двір панок з борідкою на коні, свитка червона, на пальцях персні переливаються - ну чисто чорт. Сабайдон з маку вискочив та до чорта:
- Добривечір, пане нечистий! А чи не віддасте часом душу відьми мені?
- А ти що за один? - питає чортяка.
- Я є Січі Запорозької Старобабанського куреня Вузівської сотні козак Сабайдон!
- Віддати не віддам, - каже чортяка, - а помінятись можна. Її душу на твою зміняю. Згоден?
А чого? Діло хороше, - каже козак.
Чортяка аж затрусився з радощів - де це таке було, щоб чорт та спіймав душу козацьку? Ще жодної в пеклі не було, а тут сама у руки йде!
- А як же ми мінятися будемо? - питає козак.
- А от у мене тут контракт готовий є, - каже чорт, - підпиши його своєю кров''ю, то я дівку відпущу, а ти - моїм будеш. Вскочу в тебе, і заживемо ми весело - буду тобі допомагати, дам багатства і слави, ще будеш мені дякувати.
- Ну що ж, - каже Сабайдон, - давай свій контракт - підписувати буду.
Взяв Сабайдон папір, поклав його на сідло, щоб зручніше, і каже:
- Ану, пане нечистий, пошукай якогось цвяшка пальця вколоти, щоб перо у кров умочити.
Чорт туди-сюди по соломі за цвяхом, а козарлюга вколов шилом коня чортового, вмочив перо у кінську кров і швиденько підписав, поки чорт у глині шпортався.
- Заким ти там шукав, то я вже сам справився! - та й дає папір чорту.
Той як ухопить папір, як затанцює, та скоріш його у пельку, щоб козак не передумав та не відібрав. Тільки впхав контракт у рота, як закрутило чорта, як покорчило, як понесло - та просто у кінський зад!
Заіржав кінь, забив копитами, з ніздрів дим повалив - не кінь, а змій! А Сабайдон скоріше у сідло, та за вуздечку, та давай чорта нагаєм краяти. Звився чорт то попід хмари, то понад землею, то по воді, то понад травами! Як оглянеться Сабайдон - а за конем сліди як від рук людських тягнуться. Носився чорт, носився - все пробував козака із себе скинути, а Сабайдон все сильніше чорта стискає та нагайкою пече й пече.
Довелося чорту нести козака, куди вже він правив. Домчали до монастиря за якусь годину - а там уже пустельник дожидається. Вхопив він коня за вуздечку:
- Ага! Попався, голубчику?! Будеш тепер воду у монастир возити, а не схочеш - то циганам віддам!
Задрижав чортяка, впрігся у бочку з водою і потяг на гору. А пустельник дав Сабайдону хрестик кипарисовий та пляшечку води свяченої.
- Оце, - каже, - умиєш дівчину водою і одягнеш хрестика їй на шию - то вже вона і розвідьмачиться. Зробив Сабайдон, як пустельник велів. Охрестилася дівчина та ще краща стала, як була. А що вже вдячна була Сабайдону за спасіння своєї душі! Так уже дякувала, так дякувала! Навіть перепросила за те, що на вовкулаку обернула.
А восени на Покрову зіграли весілля. Зажив Сабайдон з молодою дружиною, землі прикупив, хазяйство завів.
От тільки хвостик у жінки не відпав, - обманув пустельник, та і сварила вона Сабайдона, за чуприну тягала, у шинок не пускала, горілки пити не дозволяла, а за дівками підглядати - то крий Боже! Гарний козак був, та обабився зовсім! Ірина Халупа
І на цьому нашій передачі дійшов кінець. Я прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю ясної погоди на душі. Слухайте «Свободу», слухайте казкаря Олександра Власюка!
Олександр Власюк
Ну що ж, хлопці? Погуляли славно, юшку попоїли, казки-байки послухали пора і до дому. А як знову до мене зберетеся, то я Вам ще казок понавигадую! Приходьте!...
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову субота, це знову вечір, це знову до Вас приходить в гості українська «Свобода». Перед мікрофоном Ірина Халупа з передачею «30 хвилин у різних вимірах». Ми всі в дитинстві – хто більшою мірою, а хто меншою – виростали на казках, народних чи, так званих, авторських. Казка як жанр є одним з видів народної творчості. Однак сьогодні прадавня традиція звелася майже нанівець. Тим відраднішим є поява компакт-диску й аудіоальбому «Казки лірника Сашка для дітей і дорослих». Хто ж такий отой лірник Сашко? Це Олександр Власюк, який відроджує жанр народної оповіді, такий популярний колись в Україні. А лірник Сашко тому, що свої казки вже впродовж кількох років він розповідає під акомпанемент стародавнього інструменту ліри на телеканалі «ТВ-Табачук».
Олександр Власюк родом з Умані. Колись доля закинула його на північ Росії. В Мурманську він заснував українське земляцтво, був делегатом І Всесвітнього форуму українців. В 1995 році Олександр Власюк повернувся в Україну. Учасник київського гурту «Вій», член журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова».
Але замість Вам розповідати про лірника Сашка, давайте краще послухаємо його казку «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття». Отже, казкар Олександр Власюк: «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття».
Олександр Власюк
О, оце чули? Пугач пугає! «У-гу, у-гу, козака зву!» То він козаків гукає. А найдужче того чорного козака, що вночі приходить. Та не бійтеся, не лякайтеся! Я Вам зараз про нього розкажу.
Казка називається «Про вдову Ганну Шулячку, чорного козака і страшне закляття».
Колись давно у нашому селі Маньківка жила вдова Ганна. Чоловік у неї був гарний козак, славний такий - Іван Шуляк. Та давно колись загинув в бою з татарами, то так люди і звали її - Шулячка.
Жила собі Ганна на околиці над річкою, якраз над гірським Тікичем з маленькою дочкою Явдошкою. От на згадку про чоловіка у неї тільки і лишилося, що поле, біля високої могили біля лісу, пара воликів і намисто коралове, красиве - він їй колись привіз з далекого походу з Туреччини. 12 разків, красиве таке! Ну, ціни неміряної. Тяжко Ганні жилося без чоловіка. Як то жінці одній хазяйнувати?
Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі.
Заснула Ганна як у воду впала: тільки очі заплющила - і вже спить. А вранці прокинулася - що за чудасія? Усе поле виоране, засіяне і заскороджене. Подивилася Ганна кругом, поза кущі позаглядала - нікого не видно. Приїхала вдова додому, та все дивується - хто поле виорав? А вдома дивиться Шулячка - за ніч хтось тин підправив, ще через ніч хтось дров нарубав. Так ніби хазяїн у хаті з''явився. Уже Ганні і страшно, і цікаво: хто ж це по ночах у неї хазяйнує, та знаку не подає?
Пробувала Ганна підслідити гостя нічного, але тільки ніч наставала, то такий тяжкий сон на вдову находив, що нічого не чула аж до самого ранку. Пішла Ганна до ворожки, а та їй і каже:
- Візьми, доню, в руку затисни великодню крашанку, що у церкві святила, то й не візьмуть тебе чари і ти не заснеш.
Зробила Ганна, як ворожка веліла: взяла у руку крашанку червону, сіла в садочку під яблунею та й чекає.
Село поснуло - тихо стало, на місяць хмарка насунула. Коли це дивиться Ганна - заходить у двір козак високий, ставний, красивий. У руці спис тримає, а на поводі коня веде. Козак весь у чорному - шапка на ньому чорна, кирея чорна, шаровари чорні, тільки лице біліє та очі горять.
Устромив козак списа у землю, припнув до нього коня, а сам жупана чорного шовкового скинув, рукави засукав, та й заходився криничку підправляти у садочку. Та так гарно та вправно - робота ніби сама робиться, сокира в руках аж виспівує.
Задивилася Ганна на козака, аж замилувалася. Такий уже гарний та роботящий. А перед ранком заіржав кінь, копитом забив. Козак у сідло скочив, та й гей із двору.
А якось вночі козак той чорний лагодив ясла у хліві, під ранок скочив на коня, та й поїхав. А Ганна вранці подоїла - аж молоко скисло! "Ох, - думає Ганна, - щось тут нечисте, раз молоко від нього кисне". Побігла Ганна знову до ворожки і розповіла все як є.
«Ой, доню, недобрий то знак, - каже ворожка, - це вже якась нечиста сила до тебе внадилася. Зроби от що. Придивись, де він до тебе у двір входить. Як вночі зайде - ти на тому місці на землі хреста намалюй. Нечистий такий закон має: якою дорогою зайшов, такою і вийти мусить. А той хрест його не пустить - тут його і впіймаєш. Тоді й узнаєш, хто він. Тільки ж гляди не випусти його!»
Діждалася Ганна ночі, та й жде, коли чорний козак з''явиться. Опівночі заїздить той у двір, коня припнув і до роботи взявся. А Ганна тишком-нишком до воріт пробралася і на землі хреста намалювала...
Під ранок кінь копитом забив, заіржав, козак у сідло скочив - і до воріт. А у воротах кінь дибки став, наче на стіну наштовхнувся. Козак глянув - аж на землі хрест намальований! Зблід козак ще дужче, глянув по подвір''ї - і побачив Ганну за діжкою.
- Отак ти, Ганно, мені за добро моє платиш? - каже козак. - Згубити мене надумала?!
- Ні, козаче, - каже Ганна, - не хочу я тебе згубити, а тільки хочу знати, хто ти, чому мені допомагаєш і чого ховаєшся? Чи не буде мені біди якої від тебе?
- Ні, Ганно, не буде тобі біди від мене, - каже козак, - а тільки не можу я тобі розказати про себе. Та, видно, доведеться, бо як ти хреста не зітреш і мене ранок застане, то загину я без сліду.
- Давно те діялося... Гнала наша сотня татар, багато ми їх посікли, та ще більше не встигли. Зупинилися на ніч у цьому лісі, а мене лишили на чатах. Потомилися козаки, поснули, а я стояв, та й задрімав. А серед ночі наскочили ординці, посікли-порубали сонних запорожців, тільки я й лишився. А отаман наш за те, що через мене вся наша сотня полягла, помираючи, закляв мене страшним закляттям, щоб я світу білого не бачив і щоб сонце на мене не світило. Так відтоді лише вночі, в темінь я можу по світу ходити, а вдень мушу ховатися у тій високій могилі, де мої братчики порубані лежать. Тільки-но на сонці з''явлюся - то згорю, спопелію в ту ж мить і пропаду навіки. А тебе, Ганно, я примітив, коли ти поле орала біля могили козацької, і полюбив тебе одразу. Через те я і ходжу до тебе і допомагаю тобі, та й сам за роботою скучив, за життям людським.
Вислухала вдова чорного козака, і так їй жалко його стало, що вона заплакала.
- Їдь, козаче, не тримаю я тебе. Треба було тобі зразу мені все розказати-відкритися, бо і ти мені любим став, а тепер бачу я, що не бути нам разом.
Стерла Ганна хреста, і козак з конем щезли, бо сонце вже сходило. З того часу чорний козак більше до Ганни не приходив, а вона все сумувала та про нього згадувала.
Уже літо проминуло, настала осінь. Якось задиміло, загорілося село з трьох боків - орда татарська за ясиром-полоном примчала. Не встигли козаки за шаблі вхопитися, а вже татари по селу женуться, людей арканами ловлять, хати підпалюють. Люди ховаються хто куди може, а татари по двору і погребах нишпорять - полон шукають.
Уже ординці до Ганниної хати добралися. Ганна вхопила Явдошку на руки, та й сховалася у плавні на річці. Перебрела через воду і знайшла в очереті острівець. Сіла та й сидить тихенько. Туди ще люди прибилися, всі сидять - не дишуть. А на березі крик чути, татари то одного, то іншого знаходять. І все ближче і ближче їх алалакання чути. А Явдошці холодно стало, і вона заплакала. Як Ганна не вмовляла дочку, та все плаче і плаче - маленька, не розуміє.
Тоді Ганна розірвала своє намисто коралове дорогоцінне, та й стала по одній намистині у воду кидати:
- Дивись, Явдошко, бовть водичка, бовть!
Поки намистиночки падають - Явдошка дивиться і не плаче. Ось уже один разочок коралів скінчився, ось уже другий, п''ятий. А як остання намистинка у воду бовтнула, Явдошка знову заплакала. Тут уже татари почули і в очереті людей знайшли і похапали.
Пов''язали татари ясир і погнали Чорним шляхом у Крим. Добралися ординці до лісу з полоном, та й зупинилися ночувати біля могили. Весело їм, добре: багато полону захопили, та й козаків не видно і не чути. Нема кому на татар напасти та ясир відбити. Стемніло зовсім, затихло все. І раптом така втома на всіх напала, такий сон зморив, що всі поснули. Тільки Ганна не спить. Бачить Ганна - наче тінь чорна носиться межи татарвою. То один схопиться зі сну та впаде, то другий, а якийсь устигне ятагана вихопити, та не встигне замахнутися, а вже на землі лежить.
Придивилася Ганна - аж то її козарлюга на коні поміж ординців літає, весь у чорному, його й не видно.
Майже всіх татар-нападників поклав козак. Ще з десяток лишилося - аж тут уже сонце сходить. Треба козакові зникати, бо згорить. А він тільки Ганні всміхнувся, вусом повів і шаблю міцніше стиснув. Зійшло сонце, посхоплювалися татари, побачили чорного козака і кинулися всі на нього. Хто з арканом, хто з луком, хто з ятаганом. А козарлюга колесом носиться, лином звивається, вітряком крутиться, від стріл шаблею відмахується, аркани на списа ловить, ногами ятагани вибиває. Закрутив, завертів татар кругом себе - один з десятком справляється! Побив-положив усіх, а мурзу їхнього списом дістав.
Ганна очі руками затулила, глянути боїться, як козак горітиме. Коли чує, люди радіють. Дивиться - стоїть перед нею її любий. Жупан порубаний, шапка стрілою пробита, весь у ранах, і сміється! А сонечко на нього світить, і нічого йому поганого немає!
Обійняв козарлюга Ганну та й каже:
- Простився мені гріх мій! Пропало страшне закляття - тепер будемо ми разом!
А ліс той, що від Маньківки до Умані тягнеться, відтоді Чорним лісом називають.
Бо хто крові своєї за людей не шкодує, хто за правду грудьми встає, хто землю свою боронить, та ще й любить вірненько, того шабля не тне, чари не беруть і кулі від того відскакують!
Ой ти станеш з шабелькою, А я з кулаками, Ой щоб слава не пропала Межи козаками!
Ірина Халупа
Ось така казка Олександра Власюка - «Про вдову Ганну, чорного козака і страшне закляття». Щойно вийшов диск з казками лірника Сашка, отож, якщо Вам сподобалася казка про Ганну, купивши диск, ви зможете почути ще кілька казок та ще й до того чимало гарних пісень.
Мій колега Тарас Марусик запитав Олександа Власюка, коли він почав складати казки? Ось відповідь лірника Сашка.
Олександр Власюк
Це трапилося давно. Так воно вийшло, що я жив в Росії в Мурманську і там я був засновником українського земляцтва, товариства мурманського. Недільну школу ми мали і я стикнувся з тим, що не вистачає української мови. Я почав розказувати казки українські своїм діткам, іншим, хто приходив і почав потроху сам складати. Тому що це у мене від батька йде, Івана Семеновича. Пам’ятаю, як ми сиділи на дереві, груші рвали, а він мені казки розказував і мене це в пам’яті так закарбувалося! Почав казки писати. Я не думав, що це стане чимось таким видатним, а потім з часом воно стало, так би мовити, моєю професією.
Тарас Марусик
Багато киян і дорослих, і малих, які мали можливість дивитися Твої передачі «Казки від лірника Сашка», в захоплені від тих казок і від того стилю, де розповідь супроводжується музичними вставками. Чи Ти відразу знайшов оцей свій стиль?
Олександр Власюк
Це було, я б вважав, геніальною знахідкою. Я пробував гітару, інші інструменти - це не те. А коли я взяв в руки ліру, я зрозумів - це моє, це мій інструмент. І так вийшло, що я відродив цей жанр. Колись же були лірники, ходили по Україні. У нас таке враження чогось склалося що кобзарі, лірники обов’язково плачуть, голосять, ридають нещасні такі. Насправді у нас народ дуже з гумором тонким. Лірники ходили розказували і казки в тому числі. Із міста в місто, із села в село. І я цей жанр відродив. Крім мене цього ніхто не робить. Дуже шкода, я б хотів, щоб цей жанр у нас розвивався далі, бо це цікаво і дорослим, і дітям.
Я згадую випадок, що ми з дружиною ходили по магазину «Дитячий світ», а за нами такий дядечко з золотими ланцюгами, з перснями ходив. Я думав, що то злодій якийсь, хоче з кишені гроші витягти. Він потім за руку мене впіймав:«Я вибачаюсь, це не Ви казки розказуєте?» Кажу:«Я».«Ой, дякую Вам. Нарешті наші дітки хоч 15 хвилин біля телевізора сидять і нам спокій дають». Дивляться всі. Я ці казки розказую і дорослим і дітям, і росіянам. До, речі, мовного бар’єру немає зовсім, розуміють все і просять:«Давай ще, давай ще!» Тобто, це те, що властиво нашому народу, я думаю.
Тарас Марусик
А от, повертаючись до цих телевізійних програм, якось останнім часом чомусь не можливо зловити твої передачі. Чи означає це, що ти припинив свою співпрацю з телебаченням?
Олександр Власюк
Ні, Тарасе, я працюю, як і працював. Я вже записав на телебаченні 520 казок: і свої казки і інші, всі казки переробляю. Це такий вже доробок вагомий.
Справа у тому, що я і сам себе люблю дивитися. А останнім часом у зв’язку з цим «Воля-кабелем», наскільки я розумію, просто в кабельне телебачення не включили. І хто має кімнатну антену, той дивиться.
Аудиторія у мене дуже велика була. Я дивився рейтинг, мою передачу понад 50 тисяч осіб дивилися кожен день. Вона (програма) у мене кожен день виходить - вранці і увечері. Українських передач дитячих, власне, і немає. Я такий, можна сказати, монстр лишився. Якість того, що показують мені дуже не подобається. Я б своїй дитині не показував того, що там є .
Тарас Марусик
А от цікаво, 6 жовтня «Воля-кабель» повідомила, що вона у свій соціальний пакет включила «РТР-Планету», тобто в безкоштовний цей пакет.
Олександр Власюк
Я прекрасно розумію, що, я не політик, але можливо це частина політики, щоб наші діти не мали свого, а виховувалися на чужому і виростали такими космополітами. Звідки та любов до України, до батьківщини, до батьків в кінці-кінців, візьметься, якщо вони з дитинства цього не отримують? Колись у мене був фільм «Пропала грамота» на відеокасеті українською мовою і ми дивилися його в Мурманську в Росії. До речі, її зараз на російській мові чомусь показують в Україні. І наші українці всі сині, сміються, а росіяни - ні. Ïм не смішно, вони цього не розуміють. Інша ментальність, інше виховання з дитинства.
Якщо з дитинства дитинка ваша не почує про Івасика Телесика, про Котика і Півника, про пана Коцького, а буде там про суперменів різних дивитися, бійки всякі і різню цю, то виросте зовсім інша людина. Я маю проблеми, малий синочок, то він дивиться телевізор, а потім такі речі видає, що я не хотів би, щоб він це бачив. Ну, добре, що в нього батько є казкар. У нас ранок починається з казки і закінчується день казкою. А інші дітки? Вони ж цього позбавлені. Я от зараз стараюся, як можу: виступаю по школам, ще десь. Я, взагалі, працюю на будівництві. А це безкоштовна моя робота така, подвижницька, хай я так себе назву. Хтось про мене згадає не тим, що я побудував, а що я казки дітям розказував. Зараз я своїм власним коштом записав компакт касету і буду їх розповсюджувати, щоб хоч щось дійшло до людей.
Ірина Халупа
Олександр Власюк – модерний казкар. Який відтворює українські традиції лірництва і казкарства. Читачі дитячого журналу «Соняшник» добре знають його казки, ба більше, у двотисячному році вони, а вони – це діти, обрали Сашка найкращим казкарем. Я подзвонила до редактора журналу «Соняшник» пані Лесі Вороніної і поросила розповісти про те, як вона знайшла казкаря Сашка і чому вирішила його друкувати в «Соняшник.
Леся Вороніна
Це була прекрасна історія, тому що про Сашка Власюка мені розповів Роман Скиба, поет з Львова, а тепер вже з Києва. Він влаштовував щороку у Львові, як називалося це «Культ-реванш», страшенно складна і цікава назва була, і «Соняшник» там завжди презентував свій журнал. Ромчик Скиба сказав, що є такий страшенно цікавий казкар. Я боялася, що буде щось солодкаве, щось буде таке штучне, як у нас часом буває.. Якщо Ви дивилися наші передачі для дітей, типу «На добраніч, діти!», Ви уявляєте, в якому це стилі робиться. І тоді я сказала:«Добре, я візьму Сашка з собою у Львів для презентації і сама послухаю». Приїхав Сашко з справжньою лірою, почав розповідати казки і це було страшенно цікаво, і дуже органічно. Це була стилізація, але стилізація дуже природна. Казка була сучасна, але при тому народна.
Сашко розповів, що ці казки йому розповідав ще його тато. Вони були дуже пов’язані і з місцевістю, де він виростав. Сам Сашко, напевно він про це розповідав, жив довго в Росії і це був його спосіб дітей привернути до української мови, тому що вони жили в російськомовному оточенні. От він придумав таку цікаву гру. Він дітям розповідав казки і вони так полюбили українську мову.
Ірина Халупа
Казку дитина буде слухати завжди. Це те, над чим вона не мудрує, а просто слухає, занурюється в події казкового світу і переживає їх. Тим часом казковий досвід, досвід героїв, відкладається у дитячій підсвідомості. Тому, як стверджують психологи, через казку батьки дитину можуть виховувати, формувати в ній певні риси характеру і сприяти її розвитку. Казка завжди допоможе встановити контакт з малечею і зрозуміти її внутрішній світ. «Казка - це та мова, яку дитина буде не просто чути, вона буде її слухати», - каже дитячий психолог Оксана Капко.
Оксана Капко
Казка і внутрішній світ дитини дуже пов’язані, тому що дитина народжується з безперешкодним бажанням до пізнання. Найкраще з дитиною спілкуватися, звичайно, через казку, тобто тією мовою, яку вона розуміє і через фантазію і уяву, те, що в дитини найбагатше. От уява, я вважаю, що це дуже сильний процес у дитини, тому що вона пізнає через уяву, що таке добро і зло. Ми передаємо, фактично, саме життя через казку. Дитина пізнає наскільки складний світ і що в ньому, так само, як радість і оптимізм, і впевненість, присутні і розпач, і біль. Але це все в образній формі. Фактично дитина через казку росте і пристосовується до життя. Вона обов’язково відкладається у підсвідомості, дитинка сама це переживає і можна виховувати через казку, і коректувати якісь неадекватні форми поведінки. Ще ніхто не змінив дитину якимось моральними повчаннями. Не здатна дитина сприймати це. Вона здатна сприймати через казку. Говорити дитині, що не гарно смоктати пальці, чи обгризати нігті, немає абсолютно ніякого сенсу, поки ти або не придумаєш казку, або не підбереш казку. В загальному, якщо говорити про казку: звичайно, йде розвиток креативного мислення, що дає дитині відчуття власної унікальності, розвивається вербальна мова, дитина вдосконалює комунікативні навички і вчиться формулювати свої думки через казку, тому що іншими способами маленьку дитину навчити важко. Спілкування основне йде через казку, гру, уяву. Через казку дитинка вчиться співчувати, вірніше, дитина вчиться ставити себе на місце іншого саме в почуттях. Вона переживає. Якщо ми дитині розказуємо казку і в неї розширюються очі, вона починає частіше дихати, то можливо це якраз прояв набуття внутрішнього досвіду. Коли розповідаєш і ще спостерігаєш за дитиною, то розумієш наскільки багато ти даєш через казку.
Ірина Халупа
На хвилі української «Свободи», з вами передача «30 хвилин у різних вимірах». Сьогодні ми з Вами мандруємо казковим світом Олесандра Власюка. Далі у передачі прозвучить ще одна казка, а спершу послухаємо Лесю Вороніну, ну і звичайно мене, Ірину Халупу....
Ви сказали, пані Лесю, що казки Сашка Власюка сучасні і водночас народні. Це досить складне поєднання, бо ми живемо в епоху глобалізації і світ змінюється. Багато того старого, старого у хорошому розумінні слова, я маю на увазі, цього народного розмивається чи просто зникає. Як йому це вдається, як Ви думаєте?
Леся Вороніна
Знаєте, часом, коли він виходив, здебільшого, це експромт. Я боялася трошки, коли Сашко почав розповідати свої казки по телебаченню, що він від цього втомиться. Треба ж живий контакт з аудиторією. Пригадую, торік ми вручали нашим дітям-лауреатам призи і Сашко, як мені здавалося, зіпсутий славою, тому що він весь час розповідає казки на телебаченні, він відразу ж відгукнувся на запрошення, тому що каже:«Мені треба відчувати контакт з живими дітьми, не телевізійною аудиторією». Я думаю, що це важливо.
І як йому це вдається? Ось виникає якийсь такий фокус: між ним і дітьми відбувається оце єднання, розуміння, спалахує іскра... І уявіть собі, абсолютно міські діти, коли він їм каже:«Діточки, я розповім Вам казку про чумаків» і питає:«Ви знаєте, хто такі чумаки?» і дітки відповідають:«Це кетчуп». Для них це абсолютно щось невідоме, неймовірне і абсолютно незнане. І от він починає про цих чумаків розказувати казку... І я сказала, що він сучасні казки розповідає, ні, він розповідає все в манері цікавій для сучасних дітей. Атрибутика, так би мовити, казкова вся традиційна. Лише, якщо ми зараз почитаємо оті автентичні казки і для дитини цілі пласти мови, слів просто не зрозумілі, то Сашко це їм розповідає такою абсолютно живою мовою. Мені здається, що це важливо.
Є ще якась річ... Ну от, чому ми сприймаємо одні вірші і вони Вам здаються чудовими, особливими і нам хочеться від цього плакати чи сміятися, а якісь дуже правильні, ніби всі слова на місці, ми просто ніяк не відгукуємося на це. Я думаю, що це називається талант. У Сашка є оцей талант оповідача, артистизм є, відчуття... У мене я така теорія, що всі люди, які можуть спілкуватися з дітьми, у них абсолютно залишається дитяча психологія багато в чому. Він просто знає і розуміє, що цікаво дитині. От у цьому фокус.
Ірина Халупа
Редактор дитячого журналу «Соняшник» Леся Вороніна.
На початку передачі ми згадували що вийшов перший компакт-диск Олесандра Власюка, «Казки лірника Сашка для дітей і дорослих». Що на цьому компакті – розповідає сам казкар.
Олександр Власюк
Це перший компакт-диск. У мене казок багато, а все помістити не можливо. Я зробив такий формат, щоб вийшов і компакт-диск і аудіо-касета. Я включив туди 4 казки: дві на одну сторону, дві на другу і казки, щоб показати спектр того, чим я займаюся. Там у мене є фантастична казка, є героїчна, комедійна і побутова. Тобто, всі жанри представлені. Казки цікаві, повірте мені. Я слухаю і малий мій слухає, і дорослі люди.
Тарас Марусик
Ти сказав:«Дві на одну сторону, дві - на другу», тобто, Ти розраховуєш і на випуск аудіо-касети?
Олександр Власюк
Звичайно. Я розумію, що компакт дорожче коштує і не кожній дитині куплять, а касета буде недорога і моя мета була, щоб навіть по селам десь розійшлося... Діти цього не бачать. Я шукав своєму малому, є казки якісь, з’явилися нові, але вони так по казенному зроблені. А діти фальші не витримують.
Я багато виступав. Я з аудиторію спілкуюся. Я розумію, тільки починається фальш, тільки починається читання з листочка, все, значить аудиторія втрачена. У мене кожна казка - імпровізація йде. Так як колись було - сиділи біля вогнища, розказували казки. Мабуть у кожного в житті таке було, чи там бараболю печуть і казки розказують, страшні особливо полюбляють діти. Отак і в мене це зроблено. Я вважаю, що дай Бог, щоб ще хтось так з’явився, ще хтось записав, щоб діти більше отримували народного.
Я до співпраці запросив дуже видатних людей, слава Богу вони погодилися. Чудові артисти з мною працювали: Едуард Драч, співав, Лея Добрийвечір, це моя дружина, вона в «Вію» грає, Гриша Лук’яненко, група «Рутенія», тріо «Байда». Тобто, ті люди, які власне і українську державу, я б сказав робили. Це революція на граніті. Це покоління якраз. І чудовий музичний матеріал, судові артисти, чудовий звуко-режисер Обод Андрій. Половина роботи - це його була. Всі ми записували і всю музику грали сам, лише українські інструменти використовували: ліру, кобзу, бандуру, бубен, дудук, сопілку, фрелу. Тобто, я в цій касеті хотів показати не лише казки свої, а і культуру українську, народні пісні дуже цікаві, старовинні. І причому, якщо казка про місцевість якусь, про Сабодаш село, то й пісня з Сабодаша, я там відкопав, спеціально туди включив. І ті самі люди у мене діють в казках, що жили насправді. Є прототипи цих людей. Тобто, в мене казки не з голови беруться, а власне, з життя. Десь щось побачив цікаве, вже казку зробив і, дай Бог, щоб вони і далі жили.
Тарас Марусик
Я так розумію, що Ти сам для себе є меценатом?
Олександр Власюк
Абсолютно точно. Якийсь час я шукав допомоги, тому що це все таки дорого. Але потім зрозумів, що українська культура, крім таких, як я, фанатів, нікому не потрібна і на державному рівні в принципі. Допомоги чекати не від кого. Тому я за свій кошт (через те я так довго цим займався) потрошку записував.
Тарас Марусик
Саме тому українські лірники мають ще ставати будівельниками?
Олександр Власюк
Так, а лірників то майже і немає. Може один-два є на всю Україну. Я працюю на будівництві і тим собі заробляю на життя. Слава Богу, з жінкою ми однаково думаємо, вона мені допомагає. Ми вирішили, що, як в тому анекдоті, не будемо будувати кухню, а зробимо касети чи компакт запишемо. Цілковита підтримка сім’ї і, слава Богу, у мене це вийде.
Тарас Марусик
Ти згадав, що у Тебе є вже записано на телебаченні, там як я розумію і не лише твої казки, 520 казок. На компакті 4, то плануєш ще видавати?
Олександр Власюк
Я буду видавати стільки, скільки у мене вистачить грошей, снаги і так далі. Я хочу, щоб це лишилося не лише ради того, щоб якісь амбіції свої задовольнити, а щоб воно лишилося для дітей. Тому що діти цього потребують, я знаю. Я їх буду записувати і далі.
Навіть доля цим змушує займатися. Справа у тому, що коли я цю ліру першу, яку мені робив Толя Пасічник, переробляв по своїм ескізам, як я розумію і вона врешті у мене вийшла, я випадково забрів на виставку на Андріївськовому узвозі старовинних інструментів українських і побачив точну таку ліру. Вони всі різні, але точно така, вона називається Власюкова ліра. А моє прізвище Власюк. Тобто, колись був такий кобзар останній, який ходив ще по Україні, кобзар Власюк, він, по-моєму, у 1982 році помер, і моє прізвище Власюк. Причому я цього нічого не знав. Десь через космос воно передається. Я сподіваюся, що і далі буде продовжуватися. Десь, може, люди почують і зацікавляться. Це настільки цікавий інструмент багатющий.
Ірина Халупа
Це був лірник і казкар Сашко, а насправді це Олександр Власюк. З ним розмовляв Тарас Марусик. Давайте послухаємо ще одну казку «Як козак з відьмою женився».
Олександр Власюк
Нікому не було так добре, як козакові Сабайдону. І в гулянці, і в бійці завжди перший. А що вже у бою себе показав, то мало хто на всій Січі міг з ним зрівнятися, хіба що Грицько Нетреба, або Семен Перебериборщ, та ще сам кошовий отаман Іван Сірко. Ніколи нічим Сабайдон не журився, нічого не боявся - йому або у шинку горілку пити, або ворогів бити, а все без діла не сидіти.
Їхав раз Сабайдон із гостей на Січ (гостював у свого товариша на далекому степовому хуторі), і застав його в дорозі вечір. Зупинився козак у байраці на ночівлю, багаття розпалив, - каші зварити. Взяв казанок і пішов до річечки води набрати. Аж чує - сміх дівочий. Козак гайда в очерет на березі, руками листя розсунув і виглядає. А на річці - чудо з чудес; дівчата купаються! Десь-то недалеко село було чи хутір - от сільські дівчата на річку і подалися купатися під вечір. А місяць уже зійшов і добре світить.
Сабайдон в очереті сидить і за дівчатами підглядає. А ті веселяться, водою хлюпаються. А одна далеченько від гурту відійшла і сама купається. Сабайдон придивився - і обімлів, бо такої краси ще зроду-віку не бачив. Дивиться Сабайдон, очі витріщив, аж дихати забув. А дівчина-красуня якраз у місячній доріжці стоїть, чорну косу миє. Нахилилась води зачерпнути - аж у неї ззаду хвостик є! Невеличкий хвостик - так на півпальчика, але ж хвостик! "Відьма!" - жахнувся Сабайдон, поточився, перечепився, очерет і затріщав. Відьма підскочила, оглянулась і побачила козака. Зачерпнула вона пригорщу води - і козакові межи очі хлюпнула, та ще щось приказала. Тут-таки Сабайдон відчув, що з ним біда робиться - руки в нього вже не руки, а лапи, нігті вже не нігті, а кігті, рот не рот, а пащека. Перетворився Сабайдон на вовкулаку, шерстю вкрився, на чотири лапи став. Тільки пояс на ньому лишився, бо з поясом ніяка відьма справитись не в змозі, та ще шапка козацька зі шликом червоним на одному вусі повисла, бо козак ніколи шапки не покине. Завив Сабайдон і побіг у степ вовків шукати. До якої вовчої тічки не пристане, та його і проганяє, бо він бігати разом не встигає - у нього задні ноги довші, як передні (бо ж вовкулака). Довго бігав вовкулака по степах аж до холодів, а далі подався на Січ.
Ото вже на Січі козаки і помітили, що кругом валів вовк підперезаний бігає. А ще бувало у когось і пляшка з горілкою пропаде вночі, а на ранок вовк якось петлями бігає - чи не п''яний, бува! Тоді вже вони і здогадались, що то не просто вовк, а перевертень-вовкулака. Зібралися старі діди-характерники запорозькі, стали думати, як їм свого товариша виручати - бо он у нього і шапка козацька є. Думали-думали і придумали: поклали поперек дороги кочергу, вовкулака гнався - та й перечепився, перекинувся через голову, вдарився об землю - і знову на козака перетворився!
Довго Сабайдон товариству розказував, як його відьма зачарувала. Зажив би Сабайдон далі весело і безжурно, але все йому з голови та відьма не йде. Тяжко закохався козак. Не їсть, не п''є - все про чорнокосу дівчину-відьму думає. Уже козаки вмовляли його, розраджували, уже й сміялися з нього:
- Тю, дурню, навіщо козакові жінка? З нею треба возиться-носиться, а що крику та сліз від них!
А Сабайдон їх не слухає, все йому відьма ввижається. А тут якраз запорожці в похід збираються турків бити, своїх братів невільників нещасних з полону визволяти. Ну і Сабайдон з ними: кохання коханням, а обов''язок козацький - святий над усе! Гарно тоді хлопці-запорожці з батьком Сірком погуляли в Туреччині, Стамбул і Скутар підпалили, братів-невільників визволили, здобичі і зброї коштовної набрали, та ще й галери турецькі з собою прихопили.
Рушили козаки додому через море, а Сабайдон вклонився товариству - і гайда в Палестину, в святий монастир до монаха-пустельника, щоб допоміг йому в його біді, поміг відьму з лап нечистого вирвати. Довго добирався Сабайдон до монастиря, весь обшмульгався і обідрався, та що заради кохання не зробиш!
Вислухав святий пустельник козака, подумав, товсті книжки погортав і каже:
- За дівчину твою нечистий міцно тримається і просто так не віддасть. Але якщо ти мені його приведеш, то я з ним тут упораюся: змушу чорта душу відьми відпустити. Вже тоді вона відьмачити покине, і хвостик у неї відпаде. Тоді ти зможеш з нею одружитися.
Іде Сабайдон додому та все думає, як же йому чорта впіймати та до пустельника привести?
Добрався козак до того байрака, до тої річечки, а там і село знайшов.
Видивився, в якій хаті дівчина його живе, а далі городами, городами - та й сховався у мак за хатою. Довго так Сабайдон ночами стежив, чи не прийде нечистий до відьми. Коли якось - є! Заїздить у двір панок з борідкою на коні, свитка червона, на пальцях персні переливаються - ну чисто чорт. Сабайдон з маку вискочив та до чорта:
- Добривечір, пане нечистий! А чи не віддасте часом душу відьми мені?
- А ти що за один? - питає чортяка.
- Я є Січі Запорозької Старобабанського куреня Вузівської сотні козак Сабайдон!
- Віддати не віддам, - каже чортяка, - а помінятись можна. Її душу на твою зміняю. Згоден?
А чого? Діло хороше, - каже козак.
Чортяка аж затрусився з радощів - де це таке було, щоб чорт та спіймав душу козацьку? Ще жодної в пеклі не було, а тут сама у руки йде!
- А як же ми мінятися будемо? - питає козак.
- А от у мене тут контракт готовий є, - каже чорт, - підпиши його своєю кров''ю, то я дівку відпущу, а ти - моїм будеш. Вскочу в тебе, і заживемо ми весело - буду тобі допомагати, дам багатства і слави, ще будеш мені дякувати.
- Ну що ж, - каже Сабайдон, - давай свій контракт - підписувати буду.
Взяв Сабайдон папір, поклав його на сідло, щоб зручніше, і каже:
- Ану, пане нечистий, пошукай якогось цвяшка пальця вколоти, щоб перо у кров умочити.
Чорт туди-сюди по соломі за цвяхом, а козарлюга вколов шилом коня чортового, вмочив перо у кінську кров і швиденько підписав, поки чорт у глині шпортався.
- Заким ти там шукав, то я вже сам справився! - та й дає папір чорту.
Той як ухопить папір, як затанцює, та скоріш його у пельку, щоб козак не передумав та не відібрав. Тільки впхав контракт у рота, як закрутило чорта, як покорчило, як понесло - та просто у кінський зад!
Заіржав кінь, забив копитами, з ніздрів дим повалив - не кінь, а змій! А Сабайдон скоріше у сідло, та за вуздечку, та давай чорта нагаєм краяти. Звився чорт то попід хмари, то понад землею, то по воді, то понад травами! Як оглянеться Сабайдон - а за конем сліди як від рук людських тягнуться. Носився чорт, носився - все пробував козака із себе скинути, а Сабайдон все сильніше чорта стискає та нагайкою пече й пече.
Довелося чорту нести козака, куди вже він правив. Домчали до монастиря за якусь годину - а там уже пустельник дожидається. Вхопив він коня за вуздечку:
- Ага! Попався, голубчику?! Будеш тепер воду у монастир возити, а не схочеш - то циганам віддам!
Задрижав чортяка, впрігся у бочку з водою і потяг на гору. А пустельник дав Сабайдону хрестик кипарисовий та пляшечку води свяченої.
- Оце, - каже, - умиєш дівчину водою і одягнеш хрестика їй на шию - то вже вона і розвідьмачиться. Зробив Сабайдон, як пустельник велів. Охрестилася дівчина та ще краща стала, як була. А що вже вдячна була Сабайдону за спасіння своєї душі! Так уже дякувала, так дякувала! Навіть перепросила за те, що на вовкулаку обернула.
А восени на Покрову зіграли весілля. Зажив Сабайдон з молодою дружиною, землі прикупив, хазяйство завів.
От тільки хвостик у жінки не відпав, - обманув пустельник, та і сварила вона Сабайдона, за чуприну тягала, у шинок не пускала, горілки пити не дозволяла, а за дівками підглядати - то крий Боже! Гарний козак був, та обабився зовсім! Ірина Халупа
І на цьому нашій передачі дійшов кінець. Я прощаюсь з Вами до наступного тижня і бажаю ясної погоди на душі. Слухайте «Свободу», слухайте казкаря Олександра Власюка!
Олександр Власюк
Ну що ж, хлопці? Погуляли славно, юшку попоїли, казки-байки послухали пора і до дому. А як знову до мене зберетеся, то я Вам ще казок понавигадую! Приходьте!...
