Сергій Грабовський: В історії України є діячі, котрі ніколи не були на перших ролях. Їм не випало проголошувати історичні документи і підписувати угоди, які змінювали долю цілих країн; їхні голови не вінчали символічні лаврові вінки; імена цих достойників не ставали власними назвами політичних течій чи навіть усього українського народу.
Та який би вигляд мала українська історія, якби не ці люди, завжди готові у важкий час взяти на себе відповідальність?
“Ми свідомі того, що перед лицем небезпек, які грозять усім поневоленим народам Сходу від німецького і московського імперіялізмів, тільки спільний фронт поневолених проти імперіялістів і ліквідація внутрішніх спорів є одинокою правильною відповіддю поневолених воюючим імперіялізмам".
Максим Стріха: Улітку 1907 року, коли підросійська Україна фактично втратила здобуті за два роки перед тим виборчі права, бо ж III і IV Думу обирали фактично великі землевласники і купці I гільдії, Україна підавстрійська ці права здобула в повному обсязі. На Галичині та Буковині було впроваджене загальне виборче право; віднині 1 людина мала 1 голос, і всі голоси виборців були рівнозначні.
Попри драматичні історичні колізії, галичани користувалися загальним виборчим правом до 1939 року. Це стало однією з головних причин регіоналізації політичної культури українців, з принципово різним ставленням до представницької влади, до закону та до національної незалежності.
Сергій Грабовський: Про Василя Мудрого, фрагмент з однієї статті якого слухачі щойно почули на початку нашого радіожурналу, новітні довідники з історії оповідають чимало. Але період від його народження 19 березня 1893 року у селі Вікно під Скалатом на Галичині і аж до початку активної партійно-політичної діяльності у середині 1920-х років зазвичай не виходить за межі кількох рядків.
Навчався у Львівському університеті, був членом Українського студентського союзу й Академічної громади, у 1918–1920 роках брав участь у роботі органів місцевого самоврядування на "малій батьківщині", 1921 року повернувся до Львова. От і все.
А тим часом перша половина 1920-х років – це той період, коли Василь Мудрий стає відомим на всю Галичину достойником. У ці роки він є одним з організаторів і керівників Українського таємного університету.
Максим Стріха: Про Український таємний університет ми вже говорили в одній із наших програм.
Після поразки ЗУНР польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті та заборонила навчання в ньому осіб, які не служили у польському війську і не були польськими громадянами. Це був суто колонізаторський захід, спрямований на заборону українцям одержувати вищу освіту.
У відповідь українська спільнота Львова організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.
У липні 1921 року за участі Василя Мудрого вони були перетворені на Львівський таємний університет. До його складу входили філософський, правничий та медичний факультети і 15 кафедр. На них викладали 65 професорів і навчалися понад 1,5 тисячі студентів.
Василь Мудрий від самого початку стає секретарем цього навчального закладу.
Сергій Грабовський: Український таємний університет зумів здійснити перший випуск студентів, але врешті-решт під тиском обставин наприкінці 1925 року припинив свою діяльність.
Натомість вищі українські навчальні заклади відкрились у Чехословаччині (Вільний університет, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Господарська академія в Подєбрадах).
Максим Стріха: Одночасно з роботою у Таємному університеті Василь Мудрий стає членом Головної управи товариства "Просвіта", а після закриття університету – генеральним секретарем цієї організації, яка тоді на Галичині мала кілька тисяч бібліотек з читальнями, кількасот інших закладів, випускала кілька періодичних видань, друкували книги тощо.
А разом із тим у середини 1920-их років він виступає одним із фундаторів Українського національно-демократичного об’єднання, відомого за абревіатурою УНДО, – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії 1920–1930-х років.
Програма партії базувалася на ідеології соборності й державності, демократії й антикомунізму. Партія мала свої осередки по всіх галицьких містах, містечках і великих селах, а частково і на Волині.
Її підтримували "Просвіта", Союз українських кооперативів, Центросоюз і банк "Дністер", цілий ряд видань, серед яких найвпливовішим був щоденник "Діло", що його головним редактором з 1927 року став Василь Мудрий. Наступного року він обійняв посаду заступника голови партії.
На загал, у 1930-х роках УНДО гуртувало навколо себе до ¾ української громадськості Галичини.
З 1928 року УНДО, ставлячи на меті стратегічне завдання – досягнення незалежності та об‘єднання всієї України, а як тактичне – політичну і національно-культурну рівноправність українців у Польщі, – брало участь у виборах до польського парламенту і було впливовою силою в політичному житті Речі Посполитої.
Я передаю слово своєму колезі Віталію Пономарьову, який розповідає про парламентську діяльність Василя Мудрого та тієї політичної сили, лідером якої він став 1935 року.
Віталій Пономарьов: На виборах 1928 року УНДО створило коаліцію з білоруськими, німецькими та єврейськими партіями і в окремих округах висувало з ними спільних кандидатів. Тоді УНДО здобуло 26 мандатів у сеймі і 9 – у сенаті.
УНДО ініціювало створення у сеймі Української парламентської репрезентації, яку очолив голова партії Дмитро Левицький. Ця репрезентація домагалася виконання урядом міжнародних та конституційних зобов’язань Польщі щодо національних меншин.
У період «пацифікації», коли уряд переслідував опозиційні політичні сили, центральний комітет УНДО та Українська парламентська репрезентація засудили ці акції, запропонувавши натомість «нормалізацію» українсько-польських стосунків.
У січні 1935 року Левицький у своїй промові у сеймі висунув ідею конструктивної співпраці з владою на засадах задоволення слушних потреб українців. А 29 травня у Варшаві була укладена польсько-українська «виборча угода», яка започаткувала добу «нормалізації».
На виборах у вересні 1935 року УНДО здобула 23 місця у сеймі і 4 – у сенаті. Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму та головою Української парламентської репрезентації, а невдовзі очолив і УНДО.
У річищі політики «нормалізації» Українська парламентська репрезентація підтримувала уряд голосуванням за державний бюджет та за військові закони.
Компроміс із владою, яка невдовзі почала порушувати досягнуті домовленості, призвів наприкінці 1930-х років до падіння авторитету УНДО. Відтак у грудні 1938 року Василь Мудрий оголосив угоду про «нормалізацію» нечинною.
Тоді ж Українська парламентська репрезентація внесла на розгляд сейму законопроект про надання західноукраїнським землям національно- територіальної автономії.
Максим Стріха: Але не тільки парламентські справи були у фокусі діяльності нашого героя. Однією з найважливіших справ для Василя Мудрого як редактора газети "Діло" у 1933 році було дати світові і самим галичанам об’єктивну інформацію про Голодомор. Зокрема, були зібрані й опубліковані в газеті листи від галичан, що мешкали на Радянській Україні.
Чимало галичан, як відомо, повірили комуністичній пропаганді, повірили КПЗУ, повірили часописові “Західна Україна”, який виходив в Харкові, і перетнули кордон, аби шукати “райського життя” на Сході. Долі їхні склалися здебільшого сумно.
Цих листів, які дивом перетинали кордон, було небагато, але це були дуже красномовні документи трагічної доби. Скажімо, 22 лютого 1933 року "Діло" публікує сповнений розпуки лист селянина із Наддніпрянщини до родичів на Галичині.
"...Порятуйте мене якнайскорше, пришліть що-небудь. Не хочу від Вас нічого такого дорогого, але надішліть житніх чи ячмінних сухарів хліба, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, рис, то вкиньте у пакунок якийсь фунт дитині на кашу..., воно, бідне, голодує...
Трохи мені стидно, що я так пишу до вас, але що ж зробити, як так прийшлось на віку пережити таку трудноту".
"Ми погибли, особливо села. Багато людей попухло з голоду, і багато вже померло, особливо на Україні. І ніде місця нема. Є місце тільки для тих, що граблять людей...
Я від тебе нічого не домагаюся, тільки пиши листа. Тільки нічого не пиши про нашу владу. Це для мене небезпечно. У нас така свобода...
На Україні вже доходить до людоїдства. У нас половина землі не обсіяна, нема коней – поздихали з голоду... Все забрали і заморили голодом, і людей, і коні..."
Цей лист опублікований 30 квітня.
18 червня 1933 року "Діло" подає ще один документ, зазначивши, що це лист молодого хлопця з України до своїх рідних від середини квітня. Автор його, студент, аналізує народну трагедію, він наголошує на винищенні найсвідомішого українського елементу. Згадує і про робітництво.
"Робочі на роботу не хочуть ходити. Кажуть: "Дай нам хліба з’їсти, тоді й підемо, а так за цими 150 грамами не можемо підняти ніг, бо сам чоловік не з’їдає, а ділиться із сім’єю”.
Багато людей мре з голоду. Злодійство збільшується. Ті робочі, які цілком перейшли на колективний харч і з дому не мають ніякої допомоги, то вмирають десятками і валяються по дворах ... де робив, там і вмер”.
Зібрані листи були видані окремою книгою, яку 1939 року НКВД після вступу Червоної армії до Галичини знищував безжально. А тих, у кого знаходили цю книгу, нерідко відправляли просто до Сибіру.
Сергій Грабовський: Отже, вересень 1939 року. Напад нацистів на Польщу. 2 вересня у Варшаві на останньому засіданні Сейму Василь Мудрий заявив від імені Української парламентської репрезентації.
"Разом з усім громадянством українці виконають свій обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави".
Максим Стріха: А далі був поділ Речі Посполитої між Німеччиною і СРСР за пактом Молотова-Ріббентропа.
Василь Мудрий залишається у Кракові, бо ж повертатися до Львова, зайнятого вже червоними, було б тоді для нього самогубством.
Тільки улітку 1941 року він опиняється вдома, де стає секретарем одного із тогочасних допомогових комітетів, які намагалися налагодити життя цивільного населення в умовах німецької окупації, співпрацює з газетою "Ідея і чин" під псевдонімом "Ярослав Борович".
Йому, зокрема, належать статті, де проаналізовані непрості польсько-українські відносини і міститься заклик до примирення та союзу двох народів на платформі спільної боротьби проти всіх імперіалізмів, за відновлення державної незалежності Польщі та України.
Василь Мудрий не зраджує собі: він і в ті роки стоїть на демократичній платформі, заперечуючи всі форми тоталітаризму.
Сергій Грабовський: Ця принципова позиція знаходить визнання, коли в українському визвольному русі відбувається поворот до ідей демократії.
Не випадково у липні 1944 року на установчому зборі Української Головної Визвольної Ради Василь Мудрий стає одним із віце-президентів цього передпарламенту вільної України. Восени цього ж року за завданням УГВР Василь Мудрий полишає Україну – як з’ясувалося, назавжди.
Звучить пісня “Чуєш, брате мій...”
Сергій Грабовський: Німеччина. 1945 рік. Сотні тисяч українців опинилися у зонах окупації західних союзників. Становище цих людей непевне – СРСР вимагає їхньої депортації.
Василь Мудрий створює тимчасовий провід української еміграції, який займається передусім не їжею, не одягом, а головним – забезпеченням правового статусу емігрантів. А вслід за цим – знаходженням країн, які погодяться прийняти сотні тисяч українських біженців.
У Німеччині ж Василь Мудрий відновив діяльність УНДО, яка увійшла до складу Української Національної Ради та уряду УНР в екзилі.
А далі – переїзд до США і з 1953 до самої смерті у березні 1966 року робота на посаді екзекутивного, себто виконавчого, директора Українського Конгресового Комітету Америки, написання книг, публічні лекції.
Одне слово, робота в ім’я демократичної України до останнього дня.
Максим Стріха: Сьогодні в масовій свідомості визвольна боротьба українців у ІІ Речі Посполитій головним чином асоціюється з УВО, з ОУН.
З погляду радикалів ОУН і Василь Мудрий, очевидно, міг би претендувати на звання такого собі зрадника, адже він обстоював політику «нормалізації» відносин з польською державою. І водночас, використовуючи всі методи легальної парламентської боротьби, Василь Мудрий зробив надзвичайно багато для того, щоб Галичині українство опинилося в якомога кращому становищі.
Саме завдяки діяльності Василя Мудрого і УНДО і було накопичено той демократичний потенціал, який навіть радянська влада впродовж півстоліття свого панування не змогла до кінця знищити, і який так яскраво виявився у подіях нової української визвольної революції кінця 1980–1990-х.
Та який би вигляд мала українська історія, якби не ці люди, завжди готові у важкий час взяти на себе відповідальність?
“Ми свідомі того, що перед лицем небезпек, які грозять усім поневоленим народам Сходу від німецького і московського імперіялізмів, тільки спільний фронт поневолених проти імперіялістів і ліквідація внутрішніх спорів є одинокою правильною відповіддю поневолених воюючим імперіялізмам".
 |
| Василь Мудрий |
| (Фото скановане з альманаху "Історичний календар") |
Попри драматичні історичні колізії, галичани користувалися загальним виборчим правом до 1939 року. Це стало однією з головних причин регіоналізації політичної культури українців, з принципово різним ставленням до представницької влади, до закону та до національної незалежності.
Сергій Грабовський: Про Василя Мудрого, фрагмент з однієї статті якого слухачі щойно почули на початку нашого радіожурналу, новітні довідники з історії оповідають чимало. Але період від його народження 19 березня 1893 року у селі Вікно під Скалатом на Галичині і аж до початку активної партійно-політичної діяльності у середині 1920-х років зазвичай не виходить за межі кількох рядків.
Навчався у Львівському університеті, був членом Українського студентського союзу й Академічної громади, у 1918–1920 роках брав участь у роботі органів місцевого самоврядування на "малій батьківщині", 1921 року повернувся до Львова. От і все.
А тим часом перша половина 1920-х років – це той період, коли Василь Мудрий стає відомим на всю Галичину достойником. У ці роки він є одним з організаторів і керівників Українського таємного університету.
Максим Стріха: Про Український таємний університет ми вже говорили в одній із наших програм.
Після поразки ЗУНР польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті та заборонила навчання в ньому осіб, які не служили у польському війську і не були польськими громадянами. Це був суто колонізаторський захід, спрямований на заборону українцям одержувати вищу освіту.
У відповідь українська спільнота Львова організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.
У липні 1921 року за участі Василя Мудрого вони були перетворені на Львівський таємний університет. До його складу входили філософський, правничий та медичний факультети і 15 кафедр. На них викладали 65 професорів і навчалися понад 1,5 тисячі студентів.
Василь Мудрий від самого початку стає секретарем цього навчального закладу.
Сергій Грабовський: Український таємний університет зумів здійснити перший випуск студентів, але врешті-решт під тиском обставин наприкінці 1925 року припинив свою діяльність.
Натомість вищі українські навчальні заклади відкрились у Чехословаччині (Вільний університет, Педагогічний інститут ім. Драгоманова, Господарська академія в Подєбрадах).
Максим Стріха: Одночасно з роботою у Таємному університеті Василь Мудрий стає членом Головної управи товариства "Просвіта", а після закриття університету – генеральним секретарем цієї організації, яка тоді на Галичині мала кілька тисяч бібліотек з читальнями, кількасот інших закладів, випускала кілька періодичних видань, друкували книги тощо.
А разом із тим у середини 1920-их років він виступає одним із фундаторів Українського національно-демократичного об’єднання, відомого за абревіатурою УНДО, – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії 1920–1930-х років.
Програма партії базувалася на ідеології соборності й державності, демократії й антикомунізму. Партія мала свої осередки по всіх галицьких містах, містечках і великих селах, а частково і на Волині.
Її підтримували "Просвіта", Союз українських кооперативів, Центросоюз і банк "Дністер", цілий ряд видань, серед яких найвпливовішим був щоденник "Діло", що його головним редактором з 1927 року став Василь Мудрий. Наступного року він обійняв посаду заступника голови партії.
На загал, у 1930-х роках УНДО гуртувало навколо себе до ¾ української громадськості Галичини.
З 1928 року УНДО, ставлячи на меті стратегічне завдання – досягнення незалежності та об‘єднання всієї України, а як тактичне – політичну і національно-культурну рівноправність українців у Польщі, – брало участь у виборах до польського парламенту і було впливовою силою в політичному житті Речі Посполитої.
Я передаю слово своєму колезі Віталію Пономарьову, який розповідає про парламентську діяльність Василя Мудрого та тієї політичної сили, лідером якої він став 1935 року.
Віталій Пономарьов: На виборах 1928 року УНДО створило коаліцію з білоруськими, німецькими та єврейськими партіями і в окремих округах висувало з ними спільних кандидатів. Тоді УНДО здобуло 26 мандатів у сеймі і 9 – у сенаті.
УНДО ініціювало створення у сеймі Української парламентської репрезентації, яку очолив голова партії Дмитро Левицький. Ця репрезентація домагалася виконання урядом міжнародних та конституційних зобов’язань Польщі щодо національних меншин.
У період «пацифікації», коли уряд переслідував опозиційні політичні сили, центральний комітет УНДО та Українська парламентська репрезентація засудили ці акції, запропонувавши натомість «нормалізацію» українсько-польських стосунків.
У січні 1935 року Левицький у своїй промові у сеймі висунув ідею конструктивної співпраці з владою на засадах задоволення слушних потреб українців. А 29 травня у Варшаві була укладена польсько-українська «виборча угода», яка започаткувала добу «нормалізації».
На виборах у вересні 1935 року УНДО здобула 23 місця у сеймі і 4 – у сенаті. Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму та головою Української парламентської репрезентації, а невдовзі очолив і УНДО.
У річищі політики «нормалізації» Українська парламентська репрезентація підтримувала уряд голосуванням за державний бюджет та за військові закони.
Компроміс із владою, яка невдовзі почала порушувати досягнуті домовленості, призвів наприкінці 1930-х років до падіння авторитету УНДО. Відтак у грудні 1938 року Василь Мудрий оголосив угоду про «нормалізацію» нечинною.
Тоді ж Українська парламентська репрезентація внесла на розгляд сейму законопроект про надання західноукраїнським землям національно- територіальної автономії.
Максим Стріха: Але не тільки парламентські справи були у фокусі діяльності нашого героя. Однією з найважливіших справ для Василя Мудрого як редактора газети "Діло" у 1933 році було дати світові і самим галичанам об’єктивну інформацію про Голодомор. Зокрема, були зібрані й опубліковані в газеті листи від галичан, що мешкали на Радянській Україні.
Чимало галичан, як відомо, повірили комуністичній пропаганді, повірили КПЗУ, повірили часописові “Західна Україна”, який виходив в Харкові, і перетнули кордон, аби шукати “райського життя” на Сході. Долі їхні склалися здебільшого сумно.
Цих листів, які дивом перетинали кордон, було небагато, але це були дуже красномовні документи трагічної доби. Скажімо, 22 лютого 1933 року "Діло" публікує сповнений розпуки лист селянина із Наддніпрянщини до родичів на Галичині.
"...Порятуйте мене якнайскорше, пришліть що-небудь. Не хочу від Вас нічого такого дорогого, але надішліть житніх чи ячмінних сухарів хліба, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, рис, то вкиньте у пакунок якийсь фунт дитині на кашу..., воно, бідне, голодує...
Трохи мені стидно, що я так пишу до вас, але що ж зробити, як так прийшлось на віку пережити таку трудноту".
"Ми погибли, особливо села. Багато людей попухло з голоду, і багато вже померло, особливо на Україні. І ніде місця нема. Є місце тільки для тих, що граблять людей...
Я від тебе нічого не домагаюся, тільки пиши листа. Тільки нічого не пиши про нашу владу. Це для мене небезпечно. У нас така свобода...
На Україні вже доходить до людоїдства. У нас половина землі не обсіяна, нема коней – поздихали з голоду... Все забрали і заморили голодом, і людей, і коні..."
Цей лист опублікований 30 квітня.
18 червня 1933 року "Діло" подає ще один документ, зазначивши, що це лист молодого хлопця з України до своїх рідних від середини квітня. Автор його, студент, аналізує народну трагедію, він наголошує на винищенні найсвідомішого українського елементу. Згадує і про робітництво.
"Робочі на роботу не хочуть ходити. Кажуть: "Дай нам хліба з’їсти, тоді й підемо, а так за цими 150 грамами не можемо підняти ніг, бо сам чоловік не з’їдає, а ділиться із сім’єю”.
Багато людей мре з голоду. Злодійство збільшується. Ті робочі, які цілком перейшли на колективний харч і з дому не мають ніякої допомоги, то вмирають десятками і валяються по дворах ... де робив, там і вмер”.
Зібрані листи були видані окремою книгою, яку 1939 року НКВД після вступу Червоної армії до Галичини знищував безжально. А тих, у кого знаходили цю книгу, нерідко відправляли просто до Сибіру.
Сергій Грабовський: Отже, вересень 1939 року. Напад нацистів на Польщу. 2 вересня у Варшаві на останньому засіданні Сейму Василь Мудрий заявив від імені Української парламентської репрезентації.
"Разом з усім громадянством українці виконають свій обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави".
Максим Стріха: А далі був поділ Речі Посполитої між Німеччиною і СРСР за пактом Молотова-Ріббентропа.
Василь Мудрий залишається у Кракові, бо ж повертатися до Львова, зайнятого вже червоними, було б тоді для нього самогубством.
Тільки улітку 1941 року він опиняється вдома, де стає секретарем одного із тогочасних допомогових комітетів, які намагалися налагодити життя цивільного населення в умовах німецької окупації, співпрацює з газетою "Ідея і чин" під псевдонімом "Ярослав Борович".
Йому, зокрема, належать статті, де проаналізовані непрості польсько-українські відносини і міститься заклик до примирення та союзу двох народів на платформі спільної боротьби проти всіх імперіалізмів, за відновлення державної незалежності Польщі та України.
Василь Мудрий не зраджує собі: він і в ті роки стоїть на демократичній платформі, заперечуючи всі форми тоталітаризму.
Сергій Грабовський: Ця принципова позиція знаходить визнання, коли в українському визвольному русі відбувається поворот до ідей демократії.
Не випадково у липні 1944 року на установчому зборі Української Головної Визвольної Ради Василь Мудрий стає одним із віце-президентів цього передпарламенту вільної України. Восени цього ж року за завданням УГВР Василь Мудрий полишає Україну – як з’ясувалося, назавжди.
Звучить пісня “Чуєш, брате мій...”
Сергій Грабовський: Німеччина. 1945 рік. Сотні тисяч українців опинилися у зонах окупації західних союзників. Становище цих людей непевне – СРСР вимагає їхньої депортації.
Василь Мудрий створює тимчасовий провід української еміграції, який займається передусім не їжею, не одягом, а головним – забезпеченням правового статусу емігрантів. А вслід за цим – знаходженням країн, які погодяться прийняти сотні тисяч українських біженців.
У Німеччині ж Василь Мудрий відновив діяльність УНДО, яка увійшла до складу Української Національної Ради та уряду УНР в екзилі.
А далі – переїзд до США і з 1953 до самої смерті у березні 1966 року робота на посаді екзекутивного, себто виконавчого, директора Українського Конгресового Комітету Америки, написання книг, публічні лекції.
Одне слово, робота в ім’я демократичної України до останнього дня.
Максим Стріха: Сьогодні в масовій свідомості визвольна боротьба українців у ІІ Речі Посполитій головним чином асоціюється з УВО, з ОУН.
З погляду радикалів ОУН і Василь Мудрий, очевидно, міг би претендувати на звання такого собі зрадника, адже він обстоював політику «нормалізації» відносин з польською державою. І водночас, використовуючи всі методи легальної парламентської боротьби, Василь Мудрий зробив надзвичайно багато для того, щоб Галичині українство опинилося в якомога кращому становищі.
Саме завдяки діяльності Василя Мудрого і УНДО і було накопичено той демократичний потенціал, який навіть радянська влада впродовж півстоліття свого панування не змогла до кінця знищити, і який так яскраво виявився у подіях нової української визвольної революції кінця 1980–1990-х.
