Слухати:
Сергій Грабовський: Якщо достойників української культури шанують і пишуть про них в енциклопедичних довідниках, то це ще не означає, що шанують їхні ідеї, ба більше, що політична еліта хоча б знайома з цими ідеями.
“Від душевного хаосу примітивної людини й духового зв‘язання її первісною громадою – юрбою, - до сучасної зрізничкованої, самосвідомої духовости веде довгий шлях невсипущої праці й упертої боротьби з дійсністю.
Кожен новий здобуток на цьому шляху значить дух, неначе кільометровими стовпами, знаком: штучним науковим поняттям або якимось своїм елементом.
Та цей розвиток духової культури... означає не тільки здобування щораз ширших просторів дійсности, але й властивий ріст духа, його диференціяцію, зміцнення й упевнення окремих його частин.
Грозить небезпеча, що духовість розпадеться на низку окремих держав. – Тут метафізика представляє доосередкову силу, тенденцію замкнутости, суцільности розхитаної індивідуальности.
Але основуючись на всіх ділянках духової культури, вона одночасно осягає останню характеристичну рису філософії: універсальність”.
Максим Стріха: Автор цитованих вище слів Микола Шлемкевич, один з найосвіченіших українських інтелектуалів ХХ століття. Мислитель, котрий “закинув” у культурний простір чималу кількість дуже цікавих ідей. Автор низки книжок, які почасти видані друком в сьогоднішній Україні, і величезного числа статей, які в переважно в Україні не перевидані зовсім.
Сергій Грабовський: Про життєвий шлях Миколи Шлемкевича розповідає наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Микола Шлемкевич народився 8 лютого 1894 року у селі Пилявій на Тернопільщині. Він навчався у народній школі та в гімназії у Бучачі, в гімназії у Львові та в університеті у Відні.
1915 року, під час окупації Галичини російською армією, Шлемкевич був вивезений до Сибіру і повернувся в Україну тільки 1917-го року. Він мешкав у Києві і працював тут секретарем «Робітничої газети» та співробітником Всеукраїнської академії наук.
Після захоплення Києва більшовиками 1919 року Шлемкевич деякий час учителював у сільських школах на півдні Черкащини, а згодом виїхав до Галичини.
1923 року Шлемкевич продовжив навчання у Віденському університеті, здобув там ступінь доктора філософії, а потім ще два роки навчався у Сорбонні.
Повернувшись до Галичини, він редагував часописи «Перемога» і «Наші дні» та газету «Українські вісті», викладав в Українському вільному університеті.
Тоді ж Шлемкевич почав публікувати свої філософські та публіцистичні праці, найвідомішими з яких є «Філософія», «Вітер», «Загублена українська людина», «Галичанство», «Верхи життя і творчості», «Душа і пісня», «Українська синтеза чи українська громадянська війна».
Шлемкевич був одним з керівників Фронту національної єдності та ідеологом так званого «творчого націоналізму» і критикував ідеологію та діяльність Організації Українських Націоналістів.
Навесні 1940 року він нелегально перейшов із Західної України до Польщі, а після початку німецько-радянської війни повернувся до Львова і працював там в Українському видавництві.
Наприкінці Другої світової війни філософ переїхав до Австрії, згодом оселився у Баварії, а 1949 року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Там Шлемкевич став співзасновником Українського національно-демократичного союзу, Союзу українських національних демократів і Української національної ради. Він також заснував видавництво «Ключі» та Український публіцистично-науковий інститут у Чикаго, редагував журнал «Листи до приятелів», долучився до видання Енциклопедії українознавства.
Микола Шлемкевич помер 14 лютого 1966 року у місті Пассейку (штат Нью-Джерсі).
“Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили – це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія), і українське провідництво.
Окрім пасивної безвладності маси, мусять творчі сили перемогти в соціологічній середовищі ще й активний спротив асоціяльних, суто відосередніх, анархійних первнів, що зорганізовані – найчастіше ізгоями з трьох згадуваних творчих сфер, дають могутню темну силу, чорного демона також і нашої історії, що дістав кольоритну назву царя-голоти...
Основний гріх нашої історії: творчі її сили дуже рідко виступають одно згідно, однонапрямково. Вони найчастіше перебувають у стані скритої, а то й одвертої громадянської війни. З неї користає зразу рідний цар-голота, а за ним іде чужа влада...
Анархія голоти – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа держава”.
Сергій Грабовський: До нашої розмови підключається знаний культуролог, професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: Микола Шлемкевич – один із найцікавіших українських мислителів. На превелике нещастя нашої національної долі, ми, наддніпрянські українці, дізналися про нього з великим історичним запізненням. Гадаю, що якби ми пройшли через студію його текстів десь в 1950-1960-их роках, то наша історична доля була б зовсім іншою.
Про що, власне, йдеться? От уявимо собі молодого галичанина 1894 року народження, який пройшов через найбільш блискучі виміри університетської європейської філософії 1920-1930-их років. Доволі сказати, що він належав до віденського філософського гуртка, що в ньому були такі мислителі, як Карнап або Вітгенштейн, Шлік й інші. Він був цеховим філософом.
Його дисертація засвідчує про те, що він міг бути професором філософії в найточнішому традиційному європейському значенні цього слова. Але вже в дисертації молодий Шлемкевич написав про те, що, власне, філософія має бути прикладена до якоїсь практики у будь-якому жанрі: а чи як якась ідея, а чи спеціальна публіцистика, яка використовує ті чи ті філософські тези, або, власне, специфічна педагогіка шкільна чи ВИШівська у напрямі саме практичного використання тих чи тих філософських побудов.
Таким чином Шлемкевич, який пройшов через дуже складну свою політичну біографію 1930-1940-их років, через всі тогочасні українські колізії, потім опинився за океаном, відтак починається найбільш плідний фазис, найбільш плідний період у його філософуванні.
Він на основі, здавалося б, доволі елементарних і разом з тим надзвичайно складних філософських побудов дійшов до висновку, який мені видається генеральним для всього явища Шлемкевича, і висновок, який може мати дуже велике значення для нашої української долі.
Він дуже уважно розглянув всі без винятку елементи української екзистенції, українського історичного існування, сказати б, від князя Володимира і до біжучих політичних сезонів до середини XX століття. Він, дослідивши всі ці елементи, дійшов до висновку, що їх необхідно об’єднати в якійсь цілісності, в якійсь переконливій структурі і це і буде шляхом української нації.
Згадаймо, що все це говорилося тоді, коли, здавалося, підрадянська Україна абсолютно загнана в якийсь тоталітарний провінціалізм, коли блискучий емігрантський інтелект опинився поза цією самою країною, але драматична ситуації української мислі і української людини не зупиняла філософа. Він безперестанку працював над цією самою проблемою і, зрештою, дійшов до висновку про необхідність об’єднання всіх цих елементів.
А якщо цього не буде? Ну, тоді залишиться в історії так звана “загублена українська людина”, по-своєму блискучий образ українського упослідження впродовж останніх століть.
Це надзвичайно цікаві тексти! Тим більше, що все це виглядає у напрямі не абстрактної університетської філософії, а все це вибудовується на дуже конкретних історичних прикладах!
“Світ не стоїть на самих героях і геніях, також не може стояти на самих пасивних і часто егоїстичних масах "порядних людей". В упорядкованому суспільстві зобов`язує ієрархія органічних вирівнянь і моральних вартостей, які не залежать від банкового конта. Провідні люди зрушують, порядкують і ведуть "порядних людей".
Але й суспільство "порядних людей" заздро береже, щоб та вища ідейна людина не використала своєї свободи, не визнала одного разу себе вільною від морального закону, який зобов`язує в малій державі "порядних людей" - в родині.
Порушення рівноваги між світом вартостей проводу й світом "порядної людини", це недуга суспільства”.
Максим Стріха: Філософські конструкції, історіософічні конструкції Шлемкевича раз по раз застосовуються до конкретних систем. Вартість його висновків далеко виходить за межі тих систем, які були йому сучасними, які він аналізував. Адже, вдумаймося: порушення рівноваги між світом вартостей проводу і світом “порядної людини” – це недуга суспільства; чи “анархія голоти” – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповнює чужа держава.
І та, і та теза якнайкраще застосовні не лишень до часів змагань УНР. Застосовні вони й до сьогоднішньої України, яка болісно осмислює причини того, чому по Майдані відбулося саме так все, як відбулося.
Микола Шлемкевич – мислитель парадоксальний. Він сполучає, безумовно, два первні органічно: галичанин з його впорядкованістю, замкненістю і ієрархізованістю і, до певної міри, він таки є й східняком біографічно так само: згадаймо про його роботу в новозаснованій ясновельможним гетьманом Скоропадським Українській академії наук. Саме Шлемкевич відтак дав, можливо, найкращий на сьогодні аналіз феномену галичанства і його місця в системі загальній українства, в універсальній системі, адже цієї універсальності Шлемкевич прагнув у всьому.
“...Не можемо сказати, що тільки демократія гарантує розумність влади, тільки провідництво – силу і тільки монархія – тяглість. Але утверджуємо, що демократія кладе головну вагу на розумність ладу і влади; провідництво – на її силу і волеву спроможність, монархія – на тяглість, постійність.
В самім понятті доброго ладу й доброї влади мали ми всі три вимоги, висунуті одночасно.
Тож уже в самім понятті міститься implicite вимога синтези розумности, що її хоче осягти демократія, і сили, що її обіцяє дати провідницька метода, і тяглости, що її забезпечує дідична монархія, - значить, у понятті доброго ладу й доброї влади міститься вимога синтези наших трьох ідей”.
Максим Стріха: І знов-таки цитата Миколи Шлемкевича, яка пролунала щойно, застосована до дня сьогоднішнього. Замінимо тільки монархію “сильною президентською владою”, провідництво - “потужним урядом”, демократію - “сильним парламентом” і побачимо, що умови доброго ладу і доброї влади будуть забезпечені тільки тоді, коли відбудеться синтеза трьох ідей, трьох аналізованих вище первнів. Про це Микола Шлемкевич писав десятиліття тому.
На жаль, цього досі не осягнули належним чином ані українські політики, ані ширший український загал, який досі вірить, що чимось одним можна вирішити питання часом дуже і дуже складні.
Але дуже складні питання зазвичай не мають простих відповідей, вони можуть мати лишень складні відповіді, базовані на розумінні складності явищ, на тому розумінні, яке подав нам в своїх працях стосовно України, української людини, української душі Микола Шлемкевич.
Сергій Грабовський: Якщо достойників української культури шанують і пишуть про них в енциклопедичних довідниках, то це ще не означає, що шанують їхні ідеї, ба більше, що політична еліта хоча б знайома з цими ідеями.
“Від душевного хаосу примітивної людини й духового зв‘язання її первісною громадою – юрбою, - до сучасної зрізничкованої, самосвідомої духовости веде довгий шлях невсипущої праці й упертої боротьби з дійсністю.
Кожен новий здобуток на цьому шляху значить дух, неначе кільометровими стовпами, знаком: штучним науковим поняттям або якимось своїм елементом.
Та цей розвиток духової культури... означає не тільки здобування щораз ширших просторів дійсности, але й властивий ріст духа, його диференціяцію, зміцнення й упевнення окремих його частин.
Грозить небезпеча, що духовість розпадеться на низку окремих держав. – Тут метафізика представляє доосередкову силу, тенденцію замкнутости, суцільности розхитаної індивідуальности.
Але основуючись на всіх ділянках духової культури, вона одночасно осягає останню характеристичну рису філософії: універсальність”.
Максим Стріха: Автор цитованих вище слів Микола Шлемкевич, один з найосвіченіших українських інтелектуалів ХХ століття. Мислитель, котрий “закинув” у культурний простір чималу кількість дуже цікавих ідей. Автор низки книжок, які почасти видані друком в сьогоднішній Україні, і величезного числа статей, які в переважно в Україні не перевидані зовсім.
Сергій Грабовський: Про життєвий шлях Миколи Шлемкевича розповідає наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Микола Шлемкевич народився 8 лютого 1894 року у селі Пилявій на Тернопільщині. Він навчався у народній школі та в гімназії у Бучачі, в гімназії у Львові та в університеті у Відні.
1915 року, під час окупації Галичини російською армією, Шлемкевич був вивезений до Сибіру і повернувся в Україну тільки 1917-го року. Він мешкав у Києві і працював тут секретарем «Робітничої газети» та співробітником Всеукраїнської академії наук.
Після захоплення Києва більшовиками 1919 року Шлемкевич деякий час учителював у сільських школах на півдні Черкащини, а згодом виїхав до Галичини.
1923 року Шлемкевич продовжив навчання у Віденському університеті, здобув там ступінь доктора філософії, а потім ще два роки навчався у Сорбонні.
Повернувшись до Галичини, він редагував часописи «Перемога» і «Наші дні» та газету «Українські вісті», викладав в Українському вільному університеті.
Тоді ж Шлемкевич почав публікувати свої філософські та публіцистичні праці, найвідомішими з яких є «Філософія», «Вітер», «Загублена українська людина», «Галичанство», «Верхи життя і творчості», «Душа і пісня», «Українська синтеза чи українська громадянська війна».
Шлемкевич був одним з керівників Фронту національної єдності та ідеологом так званого «творчого націоналізму» і критикував ідеологію та діяльність Організації Українських Націоналістів.
Навесні 1940 року він нелегально перейшов із Західної України до Польщі, а після початку німецько-радянської війни повернувся до Львова і працював там в Українському видавництві.
Наприкінці Другої світової війни філософ переїхав до Австрії, згодом оселився у Баварії, а 1949 року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Там Шлемкевич став співзасновником Українського національно-демократичного союзу, Союзу українських національних демократів і Української національної ради. Він також заснував видавництво «Ключі» та Український публіцистично-науковий інститут у Чикаго, редагував журнал «Листи до приятелів», долучився до видання Енциклопедії українознавства.
Микола Шлемкевич помер 14 лютого 1966 року у місті Пассейку (штат Нью-Джерсі).
“Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили – це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія), і українське провідництво.
Окрім пасивної безвладності маси, мусять творчі сили перемогти в соціологічній середовищі ще й активний спротив асоціяльних, суто відосередніх, анархійних первнів, що зорганізовані – найчастіше ізгоями з трьох згадуваних творчих сфер, дають могутню темну силу, чорного демона також і нашої історії, що дістав кольоритну назву царя-голоти...
Основний гріх нашої історії: творчі її сили дуже рідко виступають одно згідно, однонапрямково. Вони найчастіше перебувають у стані скритої, а то й одвертої громадянської війни. З неї користає зразу рідний цар-голота, а за ним іде чужа влада...
Анархія голоти – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа держава”.
Сергій Грабовський: До нашої розмови підключається знаний культуролог, професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: Микола Шлемкевич – один із найцікавіших українських мислителів. На превелике нещастя нашої національної долі, ми, наддніпрянські українці, дізналися про нього з великим історичним запізненням. Гадаю, що якби ми пройшли через студію його текстів десь в 1950-1960-их роках, то наша історична доля була б зовсім іншою.
Про що, власне, йдеться? От уявимо собі молодого галичанина 1894 року народження, який пройшов через найбільш блискучі виміри університетської європейської філософії 1920-1930-их років. Доволі сказати, що він належав до віденського філософського гуртка, що в ньому були такі мислителі, як Карнап або Вітгенштейн, Шлік й інші. Він був цеховим філософом.
Його дисертація засвідчує про те, що він міг бути професором філософії в найточнішому традиційному європейському значенні цього слова. Але вже в дисертації молодий Шлемкевич написав про те, що, власне, філософія має бути прикладена до якоїсь практики у будь-якому жанрі: а чи як якась ідея, а чи спеціальна публіцистика, яка використовує ті чи ті філософські тези, або, власне, специфічна педагогіка шкільна чи ВИШівська у напрямі саме практичного використання тих чи тих філософських побудов.
Таким чином Шлемкевич, який пройшов через дуже складну свою політичну біографію 1930-1940-их років, через всі тогочасні українські колізії, потім опинився за океаном, відтак починається найбільш плідний фазис, найбільш плідний період у його філософуванні.
Він на основі, здавалося б, доволі елементарних і разом з тим надзвичайно складних філософських побудов дійшов до висновку, який мені видається генеральним для всього явища Шлемкевича, і висновок, який може мати дуже велике значення для нашої української долі.
Він дуже уважно розглянув всі без винятку елементи української екзистенції, українського історичного існування, сказати б, від князя Володимира і до біжучих політичних сезонів до середини XX століття. Він, дослідивши всі ці елементи, дійшов до висновку, що їх необхідно об’єднати в якійсь цілісності, в якійсь переконливій структурі і це і буде шляхом української нації.
Згадаймо, що все це говорилося тоді, коли, здавалося, підрадянська Україна абсолютно загнана в якийсь тоталітарний провінціалізм, коли блискучий емігрантський інтелект опинився поза цією самою країною, але драматична ситуації української мислі і української людини не зупиняла філософа. Він безперестанку працював над цією самою проблемою і, зрештою, дійшов до висновку про необхідність об’єднання всіх цих елементів.
А якщо цього не буде? Ну, тоді залишиться в історії так звана “загублена українська людина”, по-своєму блискучий образ українського упослідження впродовж останніх століть.
Це надзвичайно цікаві тексти! Тим більше, що все це виглядає у напрямі не абстрактної університетської філософії, а все це вибудовується на дуже конкретних історичних прикладах!
“Світ не стоїть на самих героях і геніях, також не може стояти на самих пасивних і часто егоїстичних масах "порядних людей". В упорядкованому суспільстві зобов`язує ієрархія органічних вирівнянь і моральних вартостей, які не залежать від банкового конта. Провідні люди зрушують, порядкують і ведуть "порядних людей".
Але й суспільство "порядних людей" заздро береже, щоб та вища ідейна людина не використала своєї свободи, не визнала одного разу себе вільною від морального закону, який зобов`язує в малій державі "порядних людей" - в родині.
Порушення рівноваги між світом вартостей проводу й світом "порядної людини", це недуга суспільства”.
Максим Стріха: Філософські конструкції, історіософічні конструкції Шлемкевича раз по раз застосовуються до конкретних систем. Вартість його висновків далеко виходить за межі тих систем, які були йому сучасними, які він аналізував. Адже, вдумаймося: порушення рівноваги між світом вартостей проводу і світом “порядної людини” – це недуга суспільства; чи “анархія голоти” – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповнює чужа держава.
І та, і та теза якнайкраще застосовні не лишень до часів змагань УНР. Застосовні вони й до сьогоднішньої України, яка болісно осмислює причини того, чому по Майдані відбулося саме так все, як відбулося.
Микола Шлемкевич – мислитель парадоксальний. Він сполучає, безумовно, два первні органічно: галичанин з його впорядкованістю, замкненістю і ієрархізованістю і, до певної міри, він таки є й східняком біографічно так само: згадаймо про його роботу в новозаснованій ясновельможним гетьманом Скоропадським Українській академії наук. Саме Шлемкевич відтак дав, можливо, найкращий на сьогодні аналіз феномену галичанства і його місця в системі загальній українства, в універсальній системі, адже цієї універсальності Шлемкевич прагнув у всьому.
“...Не можемо сказати, що тільки демократія гарантує розумність влади, тільки провідництво – силу і тільки монархія – тяглість. Але утверджуємо, що демократія кладе головну вагу на розумність ладу і влади; провідництво – на її силу і волеву спроможність, монархія – на тяглість, постійність.
В самім понятті доброго ладу й доброї влади мали ми всі три вимоги, висунуті одночасно.
Тож уже в самім понятті міститься implicite вимога синтези розумности, що її хоче осягти демократія, і сили, що її обіцяє дати провідницька метода, і тяглости, що її забезпечує дідична монархія, - значить, у понятті доброго ладу й доброї влади міститься вимога синтези наших трьох ідей”.
Максим Стріха: І знов-таки цитата Миколи Шлемкевича, яка пролунала щойно, застосована до дня сьогоднішнього. Замінимо тільки монархію “сильною президентською владою”, провідництво - “потужним урядом”, демократію - “сильним парламентом” і побачимо, що умови доброго ладу і доброї влади будуть забезпечені тільки тоді, коли відбудеться синтеза трьох ідей, трьох аналізованих вище первнів. Про це Микола Шлемкевич писав десятиліття тому.
На жаль, цього досі не осягнули належним чином ані українські політики, ані ширший український загал, який досі вірить, що чимось одним можна вирішити питання часом дуже і дуже складні.
Але дуже складні питання зазвичай не мають простих відповідей, вони можуть мати лишень складні відповіді, базовані на розумінні складності явищ, на тому розумінні, яке подав нам в своїх працях стосовно України, української людини, української душі Микола Шлемкевич.
