Слухати:
Сергій Грабовський: Козацькі старшинські роди, їхня роль в українській історії, їхні здобутки та невдячна непам‘ять наших сучасників – про це можна було б зробити десятки передач.
Максим Стріха: Відомому українському історику Сергію Білоконю належить печальне спостереження: більшість сьогоднішніх киян знають заледве своїх дідів чи прадідів. А нащадків славних гетьманських родів викосили ще в 1930-ті. А вони, ці наші аристократичні роди, були. Коріння їхнє різне. Здебільшого, звичайно ж, українське. Але були серед них і польські за походженням, були і татарські, були і литвинські, були, хоч як це дивно може нам здаватися, і єврейські. Але всі вони творили українську історію та несли український дух.
Віталій Пономарьов: Марковичі вважали своїм предком напівлегендарного Аврама, який на початку ХVII століття оселився на Прилуччині.
Його син, підприємець Марко Аврамович, володів значними маєтностями у Прилуках та Пирятині і власним коштом звів Пречистенську церкву у Прилуках.
Сини Марка належали до козацької старшини: Андрій був лубенським полковником і генеральним підскарбієм, Іван прилуцьким сотником та полковим суддею, Федір теж прилуцьким сотником і бунчуковим товаришем.
Дочка Марка Анастасія стала дружиною гетьмана Івана Скоропадського, на якого мала значний вплив, так що козаки говорили: «Іван носить плахту, а Настя булаву».
Старший син Андрія Яків започаткував чернігівську лінію роду Марковичів, до якої, зокрема, належали історики Яків та Олександр.
Другий син Андрія Семен став засновником роменської лінії. До неї належали етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства Опанас Маркович, який взяв шлюб з письменницею Марко Вовчок, та його небіж, письменник Дмитро Маркович, що став генеральним прокурором Української народної республіки та сенатором Української держави.
Натомість Федір Маркович заснував прилуцьку лінію, представники якої у ХІХ столітті стали називатися Маркевичами.
Історик, етнограф, поет, музика та композитор Микола Маркевич приятелював з Тарасом Шевченком, і саме йому поет присвятив свій вірш «Бандуристе, друже сизий».
Приятелем Шевченка був і Андрій Маркевич, юрист і сенатор, який вже сімдесяти семи років домігся дозволу видати перше в Російській імперії повне видання творів поета.
Максим Стріха: Отже, Марковичі, вони ж Маркевичі в їхній чернігівській лінії, справді належать до найвизначніших родів XVIII-XIX століть, а один час їхня представниця, відома Настя, була навіть фактичною правителькою України.
Сергій Грабовський: І знову слово має Віталій Пономарьов
Віталій Пономарьов: Онук Марка Аврамовича Яків навчався у Києво-Могилянській академії, де був улюбленим учнем її ректора Феофана Прокоповича.
Згодом Яків Маркович служив у війську в ранзі бунчукового товариша, а коли його батько Андрій з козаками відправився на Ладогу рити канали, гетьман Скоропадський призначив Якова наказним лубенським полковником.
1725 року Яків брав участь у дворічному Дербентському поході в Персію, в якому його батько був наказним гетьманом. Пізніше він був призначений генеральним підскарбієм.
Яків Маркович був одним з найосвіченіших людей Гетьманщини і добре володів польською, німецькою, російською, французькою та латинською мовами. Він перекладав з латини, власноручно переписував книги, зокрема Літопис Граб’янки, писав вірші та прозу.
1715 року Яків Маркович став продовжувати записи історичних подій під назвою «Кройніка», які вів його тесть Павло Полуботок.
1717 року Яків почав власний «Щоденник» і вів його упродовж наступних півстоліття, заповнивши загалом 10 книг. У «Щоденнику» він описував розвиток економіки Гетьманщини та її торгівельні зв’язки з Польщею, Запоріжжям, Росією, Кримом та країнами Західної Європи, наводив відомості про чисельність козацьких полків і їхні походи.
Після смерті Якова Марковича «Щоденник» був виданий тричі, а перше видання здійснив у російському перекладі його онук Олександр 1859 року. Максим Стріха: “Щоденник” Якова Марковича-старшого належить до того покоління козацьких літописів і діаріушів, які замінили після царських заборон повноцінну друковану літературу, переписуючись десятками, а часом сотнями примірників по старшинських маєтках українського Лівобережжя, зберігаючи історичну пам’ять вже до тих часів, які народили Тараса Шевченка.
Сергій Грабовський: А тепер про ще одного з Марковичів, книга котрого стала помітною сторінкою в українській історії.
Віталій Пономарьов: До Чернігівської лінії Марковичів належав і онук Якова Марковича, теж Яків, який народився 27 жовтня 1776 року у родинному маєтку неподалік Пирятина на Полтавщині.
Він навчався у Московському університетському пансіоні, згодом працював у Колегії закордонних справ у Санкт-Петербурзі.
Там 1798 року 22-річний Яків Маркович-молодший видав першу частину своєї історичної праці під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва».
“Між природними малоросіянами лічиться чотири класи: дворянин, міщанин, козак і мужик. Дворяни походять або від польських дворянських родів, або від колишніх гетьманів та інших старшин.
Міщани і городяни живуть у містах і складають купців чи різних промисловців. Вони керуються магдебурзьким правом, впровадженим у XVІ столітті...
Походження козаків є невирішена в історії задача...
Може бути за всіх найбільш імовірною наступна думка, що на початку XVІ століття такий собі малоросіянин, на ім‘я Дашкевич, спостерігаючи часті від кримських татар набіги, умовив багатьох одноземців своїх для відбиття неприятеля цього від своїх меж. Це мало щасливий успіх і переможці назвалися тоді козаками, що значить татарською мовою легкоозброєні...
Від цих козаків пішли українці, що складали раніше малоросійське військо. Залишок його суть теперішні козаки, але вони вже не воїни, а сільські жителі. Вони користуються особливими правами, не належать до селян і можуть торгувати вином...
Малоросійські мужики називалися раніш посполитими і мали свободу переходити від одного пана до іншого. Від того спричинялися великі безпорядки і порушення самого спокою жителів суть ті найголовніші причини, які спонукали знищити це кочове їхнє життя; і з того часу вони почали більше займатися трудами і промислами”.
Віталій Пономарьов: “Записки про Малоросію» були широко відомі у тодішньому українському суспільстві. Книга, однак, не була завершена, оскільки Яків Маркович-молодший двадцяти восьми років з невідомих причин наклав на себе руки.
Сергій Грабовський: Виявляється, ця книга зараз є таким раритетом, що вона відсутня у київських бібліотеках. Тому ми звернулися до харківського історика Володимира Маслійчука з проханням охарактеризувати “Записки про Малоросію”, адже ця книга є в бібліотеці Харківського університету. І ось що він сказав:
Володимир Маслійчук: Книжка Якова Михайловича Марковича “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях” була видана у Санкт-Петербурзі у 1798 році коштом автора.
Автор переслідував дві мети. Одна із них була особиста. Це видно вже в передмові до книжки. Це лист покровителю автора, відомому діячеві у тодішньому Санкт-Петербурзі, панові Трощинському.
З другого боку, мета цієї книжки суто наукова. Маркович хоче поглянути на минуле Малоросії, однак зазначає, що не поглядом фізика та історика, а передусім патріота. Однак дана робота має швидше наукове значення, аніж політичне для тогочасної України.
Книжка невеличка – це 98 сторінок, але автор охоплює величезний пласт інформації. Він зображає коротенько історичне минуле, щоправда, доводячи його до часу князівських міжусобиць; потім він розглядає сучасний устрій і колишній устрій, власне, українських земель Гетьманщини; розглядає він і ті меншини, які мешкали на території Малоросії-Гетьманщини наприкінці 18 століття; згадує російських старообрядців, німців і, що дуже цікаво, він визначає і литвинів, але як частину українського народу, тобто білорусів.
Крім того, він загально характеризує географічне становище Гетьманщини, характеристику українців-малоросіян, за тодішньою термінологією, захоплюється мовою.
Ну, і закінчує книжка перелік мінералів, які знаходяться на території тогочасної Лівобережної України.
Це – книжка-вершина української історіографії 18 століття, яка буквально пронизана просвітницьким духом з масою використаної літератури.
“Говорять, що дух людини є дзеркало предметів, що його оточують, мініатюрний портрет країни, де він заснував своє житло; це і тому справедливо, що жителі щасливої розташуванням Малоросії не були ніколи номадами і не можуть бути варварами...
Малоросіянин від природи і сумирний і добрий. З якою ласкою, з яким внутрішнім задоволенням приймає він усілякого подорожнього. Він радий, якщо у змозі його нагодувати, допомогти йому – і благородний дух його ображається, коли пропонують йому за те винагороду.
Бідність не доводить малоросіян до злочинів. У містах і селах побудовані шпиталі чи богадільні, де бідні та нужденні мають спокійний прихисток. Всякий за достатком наділяє їх їжею та одягом...”
Максим Стріха: Це люди, які лишень 15 років на час видруку книжки прожили після остаточного скасування Гетьманщини і ліквідації полкового устрою, а відтак ще жива була пам’ять про ту Малу Росію, яка з Великою з’єдналася лишень персональною унією як дві рівні держави.
“У теперішній малоросійській мові, чи власне наріччі, видні ще деякі
відтінки і щасливого клімату і ніжної властивості душі творців її... Вона ніжна, приємна і наповнена патетичними висловами, зменшувальними словами, які мають походження, звичайно ж, не від чого іншого, як від тонкого почуття її винахідників.
Можна назвати її мовою любові чи принаймні дуже здатною висловлювати живо почуття любові.
Візьмімо для прикладу малоросійські пісні: у них вміщені чудові картини природи, прості, але палкі вияви кохання – і голоси їхні завжди відповідають думкам...
За вродженою схильністю малоросіян до музики, країна їх у Росії те ж, що в Європі Італія”.
Максим Стріха: Отже, маємо ще один український рід, надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, державних діячів, науковців, який, розділившись на чернігівську і прилуцьку гілки, пронизав фактично все життя українського Лівобережжя XVIII-XIX століть, тобто тих земель, де найбільше зберігся дух українського автономізму і де найраніше почалося модерне українське національне відродження.
Сьогодні “Записки про Малоросію” забуті. На жаль, їх не було репринтно відтворено в ті часи, коли це було модно, на межі 1980-их -90-их, не було їх передруковано і зараз. Може, це пояснюється надзвичайною раритетністю видання, примірник якого для цієї передачі зуміли розшукати лишень в бібліотеці Харківського університету ім. Каразіна.
Але, безумовно, ця книжка варта перевидання і наукового коментування, бо можна лишень погодитися з Володимиром Маслійчуком: вона є вершиною української історіографії XVIIІ століття.
Сергій Грабовський: Козацькі старшинські роди, їхня роль в українській історії, їхні здобутки та невдячна непам‘ять наших сучасників – про це можна було б зробити десятки передач.
Максим Стріха: Відомому українському історику Сергію Білоконю належить печальне спостереження: більшість сьогоднішніх киян знають заледве своїх дідів чи прадідів. А нащадків славних гетьманських родів викосили ще в 1930-ті. А вони, ці наші аристократичні роди, були. Коріння їхнє різне. Здебільшого, звичайно ж, українське. Але були серед них і польські за походженням, були і татарські, були і литвинські, були, хоч як це дивно може нам здаватися, і єврейські. Але всі вони творили українську історію та несли український дух.
Віталій Пономарьов: Марковичі вважали своїм предком напівлегендарного Аврама, який на початку ХVII століття оселився на Прилуччині.
Його син, підприємець Марко Аврамович, володів значними маєтностями у Прилуках та Пирятині і власним коштом звів Пречистенську церкву у Прилуках.
Сини Марка належали до козацької старшини: Андрій був лубенським полковником і генеральним підскарбієм, Іван прилуцьким сотником та полковим суддею, Федір теж прилуцьким сотником і бунчуковим товаришем.
Дочка Марка Анастасія стала дружиною гетьмана Івана Скоропадського, на якого мала значний вплив, так що козаки говорили: «Іван носить плахту, а Настя булаву».
Старший син Андрія Яків започаткував чернігівську лінію роду Марковичів, до якої, зокрема, належали історики Яків та Олександр.
Другий син Андрія Семен став засновником роменської лінії. До неї належали етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства Опанас Маркович, який взяв шлюб з письменницею Марко Вовчок, та його небіж, письменник Дмитро Маркович, що став генеральним прокурором Української народної республіки та сенатором Української держави.
Натомість Федір Маркович заснував прилуцьку лінію, представники якої у ХІХ столітті стали називатися Маркевичами.
Історик, етнограф, поет, музика та композитор Микола Маркевич приятелював з Тарасом Шевченком, і саме йому поет присвятив свій вірш «Бандуристе, друже сизий».
Приятелем Шевченка був і Андрій Маркевич, юрист і сенатор, який вже сімдесяти семи років домігся дозволу видати перше в Російській імперії повне видання творів поета.
Максим Стріха: Отже, Марковичі, вони ж Маркевичі в їхній чернігівській лінії, справді належать до найвизначніших родів XVIII-XIX століть, а один час їхня представниця, відома Настя, була навіть фактичною правителькою України.
Сергій Грабовський: І знову слово має Віталій Пономарьов
Віталій Пономарьов: Онук Марка Аврамовича Яків навчався у Києво-Могилянській академії, де був улюбленим учнем її ректора Феофана Прокоповича.
Згодом Яків Маркович служив у війську в ранзі бунчукового товариша, а коли його батько Андрій з козаками відправився на Ладогу рити канали, гетьман Скоропадський призначив Якова наказним лубенським полковником.
1725 року Яків брав участь у дворічному Дербентському поході в Персію, в якому його батько був наказним гетьманом. Пізніше він був призначений генеральним підскарбієм.
Яків Маркович був одним з найосвіченіших людей Гетьманщини і добре володів польською, німецькою, російською, французькою та латинською мовами. Він перекладав з латини, власноручно переписував книги, зокрема Літопис Граб’янки, писав вірші та прозу.
1715 року Яків Маркович став продовжувати записи історичних подій під назвою «Кройніка», які вів його тесть Павло Полуботок.
1717 року Яків почав власний «Щоденник» і вів його упродовж наступних півстоліття, заповнивши загалом 10 книг. У «Щоденнику» він описував розвиток економіки Гетьманщини та її торгівельні зв’язки з Польщею, Запоріжжям, Росією, Кримом та країнами Західної Європи, наводив відомості про чисельність козацьких полків і їхні походи.
Після смерті Якова Марковича «Щоденник» був виданий тричі, а перше видання здійснив у російському перекладі його онук Олександр 1859 року. Максим Стріха: “Щоденник” Якова Марковича-старшого належить до того покоління козацьких літописів і діаріушів, які замінили після царських заборон повноцінну друковану літературу, переписуючись десятками, а часом сотнями примірників по старшинських маєтках українського Лівобережжя, зберігаючи історичну пам’ять вже до тих часів, які народили Тараса Шевченка.
Сергій Грабовський: А тепер про ще одного з Марковичів, книга котрого стала помітною сторінкою в українській історії.
Віталій Пономарьов: До Чернігівської лінії Марковичів належав і онук Якова Марковича, теж Яків, який народився 27 жовтня 1776 року у родинному маєтку неподалік Пирятина на Полтавщині.
Він навчався у Московському університетському пансіоні, згодом працював у Колегії закордонних справ у Санкт-Петербурзі.
Там 1798 року 22-річний Яків Маркович-молодший видав першу частину своєї історичної праці під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва».
“Між природними малоросіянами лічиться чотири класи: дворянин, міщанин, козак і мужик. Дворяни походять або від польських дворянських родів, або від колишніх гетьманів та інших старшин.
Міщани і городяни живуть у містах і складають купців чи різних промисловців. Вони керуються магдебурзьким правом, впровадженим у XVІ столітті...
Походження козаків є невирішена в історії задача...
Може бути за всіх найбільш імовірною наступна думка, що на початку XVІ століття такий собі малоросіянин, на ім‘я Дашкевич, спостерігаючи часті від кримських татар набіги, умовив багатьох одноземців своїх для відбиття неприятеля цього від своїх меж. Це мало щасливий успіх і переможці назвалися тоді козаками, що значить татарською мовою легкоозброєні...
Від цих козаків пішли українці, що складали раніше малоросійське військо. Залишок його суть теперішні козаки, але вони вже не воїни, а сільські жителі. Вони користуються особливими правами, не належать до селян і можуть торгувати вином...
Малоросійські мужики називалися раніш посполитими і мали свободу переходити від одного пана до іншого. Від того спричинялися великі безпорядки і порушення самого спокою жителів суть ті найголовніші причини, які спонукали знищити це кочове їхнє життя; і з того часу вони почали більше займатися трудами і промислами”.
Віталій Пономарьов: “Записки про Малоросію» були широко відомі у тодішньому українському суспільстві. Книга, однак, не була завершена, оскільки Яків Маркович-молодший двадцяти восьми років з невідомих причин наклав на себе руки.
Сергій Грабовський: Виявляється, ця книга зараз є таким раритетом, що вона відсутня у київських бібліотеках. Тому ми звернулися до харківського історика Володимира Маслійчука з проханням охарактеризувати “Записки про Малоросію”, адже ця книга є в бібліотеці Харківського університету. І ось що він сказав:
Володимир Маслійчук: Книжка Якова Михайловича Марковича “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях” була видана у Санкт-Петербурзі у 1798 році коштом автора.
Автор переслідував дві мети. Одна із них була особиста. Це видно вже в передмові до книжки. Це лист покровителю автора, відомому діячеві у тодішньому Санкт-Петербурзі, панові Трощинському.
З другого боку, мета цієї книжки суто наукова. Маркович хоче поглянути на минуле Малоросії, однак зазначає, що не поглядом фізика та історика, а передусім патріота. Однак дана робота має швидше наукове значення, аніж політичне для тогочасної України.
Книжка невеличка – це 98 сторінок, але автор охоплює величезний пласт інформації. Він зображає коротенько історичне минуле, щоправда, доводячи його до часу князівських міжусобиць; потім він розглядає сучасний устрій і колишній устрій, власне, українських земель Гетьманщини; розглядає він і ті меншини, які мешкали на території Малоросії-Гетьманщини наприкінці 18 століття; згадує російських старообрядців, німців і, що дуже цікаво, він визначає і литвинів, але як частину українського народу, тобто білорусів.
Крім того, він загально характеризує географічне становище Гетьманщини, характеристику українців-малоросіян, за тодішньою термінологією, захоплюється мовою.
Ну, і закінчує книжка перелік мінералів, які знаходяться на території тогочасної Лівобережної України.
Це – книжка-вершина української історіографії 18 століття, яка буквально пронизана просвітницьким духом з масою використаної літератури.
“Говорять, що дух людини є дзеркало предметів, що його оточують, мініатюрний портрет країни, де він заснував своє житло; це і тому справедливо, що жителі щасливої розташуванням Малоросії не були ніколи номадами і не можуть бути варварами...
Малоросіянин від природи і сумирний і добрий. З якою ласкою, з яким внутрішнім задоволенням приймає він усілякого подорожнього. Він радий, якщо у змозі його нагодувати, допомогти йому – і благородний дух його ображається, коли пропонують йому за те винагороду.
Бідність не доводить малоросіян до злочинів. У містах і селах побудовані шпиталі чи богадільні, де бідні та нужденні мають спокійний прихисток. Всякий за достатком наділяє їх їжею та одягом...”
Максим Стріха: Це люди, які лишень 15 років на час видруку книжки прожили після остаточного скасування Гетьманщини і ліквідації полкового устрою, а відтак ще жива була пам’ять про ту Малу Росію, яка з Великою з’єдналася лишень персональною унією як дві рівні держави.
“У теперішній малоросійській мові, чи власне наріччі, видні ще деякі
відтінки і щасливого клімату і ніжної властивості душі творців її... Вона ніжна, приємна і наповнена патетичними висловами, зменшувальними словами, які мають походження, звичайно ж, не від чого іншого, як від тонкого почуття її винахідників.
Можна назвати її мовою любові чи принаймні дуже здатною висловлювати живо почуття любові.
Візьмімо для прикладу малоросійські пісні: у них вміщені чудові картини природи, прості, але палкі вияви кохання – і голоси їхні завжди відповідають думкам...
За вродженою схильністю малоросіян до музики, країна їх у Росії те ж, що в Європі Італія”.
Максим Стріха: Отже, маємо ще один український рід, надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, державних діячів, науковців, який, розділившись на чернігівську і прилуцьку гілки, пронизав фактично все життя українського Лівобережжя XVIII-XIX століть, тобто тих земель, де найбільше зберігся дух українського автономізму і де найраніше почалося модерне українське національне відродження.
Сьогодні “Записки про Малоросію” забуті. На жаль, їх не було репринтно відтворено в ті часи, коли це було модно, на межі 1980-их -90-их, не було їх передруковано і зараз. Може, це пояснюється надзвичайною раритетністю видання, примірник якого для цієї передачі зуміли розшукати лишень в бібліотеці Харківського університету ім. Каразіна.
Але, безумовно, ця книжка варта перевидання і наукового коментування, бо можна лишень погодитися з Володимиром Маслійчуком: вона є вершиною української історіографії XVIIІ століття.
