Київ, 27 березня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить ”Радіо Свобода”! В ефірі – щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном – автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
У ці дні триває християнський Великий піст – час роздумів і зміцнення духа. Але у повсякденних наших турботах ми не завжди замислюємося над суттєвими питаннями нашої віри, над тим – а що є базовим для моральності нашої? Чи далеко ми відійшли від радянського підходу до гуманізму - пам’ятаєте тезу комуністичних часів, що, мовляв, ми всі походимо від мавпи, й тому повинні любити один одного?
Або ж, чи зрозуміло сьогодні, яку роль відіграють у житті спільнот різні організації, особливо церковні? Чи завжди вони усвідомлюють міру своєї великої відповідальності за духовне життя людей, за плекання любові у кожній людині до святих речей, котрі є джерелами світа вічного? Але - повертаймося до повсякдення.
Нещодавно в Україні оприлюднені результати соціологічного дослідження, здійсненого фондом "Демократичні ініціативи" та Центром „Соціс". Вони свідчать, що релігія для більшості українців є радше культурним феноменом і виразом самототожності, ніж способом життя і належністю до певної релігійної організації.
На запитання: "До якої конфесії віросповідання ви належите?" не відповіли - 26% опитаних, 21% опитаних стверджує, що належить до Української православної церкви Київського патріархату, 17% - до Української православної церкви Московського патріархату, 7% - до Греко-Католицької церкви, 1% - до Римо-Католицької церкви і до інших церков – 5%. Послухайте коментар до цієї теми нашого колеги Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Дослідження двох поважних соціологічних агенцій, які мають високу репутацію і серед колег по професії, і серед замовників, знов вказує на відомий український парадокс, який вже довгий час викликає найрізноманітніші коментарі.
Отже, про належність до Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом повідомляє менше опитаних, ніж до Української православної церкви, Київський патріархат. Між тим, Московський патріархат має в Україні 10 384 громади, а Київський тільки 3 395 громад, тобто, втричі менше. Всі інші статистичні показники у Московського патріархату теж виглядають більш вагомими – 8 620 священнослужителів проти 2 з половиною тисяч у Київського патріархату, 161 монастир проти 34, ну і так далі: більше і храмів, і недільних шкіл...
Треба одразу сказати, що це досить надійна статистика, настільки принаймні, наскільки статистика взагалі буває надійною. Тобто, є, звісно, релігійні громади, які існують лише на папері. Але, по-перше, такі громади є в обидвох церквах, а, по-друге, в обох церквах є і невраховані і незареєстровані, але реально діючі парафії – при лікарнях, наприклад, у в’язницях тощо.
І як би ми не розглядали цей парадокс, обов’язково у кінцевому рахунку дійдемо до висновку, який відмовляються визнати в обох, знов-таки, церквах. А саме: більшість тих, хто вважає себе православними, є не практикуючими християнами, а культурними, сказати б, православними. Їхня православність – це витокова пам’ять, усвідомлення належності до широкої і не завжди виразно окресленої спільності, набір символів, звичаїв, уявлень і елементів поведінки, які часом мають дуже віддалене відношення до неушкодженої віри Семи Вселенських Соборів нерозділеної церкви, на камені яких стоїть Православна церква. Це, зауважу, констатація, а зовсім не інвектива. Власне, послідовна релігійна поведінка – це швидше виняток, аніж правило, яке стосується далеко-далеко не тільки українців. За великим рахунком, ретельне слідування всім церковним приписам можна знайти хіба що в монастирі, та й то не в кожному.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте програму “Споконвіку було Слово”, і Віктор Єленський аналізує релігійну поведінку віруючих на сонові нових соціологічних досліджень в Україні. У другій частині своїх розмірковувань Віктор Єленський звертає увагу на особливу моральну відповідальність церков перед суспільством.
Віктор Єленський
Але для нас у цьому випадку цікавіше те, що більшість цих непрактикуючих чи звичаєвих православних оголошують про свою належність не до Московського патріархату, а до патріархату Київського, тобто виразно вказують на власну самототожність, що має не Московський, а Київський вектор. Це прикметно.
Хоча, можливо, ще прикметнішою є інша цифра. Двадцять відсотків опитаних, тобто, майже стільки ж, скільки оголосило себе належними до Київського патріархату і більше, аніж тих, хто повідомив про свою належність до патріархату Московського, заявили, що вони є православними, які не визначилися з приналежністю до тієї чи іншої церкви. Богослов би з цього приводу, напевно б, відзначив, що такі особи не можуть вважатися православними. Але, крім цього, можна майже напевно твердити про серйозні проблеми з ідентичністю цих людей. Ідентичністю, передовсім, національною і громадянською, які, тобто проблеми, підтверджуються дослідженнями, де більше опитуваних українців ідентифікують себе з місцем проживання – містом чи селом, аніж з країною Україною.
Моралізувати з цього приводу та давати інструкції церквам було б принаймні нерозумним. Відзначу хіба що, вже не вперше, що досвід дуже багатьох країн свідчить: церква здатна бути серйозною націєтворчою силою. Причому не через проведення демаркаційних ліній з інорелігійними спільнотами та мобілізацію колективного “ми” проти “вони”, а надаючи політиці надійного морального підґрунтя, збагачуючи її фундаментальними цінностями свободи, відповідальності і справедливості. Цей досвід також доводить, що національний характер церкви реалізується не тільки і не стільки через здійснення богослужіння національною мовою (хоча це, поза сумнівом, важливо), а, головно, через усвідомлення особливої відповідальності Церкви за долю нації. Для “Радіо Свобода” – Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
В історії української церкви було чимало видатних діячів, котрі розуміли міру своєї відповідальності за долю народу, за долю нації. До таких належав і митрополит Андрей Шептицький.
Упродовж довгих років триває дискусія про місцепоховання матері митрополита Андрея Шептицького - графині Софії Шептицької з родини Фредрів. Батько графині був відомий польський письменник. 100 років від дня народження матері митрополита Андрея виповнюється цього року 17 квітня.
Певне коло дослідників вважає, що графиня Софія похована у родинній гробниці Фредрів у Рудках Львівської області. Однак достовірно відомо з листів синів графині Софії, що її тлінні останки спочивають у родинній каплиці-усипальниці Шептицьких в селі Прилбичі, Яворівського району, на Львівщині. У Прилбичах було родинне помістя Шептицьких. Тему досліджувала Галина Терещук зі Львова.
Галина Терещук
Є припущення, що каплицю-усипальницю побудовано на замовлення графині Софії Шептицької наприкінці 19 - початку 20 століття. У крипті першими були поховані наймолодший брат митрополита - Стефан і 17-річний брат Юрій, а також дідусь Петро та бабця Рузя. Коли батьки митрополита важко переживали втрату перших двох синів, ще тоді Роман Шептицький, у мріях якого було лише служіння Господові, писав: “Тішуся, що бабуня, дідусь, Юрій, Стефан є у небі, де так багато ангелів, де стільки краси. Коли ви думаєте про мене, не забувайте, що я промощую свій шлях саме тими мріями, і мені так легко на душі. Цей маленький кутик землі, осяяний Богом, цей гомін дзвонів, що його я тут чую, все-все, ваші розмови і ваші думки, ваші молитви - те все облегшує і осолоджує мою дорогу”.
Серед архівних документів науковець Львівського історичного архіву, голова оргкомітету з нагоди вшанування ювілею митрополита Андрея Шептицького Оксана Гайова віднайшла спогади Блаженного Климентія Шептицького, які були написані ним після смерті батьків, і які відкидають будь-які сумніви про те, що Софія Фредро не була похована у прилбицькій крипті.
Ось як описав це місце блаженний Климентій: “Деревця, які мама у той час садила навколо прилбицької каплиці, нині виросли у високий гай. Вітер із широких полів виграє у ньому якусь ту дику ноту, ту тужливу і жалісну думу, а в шумі дерев ніби співала душа того краю та його мешканців. Берези розтягнулися у два ряди і виконують вірну сторожу над місцем вічного спочинку. А довгі коси їх галуззя то плачуть краплинами дощу, то як під тягарем того життя до землі хиляться. Бо несмертельних їх душ ані в’яже простір, ані дотикає біль, ані не смутить розлука.”
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте програму української редакції “Радіо Свобода” “Споконвіку було Слово”, автор і ведучий Василь Зілгалов.
І Галина Терещук завершує свій репортаж про місце поховання матері Митрополита Андрея Шептицького графині Софії.
Галина Терещук
Власне, завдяки спогадам Блаженного Климентія збереглися і спомини про графиню Софію. Коли ця розумна і велична жінка померла, її сини - отець Климентій і митрополит Андрей радилися, яку епітафію написати на надмогильній плиті матері. Розповідає Оксана Гайова.
Оксана Гайова
За життя вона просила, аби написали: “Пішла у радості до пана свого”. І певно, - далі говорить отець Климентій, - що “вона заслужила собі на відпочинок по так тяжкому і твердому життю”.
Галина Терещук
Графиня Софія, котра поховала двох синів, ще двоє присвятили своє життя служінню Богові та людям, а п’ятий син Леон був розстріляний у 1939 році під час служби Божої разом зі своєю дружиною у родинному саду, - писала, що її життя не було ані легке, ані світське, ані може веселе. “Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку і ласку Христа. Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося у моїх дітях, одного з них зволив до служби при своїх престолах”.
Оксана Гайова
Ці слова графиня Софія з роду Фредрів Шептицькі говорила у той час, коли ще не знала, що не тільки Андрея Романа Марія Олександра Шептицького вона віддасть до служіння Українській Греко-католицькій церкві, але і другого свого сина Казимира, майбутнього Блаженного Климентія Шептицького, так само буде покликано до служіння при своїх престолах до Господа.
Галина Терещук
Нині у селі Прилбичі на місці маєтку графині та графа Шептицьких стоїть сільський клуб, а на місці їхнього будинку - камінь із написом: “На цьому місці стояла родинна садиба, де 29 липня 1865 року народився Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький”.
Лише у 1970 році вночі крадькома від радянської влади селяни перепоховали на сільському цвинтарі останки Леона та його дружини. З 1939 до 1941 року у маєтку родини Шептицьких був розташований совєтський батальйон, мешкали там і сім’ї радянських офіцерів. У радянський період поховання у каплиці були осквернені, зірвані хрести навіть із домовин, порозбивано геть усе. А згодом крипту засипали дустом. У 90-му каплицю звільнили від отрутохімікатів.
Нещодавно фахівці ідентифікували останки, поховані у каплиці. За їхнім твердженням, там вісім поховань. Окрім братів, батьків, дідуся й бабусі митрополита Андрея, там похована донька розстріляного Леона Марія і ще одна Марія, котру удочерила сестра графа Івана Шептицького. Віднайшли археологи і мармурову чашу, на якій зберігся напис Святої пам’яті Софії “З вами за життя і по смерті”. Як стверджують науковці, це ще один доказ, що у цій каплиці спочивають тлінні останки графині Софії.
Крипту належно впорядковують за дорученням постуляції УГКЦ, а після вшанування пам’яті графині Софії з родини Фредрів Шептицької 17 квітня, реставраційні роботи в родинній каплиці Шептицьких триватимуть. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Ми знову повертаємося до однієї з найбільших православних святинь України – Почаївської Лаври і монастиря. Впродовж своєї історії він неодноразово переходив з рук у руки. Сьогодні ця велична пам’ятка культури, цей давній осередок духовності знову перебуває під контролем Московської церкви.
Ще царський уряд Росії добре розумів, що захопити монастир - означає перетворити його на “оплот” російського самодержавства. А на початку 20 століття Почаївська Лавра стала осередком чорносотенства. У Лаврі облаштувався “Союз русского народа”, метою якого було розправлятися з усіма, хто не корився російському шовінізмові.
Чи перестала сьогодні бути подібним осередком Почаївська Лавра, яку уряд Януковича вирішив виключити зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника, щоб передати Українській православній церкві Московського патріярхату? Про це Ви дізнаєтесь, якщо послухаєте розмову нашого київського кореспондента Тараса Марусика з головою Фундації імени митрополита Іларіона, доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком.
Тарас Марусик
Довкола Почаївської Лаври в останні півроку-рік виникло напруження, пов’язане не тільки зі згаданим розпорядженням Кабінету Міністрів України, але й з різною інформацією, іноді неймовірною. Я попросив професора Тимошика, який зайнявся цим питанням завдяки книжці Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) “Свята Почаївська Лавра”, відповісти: чи правда, що ченці монастиря спалили цю книжку?
Микола Тимошик
Це справді так. Це – дикунський факт, дикунський випадок, очевидно, так робили в середньовіччя, коли часто спалювали книжки, та й раніше. Чисто випадково я про нього довідався, минулого року.
Тарас Марусик
Це було під час поїздки співробітників Київського Національного університету до Почаєва. Про цей варварський акт розповіли місцеві краєзнавці: “Перед Свято-Успенською лаврою, найголовнішим храмом цієї святині, насельники і сьогоднішні хазяї цієї території організували багаття з книжок. І основою цього багаття, звичайно, послужила книга Івана Огієнка (митрополита Іларіона) “Свята Почаївська Лавра”.
Цей твір вийшов 1961 року в Канаді, в столиці канадських українців Вінніпезі, де довгі роки жив Митрополит Іларіон. На Україну цей твір потрапив одразу після проголошення її незалежності, коли українці пересилали його своїм родичам разом з продуктами. Велика частина накладу потрапила в Тернопільську область. Микола Тимошик вважає, що ченці Почаївської Лаври осміліли після вилучення національної святині зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника.
Микола Тимошик
Звичайно, напряму не можна було закликати людей, чи зібрати якось насильницьки ці книжки, як це робилося в совєтський час, коли вилучалися книги, які були невгодні режимові. Тому монахи цього монастиря звернулися до довірливих почаян - прихожан, пояснюючи це тим, що на території Почаївської Лаври створюється недільна школа. Так от, мовляв, давайте, приносьте книжечки, зокрема, там був такий Митрополит Іларіон у Канаді, ми знаємо, що ці книжки є в ваших родинах, будь-ласка, приносьте, ми будемо цю книжку викладати в цій недільній школі.
Потім з’ясувалося – ця так звана «воскресная школа», була зініційована дійсно керівництвом Почаївської Лаври, і коріння її веде до Севастополя чомусь, це, власне, філіал (що дивно дуже) в Західній Україні севастопольської недільної школи християнської. Уявіть собі, під якою егідою і яким ідеологічним напрямком організовується там все те, і довкола програми, і довкола підбору літератури!
Звичайно, для непосвячених у цю справу це - складні деталі. Але люди повірили, очевидно, в те, і тому, власне, люди почали приносити книжки.
Пізніше я зв’язався із співголовою Фундації імени Митрополита Огієнка, Анною Фіґус-Ралько - вона видатна українська діячка, віце-президент видавничої спілки “Тризуб”, голова Комітету допомоги Україні, яка підтвердила факт висилки великої кількості книжок Свято-Почаївської Лаври на території України, зокрема, кілька десятків книжок, які окремими пачками йшли до Почаєва, до Почаївського району, до Кременця, до Тернополя.
Тарас Марусик
Через місяць після відвідин Почаєва голова Фундації імени Митрополита Іларіона Микола Тимошик звернувся з офіційним листом до Управління Служби безпеки України в Тернопільській області.
Микола Тимошик
Через місяць отримав нормальну казуїстичну відповідь у совєтських часах – що факт письмово незареєстрований по лінії служби СБУ, тому ми нічого вам, шановний пане професоре, не можемо конкретно відповісти.
Василь Зілгалов
Я нагадаю слухачам “Споконвіку було Слово”, що мій колега у Києві Тарас Марусик розмовляє з професором Миколою Тимошиком, головою Фундації імени Митрополита Іларіона. Послухайте далі завершення цієї розмови.
Тарас Марусик
Микола Тимошик вважає, що спалення книжки Огієнка – це антидержавний факт, здійснений на території України, і тому такий факт мав би стати предметом розслідування СБУ. Але не став. Микола Тимошик продовжує.
Микола Тимошик
Я в архівах знайшов дуже багато підтверджень, що, коли Іван Огієнко писав цю книжку “Свята Почаївська Лавра”, він сам приїздив туди, і це якраз був 19-20 рік, це тоді, коли вже він працював у Кам’янці-Подільському, і тоді саме архів Почаївської друкарні ще не був знищений і спалений, і тому він знайшов унікальні речі.
Цю книжку я маю. Вона насичена передусім колосальним фактологічним матеріалом. Всі його дослідження, і, передусім, оця книжка, яка має понад п’ятсот сторінок формату серйозного книжкового, базовані на архівних матеріалах. І з точки зору Огієнка - це українська святиня, це дух і сила нашого українства, святиня нашого православ’я, яка знаходиться в західній частині нашої України.
Він досліджує три етапи, три епохи діяльності Почаївської Лаври, він аналізує витоки її з Київської Руси. На початку 90-х років, завдяки прогресивному налаштуванню настоятеля і кількох ченців цієї Лаври там проходить багато служб українською мовою, і це, власне, налаштовувало проти Москву. От власне, цей весь дух, представлення цієї святині як української, очевидно, сьогодні не влаштовує насельників цього монастиря, тому вони вирішили позбутися саме цієї книжки, і позбутися цього в такій абсолютно дикунській, нецивілізованій формі, в якій вони сьогодні вчинили.
Тарас Марусик
На території Почаївської Лаври, за словами Миколи Тимошика, не продаються книжки українською мовою – чи це стосується “Історії української ікони” Дмитра Степовика, чи якихось розвідок з історії церкви. Такі книжки не допускають і на гарматний постріл. Натомість там продають опуси на кшталт твору В. Зелінського, виданого, до речі, в Чернівцях, “Очєркі із історіі Почаєвской Лаври”.
Микола Тимошик
Ця книжка є абсолютно протилежною – за духом, за змістом, за структурою, за ідеологією – всьому тому, що спалили московські попи на території Почаєва. Отже, книжка спрямована проти змісту “Святої Почаївської Лаври” Митрополита Івана Огієнка.
Я назву лише два-три таких факти, які навіть просто з точки зору політично не заангажованої людини, не кажучи вже про ученого, про науковця, який серйозно займається цими проблемами, не з політичної точки зору, а з науки, - вона не може не викликати не те що недовіри, а навіть обурення.
Ми знаємо про те, що Острозька біблія була надрукована в Острозі 1581 року, й насправді це - наша перша унікальна книжка, перший повний текст, який ми залучаємо до активу української культури. В цій книжці вона представлена як великий набуток “руской культури”, і там свідомо в декількох абзацах підкреслюється, що тут росіяни були перші, тому, що вони всьому світові показали, що – от, вони написали цю книгу!
Далі – дуже унікальним є пасаж з приводу того, що мова і держава не можуть бути прив’язані до самої релігії, як релігія не може прив’язуватись до самої держави, що це є єресь. Уявляєте собі, у кожній країні церква говорить тією мовою, якою мовою говорить її народ. Тут же, на нашій території вони стверджують думку про те, що це єресь - прив’язуватись до держави, до мови... Тоді, як вони вважають – хто ж ці віруючі, хто туди приходить?
Ну і ще один пасаж – він мене дуже подивував, - мимоволі (очевидно, не хотів автор цього робити), у цій книжці прямо стверджується про дуже вдалий політичний крок російської православної церкви стосовно заміни насельників монастирів на території України. Прямим текстом у кількох абзацах говориться про те, що в другій половині 80-х років, очевидно, це горбачовська “відлига”, почалося “укрепление братии Почаевского монастиря нашими отроками единокровными из Москвы”. А куди ж поділися насельники із Почаївського монастиря? Виявляється. що вони були відправлені на укріплення руської віри в інші монастирі України!
Тарас Марусик
Голова Фундації імени Митрополита Іларіона, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик найближчим часом планує перевидати працю Івана Огієнка “Свята Почаївська Лавра”. Це вже буде шоста книжка Митрополита Іларіона з видавничого проекту Фундації його імени. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Березень – це місяць, що пов’язаний із пам’яттю про одного з найвидатніших київських релігійних філософів, Миколу Бердяєва. Цього місяця він і народився 130 років тому, цього місяця він і помер на еміграції, вигнаний радянською владою з Батьківщини, і поховали його 56 років тому у Парижі.
Одним із головних принципів філософії Бердяєва був пріоритет Свободи над Буттям. Микола Бердяєв вважав, що Свобода не може бути детермінована навіть Богом, і своїми коренями вона сягає у небуття. Пропонуємо вам послухати роздуми про вчення Миколи Бердяєва, якими з нами ділиться відомий український філософ, голова українського “Пен-клубу” Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Релігійний мислитель, філософ Свободи, на початку страшного 20-го століття він підняв прапор ідеалізму над каламутними хвилями першої і другої російської революції, нігілістичної і атеїстичної у своїх засадах, як він писав. Ідеал Свободи – євангельського походження, але Бердяєв назавжди прийняв його з проникливих слів Великого інквізитора від Достоєвського: “Свобода їхньої віри тобі була найдорожчою ще тоді, чи не ти тоді так часто говорив: “Хочу зробити вас вільними”? І ось ти тепер побачив тих вільних людей”. Далі Великий інквізитор каже Христові: “Ти відкинув єдиний шлях, яким можна було влаштувати людей щасливими – нагодувати їх хлібом, перетворити каміння в хліб”.
На цьому роздоріжжі молодий Микола Бердяєв хотів поєднати високі поривання до свободи з земним прагненням щастя. Це привело його до марксизму. Суперечності все життя поєднувалися в особі великого мислителя, прямо причетного до земних проблем своєї безумної епохи. “На містичній глибині все, що відбувалося зі світом, відбулося і зі мною”, - пише він в автобіографічній книзі “Самопізнання”. “Мені довелося жити в епоху, катастрофічну і для моєї Батьківщини, і для цілого світу. Я виніс віру, що мене берегла вища сила, і не дала загинути”.
Він вийшов зі своїм вченням про свободу в епоху, коли нові форми поневолювання людини скріплювалися тоталітарною ідеологією, політичні партії нового типу боролися за свободу і демократію в чисто корисливих цілях. Їм потрібна була свобода дій, демократія для захоплення влади, не більше. “Але ми добре знаємо”, - застерігав Бердяєв, - “коли свобода і слово визнаються лише як засоби, коли їх захищають лише в ім’я утилітарного Бога, то в ім’я того ж утилітарного страховиська свободі буде покладено край, і слово не захочуть слухати, і піднімуть гоніння на вільне слово за некорисність, і непотрібність, і за шкоду, яку воно начебто приносить”.
І російську насильну державність, і насильну боротьбу проти неї Бердяєв називає політичними ідолами, в жертву яким приносять вічні вартості, свободу, істину і саму людину.
В статті “Філософська істина та інтелігентська правда” Бердяєв критикує інтелігенцію, яка охоче приймала ідеологію, де центральне місце відводилося розподілові і рівності, а логіка людинопоклонства зводилася до того, що людина походить від мавпи, а отже, ми повинні любити один одного. Справжня ж любов до людей, нагадує він, є любов не проти істини і Бога, не жалість, що заперечує гідність людини, а визнання рідного божого образу в кожній людині. Свою працю “Духи Російської революції”, де він показує пророче виведених Гоголем, Достоєвським і Толстим бісів лжі, бісів підміни, бісів рівності, бісів безчестя, бісів заперечення, бісів непротивлення, Бердяєв починає словами: “З Росією сталася страшна катастрофа – вона скотилася у безодню”.
Василь Зілгалов
Згадаймо поезію українського поета Євгена Маланюка, у якій він обвинувачує Росію у тому, що вона силами дикунів державних упродовж століть мордувала живу творчу плоть народів, включно й українців. Цей вірш під назвою «Убійникам» читає Зиновій Фрис.
Зиновій Фрис
О, бідний, жалісно-убогий Гіперборейський примітив: Тупі, кирпаті, злобні боги, Одноманітний, голий спів;
Болотяна імлиста площа, Берізки хорі і брудні Даремно сірий дощ полоще Замурзані навіки дні...
"Ні лотосу, ні лавра" - позем! – Ні натяку на вертикаль, І лиш тупим тяжким морозом На півроку закута даль.
В нещасний час, "на зло Європі" Ваш божевільний деміюрґ Створив кубло гнилих утопій, З туману й крови - Петербург. Та гниль і зло не стали тілом, Незродженого - не створить, І місто марно протремтіло Марою мертвих двох століть.
Харчовані невласним хлібом, Ви мріяли - зламать, збороть. І дикунів державна диба Нам люто мордувала плоть.
Полуботок, Шевченко, Гоголь – Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, підшепт, їдь,
А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд. Страшіться ж! Закінчився суд – І кара йде, і гнів вирує.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов. Мені допомагав за режисерським пультом у Празі Вацлав Клоцберг.
І перш ніж попрощатися з вами, шановні слухачі, нагадаю, що за християнським приписами Великий піст - це час зміцнення духа людини.
Колись Василій Великий писав, що Великій Піст “такий давній , як саме людство”... І що це – “скарб духовний....” Дух - це зв’язуюча сила світла Абсолюту, Творця світу, недарма у Біблії сказано: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і свідчитиме за мене», - і ці слова пролунали з уст Ісуса Христа.
Чи можна сприйняти Дух істини, не маючи власної чистоти духу? Подумаймо?
Василь Зілгалов
Говорить ”Радіо Свобода”! В ефірі – щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном – автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
У ці дні триває християнський Великий піст – час роздумів і зміцнення духа. Але у повсякденних наших турботах ми не завжди замислюємося над суттєвими питаннями нашої віри, над тим – а що є базовим для моральності нашої? Чи далеко ми відійшли від радянського підходу до гуманізму - пам’ятаєте тезу комуністичних часів, що, мовляв, ми всі походимо від мавпи, й тому повинні любити один одного?
Або ж, чи зрозуміло сьогодні, яку роль відіграють у житті спільнот різні організації, особливо церковні? Чи завжди вони усвідомлюють міру своєї великої відповідальності за духовне життя людей, за плекання любові у кожній людині до святих речей, котрі є джерелами світа вічного? Але - повертаймося до повсякдення.
Нещодавно в Україні оприлюднені результати соціологічного дослідження, здійсненого фондом "Демократичні ініціативи" та Центром „Соціс". Вони свідчать, що релігія для більшості українців є радше культурним феноменом і виразом самототожності, ніж способом життя і належністю до певної релігійної організації.
На запитання: "До якої конфесії віросповідання ви належите?" не відповіли - 26% опитаних, 21% опитаних стверджує, що належить до Української православної церкви Київського патріархату, 17% - до Української православної церкви Московського патріархату, 7% - до Греко-Католицької церкви, 1% - до Римо-Католицької церкви і до інших церков – 5%. Послухайте коментар до цієї теми нашого колеги Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Дослідження двох поважних соціологічних агенцій, які мають високу репутацію і серед колег по професії, і серед замовників, знов вказує на відомий український парадокс, який вже довгий час викликає найрізноманітніші коментарі.
Отже, про належність до Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом повідомляє менше опитаних, ніж до Української православної церкви, Київський патріархат. Між тим, Московський патріархат має в Україні 10 384 громади, а Київський тільки 3 395 громад, тобто, втричі менше. Всі інші статистичні показники у Московського патріархату теж виглядають більш вагомими – 8 620 священнослужителів проти 2 з половиною тисяч у Київського патріархату, 161 монастир проти 34, ну і так далі: більше і храмів, і недільних шкіл...
Треба одразу сказати, що це досить надійна статистика, настільки принаймні, наскільки статистика взагалі буває надійною. Тобто, є, звісно, релігійні громади, які існують лише на папері. Але, по-перше, такі громади є в обидвох церквах, а, по-друге, в обох церквах є і невраховані і незареєстровані, але реально діючі парафії – при лікарнях, наприклад, у в’язницях тощо.
І як би ми не розглядали цей парадокс, обов’язково у кінцевому рахунку дійдемо до висновку, який відмовляються визнати в обох, знов-таки, церквах. А саме: більшість тих, хто вважає себе православними, є не практикуючими християнами, а культурними, сказати б, православними. Їхня православність – це витокова пам’ять, усвідомлення належності до широкої і не завжди виразно окресленої спільності, набір символів, звичаїв, уявлень і елементів поведінки, які часом мають дуже віддалене відношення до неушкодженої віри Семи Вселенських Соборів нерозділеної церкви, на камені яких стоїть Православна церква. Це, зауважу, констатація, а зовсім не інвектива. Власне, послідовна релігійна поведінка – це швидше виняток, аніж правило, яке стосується далеко-далеко не тільки українців. За великим рахунком, ретельне слідування всім церковним приписам можна знайти хіба що в монастирі, та й то не в кожному.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте програму “Споконвіку було Слово”, і Віктор Єленський аналізує релігійну поведінку віруючих на сонові нових соціологічних досліджень в Україні. У другій частині своїх розмірковувань Віктор Єленський звертає увагу на особливу моральну відповідальність церков перед суспільством.
Віктор Єленський
Але для нас у цьому випадку цікавіше те, що більшість цих непрактикуючих чи звичаєвих православних оголошують про свою належність не до Московського патріархату, а до патріархату Київського, тобто виразно вказують на власну самототожність, що має не Московський, а Київський вектор. Це прикметно.
Хоча, можливо, ще прикметнішою є інша цифра. Двадцять відсотків опитаних, тобто, майже стільки ж, скільки оголосило себе належними до Київського патріархату і більше, аніж тих, хто повідомив про свою належність до патріархату Московського, заявили, що вони є православними, які не визначилися з приналежністю до тієї чи іншої церкви. Богослов би з цього приводу, напевно б, відзначив, що такі особи не можуть вважатися православними. Але, крім цього, можна майже напевно твердити про серйозні проблеми з ідентичністю цих людей. Ідентичністю, передовсім, національною і громадянською, які, тобто проблеми, підтверджуються дослідженнями, де більше опитуваних українців ідентифікують себе з місцем проживання – містом чи селом, аніж з країною Україною.
Моралізувати з цього приводу та давати інструкції церквам було б принаймні нерозумним. Відзначу хіба що, вже не вперше, що досвід дуже багатьох країн свідчить: церква здатна бути серйозною націєтворчою силою. Причому не через проведення демаркаційних ліній з інорелігійними спільнотами та мобілізацію колективного “ми” проти “вони”, а надаючи політиці надійного морального підґрунтя, збагачуючи її фундаментальними цінностями свободи, відповідальності і справедливості. Цей досвід також доводить, що національний характер церкви реалізується не тільки і не стільки через здійснення богослужіння національною мовою (хоча це, поза сумнівом, важливо), а, головно, через усвідомлення особливої відповідальності Церкви за долю нації. Для “Радіо Свобода” – Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
В історії української церкви було чимало видатних діячів, котрі розуміли міру своєї відповідальності за долю народу, за долю нації. До таких належав і митрополит Андрей Шептицький.
Упродовж довгих років триває дискусія про місцепоховання матері митрополита Андрея Шептицького - графині Софії Шептицької з родини Фредрів. Батько графині був відомий польський письменник. 100 років від дня народження матері митрополита Андрея виповнюється цього року 17 квітня.
Певне коло дослідників вважає, що графиня Софія похована у родинній гробниці Фредрів у Рудках Львівської області. Однак достовірно відомо з листів синів графині Софії, що її тлінні останки спочивають у родинній каплиці-усипальниці Шептицьких в селі Прилбичі, Яворівського району, на Львівщині. У Прилбичах було родинне помістя Шептицьких. Тему досліджувала Галина Терещук зі Львова.
Галина Терещук
Є припущення, що каплицю-усипальницю побудовано на замовлення графині Софії Шептицької наприкінці 19 - початку 20 століття. У крипті першими були поховані наймолодший брат митрополита - Стефан і 17-річний брат Юрій, а також дідусь Петро та бабця Рузя. Коли батьки митрополита важко переживали втрату перших двох синів, ще тоді Роман Шептицький, у мріях якого було лише служіння Господові, писав: “Тішуся, що бабуня, дідусь, Юрій, Стефан є у небі, де так багато ангелів, де стільки краси. Коли ви думаєте про мене, не забувайте, що я промощую свій шлях саме тими мріями, і мені так легко на душі. Цей маленький кутик землі, осяяний Богом, цей гомін дзвонів, що його я тут чую, все-все, ваші розмови і ваші думки, ваші молитви - те все облегшує і осолоджує мою дорогу”.
Серед архівних документів науковець Львівського історичного архіву, голова оргкомітету з нагоди вшанування ювілею митрополита Андрея Шептицького Оксана Гайова віднайшла спогади Блаженного Климентія Шептицького, які були написані ним після смерті батьків, і які відкидають будь-які сумніви про те, що Софія Фредро не була похована у прилбицькій крипті.
Ось як описав це місце блаженний Климентій: “Деревця, які мама у той час садила навколо прилбицької каплиці, нині виросли у високий гай. Вітер із широких полів виграє у ньому якусь ту дику ноту, ту тужливу і жалісну думу, а в шумі дерев ніби співала душа того краю та його мешканців. Берези розтягнулися у два ряди і виконують вірну сторожу над місцем вічного спочинку. А довгі коси їх галуззя то плачуть краплинами дощу, то як під тягарем того життя до землі хиляться. Бо несмертельних їх душ ані в’яже простір, ані дотикає біль, ані не смутить розлука.”
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте програму української редакції “Радіо Свобода” “Споконвіку було Слово”, автор і ведучий Василь Зілгалов.
І Галина Терещук завершує свій репортаж про місце поховання матері Митрополита Андрея Шептицького графині Софії.
Галина Терещук
Власне, завдяки спогадам Блаженного Климентія збереглися і спомини про графиню Софію. Коли ця розумна і велична жінка померла, її сини - отець Климентій і митрополит Андрей радилися, яку епітафію написати на надмогильній плиті матері. Розповідає Оксана Гайова.
Оксана Гайова
За життя вона просила, аби написали: “Пішла у радості до пана свого”. І певно, - далі говорить отець Климентій, - що “вона заслужила собі на відпочинок по так тяжкому і твердому життю”.
Галина Терещук
Графиня Софія, котра поховала двох синів, ще двоє присвятили своє життя служінню Богові та людям, а п’ятий син Леон був розстріляний у 1939 році під час служби Божої разом зі своєю дружиною у родинному саду, - писала, що її життя не було ані легке, ані світське, ані може веселе. “Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку і ласку Христа. Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося у моїх дітях, одного з них зволив до служби при своїх престолах”.
Оксана Гайова
Ці слова графиня Софія з роду Фредрів Шептицькі говорила у той час, коли ще не знала, що не тільки Андрея Романа Марія Олександра Шептицького вона віддасть до служіння Українській Греко-католицькій церкві, але і другого свого сина Казимира, майбутнього Блаженного Климентія Шептицького, так само буде покликано до служіння при своїх престолах до Господа.
Галина Терещук
Нині у селі Прилбичі на місці маєтку графині та графа Шептицьких стоїть сільський клуб, а на місці їхнього будинку - камінь із написом: “На цьому місці стояла родинна садиба, де 29 липня 1865 року народився Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький”.
Лише у 1970 році вночі крадькома від радянської влади селяни перепоховали на сільському цвинтарі останки Леона та його дружини. З 1939 до 1941 року у маєтку родини Шептицьких був розташований совєтський батальйон, мешкали там і сім’ї радянських офіцерів. У радянський період поховання у каплиці були осквернені, зірвані хрести навіть із домовин, порозбивано геть усе. А згодом крипту засипали дустом. У 90-му каплицю звільнили від отрутохімікатів.
Нещодавно фахівці ідентифікували останки, поховані у каплиці. За їхнім твердженням, там вісім поховань. Окрім братів, батьків, дідуся й бабусі митрополита Андрея, там похована донька розстріляного Леона Марія і ще одна Марія, котру удочерила сестра графа Івана Шептицького. Віднайшли археологи і мармурову чашу, на якій зберігся напис Святої пам’яті Софії “З вами за життя і по смерті”. Як стверджують науковці, це ще один доказ, що у цій каплиці спочивають тлінні останки графині Софії.
Крипту належно впорядковують за дорученням постуляції УГКЦ, а після вшанування пам’яті графині Софії з родини Фредрів Шептицької 17 квітня, реставраційні роботи в родинній каплиці Шептицьких триватимуть. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Ми знову повертаємося до однієї з найбільших православних святинь України – Почаївської Лаври і монастиря. Впродовж своєї історії він неодноразово переходив з рук у руки. Сьогодні ця велична пам’ятка культури, цей давній осередок духовності знову перебуває під контролем Московської церкви.
Ще царський уряд Росії добре розумів, що захопити монастир - означає перетворити його на “оплот” російського самодержавства. А на початку 20 століття Почаївська Лавра стала осередком чорносотенства. У Лаврі облаштувався “Союз русского народа”, метою якого було розправлятися з усіма, хто не корився російському шовінізмові.
Чи перестала сьогодні бути подібним осередком Почаївська Лавра, яку уряд Януковича вирішив виключити зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника, щоб передати Українській православній церкві Московського патріярхату? Про це Ви дізнаєтесь, якщо послухаєте розмову нашого київського кореспондента Тараса Марусика з головою Фундації імени митрополита Іларіона, доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком.
Тарас Марусик
Довкола Почаївської Лаври в останні півроку-рік виникло напруження, пов’язане не тільки зі згаданим розпорядженням Кабінету Міністрів України, але й з різною інформацією, іноді неймовірною. Я попросив професора Тимошика, який зайнявся цим питанням завдяки книжці Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) “Свята Почаївська Лавра”, відповісти: чи правда, що ченці монастиря спалили цю книжку?
Микола Тимошик
Це справді так. Це – дикунський факт, дикунський випадок, очевидно, так робили в середньовіччя, коли часто спалювали книжки, та й раніше. Чисто випадково я про нього довідався, минулого року.
Тарас Марусик
Це було під час поїздки співробітників Київського Національного університету до Почаєва. Про цей варварський акт розповіли місцеві краєзнавці: “Перед Свято-Успенською лаврою, найголовнішим храмом цієї святині, насельники і сьогоднішні хазяї цієї території організували багаття з книжок. І основою цього багаття, звичайно, послужила книга Івана Огієнка (митрополита Іларіона) “Свята Почаївська Лавра”.
Цей твір вийшов 1961 року в Канаді, в столиці канадських українців Вінніпезі, де довгі роки жив Митрополит Іларіон. На Україну цей твір потрапив одразу після проголошення її незалежності, коли українці пересилали його своїм родичам разом з продуктами. Велика частина накладу потрапила в Тернопільську область. Микола Тимошик вважає, що ченці Почаївської Лаври осміліли після вилучення національної святині зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника.
Микола Тимошик
Звичайно, напряму не можна було закликати людей, чи зібрати якось насильницьки ці книжки, як це робилося в совєтський час, коли вилучалися книги, які були невгодні режимові. Тому монахи цього монастиря звернулися до довірливих почаян - прихожан, пояснюючи це тим, що на території Почаївської Лаври створюється недільна школа. Так от, мовляв, давайте, приносьте книжечки, зокрема, там був такий Митрополит Іларіон у Канаді, ми знаємо, що ці книжки є в ваших родинах, будь-ласка, приносьте, ми будемо цю книжку викладати в цій недільній школі.
Потім з’ясувалося – ця так звана «воскресная школа», була зініційована дійсно керівництвом Почаївської Лаври, і коріння її веде до Севастополя чомусь, це, власне, філіал (що дивно дуже) в Західній Україні севастопольської недільної школи християнської. Уявіть собі, під якою егідою і яким ідеологічним напрямком організовується там все те, і довкола програми, і довкола підбору літератури!
Звичайно, для непосвячених у цю справу це - складні деталі. Але люди повірили, очевидно, в те, і тому, власне, люди почали приносити книжки.
Пізніше я зв’язався із співголовою Фундації імени Митрополита Огієнка, Анною Фіґус-Ралько - вона видатна українська діячка, віце-президент видавничої спілки “Тризуб”, голова Комітету допомоги Україні, яка підтвердила факт висилки великої кількості книжок Свято-Почаївської Лаври на території України, зокрема, кілька десятків книжок, які окремими пачками йшли до Почаєва, до Почаївського району, до Кременця, до Тернополя.
Тарас Марусик
Через місяць після відвідин Почаєва голова Фундації імени Митрополита Іларіона Микола Тимошик звернувся з офіційним листом до Управління Служби безпеки України в Тернопільській області.
Микола Тимошик
Через місяць отримав нормальну казуїстичну відповідь у совєтських часах – що факт письмово незареєстрований по лінії служби СБУ, тому ми нічого вам, шановний пане професоре, не можемо конкретно відповісти.
Василь Зілгалов
Я нагадаю слухачам “Споконвіку було Слово”, що мій колега у Києві Тарас Марусик розмовляє з професором Миколою Тимошиком, головою Фундації імени Митрополита Іларіона. Послухайте далі завершення цієї розмови.
Тарас Марусик
Микола Тимошик вважає, що спалення книжки Огієнка – це антидержавний факт, здійснений на території України, і тому такий факт мав би стати предметом розслідування СБУ. Але не став. Микола Тимошик продовжує.
Микола Тимошик
Я в архівах знайшов дуже багато підтверджень, що, коли Іван Огієнко писав цю книжку “Свята Почаївська Лавра”, він сам приїздив туди, і це якраз був 19-20 рік, це тоді, коли вже він працював у Кам’янці-Подільському, і тоді саме архів Почаївської друкарні ще не був знищений і спалений, і тому він знайшов унікальні речі.
Цю книжку я маю. Вона насичена передусім колосальним фактологічним матеріалом. Всі його дослідження, і, передусім, оця книжка, яка має понад п’ятсот сторінок формату серйозного книжкового, базовані на архівних матеріалах. І з точки зору Огієнка - це українська святиня, це дух і сила нашого українства, святиня нашого православ’я, яка знаходиться в західній частині нашої України.
Він досліджує три етапи, три епохи діяльності Почаївської Лаври, він аналізує витоки її з Київської Руси. На початку 90-х років, завдяки прогресивному налаштуванню настоятеля і кількох ченців цієї Лаври там проходить багато служб українською мовою, і це, власне, налаштовувало проти Москву. От власне, цей весь дух, представлення цієї святині як української, очевидно, сьогодні не влаштовує насельників цього монастиря, тому вони вирішили позбутися саме цієї книжки, і позбутися цього в такій абсолютно дикунській, нецивілізованій формі, в якій вони сьогодні вчинили.
Тарас Марусик
На території Почаївської Лаври, за словами Миколи Тимошика, не продаються книжки українською мовою – чи це стосується “Історії української ікони” Дмитра Степовика, чи якихось розвідок з історії церкви. Такі книжки не допускають і на гарматний постріл. Натомість там продають опуси на кшталт твору В. Зелінського, виданого, до речі, в Чернівцях, “Очєркі із історіі Почаєвской Лаври”.
Микола Тимошик
Ця книжка є абсолютно протилежною – за духом, за змістом, за структурою, за ідеологією – всьому тому, що спалили московські попи на території Почаєва. Отже, книжка спрямована проти змісту “Святої Почаївської Лаври” Митрополита Івана Огієнка.
Я назву лише два-три таких факти, які навіть просто з точки зору політично не заангажованої людини, не кажучи вже про ученого, про науковця, який серйозно займається цими проблемами, не з політичної точки зору, а з науки, - вона не може не викликати не те що недовіри, а навіть обурення.
Ми знаємо про те, що Острозька біблія була надрукована в Острозі 1581 року, й насправді це - наша перша унікальна книжка, перший повний текст, який ми залучаємо до активу української культури. В цій книжці вона представлена як великий набуток “руской культури”, і там свідомо в декількох абзацах підкреслюється, що тут росіяни були перші, тому, що вони всьому світові показали, що – от, вони написали цю книгу!
Далі – дуже унікальним є пасаж з приводу того, що мова і держава не можуть бути прив’язані до самої релігії, як релігія не може прив’язуватись до самої держави, що це є єресь. Уявляєте собі, у кожній країні церква говорить тією мовою, якою мовою говорить її народ. Тут же, на нашій території вони стверджують думку про те, що це єресь - прив’язуватись до держави, до мови... Тоді, як вони вважають – хто ж ці віруючі, хто туди приходить?
Ну і ще один пасаж – він мене дуже подивував, - мимоволі (очевидно, не хотів автор цього робити), у цій книжці прямо стверджується про дуже вдалий політичний крок російської православної церкви стосовно заміни насельників монастирів на території України. Прямим текстом у кількох абзацах говориться про те, що в другій половині 80-х років, очевидно, це горбачовська “відлига”, почалося “укрепление братии Почаевского монастиря нашими отроками единокровными из Москвы”. А куди ж поділися насельники із Почаївського монастиря? Виявляється. що вони були відправлені на укріплення руської віри в інші монастирі України!
Тарас Марусик
Голова Фундації імени Митрополита Іларіона, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик найближчим часом планує перевидати працю Івана Огієнка “Свята Почаївська Лавра”. Це вже буде шоста книжка Митрополита Іларіона з видавничого проекту Фундації його імени. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Березень – це місяць, що пов’язаний із пам’яттю про одного з найвидатніших київських релігійних філософів, Миколу Бердяєва. Цього місяця він і народився 130 років тому, цього місяця він і помер на еміграції, вигнаний радянською владою з Батьківщини, і поховали його 56 років тому у Парижі.
Одним із головних принципів філософії Бердяєва був пріоритет Свободи над Буттям. Микола Бердяєв вважав, що Свобода не може бути детермінована навіть Богом, і своїми коренями вона сягає у небуття. Пропонуємо вам послухати роздуми про вчення Миколи Бердяєва, якими з нами ділиться відомий український філософ, голова українського “Пен-клубу” Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Релігійний мислитель, філософ Свободи, на початку страшного 20-го століття він підняв прапор ідеалізму над каламутними хвилями першої і другої російської революції, нігілістичної і атеїстичної у своїх засадах, як він писав. Ідеал Свободи – євангельського походження, але Бердяєв назавжди прийняв його з проникливих слів Великого інквізитора від Достоєвського: “Свобода їхньої віри тобі була найдорожчою ще тоді, чи не ти тоді так часто говорив: “Хочу зробити вас вільними”? І ось ти тепер побачив тих вільних людей”. Далі Великий інквізитор каже Христові: “Ти відкинув єдиний шлях, яким можна було влаштувати людей щасливими – нагодувати їх хлібом, перетворити каміння в хліб”.
На цьому роздоріжжі молодий Микола Бердяєв хотів поєднати високі поривання до свободи з земним прагненням щастя. Це привело його до марксизму. Суперечності все життя поєднувалися в особі великого мислителя, прямо причетного до земних проблем своєї безумної епохи. “На містичній глибині все, що відбувалося зі світом, відбулося і зі мною”, - пише він в автобіографічній книзі “Самопізнання”. “Мені довелося жити в епоху, катастрофічну і для моєї Батьківщини, і для цілого світу. Я виніс віру, що мене берегла вища сила, і не дала загинути”.
Він вийшов зі своїм вченням про свободу в епоху, коли нові форми поневолювання людини скріплювалися тоталітарною ідеологією, політичні партії нового типу боролися за свободу і демократію в чисто корисливих цілях. Їм потрібна була свобода дій, демократія для захоплення влади, не більше. “Але ми добре знаємо”, - застерігав Бердяєв, - “коли свобода і слово визнаються лише як засоби, коли їх захищають лише в ім’я утилітарного Бога, то в ім’я того ж утилітарного страховиська свободі буде покладено край, і слово не захочуть слухати, і піднімуть гоніння на вільне слово за некорисність, і непотрібність, і за шкоду, яку воно начебто приносить”.
І російську насильну державність, і насильну боротьбу проти неї Бердяєв називає політичними ідолами, в жертву яким приносять вічні вартості, свободу, істину і саму людину.
В статті “Філософська істина та інтелігентська правда” Бердяєв критикує інтелігенцію, яка охоче приймала ідеологію, де центральне місце відводилося розподілові і рівності, а логіка людинопоклонства зводилася до того, що людина походить від мавпи, а отже, ми повинні любити один одного. Справжня ж любов до людей, нагадує він, є любов не проти істини і Бога, не жалість, що заперечує гідність людини, а визнання рідного божого образу в кожній людині. Свою працю “Духи Російської революції”, де він показує пророче виведених Гоголем, Достоєвським і Толстим бісів лжі, бісів підміни, бісів рівності, бісів безчестя, бісів заперечення, бісів непротивлення, Бердяєв починає словами: “З Росією сталася страшна катастрофа – вона скотилася у безодню”.
Василь Зілгалов
Згадаймо поезію українського поета Євгена Маланюка, у якій він обвинувачує Росію у тому, що вона силами дикунів державних упродовж століть мордувала живу творчу плоть народів, включно й українців. Цей вірш під назвою «Убійникам» читає Зиновій Фрис.
Зиновій Фрис
О, бідний, жалісно-убогий Гіперборейський примітив: Тупі, кирпаті, злобні боги, Одноманітний, голий спів;
Болотяна імлиста площа, Берізки хорі і брудні Даремно сірий дощ полоще Замурзані навіки дні...
"Ні лотосу, ні лавра" - позем! – Ні натяку на вертикаль, І лиш тупим тяжким морозом На півроку закута даль.
В нещасний час, "на зло Європі" Ваш божевільний деміюрґ Створив кубло гнилих утопій, З туману й крови - Петербург. Та гниль і зло не стали тілом, Незродженого - не створить, І місто марно протремтіло Марою мертвих двох століть.
Харчовані невласним хлібом, Ви мріяли - зламать, збороть. І дикунів державна диба Нам люто мордувала плоть.
Полуботок, Шевченко, Гоголь – Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, підшепт, їдь,
А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд. Страшіться ж! Закінчився суд – І кара йде, і гнів вирує.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов. Мені допомагав за режисерським пультом у Празі Вацлав Клоцберг.
І перш ніж попрощатися з вами, шановні слухачі, нагадаю, що за християнським приписами Великий піст - це час зміцнення духа людини.
Колись Василій Великий писав, що Великій Піст “такий давній , як саме людство”... І що це – “скарб духовний....” Дух - це зв’язуюча сила світла Абсолюту, Творця світу, недарма у Біблії сказано: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і свідчитиме за мене», - і ці слова пролунали з уст Ісуса Христа.
Чи можна сприйняти Дух істини, не маючи власної чистоти духу? Подумаймо?
