Київ, 18 жовтня 2002 -
Олекса Боярко
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску: “Українські повстанці в інтер‘єрі доби”, “Проблеми державної мови”, “Сталінський терор і етнічні меншини”.
Розпочинає програму розмова про Українську повстанську армію в інтер‘єрі минулого і теперішнього часу, яку ведуть історик Тарас Гунчак, політолог Ігор Лосєв і мій київський колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: “Один з ритуальних закидів на адресу Української повстанської армії з боку ідеологічних недругів національно-визвольного руху полягає в тому, що, мовляв, повстанці нищили цивільних, воювали з мирним населенням. Пане Гунчак?”
Тарас Гунчак: “Треба розуміти, якщо б підпільний рух (який існував тільки задля підтримки цивільного населення), якщо б він над цим населенням робив насильство, – невже він продержався аж до 1956 року? Я дивився архіви, як ці люди далі працювали одержимо! Це називають буржуазний націоналізм! Та не було того буржуазного класу в Україні. На жаль. Це був рух українського селянства проти окупанта. А окупантом, дозвольте Вам сказати, вважали комунізм. А комунізм рівнявся Росії.
Радянський союз – це різновид радянської імперії, і УПА зверталося до російського народу і казала: “Ми вам бажаємо визволитися з тієї комуністичної неволі”. А про знущання над бідним цивільним населенням – це просто...”
Ігор Лосєв: “Фактично, УПА – це була партизанська армія, і тут варто послатися на авторитет теоретика партизанської війни Ернесто Че Гевара, який писав, що будь-який серйозний партизанський рух можливий лише за умови масової підтримки з боку місцевого населення. І якщо ця армія діяла десятиліттями, то без цієї підтримки це було б неможливо. Комуністичні теоретики таким чином намагаються довести речі, які просто неможливо довести”.
Сергій Грабовський: “І насамкінець: чим пояснити факт бандерофобії у незалежній Україні, бандерофобії, яка захоплює навіть вищі прошарки суспільства?”
Тарас Гунчак: “Та еліта була об’єктом пропаганди центральних органів, які хотіли спотворити українську душу - і спотворили. Ідеш до людини, яка працює в українській інституції, музеї, а в неї перше слово – російське “что вы хотите». Це також різновид спотворення. Так можна і ідеологічно людей спотворити і казати від дитини:, то є бандити, вони нищили наших батьків і дідів. І як ви будете думати? “А може це правда?” І це залишилося.
Ігор Лосєв: “Антибандерівська істерія протягом десятиліть була альфою й омегою комуністичної пропаганди в УРСР. До цієї пропаганди було підключено і майстрів художнього слова, і кінематографістів. І ця потужна пропаганда залишається і сьогодні у свідомості багатьох людей. Тим більше, що і нинішнє керівництво фактично підтримує цей антибандерівський міф тим, що не має виразної політики в цьому питанні. До речі, ветерани армії Крайової ( яка в Польщі визнана героїчною організацією, не зважаючи, що багато комуністів від неї потерпало) тепер закидають нашим ветеранам УПА: “ось наш уряд нас визнав, значить ми справді герої, а ви бандити, бо ваш власний уряд вас не визнає”. І на цьому також тримається цей антибандерівський міф.”
Тарас Гунчак: “А як зробити бандита? Треба знайти символ, а Бандера залишився символом. А в нас навіть співали колядки про Бандеру, хоч люди не знали, хто він, але знали, що його ідея була заступати інтереси українського народу”.
Олекса Боярко
Як відзначили 60-річчя УПА на Прикарпатті, де був один із її основних осідків? Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
60-ліття Української повстанської армії. Цей день оголошений на Прикарпатті святковим. Армія без держави. Так ще часто називають УПА історики. Для відзначення національної визвольної боротьби галичан у регіоні проведено цілий ряд урочистих заходів.
Фестиваль повстанської пісні “Воля—2002”, масштабна виставка в музеї національно-визвольних змагань, урочистий парад, який відбувся наприкінці минулого тижня – усе це неповний перелік заходів, ініційованих обласною радою та держадміністрацією на відзначення 60-ї річниці з часу створення Української повстанської армії. Відразу ж варто відзначити, що частина цих заходів робилася за старими ще радянськими сценаріями.
Особливо це було помітно у святковому параді, на який буквально зігнали студентів та школярів із вузів, технікумів та шкіл Івано-Франківська. Однак у цього осіннього свята є й інший бік – трагічно-урочистий, адже створення Української повстанської армії змінило життя Прикарпаття. І сліди від цієї ще недавньої історії не загоїлися в галицьких селах і донині. На Івано-Франківщині практично немає родин, які б не були пов’язані з національно-визвольним рухом 40-50-х років минулого століття. Боротьба проти фашистів, загонів НКВС, польської армії крайової – усе це сторінки історії Української повстанської армії. Отож, можливо, не такі урочисті. Але щиро непідробні святкові заходи відбулися майже в усіх галицьких селах на відзначення створення української народної армії. Ці зібрання ініціювали самі громади. Тут не було палких промов. Тут згадували те, що вже давно намагаються забути: тортури і страждання, переслідування і терміни ув’язнення в десятки літ. На сільських майданах не крокували в декоративних одностріях ветерани УПА.
Тут стояли сивочолі змучені життям чоловіки і жінки, представники армії, не визнаної державою, за яку вони воювали. Практично всі ветерани Української повстанської армії на Прикарпатті говорять, що задоволені своїм життям. Місцева влада максимально сприяє їм бодай у тому, щоб вирішити найгостріші побутові проблеми. Однак це не гамує найглибшого болю, невизнання на державному рівні. Цих ветеранів залишається все менше. Їхня молодість минула в криївках, у переходах Карпатами, у запеклих боях. Збите твердження проте, що цю армію визнав народ, зараз як ніколи актуальне. Галичина без ніяких офіційних указівок святкує 60-ту річницю своєї армії.
Олекса Боярко
Письменник Олександр Ірванець у рубриці “Погляд” звертається до проблем державної мови в українській державі.
Олександр Ірванець
І знову ця набридла, ця в зубах зав’язла тема – мова. На дванадцятому році незалежності вона не те щоб знову виринає – вона ніколи й не зникала, не переставала бути актуальною. Он навіть у часи недавніх акцій протесту слова на захист мови пролунали – й то не з будь-чиїх вуст. Сам Петро Симоненко висловив стурбованість з цього приводу. “Українська мова й культура на грані загибелі,” – заявив головний комуніст.
Втім, воно, може, й не зовсім так. Є в житті й приємні сторінки, як писав один поет.
Минулого тижня я, автор цих роздумів, як футбольний вболівальник, мав кілька приємних розчарувань. Саме – приємних.
І справа навіть не в перемозі української збірної, яку та здобула над командою Греції. Хоча й перемога була гарною і чесною. Але напередодні, прокинувшись і ввімкнувши ранкові новини на каналі “1+1”, було іще приємніше одразу натрапити на телефонну розмову коментатора з захисником Олегом Лужним. Лужний грає за лондонський “Арсенал”, перебував він у той час іще в Британії, але на запитання журналістів, які ставилися українською мовою, футболіст – о диво! – відповідав також українською. Потім, по закінченні матчу так само українською говорив у камеру футбольний президент нашої держави Григорій Суркіс. А перед початком гри разом з Олександром Пономарьовим співали “Ще не вмерла Україна” тінейджери на стадіоні, і той самий Олег Лужний співав, було видно по артикуляції, що не просто губами ворушить чоловік, а осмислено вимовляє: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу!” Інші гравці замислено слухали, хоча, здається, іще хтось окрім Лужного також намагався підтягнути.
Але, як відомо, диявол чаїться в деталях. А деталі – це те, що навколо. І без жодного бажання зіпсувати загалом приємні емоції, хотілося б запитати у Лужного, як у капітана збірної, чому решта гравців не виконують національного гімну, а в Григорія Михайловича Суркіса – чому його молодший брат Ігор Михайлович – теж не остання людина в українському футболі – на відміну від брата українською не розмовляє. Бо кожному зрозуміло, що дві ці речі – футбол і мова – не пов’язані нічим і водночас пов’язані надзвичайно міцно. Так само, як пов’язані, скажімо, мова й життя політичної еліти.
Про українську першу леді в цьому плані вже чимало говорилося, не відстає від неї й леді друга – дружина прем’єр міністра Марина Кінах днями на відкритті виставки квітів, що відбулась не десь, а в Українському домі без жодних комплексів давала інтерв’ю в мікрофони українських же теле- та радіокомпаній російською мовою.
А народ – він що ж? Він – плоть від плоті своїх поводирів. Нещодавно, може зо два тижні тому автор цих рядків, зголоднівши, захотів купити якогось бутерброда на вуличних розкладках. Молоденькі дівчата, які цим товаром торгували, уважно читали гороскоп на наступний тиждень, жваво перемовляючись. “А какоє сєводня чісло?” – запитала одна в іншої. “Двадцять якесь-то вересня” – відповів я, чекаючи на бутерброда. Дівчина підвела на мене здивовані очі: “А што, вєрєсєнь – ето сєньтябрь?”
В епоху перебудови Оксана Пахльовська у своєму полум’яному публіцистичному есеї “Старт з руїни космодрому”, опублікованому на сторінках “Літературної України” описувала подібний випадок, коли у Черкасах делегацію українських науковців-філологів, котрі розмовляли граматично правильною мовою, прийняли за поляків. “У серці козацького краю люди не впізнають української мови!” – розпачливо писала авторка. Сьогодні у столиці України, на дванадцятому році її незалежності українську мову таки впізнають. І щиро дивуються цій екзотиці.
Олекса Боярко
154 роки тому у Львові відбувся Собор руських учених, на якому була ухвалена граматика української мови. Перед мікрофоном – ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Перший з’їзд західноукраїнських інтелектуалів під назвою «Собор руських вчених» розпочався у Львові 19 жовтня 1848 року. Він був проведений першою українською політичною організацією Галичини – Головною Руською Радою, – за ініціативи письменника Миколи Устияновича та громадського діяча Івана Борисикевича.
Серед ста вісімнадцяти делегатів Собору були письменники, вчені, службовці, юристи, греко-католицькі священики, студенти. Собор проходив в атмосфері революційного піднесення «Весни народів» і викликаного нею пожвавлення українського руху, а промови його учасників, за свідченнями очевидців, «дихали свободою і патріотизмом».
Під час роботи дев’яти секцій Собору найбільш гостра дискусія відбулася навколо мовних проблем. Більшістю делегатів було вирішено дотримуватися літературної української мови, близької до народної і відмінної як від польської, так і від російської мов. Учасники Собору ухвалили користатися на письмі так званими «гражданським шрифтом» і «фонетичним правописом». За наполяганням меншості делегатів, вживання церковнослов’янської мови зберігалося у певних наукових працях.
Учасниками Собору були обговорені програми організації української науки, охорони пам’яток історії та культури, розвитку народного шкільництва, видання загальноосвітніх підручників, зокрема з історії України. 25 жовтня на останньому пленарному засіданні були засновані наукове товариство «Галицько-руська матиця», Історичне товариство та Товариство народної освіти. До практичних наслідків Собору слід також віднести відкриття у Львівському університеті кафедри української мови і літератури на чолі з ученим і поетом Яковом Головацьким та заснування першої української газети «Зоря Галицька».
Олекса Боярко
Доля етнічних меншин України у добу сталінського терору – тема нарису Олени Боряк.
Олена Боряк
Як проводилася сталінська економічна політика в районах компактного проживання неукраїнського населення, який вплив вона мала на їх подальший розвиток? У західній історіографії довгий час панувала думка, що штучний голод 1933 був спрямований насамперед проти українців, козаків та німців Поволжя та України. Дійсно, до 1928 р. ніхто з німців з с. Молочанське (або Гальбштейн), нащадків менонітів, не мав менше 30 десятин землі. Розкуркулення почалося 1928 р., під час якого на північ було виселено майже половину німців. Решту "добровільно" загнали до 2-х колгоспів. Половина німецьких хат стояла порожніми, і до них поступово почали прибувати селяни з інших місць, які з різних причин залишали свої села.
Проте архівні документи, спогади очевидців утримують багато свідчень того, що методи хлібозаготівель, зокрема, за допомогою так званих "буксирних" бригад, залякування, погрози, найретельніші труси, нічні облави застосовувалися не тільки в українських чи німецьких, але й у російських, грецьких, болгарських селах. Уже влітку 1932 р. у грецькій Софіївській сільраді у Приазов’ї були зареєстровані випадки канібалізму.
Більше того, поставлені у надзвичайні умови фізичного виживання, люди нерідко опинялися у полоні національної ворожнечі, вбачаючи в представниках іншої національності винуватців власної трагедії. Так, є свідоцтва про певну напруженість у відносинах німців та греків у Люксембурзькому німецькому національному районі. Ще у березні 1932 р. партком Сталіндорфського району, де були поселення німців, євреїв, українців та росіян, повідомляв в обком КП(б)У про те, що під час розподілу насінного матеріалу в районі сталися зіткнення євреїв, росіян та німців.
Відомо, що під час голоду 1933 р. дехто з емігрантів зміг скористатися допомогою іноземних благодійних фондів. Але вже 1937-38 роках , тих, кому вдалося врятуватися, було заарештовано і вивезено цілими родинами за одержання допомоги з-закордону, що тлумачилося як злочин – шпіонаж на користь чужоземної держави.
Олекса Боярко
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску: “Українські повстанці в інтер‘єрі доби”, “Проблеми державної мови”, “Сталінський терор і етнічні меншини”.
Розпочинає програму розмова про Українську повстанську армію в інтер‘єрі минулого і теперішнього часу, яку ведуть історик Тарас Гунчак, політолог Ігор Лосєв і мій київський колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: “Один з ритуальних закидів на адресу Української повстанської армії з боку ідеологічних недругів національно-визвольного руху полягає в тому, що, мовляв, повстанці нищили цивільних, воювали з мирним населенням. Пане Гунчак?”
Тарас Гунчак: “Треба розуміти, якщо б підпільний рух (який існував тільки задля підтримки цивільного населення), якщо б він над цим населенням робив насильство, – невже він продержався аж до 1956 року? Я дивився архіви, як ці люди далі працювали одержимо! Це називають буржуазний націоналізм! Та не було того буржуазного класу в Україні. На жаль. Це був рух українського селянства проти окупанта. А окупантом, дозвольте Вам сказати, вважали комунізм. А комунізм рівнявся Росії.
Радянський союз – це різновид радянської імперії, і УПА зверталося до російського народу і казала: “Ми вам бажаємо визволитися з тієї комуністичної неволі”. А про знущання над бідним цивільним населенням – це просто...”
Ігор Лосєв: “Фактично, УПА – це була партизанська армія, і тут варто послатися на авторитет теоретика партизанської війни Ернесто Че Гевара, який писав, що будь-який серйозний партизанський рух можливий лише за умови масової підтримки з боку місцевого населення. І якщо ця армія діяла десятиліттями, то без цієї підтримки це було б неможливо. Комуністичні теоретики таким чином намагаються довести речі, які просто неможливо довести”.
Сергій Грабовський: “І насамкінець: чим пояснити факт бандерофобії у незалежній Україні, бандерофобії, яка захоплює навіть вищі прошарки суспільства?”
Тарас Гунчак: “Та еліта була об’єктом пропаганди центральних органів, які хотіли спотворити українську душу - і спотворили. Ідеш до людини, яка працює в українській інституції, музеї, а в неї перше слово – російське “что вы хотите». Це також різновид спотворення. Так можна і ідеологічно людей спотворити і казати від дитини:, то є бандити, вони нищили наших батьків і дідів. І як ви будете думати? “А може це правда?” І це залишилося.
Ігор Лосєв: “Антибандерівська істерія протягом десятиліть була альфою й омегою комуністичної пропаганди в УРСР. До цієї пропаганди було підключено і майстрів художнього слова, і кінематографістів. І ця потужна пропаганда залишається і сьогодні у свідомості багатьох людей. Тим більше, що і нинішнє керівництво фактично підтримує цей антибандерівський міф тим, що не має виразної політики в цьому питанні. До речі, ветерани армії Крайової ( яка в Польщі визнана героїчною організацією, не зважаючи, що багато комуністів від неї потерпало) тепер закидають нашим ветеранам УПА: “ось наш уряд нас визнав, значить ми справді герої, а ви бандити, бо ваш власний уряд вас не визнає”. І на цьому також тримається цей антибандерівський міф.”
Тарас Гунчак: “А як зробити бандита? Треба знайти символ, а Бандера залишився символом. А в нас навіть співали колядки про Бандеру, хоч люди не знали, хто він, але знали, що його ідея була заступати інтереси українського народу”.
Олекса Боярко
Як відзначили 60-річчя УПА на Прикарпатті, де був один із її основних осідків? Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
60-ліття Української повстанської армії. Цей день оголошений на Прикарпатті святковим. Армія без держави. Так ще часто називають УПА історики. Для відзначення національної визвольної боротьби галичан у регіоні проведено цілий ряд урочистих заходів.
Фестиваль повстанської пісні “Воля—2002”, масштабна виставка в музеї національно-визвольних змагань, урочистий парад, який відбувся наприкінці минулого тижня – усе це неповний перелік заходів, ініційованих обласною радою та держадміністрацією на відзначення 60-ї річниці з часу створення Української повстанської армії. Відразу ж варто відзначити, що частина цих заходів робилася за старими ще радянськими сценаріями.
Особливо це було помітно у святковому параді, на який буквально зігнали студентів та школярів із вузів, технікумів та шкіл Івано-Франківська. Однак у цього осіннього свята є й інший бік – трагічно-урочистий, адже створення Української повстанської армії змінило життя Прикарпаття. І сліди від цієї ще недавньої історії не загоїлися в галицьких селах і донині. На Івано-Франківщині практично немає родин, які б не були пов’язані з національно-визвольним рухом 40-50-х років минулого століття. Боротьба проти фашистів, загонів НКВС, польської армії крайової – усе це сторінки історії Української повстанської армії. Отож, можливо, не такі урочисті. Але щиро непідробні святкові заходи відбулися майже в усіх галицьких селах на відзначення створення української народної армії. Ці зібрання ініціювали самі громади. Тут не було палких промов. Тут згадували те, що вже давно намагаються забути: тортури і страждання, переслідування і терміни ув’язнення в десятки літ. На сільських майданах не крокували в декоративних одностріях ветерани УПА.
Тут стояли сивочолі змучені життям чоловіки і жінки, представники армії, не визнаної державою, за яку вони воювали. Практично всі ветерани Української повстанської армії на Прикарпатті говорять, що задоволені своїм життям. Місцева влада максимально сприяє їм бодай у тому, щоб вирішити найгостріші побутові проблеми. Однак це не гамує найглибшого болю, невизнання на державному рівні. Цих ветеранів залишається все менше. Їхня молодість минула в криївках, у переходах Карпатами, у запеклих боях. Збите твердження проте, що цю армію визнав народ, зараз як ніколи актуальне. Галичина без ніяких офіційних указівок святкує 60-ту річницю своєї армії.
Олекса Боярко
Письменник Олександр Ірванець у рубриці “Погляд” звертається до проблем державної мови в українській державі.
Олександр Ірванець
І знову ця набридла, ця в зубах зав’язла тема – мова. На дванадцятому році незалежності вона не те щоб знову виринає – вона ніколи й не зникала, не переставала бути актуальною. Он навіть у часи недавніх акцій протесту слова на захист мови пролунали – й то не з будь-чиїх вуст. Сам Петро Симоненко висловив стурбованість з цього приводу. “Українська мова й культура на грані загибелі,” – заявив головний комуніст.
Втім, воно, може, й не зовсім так. Є в житті й приємні сторінки, як писав один поет.
Минулого тижня я, автор цих роздумів, як футбольний вболівальник, мав кілька приємних розчарувань. Саме – приємних.
І справа навіть не в перемозі української збірної, яку та здобула над командою Греції. Хоча й перемога була гарною і чесною. Але напередодні, прокинувшись і ввімкнувши ранкові новини на каналі “1+1”, було іще приємніше одразу натрапити на телефонну розмову коментатора з захисником Олегом Лужним. Лужний грає за лондонський “Арсенал”, перебував він у той час іще в Британії, але на запитання журналістів, які ставилися українською мовою, футболіст – о диво! – відповідав також українською. Потім, по закінченні матчу так само українською говорив у камеру футбольний президент нашої держави Григорій Суркіс. А перед початком гри разом з Олександром Пономарьовим співали “Ще не вмерла Україна” тінейджери на стадіоні, і той самий Олег Лужний співав, було видно по артикуляції, що не просто губами ворушить чоловік, а осмислено вимовляє: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу!” Інші гравці замислено слухали, хоча, здається, іще хтось окрім Лужного також намагався підтягнути.
Але, як відомо, диявол чаїться в деталях. А деталі – це те, що навколо. І без жодного бажання зіпсувати загалом приємні емоції, хотілося б запитати у Лужного, як у капітана збірної, чому решта гравців не виконують національного гімну, а в Григорія Михайловича Суркіса – чому його молодший брат Ігор Михайлович – теж не остання людина в українському футболі – на відміну від брата українською не розмовляє. Бо кожному зрозуміло, що дві ці речі – футбол і мова – не пов’язані нічим і водночас пов’язані надзвичайно міцно. Так само, як пов’язані, скажімо, мова й життя політичної еліти.
Про українську першу леді в цьому плані вже чимало говорилося, не відстає від неї й леді друга – дружина прем’єр міністра Марина Кінах днями на відкритті виставки квітів, що відбулась не десь, а в Українському домі без жодних комплексів давала інтерв’ю в мікрофони українських же теле- та радіокомпаній російською мовою.
А народ – він що ж? Він – плоть від плоті своїх поводирів. Нещодавно, може зо два тижні тому автор цих рядків, зголоднівши, захотів купити якогось бутерброда на вуличних розкладках. Молоденькі дівчата, які цим товаром торгували, уважно читали гороскоп на наступний тиждень, жваво перемовляючись. “А какоє сєводня чісло?” – запитала одна в іншої. “Двадцять якесь-то вересня” – відповів я, чекаючи на бутерброда. Дівчина підвела на мене здивовані очі: “А што, вєрєсєнь – ето сєньтябрь?”
В епоху перебудови Оксана Пахльовська у своєму полум’яному публіцистичному есеї “Старт з руїни космодрому”, опублікованому на сторінках “Літературної України” описувала подібний випадок, коли у Черкасах делегацію українських науковців-філологів, котрі розмовляли граматично правильною мовою, прийняли за поляків. “У серці козацького краю люди не впізнають української мови!” – розпачливо писала авторка. Сьогодні у столиці України, на дванадцятому році її незалежності українську мову таки впізнають. І щиро дивуються цій екзотиці.
Олекса Боярко
154 роки тому у Львові відбувся Собор руських учених, на якому була ухвалена граматика української мови. Перед мікрофоном – ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Перший з’їзд західноукраїнських інтелектуалів під назвою «Собор руських вчених» розпочався у Львові 19 жовтня 1848 року. Він був проведений першою українською політичною організацією Галичини – Головною Руською Радою, – за ініціативи письменника Миколи Устияновича та громадського діяча Івана Борисикевича.
Серед ста вісімнадцяти делегатів Собору були письменники, вчені, службовці, юристи, греко-католицькі священики, студенти. Собор проходив в атмосфері революційного піднесення «Весни народів» і викликаного нею пожвавлення українського руху, а промови його учасників, за свідченнями очевидців, «дихали свободою і патріотизмом».
Під час роботи дев’яти секцій Собору найбільш гостра дискусія відбулася навколо мовних проблем. Більшістю делегатів було вирішено дотримуватися літературної української мови, близької до народної і відмінної як від польської, так і від російської мов. Учасники Собору ухвалили користатися на письмі так званими «гражданським шрифтом» і «фонетичним правописом». За наполяганням меншості делегатів, вживання церковнослов’янської мови зберігалося у певних наукових працях.
Учасниками Собору були обговорені програми організації української науки, охорони пам’яток історії та культури, розвитку народного шкільництва, видання загальноосвітніх підручників, зокрема з історії України. 25 жовтня на останньому пленарному засіданні були засновані наукове товариство «Галицько-руська матиця», Історичне товариство та Товариство народної освіти. До практичних наслідків Собору слід також віднести відкриття у Львівському університеті кафедри української мови і літератури на чолі з ученим і поетом Яковом Головацьким та заснування першої української газети «Зоря Галицька».
Олекса Боярко
Доля етнічних меншин України у добу сталінського терору – тема нарису Олени Боряк.
Олена Боряк
Як проводилася сталінська економічна політика в районах компактного проживання неукраїнського населення, який вплив вона мала на їх подальший розвиток? У західній історіографії довгий час панувала думка, що штучний голод 1933 був спрямований насамперед проти українців, козаків та німців Поволжя та України. Дійсно, до 1928 р. ніхто з німців з с. Молочанське (або Гальбштейн), нащадків менонітів, не мав менше 30 десятин землі. Розкуркулення почалося 1928 р., під час якого на північ було виселено майже половину німців. Решту "добровільно" загнали до 2-х колгоспів. Половина німецьких хат стояла порожніми, і до них поступово почали прибувати селяни з інших місць, які з різних причин залишали свої села.
Проте архівні документи, спогади очевидців утримують багато свідчень того, що методи хлібозаготівель, зокрема, за допомогою так званих "буксирних" бригад, залякування, погрози, найретельніші труси, нічні облави застосовувалися не тільки в українських чи німецьких, але й у російських, грецьких, болгарських селах. Уже влітку 1932 р. у грецькій Софіївській сільраді у Приазов’ї були зареєстровані випадки канібалізму.
Більше того, поставлені у надзвичайні умови фізичного виживання, люди нерідко опинялися у полоні національної ворожнечі, вбачаючи в представниках іншої національності винуватців власної трагедії. Так, є свідоцтва про певну напруженість у відносинах німців та греків у Люксембурзькому німецькому національному районі. Ще у березні 1932 р. партком Сталіндорфського району, де були поселення німців, євреїв, українців та росіян, повідомляв в обком КП(б)У про те, що під час розподілу насінного матеріалу в районі сталися зіткнення євреїв, росіян та німців.
Відомо, що під час голоду 1933 р. дехто з емігрантів зміг скористатися допомогою іноземних благодійних фондів. Але вже 1937-38 роках , тих, кому вдалося врятуватися, було заарештовано і вивезено цілими родинами за одержання допомоги з-закордону, що тлумачилося як злочин – шпіонаж на користь чужоземної держави.
