Україна, ОУН-УПА, архіви СБУ. Відповідь на звинувачення

(Рубрика «Точка зору»)

Закриті архіви: справжня та вигадана історія

Я часто спілкуюся з журналістами – з різних країн, видань, поглядів. Чим професійніший представник медіа – тим менше проявляє власні вподобання, а намагається почути і передати думку співрозмовника. Є чимало тих, які питаннями провокують дискусію. Але від запитів журналіста Джоша Когена віяло не журналістикою, а прокуратурою. Вже через кілька рядків зрозумів: зі мною спілкуються як із обвинуваченим. «Якби Ви, – запитував він, – відповіли на звинувачення західних істориків, що Ви і ваші співробітники готові ігнорувати і навіть фальсифікувати історичні документи?». Інші питання – в такому ж дусі. Дотримуючись «демократичних» стандартів Коген дав можливість «виправдатися»: «Вітаємо будь-яку заяву, яку Ви хотіли б зробити у відповідь на звинувачення, щоб ми могли включити їх в статтю… Так як ми близькі до публікації, були б вдячні за відповідь протягом двох днів».

Попри обурення тоном і обвинуваченнями в намірах (дій не виявили, бо не могли), я підготував вичерпні відповіді, фрагменти яких надрукували. Не для того, аби представити мою точку зору (тоді їх слід було навести повністю), а для уникнення зауважень у відсутності «балансу». Адже всі інші коментатори налаштовані більш ніж критично до моєї роботи і навіть особи.

Серед них Джаред Макбрайд, автор публікації, тональність якої зрозуміла вже з назви «Як новий «комісар пам’яті» в Україні контролює минуле країни».

Від Джефрі Бьордса щойно дізнався про фальсифікації чи цензурування документів у невідомій навіть мені «моїй» 898-сторінковій книзі. «Фальсифікат знайшли» – назвати книгу «забули».

Здивували слова канадського історика Марка Царинника про його проблеми із доступом до архіву СБУ, коли я був директором. Ймовірно, пан Коген неправильно зрозумів його, адже маю листа від Марка (сподіваюся, він пробачить мені вимушену публікацію частини нашого приватного листування у 2010 році): «Ви знаєте, напевно, що я не погоджуюся з Вами в оцінці деяких аспектів української історії. Але я завжди буду вдячний Вам за те, що Ви торік дали мені доступ до архіву СБУ». І це не була преференція – вперше архів СБУ забезпечив рівний доступ, коли установу очолив я.

Станіслав Сергієнко, український історик, представляє обурених колег з України. Я не міг згадати «відомого історика» з таким іменем. Чому – зрозумів після допису у Фейсбуці директора архіву СБУ Андрія Когута. Станіслав Сергієнко – студент, активіст лівих рухів, співпрацює з проросійським виданням «Газета 2000», де з’являються його публікації за підтримки фонду імені скандально відомого Олеся Бузини. В архіві працює і, цитуючи нинішнього очільника установи: «На відміну від коментаря Джошу Когену, на доступ працівникам архіву не нарікав».

Не менш дивний авторський текст, повний помилок та перекручень. Ось лише кілька: директором Центру досліджень визвольного руху я став 2002 року, а не в 2006-му (деталь важлива, адже демонструє недбалість автора, який навіть до «Вікіпедії» не зазирнув); за президента Ющенка не було перейменувань вулиць іменами лідерів ОУН та УПА чи принаймні жодних, до яких причетний тодішній президент; немає прикладів, коли я захищав вояків Ваффен СС дивізії «Галичина», натомість пишу про них як жертв війни, українців, мобілізованих ворожою пропагандою для боротьби за чужі цілі. Врешті, на посаду голови Українського інституту національної пам’яті (УІНП) мене призначав не президент: керівника Інституту визначає уряд. А на момент мого призначення (25 березня 2014 року) Петро Порошенко ще не був президентом. Тому версія, що так він заручався підтримкою націоналістичних сил сміховинна. Тим більше, що я не є членом жодної політичної партії.

Незрозуміле походження цифр і звичайний фейк

Заглиблення автора в історію породжує ще більше помилок. Він із легкістю оперує непідтвердженими цифрами. 70-100 тисяч «вбитих УПА поляків» – таку кількість зустрічаємо в політичних заявах, але наукового обґрунтування, опертого на джерела і бодай якусь вірогідну методологію підрахунку немає.

Незрозуміле походження цифри «35 тисяч вбитих українськими націоналістами євреїв у Західній Україні», яку не зустрінете навіть у критичних до ОУН істориків.

Вільно, як із цифрами, Коген поводиться із джерелами – «наказ» Клячківського про «винищення всіх поляків віком від 16 до 60 років» є звичайним фейком.

Один з провідних аргументів Когена, що я «відбілюю» українську історію, «включаючи український визвольний рух в загальний історичний наратив України та ігноруючи його участь у Голокості і етнічні чистки поляків під час Другої світової війни». Не маючи змоги навести докази таких обвинувачень не окремих осіб, а цілого руху, він просто назвав це «ревізіоністською історією». Я не згоден із цим, і ось чому – у радянські часи лише згадка про націоналістів автоматично прив’язувалася до нацизму. Голокост теж був майже повністю радянізований – євреї не визнавалися жертвами геноциду, їх просто іменували «радянськими громадянами» (як зазначено на меморіалі жертвам Бабиного Яру в Києві). Тож ані я, ані Інститут національної пам’яті жодним чином не ігнорує цієї трагедії, особливо зважаючи на те, що цей наратив раніше був розмитий радянським баченням. Натомість Інститут наполегливо працює, щоб повернути Голокост – і пам’ять про нього – в український національний історичний наратив, включаючи цю тему до публічних заходів, публікацій та національних вшанувань.

Історія українського визвольного руху також не може бути зведена до кількох пунктів – створення в 1929 році і участі у воєнних подіях 1941 року. А Коген систематично ігнорує більше ніж 10 років періоду, коли українська нація була розділена між двома великими країнами, спустошена геноцидом, пацифікацією, Великим терором, репресіями і міжнаціональною ворожнечею. Так, ОУН була воєнізованою організацією – жоден історик не заперечує цей факт. Але те, що робить Коген – це заперечення важливості ОУН для історії Західної України в міжвоєнний період. При тому звинувачує мене у спробах зробити те саме з пам’яттю воїнів Червоної армії. Але ані я, ані Інститут національної пам’яті не заперечують героїзм Червоної армії під час Другої світової війни. Пам’ятні урочистості до 8-9 травня по всій Україні є свідченням цього. Два роки поспіль червоноармійці сиділи пліч-о-пліч з ветеранами УПА і не виникло ніяких проблем із цим. Когену досить було зазирнути в YouTube на урочистий концерт до Дня пам’яті і примирення у 2015 році, аби зрозуміти це.

Невелике розуміння специфіки української історії

Натомість Коген має невелике розуміння специфіки української історії – східна та західна історія України ніколи не були ідентичними і неможливо замістити одну частину іншою. Якщо українські історики зробили б те, що запропонував Коген, тоді західна українська історія залишилася б поза національним історичним наративом (саме так і було в Радянському Союзі). Тому, в той час, як він стверджує, що я «ігнорую половину населення» на Сході, те, що пропонує він – не звертати уваги на іншу половину. Натомість Інститут виступає за інклюзивний національний історичний наратив, в якому згадуються всі історичні події всіх українців: націоналістів, комуністів і навіть тих українців діаспори, які воювали у військах союзників на полях Нормандії, в Монте-Кассіно і Тихоокеанському фронті.

Коген спрощує історію України під час Другої світової війни в дуже «радянському» фокусі. Українці вбивали представників інших народів, убивали інших українців, інші народи вбивали один одного і українців в жахливих умовах війни. Історію України під час Другої світової війни неможливо подати у простих чорно-білих тонах. Наприклад, ОУН та УПА не співпрацювали з нацистами або совєтами, в усіх трьох сторін були окремі пакти про взаєморозуміння, але співпраця ніколи не була систематичною. Архіви свідчать, що навіть солдати Червоної армії попереджали підрозділи УПА про підхід військ НКВД, коли Український фронт просувався на захід по всій території України.

Звинувачення ОУН та УПА в колабораціонізмі, ксенофобії, участі в Голокості та етнічних чистках, характерне для радянської історіографії і пропаганди, досі підтримується низкою дослідників на Заході (зокрема згаданими панами Химкою, Царинником, Бьордсом). Але журналіст цю точку зору представляє як єдиноправильну. Відтак спроби опонувати, опираючись на нововідкриті документи – гідний засудження «ревізіонізм».

Саме цим словом, яке для західного читача має чітку асоціацію (заперечення Голокосту), тавруються сотні сучасних українських та закордонних досліджень, які характеризують діяльність ОУН та УПА як частину українського визвольного руху, руху який боровся із обома тоталітарними режимами – комуністичним та нацистським.

Крім того, Коген наполягає на тому, що ОУН брала активну участь у переслідуваннях євреїв 1941 року у Львові. Та немає ніяких документів ОУН, щоб довести активну участь Організації в цих подіях. Окремі члени ОУН брали участь, але діяльність Організації як політичної структури була зосереджена на відновленні незалежності України і проголошенні Акту 30 червня. Крім того, хоча це правда, що українці все ж взяли участь у вбивствах євреїв в Україні під час Голокосту, їх кількість досі невідома і, звичайно, нема підстав стверджувати, що таких було більше, ніж колаборантів із нацистами серед інших народів. Члени ОУН також врятували сотні євреїв від німецьких катів: наприклад, Олену Вітер, греко-католицьку черницю, члена ОУН визнано Праведником народів світу.

Коген розуміє важливість «консолідації української демократії», яка «вимагає, щоб країна вступила в боротьбу з темними аспектами свого минулого», але це може бути зроблено тільки тоді, коли українці дізнаються і зрозуміють усі сторінки свого минулого, і в жодному випадку не в односторонній радянській його версії. Українці повинні прийти до порозуміння з одним із найскладніших історичних переживань (і кошмарів), що мали місце під час Другої світової війни на українській території. А досвід з цих часів відрізняється не лише на регіональному рівні, а й у місцевих громадах і навіть родинах. Тепер, в демократичній Україні та за відкритості архівів, історики, незалежно від того, яку тему вони пишуть, мають можливість писати про це вільно, демократично, критично (навіть з розкішшю того, щоб бути об’єктом відкритої критики).

Декомунізаційні закони і архіви колишнього КГБ

Найважливіший висновок статті у «Форін Полісі» – звинувачення у впровадженні історичної цензури та переписуванні історії, шляхом обмеження доступу до архівів. Побоювання щодо імплементації декомунізаційних законів висловлювала низка науковців до набуття ними чинності. Минув рік – жодних випадків обмеження академічних свобод чи доступу. Тому, що жодних інструментів для таких обмежень закони не містили. Навпаки, кількість користувачів архівів колишнього КГБ суттєво зросла і серед дослідників з-поза меж України (наприклад, Амір Вайнер, Лінн Віола, Енн Еплбаум), і серед громадян України – за моніторингом громадськості майже на 50%.

Передача історичних документів із відання СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ не лише позбавить невластивих їм функцій (обслуговування дослідників минулого), але зробить можливим опрацювання фондів істориками та архівістами, які змінять військовослужбовців та офіцерів. І навіть більше – передача (між іншим, вона лише готується, а не відбулася як пише Коген) є важливим елементом загальних демократичних трансформацій посттоталітарного суспільства.

Міжнародна рада архівів рекомендує: «Записи, створені чи накопичені репресивними органами, слід передати під контроль нових демократичних органів влади за першої-ліпшої можливості, і ці органи влади повинні детально регламентувати їхнє зберігання. [...] Органи безпеки повинні забезпечити передачу обраних досьє і документів чи то до національних архівів, чи то до інституцій, що мають справу з компенсаціями або виплатами жертвам репресій, або усуненням колишніх посадових осіб, чи то до Комісій Правди».

Саме тому спеціальні архівні закони, на зразок ухваленого торік українського, діють в 11 посткомуністичних країнах Східної Європи (Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії). Наданий ними доступ до архівів комуністичних спецслужб став головною гарантією від нав’язування державою «єдиноправильних» поглядів на минуле і навіть більше – однією з гарантій демократичного розвитку. Тому саме досвід західних сусідів обрала після Євромайдану Україна.

Інший аргумент за такий шлях – протилежні процеси на сході. Закритість російських архівів (віднедавна підпорядкованих безпосередньо Путіну) стала підставою для реабілітації тоталітаризму і використання його практик у сьогоденні. Але це вже зовсім інша – реальна – історія про переписування минулого і використання архівів. Втім, уваги Джоша Когена вона не привернула.

Володимир В’ятрович – голова Українського інституту національної пам’яті

Оригінал публікації англійською мовою на сайті Kyiv Post

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему: