Львів – 17 тисяч намальованих картин, написані 215 сонетів, ще створити півсотню – і буде чергова, 44-а книжка української малярки, письменниці Емми Андієвської. Мисткиня живе у Німеччині, але завжди охоче відгукується на запрошення і приїжджає на зустрічі в Україну, дарує свій оптимізм, який так потрібен українцям. Цього разу це були Львів і Самбір, що на Львівщині.
«Я все своє життя вмирала, а у паузах, коли жила, я у маратонському бігу бігла крізь життя і намагалась трошечки творити», – говорить Емма Андієвська. Їй недавно виповнилось 85 років, але вона заряджає енергією і дивує своїм словом і пензлем. Не має часу, бо треба малювати і писати. А працює мисткиня й по 18 годин на добу.
«У мене все немає часу. Найкомфортніше почуваю себе у всьому справжньому. Коли ти робиш щось потрібне, справжнє, то Дух допомагає. Дух може все, навіть там, де ніхто нічого не може. Дух перемагає. Коли щось по-справжньому робиш, підключаються сили, над якими ми не пануємо, вони тоді обдаровують ласкаво. Треба справжніми бути, слово має бути справжнім, бо воно магічне. Кожному своє, але хай кожен робить у житті те, що може чи хоче робити у ту секунду, коли захоче. Але треба робити по-справжньому, тоді прийде оте провидіння. Але не слід чекати, що вареники поскачуть самі у рот, слід про це подбати самому. Я хочу робити справжнє, я зовсім не нарікаю на своє життя. Я маю те, що маю», – каже вона.
Українською мовою зачарована все життя
Емма Андієвська народжена у Донецьку, який ще тоді, у 1931 році, був Сталіном. Але коли їй було 5 років, родина виїхала на Київщину через стан здоров’я Емми, і на новому місці тоді маленька дівчинка вперше почула українську мову. Бо у родині, хоч і українській, її батьки розмовляли тільки російською. Емма сама вивчила українську мову і донині залишається їй вірна, захоплена багатством рідної мови, яку називає чудом із чудес, співучою і чутливою мовою світу.
«Вперше я почула українську мову у 5 років і принесла її до мами. Мене вона поставила на коліна, що розмовляю українською. Я поклалась собі, якщо буду одна у світі українка, то змушу існувати Україну, залишусь українкою», – каже вона.
Під час Другої світової війни Емма з мамою емігрувала на Захід. Жила спершу у Німеччині, потім у Франції, у США. Емма Андієвська – довголітній працівник Радіо Свобода. Сьогодні мешкає у Мюнхені. Тут творить свої картини, прозові і поетичні твори, дуже любить спілкуватись із молоддю, у яку вірить. Їй болить душа за все, що діється в Україні, можливо, тому дуже лаконічна у своїх висловлюваннях щодо ситуації тут.
«Якщо бандит робить роботу, то його… Краще скажу цитатою російською мовою: «Хорька можно убить, но не перевоспитать». Я лиш цитую… Я вірю, що Україна здатна бути сильною. Я хочу, щоб Україна була, і вірю у це. Кожен, який панує, намагається собі робити кар’єру на кшталт «похрунив, похрунив». Я ніколи «не хрунила» у житті. Я не Господь, щоб когось засуджувати, казати, хто погано щось робить. Бо кожен знає, як має бути і все залежить, як він це зробить», – каже вона.
Картини малюються в уяві
Емма Андієвська називає себе візіонером у творчості, не уособлює себе з жодною мистецькою групою, до якої б її намагались приписувати у житті. Каже, що творить, бо відчуває натхнення. Картини їй малюються в уяві. Вона створила власний світ своїх образів, працює у стилі сюрреалізму і герметизму. Більшість робіт дарує.
«Мені викидаються візії, і підсвідомість це перетравлює. Ви можете сприймати дійсність різними шляхами. Лише робити це слід по-справжньому. Живу тільки на Божій ласці. Є натхнення, і це моє джерело енергії, натхнення не має меж. Все залежить, як ви дійсність перетворите у слово чи папір, а це залежить від вас. Я не думаю, а як би так мала геніально закрутити, я просто роблю і все, щоб встигнути у житті», – каже вона.
Емма Андієвська зуміла поєднати в українській літературі сучасні віяння і українські цінності. «Це все дух», – підсумувала Емма Андієвська у Львові під час зустрічі в Українському католицькому університеті. Вона багато читала своїх прозових і поетичних творів.
«В одну з безсонних ночей, коли Джалапіта захворів на тугу, занадто близько зійшовши до людей, він вигадав дощ, що гоїв усі хвороби і навіть любов. Бо люди мучили Джалапіту, а він був настільки добрий, що не міг боронитися» (цитата з книжки Емми Андієвської «Джалапіта», вперше виданої у 1962 році).
