(Рубрика «Точка зору»)
Виповнюється 175 років від того часу, як Шевченко написав поему «Гайдамаки». Знаковий твір української літератури, а з доробку поета – чи не найвідоміший та, відповідно, найбільш досліджуваний. Відтоді, як «Гайдамаки» з’явилися на світ, навколо них розгортаються дискусії. Одні й ті самі цитати інтерпретують з діаметрально протилежними висновками. Одні й ті самі образи викликають ледве чи сумісні асоціації – від проекцій на сучасні національні потреби, міжнаціональні відносини тощо до пошуку біблійної метафористики та закодованості. Один і той самий сюжет будить різну пам’ять, яка резонує в сьогодення. За цими пристрастями, які апелюють до тексту, ми часто забуваємо про те, як цей текст постав і як він дійшов до читача. Це окрема тема, не менш цікава та повчальна: як Шевченко створював, друкував і поширював свою поему, як її перевидавав і чим відрізняється перше видання від другого, і, нарешті, який саме текст ми маємо у незчисленних виданнях «Кобзаря» і якою мірою він відображає «волю автора». Властиво, пропонований нарис – це своєрідний «вступ» до прочитання поеми, яке у кожного своє, оперте на власний читацький досвід. Натомість викладені нижче факти лежать в об’єктивній площині, не залежать від нашого сприйняття і не потребують інтерпретацій.
Друкарські похибки: «Цур йому»
Коли Шевченко почав писати поему, – певних, документально підтверджених, відомостей немає, проте є усі підстави вважати, що, в основному, він її завершив 1840 року після виходу «Кобзаря». Останню крапку в поемі Шевченко поставив 7 квітня 1841 р., коли дописав вступ, а дописав його відразу після того, як отримав листа Григорія Квітки-Основ’яненка, у якому письменник висловив захоплення твором і заохочував молодого поета до подальшої праці: «Гайдамаки» Ваші – добра штука буде... Дрюкуйте швидше, лишень». На початку листопада Шевченко віддав поему на розгляд цензури, а вже наприкінці цього місяця цензор Пьотр Корсаков санкціонував її публікацію. Цей самий цензор роком раніше дозволив «Кобзар» і альманах «Ластівку», де надруковано перший розділ «Гайдамаків». Треба віддати цензорові належне: він дуже поблажливо поставився до тексту, зробивши усього декілька вилучень. Їх Шевченко поновив у різних примірниках поеми, які подарував друзям.
Поет спершу сподівався, що він видасть «Гайдамаки» коштом земляка Василя Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв, але ці надії виявилися марними (нагадаю, що «Кобзар» Шевченко видав коштом Петра Мартоса). Тому, отримавши цензурний дозвіл на публікацію поеми, Шевченко відразу надрукував передплатні квитки і заходився їх поширювати. Виручені кошти мали покрити витрати на видання. У країні, проте, саме на той час виникла видавнича криза: провінція перестала довіряти столичним книгарям, множилися різні шахрайства, і це відбилося на тому, що передплата на «Гайдамаки» йшла дуже повільно. Не знайшовши спонсора, Шевченко видав поему за ті кошти, які отримав через передплату, а також у борг. Уже в грудні книжку було надруковано.
«Гайдамаки» вийшли у друкарні А. Сичова, і треба думати, це була далеко не найкраща друкарня: поетові йшлося, щоб вартість була невисокою, і він обрав друкарню з дешевших. Вона виникла лише наприкінці 1830-х рр., пік її діяльності припадає на першу половину 1840-х років, після чого продукція різко зменшується. Остання згадка про неї датована 1846 роком. Набірник не знав української мови, і поет, найімовірніше, сам тримав коректу. Через те книга має величезну кількість друкарських похибок. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому», – так Шевченко писав Григорію Тарновському, коли дарував йому книжку наприкінці березня 1842 року.
Буря в цензурному комітеті
Після того, як книжку було надруковано, залишалося отримати цензурний дозвіл на її вихід у світ. Це була окрема процедура, здебільшого формальна: цензор мав пересвідчитися, що опублікований текст не відрізнявся від дозволеного. Проте несподівано на цьому етапі Шевченко зіткнувся із проблемою. Корсаков зволікав із дозволом, і книжка у вигляді незброшурованих аркушів декілька місяців лежала без руху. Цензор, вочевидь, перелякався. Вихід «Гайдамаків» у світ збігся в часі з появою першого випуску видання Алєксандра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими», яке привернуло увагу жандармів III відділу і самого царя. Видання дозволив той самий цензор Корсаков, а одним з ілюстраторів книжки (13-го випуску) був Шевченко. Майбутнє, проте, показало, що острах Корсакова хоча й був умотивований, але, по суті, даремний. Коли Шевченко перебував під слідством і його твори III відділ розглядав з особливою пильністю, «Гайдамаки» не привернули уваги жандармів. Поему переклали російською і долучили до Шевченкової справи, але жодних неґативних висновків щодо твору тоді зроблено не було. Книжку не визнали шкідливою, як це було з «Кобзарем», і по відомству народної освіти, зокрема Головного управління цензури та підвладних йому цензурних комітетів, не пройшло розпоряджень про її заборону.
На 3-й сторінці обкладинки Шевченко вмістив «Панове субскрибенти!». У цьому сатирично-публіцистичному зверненні зазначено, що знайшлося «десятків зо два, зо три» тих, які передплатили книжку, і автор мав намір надрукувати їхні імена, але передумав. У тогочасній російській і польській книговидавничій справі існувала практика оприлюднювати імена передплатників на сторінках видань. Нечисленні українські книжки цю практику в поодиноких випадках теж перейняли (поетична збірка «Думки й пісні та ще дещо» Амвросія Метлинського, альманах «Сніп» Олександра Корсуна, збірка «Барвінок України» Стецька Карпенка). Саме звернення до «субскрибентів» поет запозичив у Корсуна, який теж вмістив «Мена панів субскрибентов» у своєму альманаху. Шевченко отримав «Сніп» у подарунок від самого видавця невдовзі після виходу його у світ – приблизно саме того часу, коли друкував «Гайдамаки».
Після того, як буря в цензурному комітеті вщухла, Корсаков дозволив випустити книжку. Це сталося лише 21 березня 1842 року. Забравши якусь частину примірників із друкарні, Шевченко поспішав їх розіслати. У листі від 26 березня до Тарновського, надсилаючи щойно випущену книжку йому, Маркевичу та Забілі, поет писав: «Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились». Промовиста деталь: примірник, подарований Маркевичу (який зберігся), і примірник, подарований Квітці (який нині не відомий, проте його детально описано), не мають обкладинок. А у Квітчин примірник поет власноруч вклеїв листок із текстом «Панове субскрибенти!». Це дає підстави вважати, що обкладинку вже було надруковано після того, як книжка отримала дозвіл на випуск із друкарні, та й саме звернення до передплатників поет написав того-таки часу (а не протягом жовтня–листопада 1841 року, як стверджується в «Повному зібрання творів» поета).
Хитрощі книгаря
Який був наклад книжки, відомостей немає. Шевченко зміг забрати із друкарні лише невелику його частину – заборгованість не дозволяла поету розпоряджуватися усім накладом. Тому 28 березня він писав Квітці, кваплячи його з передплатниками: «Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тілько сто екземплярів осталось». Очевидно, тут Шевченко мав на увазі не весь незреалізований наклад, а лише ті примірники, які він забрав із друкарні і які були в нього на руках. Основна ж частина накладу лежала у друкарні, і її згодом викупив петербурзький книгар Іван Лисєнков.
Книжку продавали за ціною 1 р. 43 коп. сріблом (або 5 руб. асиґнаціями). Продаж ішов дуже повільно, на відміну від «Кобзаря», який після виходу буквально розлетівся. Борг перед друкарнею «висів» над Шевченком, і щоб його погасити, поет змушений був увесь нереалізований наклад – 800 примірників – продати книгареві Лисєнкову, причому за значно нижчою ціною. Водночас Шевченко продав йому й літературні права на «Кобзаря» і «Гайдамаків». Угоду було підписано 8 лютого 1843 року, майже через десять місяців після фактичного виходу книжки у світ. Згодом, уже після смерті Шевченка, коли 1867 року в Петербурзі друзі поета підготували нове видання «Кобзаря». Книжка з’явилася коштом книгаря Дмітрія Кожанчикова, і Лисєнков позивав його до суду, трактуючи це видання контрафактним та вимагаючи відшкодування. Проте суд програв.
Придбавши увесь наклад «Гайдамаків», Лисєнков пустив книжку у продаж за ціною майже удвічі нижчою, ніж її продавав Шевченко, – 75 коп. сріблом (2 руб. 62 ½ коп. асиґнаціями). Проте і за такою ціною книжка залежувалася.
Отримавши авторське право на видання «Кобзаря», Лисєнков спершу гадав випустити книжку другим виданням, і Шевченко для цього видання зробив деякі поправки в тексті. Проте комерційні інтереси спонукали книгаря вчинити інакше. Він механічно об’єднав друге видання «Кобзаря» (яке назвав по-новому «Чигиринський Кобзар», попри те, що зміст обох видань був однаковий) із книжкою «Гайдамаки». Нове видання отримало назву «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Під такою обкладинкою розпочалося ще одне життя «Гайдамаків», яке, втім, було недовгим. Після арешту і заслання Шевченка, його «Кобзар» почали вилучати з обігу. Це розпорядження поширювалося також і «Чигиринського кобзаря», а разом із ним і переплетених до нього «Гайдамаків».
Цензори знайшли нову крамолу
Наступний етап в історії «Гайдамаків» розпочався після повернення Шевченка до Петербурга в березні 1858 року. Поет одразу заходився готувати до видання нову збірку своїх віршів, до якої мала також увійти і ця поема. Протягом 1858-го і наступного, 1859-го років Шевченко вів із цензурним відомством перемови про нове видання творів. Петербурзький цензурний комітет не міг дозволити таке видання без санкції Головного управління цензури, а воно, своєю чергою, без ІІІ відділу, а той, відповідно, без прямої вказівки царя, адже саме цар власноруч наклав резолюцію на вироку, щоб заборонити Шевченкові в солдатах писати і малювати. По цьому ланцюжку твори поета проходили декілька разів, і врешті поетові дозволили перевидати вже опубліковані раніше тексти поезій, а також переспіви псалмів за умови, що їх цензура розгляне по-новому. Внаслідок повторного розгляду «Гайдамаків» їх було дозволено до друку, проте без вступу, у тексті якого цензор побачив крамольні думки і вилучив. Так поему і було опубліковано в «Кобзарі» 1860 року. Крім вступу, нова публікація не містила ще й прозової «Передмови» (насправді – післямови), а також «Приписів» (приміток) та звернення до «панів-субскрибентів». Цю публікацію шевченкознавці вважають за таку, яка відповідає останній волі автора, і від неї відштовхуються при підготовці сучасних видань поеми.
Тут починається нова історія, не менш цікава і повчальна, про існування якої пересічний читач «Гайдамаків» навіть не підозрює і яка криється не у творчій майстерні поета, а в кабінеті науковця, текстолога, який готує твори Шевченка для видання і відповідає за те, що вони достовірні й відбивають «волю автора». Проте яким би об’єктивним текстолог не був, у випадку з «Гайдамаками», коли він готує «канонічний» текст, мимоволі змушений виступати «співавтором» поета. Чому я так пишу? Річ у тім, що готуючи «Гайдамаки» до другого видання, Шевченко значно переробив текст – і не тільки поправив окремі слова й фрази, а й скреслив цілі фрагменти та дописав нові. Властиво, поет створив нову редакцію твору, й у ній, що природно, він постав дещо іншим, ніж коли писав до заслання.
Фальшива нота
Опублікувавши цю нову редакцію в «Кобзарі» 1860 року, Шевченко почав далі правити текст уже в друкованому примірнику, проте цю правку не довів до кінця. Властиво, ми не знаємо і ніколи не дізнаємось, чи правки «Гайдамаків» у виданні «Кобзаря» мали завершений характер, чи ні, і наскільки ні. Чи їх поет колись мав намір друкувати, а чи їх створив у плані експерименту, керуючись внутрішнім хвилевим настроєм, який виплеснувся у правлені рядки. Проте саме цей примірник із правками, які сприймаються як поліпшення друкованого тексту, нині вважають за «останню волю» і публікують в «канонічному» тексті разом із передмовою, яку вилучила цензура.
Окрім цього, оскільки в останньому «Кобзарі» поет не вмістив прозових післямови, приміток та звернення до субскрибентів, то і їх не подають у «канонічному» тексті, а друкують – якщо говорить про «Повне зібрання творів» поета – цілком окремо від поеми. Звичайно, в такому підході є своя логіка, і текст у такому вигляді має право існувати. Проте має таке саме право існувати і текст, який Шевченко створив 1841 року і який ширшому читачеві майже не відомий. До цього тексту рідко хто звертається, а саме він, якщо говорити про дійсну хронологію, за якою подаються твори у всіх виданнях «Кобзаря», відповідає року його написання. Натомість під 1841 роком у виданнях ми отримуємо текст в редакції кінця 1850-х років, а текст 1841 року відходить на задній план, якщо не зникає з читацького виднокола взагалі. До видань популярних його точно не включають. Це та фальшива нота, яка звучить при хронологічному розташуванні текстів, бо те саме, що про «Гайдамаки», можна сказати і про інші твори, які зазнали доопрацювання поета після заслання.
Справжнє факсимільне видання – допомогли науковці зі США
Першу редакцію «Гайдамаків» нині опубліковано в останньому «Повному зібранні творів» Шевченка в розділі інших редакцій та варіантів. Проте мало хто знає, що заслуга в цьому саме професора Григорія Грабовича, який свого часу виступив із програмною статтею «Між словом і схемою. (У пошуках Шевченкового тексту)», що увійшла до збірки його статей «Шевченко, якого не знаємо» (цю книжку разом із монографією про «Гайдамаки» нині номіновано на Шевченківську премію). У статті розвинено надзвичайно плідну для шевченківської текстології тезу, що поет творив редакціями й варіантами, і коли ми зводимо Шевченка до тексту «остаточного», «канонічного», що відображає «останню волю», ми збіднюємо наше знання, а отже, і звужуємо сприйняття текстів поета. У статті автор також скритикував «Повне зібрання творів», яке наприкінці 1980-х почав видавати Інститут літератури (тоді вийшло 3 томи, видання не закінчене, а 2001 року розпочато нове видання у 12 томах, тепер уже завершене), і де «Гайдамаки» було друковано лише в редакції кінця 1850-х років з поправками Шевченка у робочу примірнику «Кобзаря» 1860 року. Критика була конструктивною, і в новому виданні «Повного зібрання творів» поета виправлено цю хибу – тут наявні уже обидві редакції поеми.
Як не дивно, попри те, що за совєтів «Гайдамаки» вважалися класичним твором, саму книжку – першодрук 1841 року – ніколи не перевидавали. Навряд чи це було випадково, якщо пам’ятати, скільки шевченківських факсимільних видань – і якісних! – тоді зроблено. Декілька видань «Кобзаря» 1840 р., «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки» 1859 р., «Кобзар» 1860 р., рукописні альбом «Три літа», Більша і Менша книжки, автобіографія і щоденник тощо. Проте чомусь не «Гайдамаки». І ось тільки тепер (2013 р.) видавництво «Критика» в рамках програми по вшанування поета у його 200-ліття, яку ухвалило Наукове товариство імені Шевченка в Америці, випустило факсимільне видання «Гайдамаків».
Факсимільне в повному розумінні цього слова, без жодних сучасних друкарських позначок (навіть найкращі в поліграфічному плані факсимільні видання творів Шевченка совєтської доби мали такі позначки, а отже не були стовідсотково факсимільні), з максимально точним відтворенням формату, ґатунку паперу та обкладинки. Читач, беручи цю книжку до рук, може уявити собі першодрук, який, зрозуміло, нині є надзвичайна рідкість. Факсиміле «Гайдамаків» подано в супроводі розвідок: професора Грабовича – сучасне прочитання поеми (докладніше про цю працю я писав у статті «Григорій Грабович і сучасна українська гуманітаристика») та моєї – про історію створення поеми, її видання та поширення.
Олесь Федорук – старший науковий співробітник, Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
