(Рубрика «Точка зору»)
Якщо держава хоче досягнути певної мети, вона повинна чітко її уявляти і знати шляхи наближення до неї. Це називається стратегією. Стратегія диктує тактику – методи здійснення мети. А тактика диктувати стратегію не може, бо це згубно для стратегії і призводить до втрати головних орієнтирів, до розчинення в дрібницях, поточних справах, до втрати здатності відрізняти першорядне від другорядного. Роль стратегії є надзвичайно великою, вирішальною, адже ніколи не прийде до мети той, хто не знає, куди йому треба прийти…
Чи має стратегію нинішнє військово-політичне керівництво України? Що є надважливим завданням України в цій війні, котру верхівка держави не визнає офіційно війною, використовуючи неадекватне поняття «АТО»? Ця назва цілком «гідридна», мовляв, наш «гібрид» – то відповідь на російську «гібридну війну». Але чи є сенс змагатися з Путіним у цих «гібридах», як на рівні назв, так і на рівні практичних дій? Йому вони вдаються значно краще. Україна набагато більше виграла би, якби називала все своїми іменами: війну війною, агресію агресією, окупацію окупацією.
Внаслідок специфічної позиції «гібридної влади» України українське суспільство не знає цілей цієї влади в збройному протистоянні з Російською Федерацією, хоча інтуїтивно відчуває цілі української нації: розгром ворога і реінтеграція територій. Однак як їх реалізувати, навряд чи хтось «нагорі» собі уявляє.
Все зводиться до ситуативних, кон’юнктурних моментів, до «договорняків» із агресором, причому доручається це таким сумнівним у плані відданості українським національним інтересам постатям, як Леонід Кучма і Віктор Медведчук. Здається, «нагорі» розраховують перевести війну в затяжну пасивну фазу, а там чекати якихось позитивних геополітичних змін. Але це означає змусити країну невизначено довго перебувати у протиприродному стані «ані миру, ані війни», коли втрачено контроль над низкою регіонів і Україна постійно зазнає людських і матеріальних втрат.
Крім того, в будь-який момент за бажанням Кремля пасивна війна може стати активною і повномасштабною.
Прагнення пристосуватися до дій і намірів агресора, не маючи власних планів, не прагнучи нав’язати йому свою логіку дій, заздалегідь ставить Україну в програшну позицію, позбавляючи позитивних перспектив. Надмірна ставка на мінські домовленості призводить до того, що об’єктивно в Мінську формується коаліція (Олланд, Меркель, Путін), що так чи інакше підіграє Росії, прагнучи закінчити війну за рахунок України. Тут дається взнаки і доволі низький нинішній рівень української дипломатичної служби. «Гібридна війна» (на яку погодилася Україна) без стратегії деморалізує армію і знижує патріотичні настрої в суспільстві, сприяючи наростанню внутрішніх суперечностей і протистоянь.
Реакція громадянського суспільства
Відсутність стратегії влада України компенсує гучними беззмістовними патріотичними гаслами в стилі прем’єра Яценюка на кшталт: «Крим був, є і буде українським!». Водночас для реінтеграції Криму за півтора року не було практично зроблено нічого. Про Крим почали забувати в Україні, не кажучи вже про Захід. У відносинах з півостровом перемогла бізнесова політика збагачення попри все, що сприяло жвавим економічним зв’язкам з агресором, що спирались і спираються на ганебний закон «Про вільну економічну зону «Крим». У цьому сенсі є дуже показовою угода міністра палива і енергетики України Демчишина з Російською Федерацією про постачання електрики на півострів Крим, що в тексті угоди визнається Україною «Кримським федеральним округом Російської Федерації»…
Деякі аналітики стверджують, що влада України охоче забула б про Крим і Донбас, ведучи свій звичний комфортно-прибутковий спосіб життя на решті територій. Між іншим, саме таке мислення й було стимулом для здачі Криму Росії без жодного пострілу навесні 2014 року. Проте громадянське суспільство притримується іншої точки зору в цьому питанні. Воно створює добровольчі структури замість абсолютно нефункціональних державних, що в перспективі може поставити на порядок денний формування «волонтерської держави». Зрозумівши, що від влади вони стратегії повернення Криму не дочекаються, Меджліс кримськотатарського народу і українські активісти організували на Перекопі транспортну і енергетичну блокаду окупованого півострова, щоб зробити володіння Кримом надзвичайно важким в економічному сенсі для Російської Федерації.
Відповідно до міжнародного права, уся відповідальність за стан справ на окупованих територіях лягає на окупанта. Тому й критика західних партнерів України за знеструмлення Криму має впасти не на Україну, а на Російську Федерацію, що не забезпечила на окупованій нею території належні умови життєдіяльності. Кримськотатарські і українські активісти на Перекопі діяли за законами воєнного часу, адже українська електрика в Криму йде переважно на енергетичне забезпечення російських військових частин, що підтримують високий рівень боєздатності для можливого нападу на материкову Україну. Громадянське суспільство взяло на себе виконання найважливіших державних функцій, що не виконується владою держави.
Агресор стратегію має і чітку
Виступаючи на телеканалі Росії RTVI («Ехо Москви») в програмі «Особлива думка», власник московської «Независимой газеты» пан Ремчуков сказав: «І Донбас, і Сирія – то був для Путіна відволікаючий маневр. Головне для нього – втримати Крим. А тепер можна домовитися з Порошенком, трохи поступитися на Донбасі і назавжди залишити за собою Крим. Це дасть можливість схилити Захід до скасування санкцій проти Російської Федерації».
Що ж, цілком відверто і дуже схоже на правду. Тут є стратегія і поки що Путін її здійснює достатньо успішно. А з українського боку – ніякої стратегії, та й тактики не видно. Така нефункціональність держави може призвести до того, що громадянському суспільству України доведеться все брати в свої руки: і визвольну війну, і боротьбу з корупцією, і повернення Криму, і ліквідацію терористичних анклавів на Донбасі. Саме держава Україна мала б вимагати жорсткої реакції Заходу на репресії в Криму проти кримських татар і українців. Однак і це взяли на себе активісти на Чонгарі.
Політика ситуативного умиротворення агресора замість серйозної стратегії не дала Україні нічого, крім «мінської пастки», що обіцяє українській стороні капітуляцію без воєнної поразки, майже за власним бажанням чинної влади. Однак українське суспільство принципово змінилося за ці місяці, чого влада ніяк не хоче зрозуміти. Тому вирішити принципові питання за його спиною і за його рахунок уже не вдається…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
