Київ – Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, у жовтні 2014 року захищав Донецький аеропорт. Радіо Свобода розшукало його, коли з’ясовувало, хто був зображений на неназваних фотографіях Сергія Лойка. Борсяк розповів, чому пішов добровольцем, як вдавалося відбивати багатогодинні атаки, чого найбільше боявся та чому називає «кіборгом» свою дружину.
Коли почалися заворушення на Донбасі, я вирішив, що треба йти. Не міг витримати того, що хтось воює, а я сиджу на дивані і дивлюся це по телевізору. Я не знав, куди потраплю, що зі мною буде, але пішов свідомо, знаючи, що там – справжня війна.
До військкомату ходив із травня 2014 року, але мене не брали, бо тоді мобілізували віком до 40 років, а мені на той час було вже 44. Взяли лише у третю мобілізаційну хвилю.
Місяць був на навчаннях у Новочеркаську, після чого потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон. У зону АТО ми зайшли 31-го серпня, зайняли село Славне, окопалися і зайняли оборону. Далі дочекалися заміну й пішли у розвідку.
Одного дня, комбат оголосив, що потрібні добровольці для захисту Донецького аеропорту. З батальйону зголосилися близько 20-ти бійців, серед них був і я. Треба – значить треба.
Тоді для нас аеропорт був чимось страшним, ми розуміли, що у нас – квиток в один кінець. Ми йшли з усвідомленням, що можемо звідти не повернутися, що це можуть бути останні бої. Але виявилося – усе не так страшно. Коли потрапляєш туди, то навіть з’являється певний азарт, сильніший за страх. Війна захоплює, війна – наркотик, я в цьому переконався.
«Кіборгом вважаю свою дружину»
Коли приїхав туди, побачив вщент розбитий аеропорт: вікон не було, скрізь дірки, навколо стояли згорілі танки, люди здалися страшними: всі брудні, в обірваному одязі. Я охороняв пост у новому терміналі.
Там практично цілодобово точилися бої: спочатку атакували нас, потім атакували ми, постійна стрільба, робота артилерії, танків, градів. На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах.
Починався бій – миттєво всі просиналися і хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не змикали. Адреналін був такий, що, здавалося, не втомлювалися.
Війна є війна: починається бій, всі стріляють, прилетіло щось зірвалося, когось контузило, відтягли, привели лікаря, джгути, укол, викликали «коробку». Усе швидко. Може, цинічно звучить, але ці всі поранення – частина робочого процесу і кожен, хто там це розуміє.
Тяжких втрат, як це було у січні, тоді ще не було. За два тижні, що там перебував, двохсотих не бачив. Однак аеропорт великий, і про те, що траплялося в одному його кінці, в іншому, могли навіть не знати. А зʼясовувати не було часу: у кожного був свій сектор, треба було тримати позиції.
Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь, таке відчуття, ніби ти – у фільмі жахів
Що запамʼяталися, так це те, що сама атмосфера в аеропорті була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти – у фільмі жахів.
Cтрашенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно «кіборгом»
Психологічно мені надзвичайно допомагала сімʼя. Дружина кожного дня телефонувала і я, щоб із нею поговорити, залазив в укриття, накривався спальним мішком, щоб по вогнику не били снайпери, розмовляв із нею. Вона страшенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно «кіборгом».
Ми знали, що з нами воювали росіяни, розвідка повідомляла: сьогодні буде штурмувати російська десантно-штурмова бригада. Керівництво постійно говорили про якесь перемир’я, але його не було.
15 жовтня отримав контузію: щось прилетіло і зірвалося поряд зі мною. Мене відкинуло і засипало штукатуркою та цеглою. На певний час втратив свідомість, а потім нічого, прийшов до тями. Але виїхати можливості не було, тому лишався в аеропорту.
«Я не міг, щоб якийсь «Моторола» лазив у мене по кишенях!»
За увесь час я жодного разу не прощався з життям. У будь-якій ситуації намагався триматися і вижити. Коли там перебував, то страху майже не відчував. Страх був, коли ми звідти виходили.
Ми знали, що треба буде на БТРах проскочити десь 5 кілометрів по рівній місцевості, практично по злітці, під прицільним вогнем сепаратистів. І від усвідомлення того, що ти провоював 2 тижні у терміналі й залишитися цілим, а тут можеш загинути, було страшнувато і трохи сумно.
Який би ти не був «Рембо», яку б не мав підготовку та неймовірні уміння, там ти можеш лише молитися
Коли сідаєш у БТР, який би ти не був «Рембо», яку б не мав підготовку та неймовірні уміння, там ти можеш лише молитися, бо сидиш в «консервній банці» і не можеш сховатися. Тебе везуть і якщо попадуть – ти труп.
Єдине, що ми могли – сидіти і молилися. Я телефонував своїм знайомим і просив, щоб вони також молилися. Кажу: зараз будемо виходити, попросіть, щоб вийшли живими.
В останній день приїхала інша група з нашого батальйону, ми їх добу навчали: звідки можна чекати атаки, як себе поводити, куди можна ходити, куди ні, як зрештою вижити в цих умовах. На наступний день ми весь день чекали «ластівок», так ми називали БТРи, а солдатів – «попугаями». Так ми засекречували: приміром, 28 «попугаїв» їдуть на трьох «ластівках».
Лише ввечері через радіостанцію ми дізналися, що три «ластівки» вийшли. Щоправда, дорогою одна зламалася, і тому інша потягнула її назад. Прийшов один БТР, у нього влізли тільки вісім чоловік, зокрема і я. Їхали без фар. Кулі летять, навколо все вибухає.
Як це взагалі можливо – проходити «митницю» ворога перед тим, як з ним воювати. Такого спеціально не вигадаєш!
А потім почалися «зелені коридори», я їх вважаю просто знущанням над нашою армією і солдатами. Керівництво армії, керівництво країни несе за це відповідальність. Як це взагалі можливо – проходити «митницю» ворога перед тим, як з ним воювати. Такого спеціально не вигадаєш! Цього просто не може бути!
От тоді, мені стало ясно, що аеропорт здадуть. От саме тоді треба було його віддавати та виходити звідти, не жертвуючи людьми. Саме тому я більше туди не поїхав. Це було нижче моєї гідності, щоб мене сєпари «шманали», щоб якийсь «Моторола» лазив мені по кишенях. Думаю, що дії командування в аеропорту були непрофесійні.
«Наші військові стоять до останнього, але ми чомусь програємо»
Коли йшов на війну, то не мислив масштабами країни. Я боровся за свою сімʼю, за свій клаптик землі, щоб сюди не прийшла війна, щоб ні до моєї дружини, ні до дітей ніхто не міг торкнутися, щоб вони могли спокійно жити.
Зараз багато хто запитує про війну, кажуть навіщо воно тобі було потрібно. Думаю, вони просто бояться, або просто хочуть до Росії. Таким я одразу кажу, щоб їхали туди.
Усі ідеї – в мозкові Путіна, а не в Захарченка. Може, на початку ще були ідейні, то зараз таких там немає
Я пішов на війну, щоб «ДНР» не прийшло сюди, щоб не було цього бардака тут, цих бандитів – «Гіві» і «Мотороли», усього російського зброду, якому дали зброю і платять гроші. Усі ідеї – в мозкові Путіна, а не в Захарченка. Може, на початку ще були ідейні, то зараз таких там немає.
І зараз коли думаю, що можуть амністувати сепаратистів, чесно кажучи, стає не по собі.
«З фронту я повернувся іншою людиною, душа постаріла»
Бувають такі моменти, що думаєш: який сенс життя, коли люди, як звірі, вбивають один одного
З фронту я повернувся зовсім іншою людиною, відчуваю, що душа постаріла, хоча й так вже не маленький, 45 років. Часом буває до того сумно від цього всього. Бувають такі моменти, що думаєш: який сенс життя, коли люди, як звірі, вбивають один одного.
Чи вважаю себе героєм? Не знаю. В Іловайську, у Дебальцеві, на Савур-Могилі було не легше, ніж в аеропорту. Взагалі ця війна дуже тяжка для нас.
Все так трагічно, бо прості воїни, солдати, молодший склад офіцерів, справжні командири стоять до останнього, але чомусь ми програємо
Я не знаю чому. Чи командування у нас таке, що за що не візьметься – скрізь котли. Все так трагічно, бо прості воїни, солдати, молодший склад офіцерів, справжні командири стоять до останнього, але чомусь ми програємо. У нас самі трагедії. Якось це неправильно.
Можливо, для командування люди – як сірники: можна палити коробками, але для нас, звичайних військових, людське життя – це найцінніше.
У ДАПі у всіх були одні обов’язки – всі були бійці. Там не було майорів чи ще когось, був лише один старший, який воював на рівні з усіма.
Яка б не була у нас влада, що б не коїлося в країні, але це наша країна і ми маємо розбиратися у всьому самі
Часом відчуваю ностальгію, інколи навіть є бажання повернутися туди, але розумію, що сімʼї я також потрібен. Але якщо треба буде – знову піду. Бо яка б не була у нас влада, що б не коїлося в країні, але це наша країна і ми маємо розбиратися у всьому самі. А щоб приходили сюди чужинці, нехай навіть, як кажуть, наші брати-слов’яни, я цього допустити не можу, нехай вони у себе самі, а ми у себе самі розберемося.
74-й розвідувальний батальйон захищав Донецький аеропорт з вересня і до останнього дня. Нас представили до нагороди орденом мужності 3-го степеню: подання пройшло всі інстанції Міністерства оборони, але в Адміністрації президента вважають, що ми цієї нагороди не гідні. Мабуть, президент вважає, що треба нагороджувати тільки тих, хто помер, а живі, які страждали не менше, які здійснювали подвиги й, зрештою, змогли вижити – почекають.
