Однією з найбільших проблем України є слаба інтеграція її регіонів. Люди можуть прожити все життя, не виїжджаючи за межі своєї області. А якщо й кудись подадуться, то спорадично. Невипадково, що саме серед мешканців Донбасу, які найменше з усіх їздили по Україні, й розцвіли чорні стереотипи, що вміло нашіптували маніпулятори з Москви. Бо як сам не бачив на власні очі, то готовий і брехню приймати за правду.
І вперше за чверть століття Україна сколихнулася від біди і почалася масова внутрішня міграція. Люди стали їздити: одні рятуються від війни, інші на неї їдуть. Тисячі закарпатців уперше на свої очі побачили Донбас, тисячі переселенців уперше побували за Карпатами. Власне, в таких масштабних випробовуваннях і кується новітня нація, вимішується і зчіплюється мільйонами невидимих гачків.
Студенти історичного факультету Маріупольського державного університету цього літа вперше на археологічну практику поїхали за межі області. Для роботи вибрали протилежний кінець України – середньовічний замок Сент-Міклош, що лежить за 10 кілометрів від Мукачева. Там ціле літо триває волонтерський табір шанувальників історії, які власними руками допомагають відновленню Чинадіївського укріпленого палацу XIV-XV століть. Уже другий рік сюди приїжджають волонтери не тільки з різних куточків України, але й закордону. В Європі це – загальноприйнята практика, у нас таке корисне дозвілля тільки входить у моду.
Тож 15 студентів-першокурсників на чолі з двома викладачами подалися в «невідому країну», адже більшість із них на Закарпатті не бували. Поїхали долати власні стереотипи й розвіювати чужі про себе.
Керівник експедиції В’ячеслав Забавін, 44-річний дослідник епохи бронзи, розповідає, що бажаючих поїхати на Закарпаття було так багато, що довелося проводити нелегкий відбір. Навіть викладачі просилися. Але кількість була обмежена, тож поїхали кращі.
Приазов’я – не Донбас
Ми розмовляємо у затінку замку, де в підвалі тривають очисні роботи й маріупольці шукають середньовічний колодязь, які часто споруджували всередині будівель на випадок облоги.
В’ячеслав показує мені уламок люльки з білої глини та шматок ланцюга, щойно знайдений студентами. Але мене більше цікавлять події на його батьківщині. Бо ж читати про війну по інтернету – це одне, а почути з уст очевидців – зовсім інше.
Виявляється, більшість маріупольців вважає себе окремим регіоном. Бо Донбас і Приазов’я – поняття різні. У них – інша історія, інша ментальність. Тому між Маріуполем і Донецьком помітна різниця. Море пом’якшує характер, на відміну від шахт та териконів. Тому тут все м’якше, лояльніше, спокійніше. Гарячі голови навіть виношують ідею створення Маріупольської області, яка би включала 5-6 прилеглих районів і охоплювала Приазов’я.
Саме тому угруповання «ДНР» і не мало міцних позицій у Маріуполі і зазнало поразки при першому наступі українських вояків. Тих кілька місяців панування бойовиків місцеві мешканці згадують як жах. Але спокій у місті панував недовго: у вересні російські війська окупували Новоазовськ і підійшли впритул до півмільйонного міста. Абстрактний страх змінився на конкретний, коли взимку із «Градів» обстріляли східні квартали міста.
«Град» вистрілює свою обойму менше ніж за хвилину, – долучається до нашої розмови друга викладачка з Маріупольського державного університету Світлана Арабаджи. – За цей час нічого не встигнеш. Ми змогли з дитиною хіба що сховатися до ванної. Виходимо потім на двір, а там – обгорілі авто».
Світлана якраз мешкає у тому злощасному східному районі міста, який до війни був одним із найперспективніших у місті. Адже тут розташовані новобудови і повітря найчистіше. Адже два металургійні гіганти – «Азовсталь» та імені Ілліча, на яких працювало 60 тисяч маріупольців, найбільш віддалені. Після обстрілу ситуація змінилася: люди масово стали звідси вибиратися. Світлана спакувала валізи за день і переїхала в центр, найнявши помешкання у знайомої. Квартири в мікрорайоні «Східний» нині продають навіть за 5 тисяч доларів.
«Ми перестали любити вікна на схід, – каже 30-літня русява жінка, – бо саме звідти чекаємо загрозу».
Я запитую, чи багато маріупольців виїхали з міста.
Відповідають, що – ні, більшість залишилася. А багато хто нині повертається з мандрів додому, бо гроші закінчилися, а жити десь треба.
(Маріуполь після обстрілу: 27 загиблих і близько 100 поранених)
Маріуполь після обстрілу: 27 загиблих і близько 100 поранених
Греки колишні і нинішні
Світлана захистила кандидатську дисертацію про греків Причорномор’я. Вона сама – напівгрекиня, а тут ще й чоловік трапився грек. Тож професійні уподобання її цілком зрозумілі. Але попри складне етнічне походження, вільно говорить українською і навіть читає нею в університеті лекції з «Історії України». (Ще один повалений стереотип – на цей раз мовний).
Розповідає, що Маріуполь постав у 1779 року як грецьке місто. Для колонізації Приазов’я царський уряд переселив із Криму двадцять тисяч греків. Вони й заснували зо два десятки поселень, які часто мали старі кримські назви – Ялта, Старий Крим, Урзуф, Мангуш. Аж до 1859 року Маріуполь був закритим містом із забороною селитися іногороднім. Останнім зруйнованим бастіоном стала ліквідація через десять років грецького суду, який діяв у місті. З того часу й почалася масова русифікація, і місто втратило своє неповторне обличчя, яке обіцяли грекам при його заселенні.
Але й нині у Приазов’ї мешкає до ста тисяч греків, а в Маріуполі, де мером є грек Юрій Хотлубей, розміщуються консульства Греції та Кіпру.
«До речі, цікавий парадокс – зауважує В’ячеслав Забавін, – колись по річці Кальміус проходив кордон між Єкатеринославською губернією та землями війська Донського. А тепер ця річка розділяє нас та ДНР».
Приазов’я – рай для археологів. Адже скільки народів тут залишило свій слід – кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни тощо. Була на Кальміусі і козацька паланка, ще в домаріупольских часах. Тож кілька років тому В’ячеслав Забавін зі своїми студентами «копали» неподалік Широкина. Нині від курортного селища з кількома пансіонатами на березі моря залишилися лише руїни.
Я зауважую, що Широкине вже покинули бойовики і для Маріуполя, вочевидь, стане спокійніше. Вони у відповідь мовчать.
На час експедиції відключили інтернет, аби хоч ці два тижні зануритися в інше життя. Життя, в якому не здогадуєшся, де вікна на схід, а постріли із гармати лунають лише на честь шановних гостей середньовічного замку.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
