Львів – Майже рік воював на Донбасі у 79-ій Миколаївській бригаді Максим Бібік, який проживає на Львівщині. Захищав Донецький аеропорт і луганський. Майже три місяці, як боєць демобілізований, але досі не може адаптуватись до нормального життя. І таких, як він на сьогодні сотні.
Після поранення під селом Мар’їнка Донецької області Максим Бібік попросив командира відправити його захищати Донецький аеропорт у складі 2 роти 79 Миколаївської бригади. Це було торік у жовтні. Ситуація тоді на летовищі, жартує, була «стабільно-ненормально». Заїхати туди і виїхати звідти було дуже складно.
«Провізію поставляли через день-два, бо там були різні бригади 93-а і 95-а, а їхня ротація не співпадала з нашою, тобто наші хлопці постійно їздили з 79-ої, водії катались з Пісок, перевозили. Ми заїхали в аеропорт вночі. Нас змінювали, ми ще добу перебували з тими, хто нас змінював, передавали інформацію, яку знали. За весь хід війни, звідки забирали 79-у бригаду, можна було казати, що об’єкт здається. Так якось виходило. Нас забрали з кордону і кордон відкритий, звідки забирають, здається територія», – говорить боєць.
З 98-ої бригади загинуло троє бійців, які виїжджали на Донбас із Львова. Двоє – через непрофесійність командира, який не попередив українських бійців на блок-посту, що його підлеглі змінили маршрут, каже військовий. Максим ріс у військовій родині і йому служба була звичною, на відміну від побратимів, які тримали зброю у руках ще під час строкової служби.
Бійці об’єднуються проти бюрократії
Сьогодні Максим Бібік намагається звикнути до нормального життя.
Адаптація надалі триває, бо з війни повертається лише тіло людини, а розум і душа аж через рокиМаксим Бібік
«Сниться, але такого, що підриваюсь на чомусь, такого вже немає. Раніше просто ставав з ліжка і не розумів, чому я йду кудись. Адаптація надалі триває, бо з війни повертається лише тіло людини, а розум і душа аж через роки. Телевізор не дивлюсь, бо одразу рвусь їхати назад до побратимів. Товариші телефонують, кажуть, як без мене поїдуть, а я відповідаю, що може вже не доведеться їхати», – каже він.
Боєць демобілізований, але він перебуває у першому резерві й може будь-якої миті знову бути призваний. Статус учасника АТО отримав, але з роботи охоронцем довелось звільнитись, бо усе ж таки три поранення даються взнаки, чоловік працює над своїм психологічним станом. На сьогодні боєць перебивається тимчасовими заробітками, з дружиною виховує двох дітей.
З іншими бійцями вирішив створити громадську організацію, щоб разом добиватись своїх прав. Адже найбільшою проблемою в Івано-Франковому є виділення земельної ділянки сільською радою.
Крутять голову, кажуть, що землі немає, переробляють плани. Ми принесли їм список, хто отримав землю, а з них ніхто не був в АТО – це найближчі люди голови сільради. А купити землю можнаМаксим Бібік
«Крутять голову, кажуть, що землі немає, переробляють плани. Ми принесли їм список, хто отримав землю, а з них ніхто не був в АТО – це найближчі люди голови сільради. А купити землю можна», – наголошує боєць.
Таких, як Максим Бібік, нині сотні демобілізованих бійців
Таких, як Максим Бібік, нині сотні демобілізованих бійців, які говорять про те, що до них нікому немає жодної справи, що вони не мають куди звернутись зі своїми проблемами, бо скрізь доводиться оббивати чиновницькі пороги і безрезультатно, що відчувають байдужість суспільства. Без жодної реабілітації, одразу після АТО, воїни повертаються додому і сам-на-сам долають свої переживання. Бійцям місцеві органи влади масово відмовляють у наданні земельних ділянок. А це спричинює шалене обурення серед вояків і ненависть до влади.
Воїни 3-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони 24-ої механізованої бригади зазначають, що їм не виплачують грошові винагороди за виконані бойові завдання, що не мають змоги поїхати на оздоровлення з дітьми ті, в кого дитині менше, ніж 3 роки...
«Офіцери і солдати не знають, куди їм звернутись. Чому нічого немає, чому ніхто нічого не знає? В армії є корупція шалена», – наголосив демобілізований боєць Іван Балагуш.
Ще у травні мав повернутись додому чоловік Світлани Дяченко – Сергій. За словами дружини, чоловік за травень не отримав грошових виплат. Жінка зверталась у Військову прокуратуру, Міноборони з питанням, чому чоловіка не демобілізують.
«Там посміялись в обличчя. Мені сказали, що я можу писати заяви, але прокуратура не має функції нагляду, тому нічого розглядати не буде. Мій лист вони повертали двічі. Я телефонувала на гарячі лінії Міноборони, військової прокуратури, у фінансовий аудит. Реакція була дуже повільна», – каже Світлана Дяченко.
Дружина бійця намагається консультувати його вже демобілізованих друзів, щоб ті не замикались у собі й відстоювали свої права і не почувались покинутими. Зрештою, Львівська обласна адміністрація мала б давно визначити відповідальних чиновників за роботу з демобілізованими бійцями.
