(Рубрика «Точка зору»)
Рішення Міхеїла Саакашвілі про повернення в політику – і, здається, не стільки в українську, скільки в грузинську – довго ще буде однією з найбільш обговорюваних тем і в Москві, і в Києві, і в Одесі. І в Тбілісі, звичайно, хоча грузинам не звикати до ситуацій, коли вихідці з невеликої кавказької країни отримують високі посади в інших державах. У цьому сенсі, що справді дивує, так це реакція російських керівників, які не розуміють, як це можна було колишнього керівника Грузії призначити головою адміністрації Одеської області. Таку реакцію можна було очікувати звідки завгодно, тільки не з Москви! Тому що ви або вважаєте крах Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, або боретеся за міцність нових державних кордонів. У тому самому Радянському Союзі, про який ви так шкодуєте, не було нічого особливого в тому, щоб росіянин керував Казахстаном, єврей – Україною, а грузин – ну ви самі знаєте, якою територією керував грузин. Вже точно більшою за Одеську область.
Тож справа не в походженні Саакашвілі – справа в його політичній кар'єрі. Можна довго дискутувати щодо намірів президента України Петра Порошенка, але набагато цікавіші міркування самого колишнього президента Грузії, який послідовно відмовляється від різноманітних посад в Києві. І раптом – Одеса. Чому саме вона?
Тому що Саакашвілі міг побачити, що в Грузії його почали забувати. Останні мітинги його однопартійців, до яких їхній колишній лідер звертався за допомогою інтернету, показали як відсутність у «Єдиному національному русі» сильного наступника Саакашвілі, так і те, що жоден інтернет не замінить живого Мишка. Цей страх перед забуттям – риса багатьох політиків: я памʼятаю, як був одержимий ним глава Зовнішньополітичної асоціації Едуард Шеварднадзе, як він поспішав якимись правдами і неправдами повернутися до Грузії – країни, в якій його попередник на посаді президента Звіад Гамсахурдіа доклав зусиль, щоб зобразити колишнього першого секретаря ЦК компартії Грузії як уособлення диявола. Але Саакашвілі повернутися так, як повернувся Шеварднадзе, не вдасться: часи не ті. Отже, йому потрібен політичний плацдарм. І, звичайно ж, український регіон для ролі цього плацдарму пасує куди краще, ніж яка-небудь київська чиновницька посада.
В українців образ Саакашвілі-реформатора куди більш затребуваний, ніж у грузинів. Грузинські перетворення припали на роки чвар в українському демократичному таборі – і те, що в Тбілісі теж не обходилося без конфліктів, і головна соратниця Саакашвілі по «революції троянд» Ніно Бурджанадзе сьогодні критикує його куди серйозніше, ніж Віктор Ющенко – Юлію Тимошенко, українців мало цікавить. Вони бачили, що в Грузії відбувалися реальні зміни, яких зачекалися в Україні, – при цьому ніхто не замислювався, що економічна ситуація в Грузії після Шеварднадзе і в Україні після Кучми були просто незрівнянними, і Саакашвілі з командою довелося витягувати країну з такого дна, на якому Україна навіть зараз ще не опинилася. З іншого боку, якщо вдалося в Тбілісі, чому повинно не вдатися в Одесі?
Але хто сказав, що не вдасться? Одеса після Майдану – аж ніяк не Тбілісі після «революції троянд», та й економічна ситуація в Одеській області набагато краща, ніж ситуація в тогочасній Грузії. Від Саакашвілі потрібно небагато – утримати цю ситуацію. Але навіть якщо це йому не вдасться, він ризикує не дуже сильно: завжди є можливість звинуватити в погіршенні центральну владу і виїхати з Одеси переможцем. Питання – виїхати куди?
Звичайно, до Тбілісі. Показово, що після призначення керівником Одеської області Саакашвілі став говорити про політичну ситуацію в Грузії куди жорсткіше, ніж раніше – хоча, за ідеєю, як український чиновник взагалі мав би перестати коментувати ситуацію в іншій країні. Але Саакашвілі впевнений, що рано чи пізно ситуація на батьківщині зміниться, кримінальні справи проти нього закриють, і він приїде. І навіть громадянство Грузії не потрібно буде повертати, оскільки два роки для збереження громадянства, на його думку, у нього є. А поки що у нового керівника Одеської області є всі можливості перетворити цей український регіон на другу Грузію – і для цього навіть не потрібно багато грузинів. На острові Ельба було не так вже й багато французів, але для мільйонів жителів відновленого королівства це була друга Франція, бо там був Бонапарт.
Саакашвілі буде грати в Одесі роль саме такого імператора у вигнанні. Так, можливо, він не геній економічних реформ і не найкращий менеджер, але він – блискучий майстер створення власного образу. І не тільки в промовах, не тільки в рішеннях, навіть у склі та камені: хіба всі ці скляні палаци поліції, які так захоплюють багатьох гостей Тбілісі, – не образ Саакашвілі? Хіба багато з них, як зачаровані, не повторювали фразу, що в скляному палаці хабар не даси – ніби немає інших будинків?
Я не сумніваюся, що в Одесі з'явиться щось схоже. І конференції будуть, і приїзди ветеранів великої політики, і прогулянки губернатора містом, і поїздки в область з розгромом місцевих чиновників – все буде. І все це буде сприйматися в Грузії з ще більшою увагою, ніж в Україні. Зрештою, в Україні областей багато – і куди більше проблемних, ніж Одеська – а в Грузії Саакашвілі один. І навіть тим в Грузії, хто не хоче його повернення, стане цікаво: що йому там, в Одесі, вдається.
А це означає, що одеський Бонапарт все правильно розрахував зі своїм поверненням до грузинської політики. Звичайно, може виявитися, що він переоцінив свої можливості і недооцінив політичні процеси у самій Грузії, для якої його епоха вже стає далеким минулим. Але сам транзит Саакашвілі – це грамотний політичний хід, за наслідками якого варто поспостерігати.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
