Я категорично проти знесення пам’ятників Леніну – Жанна Кадирова

Українці можуть лишитися в напівзруйнованій країні й без будь-якого культурного контексту. Тому зараз митці повинні займатися саме тим, що вони вміють. Якщо ж мистецтво «почекає» (як вважає дехто), то воно просто зникне. Таку думку в ефірі програми «Молодь плюс» висловила учасниця Венеційської бієнале, лауреат премії Малевича, українська скульптор і художниця Жанна Кадирова. Вона розповіла про свою нову виставку «Секонд-хенд», майбутній проект на бієнале, а також про її співпрацю з Мінкультом. За її словами, це був «страх і ужас».

Жанна Кадирова: Ідея виставки «Секонд хенд» – це не лише про одяг. Це також про приміщення цього комбінату, тобто про вторинне використання цього приміщення. Раніше там робили тканину, а тепер там продають готові вироби.

Я зробили виставку не в спеціальному місці, не в галереї, а поруч зі справжніми речами. Це вихід до звичайної публіки. Не до тих, хто йшов спеціально дивитися мистецтво, але й для тих, хто випадково проходить повз.

Я зробила об’єкти, які нагадують одяг, з плитки Дарницького шовкового комбінату. Його потужність була дуже велика, цехи в тисячі квадратних метрів. Комбінат мав на своїй території і поліклініку, і оранжерею, і спортзал, і стадіон поруч. Звичайно, ця виставка стосується також і радянського минулого.

Лівий берег не існує на мистецький карті Києва, і це дуже прикро. Адже людей там мешкає багато, вони б залюбки прийшли і подивилися щось. Кілька робіт я робила безпосередньо акцентованих на останні події, але з минулим теж треба жити спокійно.

Я, наприклад, категорично проти того, щоб зносити пам’ятники Леніну. У місті найцікавіше – це артефакти його історії. І ось так просто забути, що в нас був Радянський союз, це дивно. Треба переосмислювати минуле. У проекті «Секонд-хенд» я хотіла органічно й безконфліктно поєднати минуле і майбутнє. Щоб у людей не викликало відторгнення: «якщо це радянське, то значить це погане».

Вандальним способом ламати скульптури – від того краще нікому не стане. Хіба що тим, хто свою енергію випустив. Такі радикальні дії… мені, як скульптору, було шкода. Їх можна було акуратненько демонтувати, скласти, зробити парк.

Цього року український павільйон на Венеційській бієнале буде представляти PincukArtCentre. Міністерство культури після редакції нового міністра зменшило фінансування настільки, що нереально за ці гроші навіть усіх художників поселити. До 16 тисяч. Спочатку виділили 100. Минулого разу було 200, і це було не те щоб достатньо.

Над ідеєю українського павільйону працювало 3 куратори, але в останній момент двоє кураторів покинули кураторську групу (і міністерство там згадувалося «незлим тихим словом»). Цього разу українські митці покажуть свої роботи в скляному павільйоні. Вперше за історію України це буде не орендоване приміщення, а вибудований у спеціальному місці павільйон на березі лагуни.

Моя робота буде з серії «Натовп». Це будуть газети, зібрані за день з усіх країн світу, як мінімум, з усіх континентів. З них будуть зроблені люди. Цікаво, як багато згадок про Україну в міжнародній пресі. Бо раніше майже ніде ти не бачив їх. А зараз про Україну дізналися всі. Це як лакмусовий папірець – побачимо, який є інтерес до України, які новини у світі, в якій пропорції.

Мій досвід роботи з Міністерством культури – це «страх і ужас». Минулого бієнале нам поставили ультиматум: оплачують проживання 6 днів і 5 ночей. А мені для роботи треба було 10 днів. Проте делегація від міністерства складала 6 людей. Які, здавалося б, нічого не знають про цю сферу. Наприклад, з 4 робіт художника Миколи Рідного цілою доїхала лише одна.

Загалом, якби ми тоді чекали допомоги від Міністерства, на день відкриття український павільйон на бієнале був би просто порожній.

Насправді зараз до України інтерес у світі дуже великий, нам треба довести, що Україна на культурній карті світу існує, що тут є не лише війна і продажні політики.

Все-таки держава має підтримувати мистецтво. Я проти цієї думки, що треба лише на ліки солдатам, на АТО перераховувати гроші, а мистецтво почекає. Якщо мистецтво зараз «почекає», то воно просто зникне. І ми залишимося в напівзруйнованій країні без будь- якого культурного контексту.

Моє звернення до художників і музикантів: я дуже хочу, щоб вони продовжували займатися саме тим, що вони вміють. Бо від художника на фронті багато толку не буде. А тут, для людей, які залишилися в мирній частині України, дуже важливо відволікатися, подумати про щось інше, побути в інформаційно інших сферах. Тож важливо саме зараз робити художні мистецькі проекти.

У представленні країни на міжнародному рівні важливу частину займає мистецтво. Хочеться навести приклад Польщі. Там дуже гарно налагоджена система підтримки державою мистецтва. Якщо казати про бієнале, проводиться конкурс за півроку до початку. Всі інституції можуть подати проекти, яким вони бачать павільйон, потім засідає журі. А потім уже певна сума виділяється.

Читаю про польського художника. Починаючи з 2000 року: стипендія від Міністерства культури, стипендія від міністра, стипендія від президента. І так кожен. Я розумію, чому він досяг вершин – йому не треба думати, що треба ще на роботу піти, якусь халтуру помалювати, він може займатися своєю справою. Звичайно, неможливо давати всім стипендії, але ж можна відбирати художників і потім пишатися тим, що держава підтримала і зростила цього артиста, який виставлятиметься на світових просторах. І буде написано, що це художник з України.