Вже на третій день після повернення з полону начальник хірургічного відділення Рівненського госпіталю Микола Гейник був на роботі. Офіційна відпустка – не завада хірургові виконувати клятву Гіпократа. Підполковник медичної служби не тримає образ на чиновників Міноборони, котрі під час його чотиримісячного полону домагалися його звільнення з роботи як… відсутнього на роботі. У цей час бойовики вимагали за його свободу 120 тисяч доларів. Після всього пережитого це кадрове непорозуміння видається лікарю дріб'язковим. Нині Микола Гейник з тривогою стежить за новинами з Дебальцевого – вони змушують пригадувати трагедію Іловайського котла.
– З 26 серпня до 26 грудня ми були в полоні – рівно чотири місяці. Водночас, я не вважаю, що це був полон. У нас війна не оголошена, так що це було незаконне затримання наших військових, в тому числі й моє.
– За яких обставин це сталося?
– Із 23-го числа нас просто здали в цей Іловайський котел. Всі командири знають, і Генштаб знає, що працювали люди, які просто затягнули всі батальйони і бригади туди. То ж не тільки 51-а була, а й 93-я, 28-а, 25-а бригади... Із 9 до 22 серпня наша бригада, тобто я і водій, виїжджали і забирали поранених. Ми думали, що доведеться працювати тільки на 51-у бригаду, а довелося й на батальйони. Ми були тоді, коли загинув чоловік Тетяни Чорновол. Нам не вдалося його врятувати – снайпер його поранив і не підпускав.
– Хлопців, які потрапили в полон, часто звинувачують...
– У першу чергу потрібно звинувачувати командирів, які полишили їх, підняли білі прапори, натягли повязки на руки, і просто виїхали. Все наше керівництво 51-ї бригади... його в нас просто не було.
Оточення було повне, з усіх сторін. Хоча ніхто не хотів здаватися, ніхто не залишав своїх позицій. Ми залишалися до останньої хвилини там. Російські військові затримали нас 26 серпня, близько 20-ї години. Завезли на їхню базу і впродовж трьох днів, із зав'язаними руками й очима, тримали в траншеї у полі. Після обіду 28-го нас вивезли в Сніжне. Повантажили в два чи три КАМАЗи офіцерів і солдат. Привезли в Сніжне до ізолятора тимчасового тримання. Тут опинилося 227 людей.
– Ваші рідні впізнали Вас на відео, яке сепаратисти записали в Сніжному і викинули на Youtube. Що це насправді було?
– Начальник тюрми та його помічники повезли нас по місту на так звану «екскурсію» – показати, які розбиті будинки, щоб «присоромити». Більше двадцяти українських офіцерів увечері возили по Сніжному, щоб показати, які ми погані. Начебто ми порозбивали їхні будинки, де загинули цивільні, діти... В Сніжне нас везли через російську територію – повз Ростов, де розташований їхній полігон, а потім знов через Україну.
Щодо тих кадрів в Інтернеті... сильніший той, хто зі зброєю. Ми, затримані, не могли чинити супротив.
– Вони одразу дізналися, що Ви хірург?
– Солдатів забрали окремо, офіцерів окремо. На мене звернули увагу тому, що я дві доби йшов босий. Коли ми з водієм-санітаром переходили болото, намагаючись вийти з оточення – я згубив там мешти, і довелося йти тільки в шкарпетках. Обв'язував бинтом, намагався зробити якесь «пом'якшене» взуття. Пізніше, коли з кожним почали розмовляти їхні слідчі (чи то наглядачі), вони кожного запитували: чим займався, яка військова посада. Я представився як військовий хірург. «Ну з тобою, – сказали, – буде окрема розмова».
Після тієї «екскурсії» викликав мене начальник тюрми. Його позивний – «017». Здоровий, високий чоловік, сам він росіянин. Каже: «Полковнику, у тебе дуже багато роботи. У нас тут більше тридцяти поранених (українських військових – авт.), так що із завтрашнього дня ти повинен їх лікувати». Я кажу, немає нічого – ні інструментів, ні перев'язочного матеріалу. «Напишіть список», – говорить. Знайшли наступного дня пару інструментів – одноразові скальпелі десь зі свого госпіталю привезли – і трохи шовного матеріалу.
Рани запущені, гнійні, довелося розпускати шви з першої допомоги, бо там зашивали все – землю, траву…
Коли я оглянув ті рани, в мене жах був! У всіх – гнійна патологія. Із 227 полонених у Сніжному 32 чи 33 були поранені. Рани запущені, гнійні, довелося розпускати шви з першої допомоги, бо там зашивали все – землю, траву… Потрібно було проводити хірургічну обробку. Так я працював півтора місяці. Правда, пізніше я домігся, щоб дали якісь ліки, розчини.
Через два тижні у нас уже було чим оперувати – чи волонтери їм привозили, чи вони брали зі свого госпіталю. Іноді я домагався, щоб поранених перевели до нормальної лікарні. У нас був один важкий хворий з проникаючим пораненням грудної клітки, якого кинули, три дні він провів на бетоні. Коли нас виводили на прогулянку, я звернув увагу – хлопчина лежить з ранку до вечора. Запитав, чому. Він, кажуть, поранений. Підняли його – дійсно, ззаду наперед – суцільне поранення грудної клітки. Надали допомогу, попросили, щоб викликали «швидку» й надали стаціонарне лікування. Його таки забрали в хірургічне відділення звичайної лікарні, прооперували, але через два чи три дні виписали.
– Були люди, які Вам співчували?
Спочатку на роботи декого забирали, погодинно туалет, вода, жменька їжі... Пізніше ставлення змінилось: вони побачили, що ми виснажені, почали давати воду не погодинно, а на прохання
– Так. Пізніше навіть охоронці, які нас охороняли... Спочатку, перші два-три тижні, на роботи декого забирали, погодинно туалет, вода, жменька їжі... Пізніше ставлення стало іншим.
– До медперсоналу?
– Ні, до всіх наших військових. Звісно, приходили оті «шестірки» – конвой: «Знімайте одяг, мені сподобалася ваша форма». Але десь місяць потому ставлення змінилося – в туалет водили за потребою. Побачили, що ми виснажені, почали давати воду не погодинно, а на прохання. Згодом з'явився чай, і стало краще з їжею. Гадаю, завдяки волонтерам, які знаходили можливість передати полоненим продукти.
– Ви оперували не лише наших військових?
У свій перший операційний день з десятої до опів на першу я прооперував усіх 33 поранених
– У бойовиків поранених спочатку не було. У свій перший операційний день з десятої до опів на першу я прооперував усіх 33 поранених. Потім – щоденні перев'язки. Склав графік. Охорона відпускала мене і тих людей, які мені допомагали – начмеда Артема з Херсону, мого водія-санітара Миколу Боярчука. Ми обладнали стіл і вже поранених за списком викликали. Тут питань не було – коли я сказав, тоді тих поранених і приводили.
– Куди відправляли прооперованих?
– Спочатку вони перебували на вулиці, під відкритим небом, на бетоні. Де матраси, де куфайки, де збиті щити. Згодом прооперовані поранені домоглися, щоб їх перевели в закрите приміщення, як у камеру. Там перебували по 5-8 і більше людей, але було тепліше, і було на чому спати. А вже після півтора-двох місяців вони своїх привозили поранених – я мусив їм допомагати.
– Наші були складніші?
Бойовики просто зупиняли кровотечу, і на цьому їхня допомога закінчувалась. Упродовж тижня рана переходила в гнійну. Але, Богу дякувати, хлопці, яких я прооперував, поїхали додому
– Так, бо були запущені. Бойовики просто зупиняли кровотечу, і на цьому їхня допомога закінчувалась. Упродовж тижня рана переходила в гнійну. Гнійна патологія у кожного нашого пораненогобула, але, Богу дякувати, хлопці, яких я прооперував, поїхали додому. Трьом потрібні були повторні операції: хлопцю з Волинської бригади, у якого був відкритий перелом ліктя, але в мене рентгену не було, то я й не ліз туди, просто очистив рану. З батальйону «Кривбас» хлопчина був з обширним опіком 3-го ступеня. Я все зробив, після звільнення він мені дзвонив, казав, що вже зробили йому пересадку шкіри. У 40-річного Руслан з Херсона теж було складне поранення суглоба. Але всі хлопці, які були в Сніжному, поїхали додому живими.
– А Ви залишились?
Мені обіцяли, що поїду з останнім пораненим. Але коли більшість полонених обміняли, мене відправили до Донецька, у підвал колишнього СБУ
– Мені обіцяли, що поїду з останнім пораненим. Але коли 28 чи 30 жовтня більшість наших полонених обміняли, 48 людей усе ж відправили до Донецька, у підвал колишнього СБУ. Там я зустрів колегу, рівнянина Андрія Юрчука, начмеда батальйону «Горинь». Він теж потрапив у полон. Там мені також довелося оперувати у медпункті – і наших, і їхніх.
– Ви сказали, що керував полоненими громадянин Росії?
– «017-й», я не знаю його прізвища, у них усіх були позивні. Росіянин.
– Багато їх було там?
– У Донецьку – сотня чи більше. А на передовій спочатку вони казали: «це не російська армія, в нас росіян немає».
– Що можете сказати про населення Донецька?
– Мільйон двісті було в Донецьку, а лишилося десь 50 тисяч. Ті, хто лишився, казали, що їхніх дітей обстрілюють українські військові... Хто хотів, хто був за Україну – всі виїхали.
– Сім' я Ваша коли дізналася про Ваш полон?
– Десь через місяць. Бо в мене не було зв'язку – всі речі, документи, увесь зв'язок забрали російські військові. Три тижні, місяць рідні точно не знали – думали, пропав без вісти. Але ми вже працювали у Сніжному.
– Про те, що Вас намагалися звільнити з роботи, Ви не знали?
– Ні. Коли налагодили зв'язок, дзвонять дружина і син: «було телебачення, з Генштабу якийсь перевіряючий», тоді все з'ясувалося. І зарплату заплатили.
– І багато подібних помилок стосовно наших заручників?
– Хлопці, які приїжджають зі сходу, навіть не знають, які документи їм треба мати. Треба пояснювати, які в них права. Мені ж нині роблять посвідчення. Хоч у мене є посвідчення учасника війни в Афганістані... Але це зовсім інше. Це захист своєї країни.
