(Рубрика «Точка зору»)
Арешт у Вязьмі багатодітної матері Світлани Давидової, яку звинувачують у державній зраді за дзвінок в українське посольство, демонструє, що Росія повертається навіть не в знайоме багатьом громадянам цієї країни радянське минуле, а у сталінізм, у 1937 рік. У час, коли ворогом народу міг бути оголошений кожен, хто вчинив «неправильний» на думку чекістів вчинок – або взагалі нічого не робив.
У брежнєвський час все ж таки було інакше. Влада боролася з політичними активістами, але в шпигунстві наважувалася звинуватити тільки тих із них, хто мав допуск до секретної інформації і хоча б теоретично міг повідомити щось справді цінне і важливе. Так було і в путінські роки.
Звинувачення у державній зраді – не перше. Проте досі фігурантами подібних справ ставали люди, що мали допуск до секретної інформації. Нічим подібним домогосподарка Світлана Давидова не володіла. Вона просто побачила, що військова частина, яка знаходилася біля її будинку спорожніла, почула розмову в маршрутному таксі одного з офіцерів цій частини – він, до речі, розповідав про своє майбутнє відрядження на війну в людному місці – і поділилася своїми сумнівами з посольством України. Вона нічого спеціально не впізнавала, не вистежувала, не підслуховувала. Кожен із журналістів отримує десятки схожих повідомлень у соціальних мережах із усіх кінців Росії. Адже в цій країні живуть мільйони людей, які ненавидять війну і Путіна і зневажають своїх збожеволілих співвітчизників.
Давайте порахуємо: навіть якщо рейтинг російського президента дійсно такий високий, як повідомляє нам російська ж соціологія, то за бортом любові до Путіна залишається – за кількістю населення – ціла європейська країна. Власне, саме жителям цієї «країни», а не 85 відсоткам зомбованих, належить змінити Росію і керувати нею після неминучого краху режиму.
Але тоді навіщо ж заарештовувати Давидову? Щоб залякати інших? Щоб показати, що все прослуховується, проглядається, записується – і тепер дорога від антивоєнного протесту до в’язниці – буквально кілька кроків? Ще раз нагадаю: звинувачення Давидової необґрунтоване, вона не могла нічого видати, бо не знала нічого секретного і не жила в закритому місті.
Думаю, все це – початок повернення до ГУЛАГу. Потрібно розуміти, що в оточенні Путіна зібралися люди, впевнені, що найефективніша економіка – табірна. Ці люди дійсно захоплюються Сталіним. Так, поки у них була дорога нафта, вони могли обійтися без таборів. Але тепер, коли грошей немає, вони зовсім не думають про реформи. Вони думають про табори.
Якщо росіяни «проковтнуть» справу Давидової, вже незабаром заарештовувати і саджати стануть всіх і кожного. Когось за неправильний пост у соціальній мережі. Когось за дзвінок не туди. Когось за непатріотичну розмову на вулиці. Когось через свідчення сусіда. А когось просто так. Сестру моєї бабусі у 1937 році виключили з комсомолу просто тому, що вона була в лазні в один час з іншою жінкою – «ворогом народу». Вона нічого не говорила і нікуди не дзвонила. Вона просто милася. Втім, на ті часи їй ще дуже пощастило...
Так за кілька років російське суспільство знову розділиться на тих, хто сидить – і тих, хто охороняє, країну ув’язнених і наглядачів. Таким був Радянський Союз. Росія, до речі, залишилася такою схожою на нього тому, що виживали насамперед наглядачі і донощики – і вони виховували дітей і онуків у відповідності зі своїм мистецтвом «виживання». Сам Путін – з такої родини. І більшість його співвітчизників – теж. А ось велика частина в’язнів ГУЛАГу так і залишилася в сибірській тайзі.
В одному з німецьких видань цими днями я бачив фотографію, присвячену ювілею визволення «Аушвіца»: дорога до табору знищення і напис «це була Німеччина». Німцям вдалося зрозуміти, який кошмар вони сотворили. А росіянам? Чи уявляєте ви таку ж фотографію табору у Воркуті або на Соловках і напис «це була Росія» на першій сторінці провідного російського журналу?
Саме тому, що так бути не може, Росія має всі шанси скотитися в ГУЛАГ.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
