(Рубрика «Точка зору»)
Чинна влада України доволі мало робить для повернення втрачених українських територій, насамперед Криму. Легко і ганебно, без жодного пострілу з українського боку віддавши Крим Росії, Турчинов і Яценюк, ніяк не прокоментувавши власну вирішальну участь в цьому процесі, нині ніяк не перешкоджають подальшій інтеграції півострова до Російської Федерації.
Загрозливі для України події на Донбасі є наслідком злочинної капітуляції офіційного Києва в Криму. Проблема не лише в об’єктивних різницях потенціалів України і Росії, а також у суб’єктивних особливостях представників найвищої української влади: боягузтво, нерішучість, комплекс меншовартості перед «великим братом» і «жахливим Путіним» відіграли свою роль в українських поразках, що зовсім не були неминучими. Як Турчинов, Яценюк і Порошенко (позиція якого в територіальних питаннях збігається з їхньою) можуть активно і по-справжньому боротися за відновлення соборності України, якщо в лютому-квітні 2014 року Кримом відкупилися від кремлівського диктатора, сподіваючись, що він цим вдовольниться і заспокоїться? А його опоненти в Києві зможуть спокійно ділити владу, грошові потоки і робити все те, що робили попередники...
У Криму було скоєно найтяжчий державний злочин, адже не було жодних спроб захистити суверенну територію Української держави. Важко заперечити ту оцінку, що дає представник батальйону «Крим» Станіслав Краснов: «Наша влада дуже лояльно ставиться до окупації Криму. З боку України не робиться нічого. На даний момент політика українського керівництва спрямована на те, щоб Крим залишився у складі Російської Федерації. Наприклад, коли відбувалася анексія Криму, ми могли спостерігати злочинну бездіяльність української влади. Не було віддано жодного наказу ні міліції, ні СБУ, ні армії. Тоді можна було все просто зупинити. «Зелені чоловічки» самі боялися того, що робили. Вони стежили за реакцією, а оскільки її не було, то вони забрали владу собі без будь-якого опору». А екс-спікер МЗС України Олег Волошин стверджує, що спочатку Росія збиралася захопити тільки Севастополь, однак коли побачили цілковиту відсутність опору, апетит почав стрімко зростати. Бездіяльність Турчинова-Яценюка надихнула Путіна на «новоросійську» авантюру, бо він небезпідставно сподівався, що такою ж буде поведінка влади в Києві щодо Донбасу, Харкова, Дніпропетровська, Одеси тощо...
Нині ті, хто здав Крим і половину Донбасу, як і раніше, перебувають при владі й навіть не збираються вибачатися і каятися. Не дуже вимагає відповіді від них суспільство. І це не віщує Україні нічого доброго.
А що ж тепер?
Арсеній Яценюк на передноворічній пресовій конференції турботу про повернення Криму поклав на дітей і онуків, мовляв, вони вже точно вирішать це питання. Отже, нинішня влада опікуватися цим не стане. Вимушені переселенці з Криму стверджують вустами керівників своїх громадських організацій, що за 9 місяців після анексії українська влада нічого не зробила щодо деокупації Криму, навіть у знаково-символічній сфері. Наприклад, Грузія після російської агресії створила Міністерство реінтеграції окупованих територій – Абхазії і Південної Осетії. Росія уже створила Міністерство у справах Криму, а Україна – ні. Себто Росія продемонструвала у символічній формі, що їй Крим потрібен. А що продемонструвала влада в Києві? Хіба що працевлаштування кума президента Юрія Стеця, під котрого організували Міністерство інформації, хоча це ще велике питання, що сьогодні є важливішим, міністерство пана Стеця чи міністерство реінтеграції Криму...
Щось хаотичне, часткове, імпульсивне час від часу щодо Криму робиться, але не більше. Політолог Володимир Фесенко визнав, що ніякої системної стратегії щодо Криму влада не має. Зате групові інтереси превалюють над державними інтересами України. Досить сказати, що за останні два місяці, за даними ТРК «Черноморська», із Криму на материкову Україну було завезено товарів на суму 228 мільйонів доларів. Процвітає чорна торгівля, чорна економіка, а внаслідок цього і чорна політика. Україна забезпечує окуповану територію всім необхідним, годує окупаційну армію Росії на півострові, водночас дорікаючи Заходові недостатністю його санкцій проти Російської Федерації. Відома журналістка Наталія Влащенко заявила в ефірі «порошенківського» 5-го телеканалу, що тисячі тонн українських харчів їдуть потоком до Криму, а звідти через Керченську протоку до Краснодарського краю Росії, використовуючи корупційні схеми. Фірми «любих друзів» Порошенка перереєструвалися в окупованому Криму по російським законах. А це означає, що вони сплачують податки в бюджет Росії, зміцнюють її військову потугу і сприяють вбивствам українських військових на Донбасі. І це відбувається в той час, коли США заборонили своїм фірмам вести будь-яку економічну діяльність в окупованому Криму... Виходить, що Бараку Обамі соборність України потрібна більше, ніж Порошенку, Яценюку і Турчинову?
Така кримська політика української влади не тільки послаблює Україну, а й дискредитує її в очах цивілізованого світу, підриваючи довіру союзників, підважуючи міжнародні позиції України, якими, як своєю особливою заслугою, так пишається президент Порошенко...
Як має бути?
Українська влада повинна нарешті зректися бізнесового підходу до кримської політики, керуючись виключно національно-державними інтересами. Чому Україна вирішує продовольчу проблему окупованої території? Там самим, між іншим, увічнюючи окупацію. Навіщо полегшувати життя окупаційній владі? Всі українські фірми мають негайно припинити будь-яку діяльність в Криму, а Україна таким чином приєднатися до світових санкцій проти країни-агресорки. Щоб не задавали Порошенкові питань у стилі журналістки Алли Дубровик із газети «День»: «Так ви воюєте чи торгуєте?» Ніякої торгівлі з окупованою територією не повинно бути за визначенням. Усі прихильники України в Криму з розумінням ставляться до обмежень і утруднень, усвідомлюючи, що це єдиний можливий шлях найскорішого повернення до Батьківщини.
Тому не треба маскувати шкурні бізнесові інтереси чинної верхівки в Києві «турботою» про українських громадян у Криму. Припинення транспортного сполучення з Кримом напередодні Нового року було не найкращим рішенням Києва (Україна не повинна допомагати окупаційній владі, проте має всіляко сприяти збереженню людських контактів кримчан із материком), однак попри все 31 грудня 2014 року тисячі жителів Криму зустрічали початок нового 2015 року за київським, а не московським часом. Це була поки що єдино можлива за умов жорсткого окупаційного режиму демонстрація прихильності до України. Кримчани не забули Україну, важливо, щоб українська влада не забувала про свій обов’язок щодо повернення втрачених територій. А щоб не забувала, варто нагадати слова колишнього народного депутата Павла Жебрівського, який нині воює в зоні АТО у званні старшого сержанта: «Турчинов спочатку здав Крим, а зараз на посаді секретаря РНБО каже: війна до переможного кінця, до останнього ворога. Раніше треба було думати, коли 95-а бригада могла навести лад у Криму. Але перемогло боягузтво. Однак, хто був при владі та здав Крим, відповідатимуть за це».
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
