Дніпропетровськ – Дніпропетровський науковець, доктор технічних наук Раїса Радченко пережила Голодомор 1932-33 років на Криворіжжі. Тоді вона була дівчинкою-підлітком. Зараз, у свої 95 років, жінка добре пам’ятає, як вимирали від голоду цілими сім’ями односельці, як рятувала мати від голодної смерті сусідських дітей, яким був на смак суп із сушеної трави з кількома зернятками кукурудзи на цілу миску води. Своїми спогадами очевидець поділилась з Радіо Свобода.
Багатодітна родина Радченків жила у селищі Суха Балка під Кривим Рогом, де видобували залізну руду. Батько – єдиний годувальник сім’ї – працював на шахті. У 1932 році пані Раїсі йшов 13-й: в голодний рік вона закінчувала семирічку.
У 33-у році батько пішов на роботу. Він мав по 800 грамів хліба на день, а ми всі – по 200. Вживали траву. Батько сказав: сушіть лободу, кріп, усе що є, сушіть на зимуРаїса Радченко
«У 30-і роки було дуже важко. Ми тоді, діти, чули від батьків, що врожай був гарний. У нас теж був город, де росли овочі. З цього городу ми, власне, й жили, бо у батьків було дев’ятеро дітей і всю цю ораву треба було годувати. У 33-у році батько пішов на роботу, розвозив інструмент по шахтах. Він мав по 800 грамів хліба на день, а ми всі – по 200, адже овочі всі у нас повідбирали. Ми тоді не розуміли чому. Наш рудник був між містом і селом. Батько вночі пішов і вночі також прийшов. Він з’їздив на Кавказ, де виміняв речі на харчі. Привіз усього 10 кілограмів приблизно. Було багато трави всілякої. Вживали траву. Батько сказав: сушіть лободу, кріп, усе що є, сушіть на зиму», – говорить Раїса Радченко.
«Люди якось розбрелись. Хтось кудись виїхав, хоча в місто не пускали без паспортів. Паспорт, паспорт – головне було отримати. Батько почав працювати на шахті і йому дали паспорт. Але цьому ще допомогло те, що начальник паспортного столу був приятелем. Він один раз тільки з’їздив за харчами, більше не пускали. 10 кілограмів він привіз, і ми їх розтягували на всю зиму, щоб хоч якось зафарбувати воду. А коли вже з’явилась трава, ми її їли. Є така трава, калачики, і в неї навесні з’являються такі «сердечка», то ми їх їли. І в борщ кидали її, і їли сирою. Неподалік були села – Глеватка, Божедарівка – то в них теж усе забрали, і вони так само голодували», – розказує свідок Голодомору.
На відерну каструлю – склянка кукурудзяної крупи
За спогадами пані Раїси, навіть у ті страшні голодні роки люди в їхньому селищі не втрачали своєї людської сутності. Багатодітна родина Радченків підгодовувала двох сусідських дітей.
Було багато дітей керівного складу, вони не голодували, тому школа працювала. А до інших дітей ставились так: прийшов – добре, не прийшов – ну що жРаїса Радченко
«Брат батька помер в перший голод, 1921-у році, а 1933-го померла його донька Рая. Сусіди справа, Коломойці, – не працювали, не було чого їсти. Так двоє дітей їхніх весь час були у нас. Колі було два роки, а Людочці – близько п’яти. Вони завжди обідали у нас. Їли те, що ми – варену траву. На цілу велику, майже відерну каструлю – склянка кукурудзяної крупи. І мама так розливала, щоб кожному попало хоча б по 2-3 зернини. І весь час казали: «Батькові треба, бо він працює на шахті, і Раї, тобто мені, треба, бо їй іти в школу». Мені далеко було до школи ходити, так щоб я дійшла. Там було багато дітей керівного складу, вони не голодували, тому школа працювала. А до інших дітей ставились так: прийшов – добре, не прийшов – ну що ж. Всяке було. Декого знаходили на половині шляху до школи… Важкий час був», – згадує жінка.
Якщо я лягаю спати і в домі немає хліба, мене це дуже хвилює
За радянських часів, розказує доктор технічних наук Раїса Радченко, про те, що пережила Голодомор не розказувала нікому: ні колегам-науковцям, ні сусідам. Хіба тільки найближчим подругам у Сибіру, де працювала у воєнний і повоєнний час. Тільки з роками почала розуміти, каже жінка, те, що голод 30-х був спланованим. Зараз пані Раїса дуже вболіває за збереження пам’яті про загиблих у ті часи.
Зараз я вважаю, що це спеціально було зроблено, щоб було менше українців. А тоді, дітьми, ми розуміли тільки те, що дуже хочеться їсти…Раїса Радченко
«Чому так відбувалось, тоді ми, діти, не задумувались. Я не буду обманювати. Але батьки, чули, між собою говорили. Батько був дуже невдоволений, казав, що не ту, що треба, проводять політику. Зараз я вважаю, що це спеціально було зроблено, щоб було менше українців. Це я кажу з висоти життєвого досвіду. А тоді, дітьми, ми розуміли тільки те, що дуже хочеться їсти… І зараз у мене наче інстинкт лишився – у хаті неодмінно має бути хліб. Якщо я лягаю спати і в домі немає хліба, мене це дуже хвилює. Я думаю, що про це треба пам’ятати, щоб воно не повторилось. Треба увічнювати пам'ять тих, хто загинув. Пам’ятник треба спорудити справжній. Треба, щоб діти й онуки знали про це, не соромились, не замовчували. Той, хто не пережив, не зрозуміє. І хоча діти та онуки не пережили, треба, щоб вони про це знали», – зазначає Раїса Радченко.
Довідка: Найбільша цифра зареєстрованих в Україні смертей від голоду під час Голодомору 1932-33 років припадає саме на Дніпропетровську область – тільки за офіційними даними, це понад 65 тисяч людей. Дослідники вважають, що справжня кількість у десятеро більша.
