(Рубрика «Точка зору»)
Отже, «Блок Петра Порошенка» одержав перемогу на парламентських виборах. Він матиме у новій Верховній Раді понад 150 депутатів (якщо взяти у сумі висунутих ним кандидатів за партійним списком та в мажоритарних округах і додати до них самовисуванців, які вже заявили про бажання приєднатися до президентської партії). Але перемога ця має дуже неприємний присмак, бо в її основі лежить не чесне змагання з іншими політичними силами, а відмова Петра Порошенка від своїх передвиборчих президентських обіцянок та здача (якщо не сказати зрада) українських національних інтересів в ім’я одержання якнайбільшого числа депутатів іменною партією глави держави.
«Забезпечу повне перезавантаження влади. Докладу всіх зусиль у рамках своїх конституційних повноважень, щоб до кінця 2014 року відбулися дострокові парламентські вибори суто на пропорційній основі за відкритими списками», – було сказано у передвиборній програмі кандидата в президенти Петра Порошенка. Що президент уміє змусити Верховну Раду проголосувати за те, що вважає потрібним, наочно довів перебіг подій, пов’язаний із ухваленням законів про «особливий порядок» на окупованій росіянами і їхніми маріонетками частині Донбасу. 16 вересня депутати спочатку навіть не захотіли включати ці закони до порядку денного – але до парламенту приїхав Порошенко і зламав опір. А от щодо змін до виборчого законодавства президент повівся зовсім інакше. Він неодноразово заявляв, що є прихильником відкритих списків, а водночас не наполягає на них: «Домовляться про пропорційну систему відкритими списками – нехай ідуть на пропорційну систему, взагалі не здатні домовитися – будуть обиратися так, як в законодавстві є зараз, але вибори відбудуться за будь-якої погоди». Ну, а щойно обрані за списом Блоку Порошенка депутати, але в момент написання статті ще незалежні журналісти Сергій Лещенко і Мустафа Найєм прямо зазначили в середині серпня на основі інформації з обізнаних джерел: «Загалом Банкова вирішила, що інтересам Петра Порошенка не відповідають ні відкриті списки – з огляду на непередбачуваність результату, ні 100-відсоткові пропорційні вибори… Оптимальним варіантом для Петра Порошенка є збереження змішаної системи…».
Тож корпоративні інтереси бізнесмена-при-владі Порошенка взяли гору над потребами демократичних реформ та національними інтересами України, які мав би обстоювати Порошенко-президент.
Вибори та подолання спадщини диктатури: європейський досвід
У звільнених від нацистів та їхніх поплічників країнах Західної Європи виборча система була свідомо побудована таким чином, щоб унеможливити потрапляння «колишніх» у парламенти. Не лише місцевих апологетів Гітлера чи колаборантів, а й капітулянтів. Партії, які заплямували себе у часи війни, були розпущені та заборонені, найбільш знакові колабораціоністи страчені, інші опинилися за ґратами, так само, як і пересічні виконавці наказів злочинної влади. Десятки тисяч осіб на певні терміни були позбавлені права обирати й бути обраними. Були закриті пронацистські мас-медіа. На додачу майже всюди у цих державах були запроваджені вибори за партійними списками; там, де залишилися мажоритарні округи, не мали права висуватися «незалежні» кандидати, виборцям пропонували обрати лише між тими, кого висунули антинацистські партії. У підсумку ще до виборів політикум був очищений від профашистських елементів і потенційних капітулянтів, були створені всі умови для перемоги партій, що брали участь у Русі Опору.
Із абстрактно-демократичного погляду все це виглядає жахливо. Мовляв, не можна відбирати у народу право обирати тих, кого хоче, усе має вирішувати тільки народ. Але ж демократія не зводиться і не може бути зведена до загального виборчого права. Демократія неможлива без демосу – не просто населення тієї чи іншої держави, а її відповідальних громадян, які цінують свободу більше за «хліб і видовища». Тоталітаризм і виростає на ґрунті того, що «хлібом і видовищами» плебс забезпечують «великі вожді», отримуючи навзамін голоси на виборах. Не забуваймо, що нацисти у 1932 році цілком демократично стали найпотужнішою парламентською партією Німеччини, а 30 січня 1933 року Адольф Гітлер був призначений канцлером у суворій відповідності до однієї з найдемократичніших у світі конституції…
Отож, щоб демократія у повоєнній Європі запрацювала, її механізми треба було попередньо ретельно очистити. І це очищення було здійснене. Та давня ситуація вельми схожа на нинішню українську. Режим Януковича впевнено будував неототалітарну державу і попри проєвропейську риторику де-факто перетворився на сателіта Кремля. Партія регіонів та владні структури були просякнуті як платною, так й «ідейною» московською агентурою, а низкою силових структур України взагалі керували громадяни Росії. За таких умов тільки заборона через суд Компартії та Партії регіонів (які допомагали Росії анексувати Крим і розпалювали війну на сході України), позбавлення тих нардепів, хто голосував за «закони про диктатуру», права бути обраними й унеможливлення мажоритарних виборів, де з усіх щілин полізли б «колишні» під виглядом «незалежних кандидатів», забезпечили б швидкі демократичні перетворення та економічні реформи. А в умовах фактичної війни з Росією пустити до нової Верховної Ради агентуру Кремля, щоб дати режиму Путіна інструменти впливу на діяльність законодавчого органу України і легального вивідування наших державних таємниць офіцерами ФСБ й ҐРУ, прикритими депутатськими правами, – це вже межує з державною зрадою, якщо не є нею.
Чи варті були 50 депутатів зради принципів?
Повідомленнями про підкуп виборців, фальсифікації на користь «регіоналів», які тепер є «незалежними», і про «зливання» десятків мажоритарних округів «колишнім», переповнений інтернет. Саме по «злитих» мажоритарних округах до Ради пройшли 54 прихильники диктатури з числа голосувальників за «закони 16 січня», один із яких – від «Блоку Порошенка». А чого варте «обрання» в окупованому Донецьку нардепом «папи» відомого клану Юхима Звягільського? Резюме обговорень в інтернеті однакове – президентська команда має домовленості з «колишніми» про розподіл округів і місць у новій Верховній Раді. Масовий демократично налаштований виборець вважає так само і відчув цю ситуацію ще перед виборами – втрата майже половини прогнозованого електорату «Блоком Петра Порошенка» наочно це засвідчує. І на те вже нема ради.
Ба більше: номінальний лідер «Блоку Порошенка» Юрій Луценко визнав – саме мажоритарні округи принесли вікторію його партії: «Блок Петра Порошенка» став переможцем на парламентських виборах. Можна скільки завгодно спостерігати над коливаннями десятих процента по партійним спискам. Але сумарний відрив від «Народного фронту» – щонайменше в 50 депутатів, обраних по мажоритарці». Інакше кажучи, задля цієї півсотні депутатів президент і його команда знехтували елементарними, випробуваними у Європі (до речі, не тільки в повоєнний час, а і після падіння комунізму) принципами побудови виборчої системи при переході до демократії від тієї чи іншої форми диктатури. А на додачу вони наочно продемонстрували прагнення зберегти виборчу систему, наскрізь просякнуту олігархічними капіталами, корупцією і фальсифікаціями, на майбутнє, не включивши до свого проекту коаліційної угоди, згідно з заявою Комітету виборців України, «жодної пропозиції щодо реформування виборчого законодавства, якого українське суспільство вимагало ще до виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 року».
А відтак мільйони патріотично налаштованих українців вважатимуть, що саме Порошенко і його команда «завели» в нову Раду сотню кримінальників, ідейних зрадників України та агентів Кремля. Якими б не були реальні результати, ці мільйони будуть переконані, що непроходження «Свободи» є результатом домовленостей президента України одночасно із ЄС і Путіним, – мовляв, треба, щоб «радикальні націоналісти» не потрапили до парламенту. І десятки тисяч бійців АТО ніхто тепер не переконає, що їхній верховний головнокомандувач доклав усіх зусиль, щоб забезпечити їм право голосу. Та і гучні заяви президента про демократичні реформи сприйматимуться значною частиною тих, хто в Україні справді налаштований на такі реформи, як не надто добросовісна реклама своєї продукції бізнесменом-при-владі.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
