Ірма Крат: Я думала, що краще померти

У Росії ім’я журналістки та активістки Майдану Ірми Крат стало відоме завдяки сюжетам телеканалу Lifenews і передачі НТВ «Сотник у колготках». Російські телеканали оголосили Ірму Крат «німфою української революції», «євросадисткою» та «онукою генерала СС». Всі ці сюжети були записані в квітні, коли Ірма Крат, захоплена в Слов’янську, перебувала разом з десятками інших заручників у полоні у сепаратистів. 77 днів вона провела в полоні, а після звільнення Слов’янська українською армією повернулася до Києва. Майже місяць Ірма Крат не давала інтерв’ю і тільки зараз погодилася розповісти Радіо Свобода свою історію.

– Чесно кажучи, перший тиждень після звільнення у мене був постійний страх, що вб’ють. Боялася, що «ополченці» прибиратимуть непотрібних свідків. Попросять кілера прибрати і скажуть, що це зробила українська влада, бо я постійно її критикувала. Я дуже хвилювалася. Але, слава Богу, нічого такого не сталося.

– Перед тим як поїхати до Слов’янська Ви провели досить багато часу в Криму, який уже був анексований. У сюжеті НТВ говорилося, що Ви «провокували» «ввічливих людей». Навіщо Ви приїхали до Криму?

– Я – патріотка України. У Криму я провела, напевно, місяць, практично у всіх військових частинах, підтримувала солдат морально, просила їх, щоб вони не зраджували Україну і не переходили на бік Російської Федерації. Плюс проводила прямі ефіри з військових частин. Крім мене, туди ніхто не поїхав. Я з солдатами спілкувалася, вони кажуть: «Ірма, до нас з Києва, з Майдану не те що не приїхали, ніхто нам не дзвонить». Тому що я запитувала: «Може бути, вам дзвонять, може, рекомендації дають, може, є якийсь план або ще щось?» Вони кажуть: «Ні, нічого, нам не телефонують, не пишуть і взагалі про нас забули, ми не знаємо, що робити». Вони дуже задоволені були, що я їх підтримала хоч чимось.

– І з Криму відразу до Слов’янська?

– З Криму я поїхала в Київ, кілька тижнів була там. На «112-му телеканалі» давала інтерв’ю про те, що наша жіноча сотня Майдану їде в Донецьк і переконуватиме народ, що ніхто російськомовних вбивати не хоче, ми добре до них ставимося і треба все робити для того, щоб у нас не вийшло розколу країни. Директор телеканалу запропонував вести звідти прямі ефіри. Каже: «Раз ти туди їдеш, наших людей там немає, бояться журналісти їхати, давай партнерство організуємо». Я погодилася і виїхала до Краматорська, два рази я там вийшла в прямий ефір. Потім на Великдень вранці дивлюся – по Lifenews кажуть, що під Слов’янськом була перестрілка і трьох людей нібито вбили. Почали звинувачувати «Правий сектор». Я розуміла, що «Правого сектора» там близько не могло бути. Я подзвонила редактору, сказала, що поїду на місце події і постараюся вийти в прямий ефір. Їду я в Слов’янськ, доїжджаю на таксі до барикади, де була перестрілка, там дівчина в балаклаві охороняла барикаду, пара журналістів ще знімали, і батюшка сидів у машині, контролював процес, а один із «ополченців» рекламував кулі, говорив, що вони розкриваються, як трояндочка.

Я зателефонувала редактору і кажу: через 15 хвилин я вийду в прямий ефір. Минуло хвилин п’ять, під’їхав сірий джип Toyota Land Cruiser, там четверо з автоматами. Дивлюся – один з них направляє дуло на мене. Я вже зрозуміла, що на цьому мій репортаж закінчився. Вистрибують з машини, питають: «Ірма Крат? Документи». Показала я їм документи, вони забрали паспорт і кажуть: «Сумку на капот». Я поставила сумку на машину, таксист у шоці, він взагалі не розумів, що відбувається, і не радий був, що зі мною кудись поїхав. Подивилися, що в мене в сумці, знайшли балончик газовий. А це мені на Майдані подарували для захисту, коли на нас співробітники СБУ, щоб ми не вели прямий ефір, нападали. Забрали сумку, запитали, що в кишенях є. Я говорю, що в кишенях телефони, цигарки і запальничка. «Телефони сюди». Я віддала телефони, посадили мене в машину, з боків сіли автоматники, і ми поїхали. Я розуміла, що ситуація серйозна і надії ні на кого немає, тому що поїхала я одна. Людина, яка була за кермом, комусь по рації повідомляє: «Ірма Крат, прийняли. На доставку». Потім каже: «Ти на «Беркут» свідчення давала». Я говорю: «Слухай, навіщо ти брешеш?» Покази я давати просто не могла, у мене часу немає ходити і покази давати. Та й з приводу чого? Ніхто у нас з української влади з «Беркутом» особливо не розбирався.

Привезли мене до будівлі СБУ. Вийшла я з машини, там проходив житель міста Слов’янська, повний чоловік зі злісним поглядом, і запитав: «Кого ви привезли?» Вони кажуть: «Це з жіночої сотні». Він почав стрибати біля машини, кричати на все місто: «Я тебе, суку, буду особисто, коли тебе відпустять, топити в річці і різати». Ті, що мене привезли, намагалися його заспокоїти: «Іди далі, не кричи на все місто». Довели мене до підвалу і кажуть: «Голову». Я не зрозуміла, що вони хочуть з моєю головою. Знову кричать: «Голову». Той, що біля підвалу, тримає якусь ганчірку і каже: «Голову, сука, нахилила». Нахилила я голову, він обмотав її ганчіркою, а зверху скотчем – червоним, по-моєму. Потім завели мене в підвал, можна сказати, пролітала кожні чотири сходинки, бо взяли за шкірку. Зібралося біля мене, як я чула по голосах, напевно, чоловік сім, почали обзивати, що «ти майданута, ви палили «Беркут», ти попалася, все, ти вже не жилець». І так, напевно, години дві обзивали.

– Але не били?

– Сказали одній людині: «Принеси ніж». Я злякалася, що мене різати будуть. Руки трясуться, ноги трясуться, трохи не знепритомніла. «Руки підніми». Я підняла руки. Почав лізти до ширінки, до штанів. Думаю: що вони хочуть? Кофту мені задрали. І почали відрізати гудзики на штанах. А я думаю, що різати мене будуть. Відрізали вони ґудзики, і через півгодини прийшов один із них, каже: «Ти звинувачуєшся в тому, що відрізала «беркутівцям» голови на Майдані». Кажу: «Ви взагалі звідки взяли інформацію, що хтось комусь різав голови на Майдані? Хто вам таке сказав? Як ви мене можете в цьому звинуватити, якщо такого на Майдані взагалі не було?» Просто не було, щоб хтось комусь відрізав голови на Майдані, це маячня божевільного. «Ні, у нас є відеозапис там, де ти в марлевій пов’язці катувала «Беркут», відривала нігті, вставляла голки», ще щось у такому стилі. Я говорю: «Якщо є у вас такий відеозапис, є свідки (я чую, що біля мене багато людей), будь ласка, принесіть цей відеозапис і покажіть усім. Давайте подивимося. Доведіть, що у вас він є і що на цьому відеозаписі саме я». Він кудись пішов, і майже всі люди, які були навколо, пішли, залишилося людини дві. Заходить хвилин через 15, каже: «Вибач, це не ти». Кажу: «Слухайте, ви мене звинуватили в присутності 6-7 чоловік, а вибачилися перед двома». Я розуміла, для чого це робиться: жителі Слов’янська зараз підуть по місту і будуть всім розповідати, що зловили сотника Майдану, яка відрізала «беркутівцям» голови. І народ прийде сюди, буде штурмувати будівлю. «Ви навіщо, – кажу, – таке робите?». Я не спокійно говорила, я на них кричала. Після цього почалося паломництво, почали заходити по дві-три людини, я чула. Хто як міг, так і обзивав, у кого наскільки вистачало словникового запасу обізвати жінку. Всі нецензурні слова довелося за все, що було на Майдані, прийняти на себе. Вони дуже обурювалися тим, що кидали «коктейлі Молотова», що камені кидали на Майдані. Кричали, що Турчинов сектант, а ви його підтримуєте. Що Ляшко не тієї орієнтації, ви теж його підтримуєте. Я від кожної людини чула одне і те ж, напевно, по тисячі разів. Я сиділа, мовчала, втомилася з ними словесно воювати, бо сенсу не було ніякого відповідати на одні й ті ж питання.

Годин, напевно, в 10-й вечора, (кореспондент журналу «Тайм» – ред.) Саймон Шустер звідкись довідався, що я в підвалі перебуваю. І всі журналісти, які жили в готелі, дізналися, для них це сенсація, прибігли до будівлі СБУ. Вивели мене в 10 годин вечора, показали журналістам, що я жива. Питань не дали ніяких ставити, просто показали секунд на 30, що вона у нас, ми її взяли. І на цьому кінець.

– А пов’язку з голови зняли?

– У них на очах пов’язку зняли, показали без пов’язки. Але там яка ситуація: хочеш не хочеш, будеш сам пов’язку надягати, бо це твій захист. Якщо ти когось із них побачиш, готуйся до того, що ця людина може тебе вбити. У передачі НТВ я сама собі хусткою очі зав’язую, бо розумію, що мене зараз будуть вести з верхнього поверху через всі конвої, якщо я комусь подивлюся в очі і запам’ятаю його, то він вже буде мене вважати свідком. Убивці і ворогу в очі краще не дивитися, тому що є велика ймовірність того, що звідти ти живим вже не повернешся. Так що пов’язку вдягнули, завели в підвал, посадили на лавку і кажуть: «Ти знаєш, на чому ти сидиш? Ти сидиш на українському прапорі». Думаю, ну хоч щось рідне. Потім мене почали питати дуже довго про «Правий сектор», скільки їх сюди приїхало, чи знаю я особисто Яроша, чи знаю я особисто Білецького, чи знаю я про те, що відбулося в Харкові, де зараз «Правий сектор». Я їм пояснювала, що Яроша особисто не знаю, Білецького теж не знаю, де зараз «Правий сектор» – поняття не маю. У Краматорську та Слов’янську їх явно не було – я була впевнена на сто відсотків. Візитки Яроша – це постановка була. Вони почали мене знімати в підвалі камерою, я це чула по звуках. Постійно щось просили мене на камеру сказати, підтвердити, що я не знаю того, я не знаю того, щоб у них відеодопит був для когось. Хтось, видно, це потім дивився, можливо Гіркін, не можу сказати. Я питаю: «Мене тут зґвалтують?» Вони почали кийок мені пхати, в ліву руку: «На тобі кийок, якщо будуть ґвалтувати, будеш відбиватися». Я почала кричати: «Приберіть це від мене».

Потім вони кажуть: «Може, тобі «сироватка правди» допоможе розповісти про «Правий сектор»?» Беруть за праву руку, і я відключаюся, мені здалося, секунд на 10. А мені вкололи «сироватку правди», щоб не обманювала. А такий укол не кожен може витримати. Якщо у вас серце слабке, то можна було б попрощатися з життям., вони мене питають: «Ірма, тобі погано?» А я не можу відповісти, взагалі розмовляти не могла. Кажуть: «Тобі погано? У тебе серце?» – Так, у мене серце». Я за серце трималася весь цей час. «Принеси їй корвалол». Вони принесли три таблетки. «Простягни руку». Я простягнула руку. «Що це? Це не корвалол». Я звикла, що корвалол в краплях, а не в таблетках. Вони кажуть: «Це корвалдин в таблетках». – «Я не вірю». Один каже: «Хочеш, я при тобі з’їм? Або розкуси, ти зрозумієш, що все-таки не наркотики». Повірила їм на слово, випила ці три таблетки, посиділа півгодини. Вони кажуть: «Не чіпайте її». І після цього вивели мене знову на вулицю, але пов’язки не знімали. Я розумію чому. Швидше за все, що по очах можна визначити, що мені погано і що я під впливом якогось препарату. Журналісти Lifenews почали влаштовувати допит. Я буду після війни розбиратися з ними в суді. Влаштовували допит, тобто брали участь у катуваннях. Це було години у дві-три ночі. Дочекалися, поки подіє «сироватка правди», і стали допитувати. На відеозаписі я розмовляю не так, як взагалі в житті себе веду. Звичайно, помітили друзі мої, що це не Ірма і взагалі щось з нею не те. Тому що я говорю якусь пропозицію і гублюся. Там був такий момент на відеозаписі, що я десь на п’ятій хвилині просто загубилася. Пам’ятаю, що я відключилася і забула, що я говорила до цього. Тобто легка непритомність.

Після цього мене спустили в підвал, знову сказали, що я обвинувачуюся в тортурах, що я відрізала голови. Їм навіть «Правдин» підтвердив, що я на Майдані ніколи в житті не кидала «коктейлі Молотова», я така людина, що не можу когось катувати, тільки захищати можу. До ранку я не спала, сиділа на лавці. Мені сказали приготуватися, що вранці з кимось буде розмова. Потім мене вивели до журналістів, я не знала, що це якийсь брифінг або, як вони написали, спільна прес-конференція. Я навіть не знали, куди мене ведуть. Мене вивели на вулицю, зняли пов’язку, і я дивлюся, що журналістів дуже багато, осіб 50, напевно. У мене відразу враження, що, слава богу, журналісти прийшли мене рятувати. Але я не можу їм розповісти, що мене вкололи, взагалі нічого такого, що б дратувало «ополченців». Я розуміла, що якщо я це скажу при журналістах, то я вже не жилець. Вийшла на прес-конференцію, поспілкувалася з журналістами, сказала, що мене ніхто не ображає, що до мене ставляться добре. А що я могла сказати? Не могла я сказати, що наді мною знущаються, влаштовують тортури. Мене не били, це правда. Мені не ламали ребра, не били в обличчя. Але, чесно кажучи, краще б мене побили і відпустили, ніж так, як вони, знущалися. Тобто, для мене морально це пережити було дуже важко. Вони мене вбивали просто морально. Поспілкувалася я з журналістами, і Саймон Островський, відомий журналіст, усе зрозумів, що я не добровільно там перебуваю, що насправді хочу їм сказати «Врятуйте, допоможіть», але сказати цього не можу. І він почав, як справжній чоловік, на «ополченців» кричати і вимагав мене відпустити. Після цього, я тільки зараз це дізналася, він пішов на прес-конференцію Пономарьова на наступний день, почав: «А де Ірма, відпустіть Ірму, ви її незаконно тримаєте». Його за те, що він встав на мій захист, теж кинули в той же підвал, де і я. Покарали так.

– У підвалі СБУ у вас була окрема камера чи вас помістили з іншими затриманими?

– Там було все забито чоловіками, а я одна жінка. Вони мене тримали в найбільшій кімнаті, де допитували відомих людей. А в кімнатах інших осіб по 7-8 було. І мене тримали постійно на цій лавці. Мені принесли на наступний день матрац, постелили в кутку центральної кімнати і сказали: – «Лягай спати». Але я 4 дні сиділа на лавці, взагалі не спала, я боялася, що мене зґвалтують, дуже боялася. Тому що вони постійно говорили про те, що давайте її кинемо на казарму, давай її пустимо по колу – такі розмови. Лякали мене. Один раз зайшов автоматник, я говорю: «Мене тут зґвалтують?» А він каже: «Ні. Якщо тебе хоч хтось пальцем зачепить (я не знаю, хто це був, пов’язка на голові, але він впевнено сказав), то я перший пристрелю». Я тоді заспокоїлася. Він, напевно, зрозумів, що мене треба заспокоїти, бо я дуже часто запитувала, чи не зґвалтують чи «ополченці» мене в цьому підвалі.

Я оголосила з першого дня голодування. Через день після брифінгу мене завели на другий поверх, і телеканал НТВ почав брати інтерв’ю. Я знову ж таки не знала, куди мене ведуть і з ким я буду спілкуватися. Там ніхто не питав, хочеш ти давати інтерв’ю, чи не хочеш. Тобто тебе кудись ведуть, а потім, коли сідаєш за стіл, тобі розв’язують очі, розумієш, що це журналісти і зараз будуть ставити запитання. Розумієш, що буде монтаж відео. Там, де я говорю про Турчинова, вони відрізали і поставили, що я говорю про Яценюка. Чому вони Турчинова, коли він був виконувач обов’язків президента, не захотіли топити? Дуже цікаво. Потім там, де я говорю: «Я так розумію, ви хочете з мене зробити Сашу Білого, я буду вбивця, садистка і кілерша?». Вони цей шматок обрізають і залишають, де я говорю: я кілер, убивця і садистка. Вийшов фільм, де я мало не сама признаюся в тому, що я кіллер, вбивця, і нібито відмовляюся від Майдану. Тобто змонтували так, що я відреклася від Майдану. Я від Майдану ніколи не можу відректися, ми це починали – нам це закінчувати. Не може навіть стояти питання, що я від чогось відреклася або разом починали, а закінчує нехай хтось інший – це теж, я вважаю, неправильно.

– Ірма, Ви сказали, що хочете подати в суд на Lifenews. А на НТВ теж? Слід їх покарати за те, що вони перемонтовують інтерв’ю?

– Звичайно. Коли закінчувалося інтерв’ю з НТВ, я їх попереджала: «Хлопці, якщо я виживу, а я обов’язково виживу, і буде якась нарізка або ви з мене зробите Сашу Білого, я не буду судитися особисто з телеканалом, я буду судитися особисто з тобою, я тебе буду шукати». Тому що вона сьогодні працює на НТВ, а завтра буде працювати на Lifenews або ще в якомусь виданні. Я хочу, щоб персонально відповідала журналістка, редактор, який цим займався. Але це буде потім, зараз просто не до цього, зараз війна, зараз потрібно солдатам допомагати. Народ не зрозуміє: тут війна іде, а вона судиться з телеканалами. Хоча це дуже потрібно, бо ополченці свято вірили в цю версію, що я катувала «Беркут». І ось ці всі сюжети змушували південний схід підніматися проти центральної України.

– І Ви всі 77 днів провели в СБУ? Чи Вас перевели потім, як і інших затриманих, в іншу будівлю?

– Сім днів приблизно, коли голодування оголосила, я провела в будівлі СБУ в підвалі. На третій чи четвертий день мене перевели в кімнату, де був Саймон Островський, його звідти випустили, а мене перевели. Той прапор, на якому я сиділа, я забрала з собою. Запитала: «Вам же він не потрібен? Якщо не потрібний, я заберу». Вони кажуть: «У нас є ще один прапор, валяється у дворі. Якщо хочеш, ми тобі принесемо». – «Давайте». Звичайні охоронці, які нічого не вирішували, в допитах не брали участі. Вони могли принести чай, цигарки, попросити, щоб я поїла, ставилися завжди нормально. Це були, наскільки я зрозуміла, місцеві жителі зі Слов’янська. Принесли ще один прапор, а в підвалі були труби, я і на одну сторону повісила прапор, і на другу, і попросила папір. Це були бланки СБУ, на зворотному боці було написано адресу. Я зрозуміла, де я перебуваю, а до цього я взагалі не розуміла, що це за будівля і де мене тримають. Пробула я там 7 днів. Приїхав хтось із ополчення, зав’язали очі і перевели в будівлю міськради на третій поверх. Посадили на одну добу разом із мером міста Нелею Штепою. Я не знала навіть, що це за жінка. Відкрили кімнату, завели туди і кажуть Штепі: «Це щоб вам не було нудно».

– Вона в яких умовах перебувала? Ходили чутки, що вона в привілейованих умовах, у напіввільному стані. Це неправда?

​– Ні, не на напіввільному. Вона була закрита в кімнаті на ключ – це не вільне становище. Завели мене в кімнату, я питаю: «Ви хто?». Вона мені каже: «Я мер міста Неля Штепа. А ви хто?» – «Я сотник з Майдану Ірма Крат». Розповіла їй свою історію. Вона каже, що була вдома, у неї будинок біля міськради розташований. «Дивлюся у вікно, бачу, що біжать автоматники в бік міськради. І розумію, що буде захоплення». Вона дзвонить начальнику райвідділу і каже: «Слухай, там біжать з автоматами люди». Начальник райвідділу відповідає: «Все нормально, не переживай. Це наші люди». Тобто, ледь не українська армія. Вона каже, що в той день дуже багато людей зібралося біля міськради, стали мітингувати, панікувати: що це таке, хто це такі? Вона пішла до міськради, почала заспокоювати народ, що це наші люди, все добре, заспокойтеся. А потім, коли зрозуміла, що це не наші люди, по скайпу вийшла на Савіка Шустера і ввечері дала інтерв’ю, що вона за Україну і що її обдурили. Я бачила цей прямий ефір якраз перед від’їздом із Києва. А, може бути, вона зрозуміла, що в будь-якому випадку Пономарьов забере в неї місце мера, і вирішила все-таки підтримати Україну. Після цього її заарештували і кинули на третьому поверсі в кімнату, в кабінет. Вона говорила, що її побили, просили написати заяву на звільнення. Ударили в голову один раз і почали бити по ногах. А я, каже, лежу і думаю: на фіг так бити, напишу заяву на звільнення. Вона підняла штани, у неї на ногах дійсно були садна, синці.

І вона написала їм документ, що я така-то, мер міста, хочу скласти обов’язки у зв’язку зі станом здоров’я. Таку легенду вона придумала або їй придумали. Вона каже: «Треба, напевно, поспати, бо завтра сесія міськради, буду читати, що я йду, а депутати повинні проголосувати. Треба зачіску зробити». Я говорю: «Щоб народ зрозумів, що ви не добровільно, йдіть, не треба робити зачіску. Ви зараз в спортивному костюмі, не треба переодягатися. Бо народ дурний у нас, подумає, що дійсно ви хочете піти». Вона послухалася мене, не робила зачіску і пішла в спортивному костюмі. Потім повертається назад. Я питаю: «Що депутати? Як реакція?» Вона каже, що депутати перший раз побачили, що мер міста заходить на сесію міськради в спортивному костюмі і без зачіски. У всіх, природно, шок. «Вони нічого не говорили, жінки плакали, ридали». Побачили перший раз Штепу не як королеву краси, а наче з концтабору привезли. Вони зрозуміли все і не проголосували. Її повернули в кімнату. Потім знову скликали сесію, знову не голосують депутати: вони ж зрозуміли, що відбувається, що вона не добровільно. Потім, наскільки я розумію, їх протягнули всіх через підвал, вистачило по дві-три години. Всіх викликали на сесію міськради, коротше кажучи, змусили підняти руки. Вони опустили голови, Штепа розплакалася, всі одноголосно ухвалили рішення, що все-таки їй треба піти. Так знущатися над людиною тільки садисти можуть. Чим краще вона сиділа, ніж ми, якщо порівняти? У неї дочка є, у дочки маленька дитина. Постійно дочка плакала під міськрадою з дитиною і просила тільки про одне: «Можна. я буду до матері приходити і приносити їсти?»

Штепа відмовлялася їсти те, що готували на кухні, говорила, що її хочуть отруїти. Дали добро дочці, що вона може один раз у день приходити і приносити їй поїсти, під конвоєм, тобто перевіряють, чи є телефони, що в сумках, щоб нічого такого не занесла. Я Штепу морально заспокоювала, піднімала дух. Після цього нас розлучили. Сказали, що я погано на неї впливаю. Разом боротися немовби веселіше, не так страшно. А коли ти в одиночці сидиш, зовсім по-іншому себе почуваєш. І нас розселили. Поруч маленька кімната архіву була, мене заселили туди. А Штепа попросилася ходити на кухню працювати. Вона два тижні ходила на кухню готувати їжу – це єдине, що їй дозволили за три місяці. Вона працювала під конвоєм там. А перед тим, як звільняли Слов’янськ, не знаю чому, їй заборонили ходити на кухню.

– Зараз Штепа знову заарештована і її звинувачують у співпраці з сепаратистами. Обвинувачення необґрунтоване?

– Це я можу підтвердити. Чому її звинуватили? Вона давала інтерв’ю. Вибачте, жінка плаче, жінка у спортивному костюмі, біля неї автоматники. Вона плаче і каже: «Путін, прийди сюди і звільни Слов’янськ». Звичайно, вона від страху буде говорити що завгодно. Вона не така сильна духом, як я. Я до кінця за Україну. Мене можна вбити, але перемогти мене неможливо. А бувають люди такого плану, що їй все одно, якого кольору буде прапор, тільки б не було війни. Путін прийде, прийде українська армія чи будуть ополченці, найголовніше для неї було, щоб вона залишилася мером міста, щоб не бомбили Слов’янськ, а колір прапора її не цікавив. Ось це її була позиція. І, найголовніше, вижити. Вона постійно боялася, що її вб’ють. Говорила, що з неї вимагають шість мільйонів гривень ополченці. Шість мільйонів гривень – і ти вільна. А я їй говорила, що, якщо я першою вийду на свободу, я буду просити «ополченців», щоб вас відпустили до Києва. Все буду робити для того, щоб вас витягнути звідси. Ми з нею домовилися, що хто перший вийде, той того і буде рятувати. Навіть якби вона триста разів змінювала свою думку, все одно для мене вона не слабка духом жінка, і те, що вона пережила, не кожен чоловік переживе. Ті, хто її засуджує, нехай побудуть у полоні хоча б два дні. Не трьох місяців, а двох днів вистачить, щоб агітувати за Аргентину, навіть не за Росію.

– А хто з сепаратистів з Вами розмовляв? Гіркін (Стрєлков), Пономарьов?

– Пономарьов часто приходив. Пономарьов був самотньою людиною, йому не було з ким поспілкуватися, і він любив зі мною подискутувати, приходив до мене в камеру, відстоював інтереси «Новоросії», а я воювала за Україну. Але він мене не хотів вбити, йому подобалося, що я не зрадниця. Всім подобалося. Ромашко, якого вбили, він теж говорив, що ви всі зрадники, а Ірма – патріотка. У будівлю СБУ Пономарьов приходив до мене кожен день і спілкувався. Якщо чесно, багатьом з тих, хто там був на керівних посадах, не було з ким поговорити. Тому що контингент зібрався такий – колишні ув’язнені, книг не читали, віршів не читали. Я пишу книгу, їм навіть нецікаво, що я пишу. Я написала вірш, говорю: «Давайте я вам прочитаю вірші про Україну». Вони кажуть: «Ми не любимо вірші». А я багато написала на підтримку України, української армії віршів. Ніхто не забороняв, ніхто не знущався. Їм все одно було. Хочеш писати вірші – будь ласка, пиши. Не хочеш писати – не пиши. Хочеш писати книгу – будь ласка. Мене журналісти питали: «А чому вам дозволяли писати книгу, а іншим не дозволяли?» Інші не просили ручку, не просили папір. Якби вони попросили, то які питання? Хоч цілий сценарій пишіть і фільми готуйте.

– Ви ж Стрєлкову і Путіну написали листа?

– Так. Це коли Пономарьов говорив, що тебе немає в списку полонених. «Ми тебе хочемо обміняти, а вони тебе не обміняють, тому що ти критикувала українську владу. Їм вигідно, щоб ти у нас була. Я тебе, якщо буду віддавати, то тільки на обмін і плюс викуп». Вони хотіли за мене сто тисяч доларів. Я прошу: відпустіть, будь ласка. Пономарьов каже: «Вони хочуть, щоб я пішов на вчинок доброї волі, щоб просто відпустив. А у нас війна, у нас такі номери не проходять, вони хочуть нас обдурити». Наскільки він мені правду казав, це теж під запитанням. Тому що українська сторона говорить навпаки, що ми просили, благали, все робили, але Пономарьов просив сто тисяч доларів і хотів обміняти мало не на трьох генералів мене. Потім приїхав до мене через місяць або півтора Максим Шевченко. Була зустріч – я, Шевченко і Пономарьов. І Шевченко каже: «Генеральний директор» 112 телеканалу «просить, щоб я посприяв, щоб тебе відпустили, я прошу Пономарьова це зробити. Якщо керівництво прийме позитивне рішення, ти будеш на волі». Я думала, що мене все-таки відпустять. Максим Шевченко поїхав, але мене ніхто не відпустив. Потім украли трьох журналістів Lifenews. Пономарьов заявив на телеканалах, що готовий обміняти на Ірму Крат трьох «лайфньюсівців», але українська сторона відпустила просто так «лайфньюсівців», а мене не обміняли. І коли я вийшла на свободу, мої друзі підтвердили, що так, Ірма, була така ситуація, коли спіймали журналістів Lifenews, їх відпустили, зробили жест доброї волі, а про тебе нібито знову забули. Після цього, звичайно, я засмутилася, розплакалася. Сидіти в одиночці ворогові не побажаю. Написала Гіркіну листа, щоб мене розстріляв. «Я любила, люблю і буду любити Україну навіть у труні, але нашій країні не потрібні патріоти». Віддала охороні. Вони: «Ми такий лист не будемо передавати». А охорона звикла до мене, вже скільки охороняють. Я говорю: «Віддавайте листа». Три дні не віддавали. Я оголосила другу голодовку, на дев’ятий день голодовки прийшов якийсь командир і каже: «Мені кажуть, що дівчина не їсть». З цих слів я зрозуміла, що Штепа мене підтримала, Штепа дізналася про те, що я оголосила голодування. Думаю – молодець. Ми хоч і перебуваємо на одному поверсі, але останні тижні ми один одного не бачили, тому що вона навіть в туалет не виходила, а могли перетнутися тільки в туалеті. Вона в мою кімнату передала книгу Олексія Толстого «Емігранти» та дві ікони. Переживала за мене.

– А коли Пономарьова заарештував Гіркін, його посадили поруч із вами?

– Ні, наскільки мені відомо, його в будівлі СБУ тримали. Моя думка, чому його заарештували: почали стріляти по міськраді свої ж люди, «ополченці». Коли він зрозумів, що почалася справжня війна, що тут все буде не по-чесному, він змотав вудочки, намагався втекти, не захотів залишатися в «ополченні». Його, наскільки я розумію, зловили на кордоні, і за те, що він утік, посадили в підвал. А коли був обстріл, потрапило в моє вікно, скло розбилося. Я злякалася, звичайно, дуже сильно. Після цього я написала листа.

– Але Гіркін не відповів і взагалі з Вами ніяк не зв’язувався?

– Ні, не відповів. Але у нього лист цей є. Якщо у нього попросити, я думаю, що він дасть. Тому що мало хто вірить, що я взагалі такий лист написала. Думають, що люди не можуть писати такі листи. Але справжні патріоти можуть. Просто треба цей кошмар і жах пережити. Гіркін сто відсотків отримав листа, бо в цей час він у Слов’янську перебував.

– Чи змінилося щось після цих місяців полону у Вашому ставленні до подій на сході України?

– Я їм співчуваю. Я їх не підтримую абсолютно, але тому контингенту, який охороняв, в ополченні був, не просто співчуваю, а дуже співчуваю. Їх обманюють на кожному кроці. Можна повірити, що я «Беркуту» голови відрізала? Я говорю: «Ви мене охороняєте, ви бачите, що я за людина, я пишу вірші, я пишу книгу. Невже ви не можете зрозуміти, що це обман?» А вони повірили, що це правда. Сидять під дверима молоді хлопці і кажуть, а я чую їх розмову: «Так що ж, поховавши в підвалі і навіть жодного разу бандерівця не побачимо?» Можна таким людям співчувати чи ні? Для них бандерівець з рогами, з копитами, щось страшне. І вони в це вірять. Найприкріше, що вони не розуміють, що війна нікому не потрібна. Те ж саме, як і я, ми взагалі шістки в цій справі. Прислів’я є, що пани б’ються, а у холопів чуби летять. Я їм усім пояснювала: неправда, що всіх російськомовних хочуть убити. Вони мене запитують: «Ірма, ви сказали, що всіх російськомовних будуть розстрілювати». Я говорю: «Ви такі дурниці говорите. Як вам після цих слів не співчувати?» Чому я не вірю в те, що говорять російські телеканали, і часто не вірю в те, що говорять українські телеканали? Тому що у мене є свій мозок, я аналізую. Я їжджу на місце подій, щоб розуміти народ, я не ховаюся, як інші народні депутати. Я поїхала на південний схід, я розуміла, що можуть затримати, але все одно поїхала для того, щоб з ними поспілкуватися і показати, що ми вам не вороги, що ми можемо до вас приїжджати без зброї, так, як я це зробила, я їм пояснювала: я приїхала до вас без зброї, без гранат, без пістолета. Я приїхала з миром.

– Ірма, я знаю, що ви зустрічалися зараз з представниками ОБСЄ. Ви готуєте зараз разом з іншими заручниками позов проти Росії до Страсбурзького суду?

– У мене цим питанням займається адвокат. Чесно кажучи, у мене немає часу. Потім мені прийшов лист, що моя справа засекречена і я не маю права спілкуватися з журналістами. Я їм кажу, спасибі, але це порушення, як це я не маю права спілкуватися з журналістами? Якщо я буду тримати інформацію в собі, це велика ймовірність того, що мене завалять. Краще я цю інформацію озвучу, скажу вам, журналісту, що у мене вимагали сто тисяч доларів, у Штепи вимагали шість мільйонів гривень і Штепу побили – цього ж ніхто не говорить. Я вважаю, що журналіст повинен розповісти все від початку і до кінця. Чому до цього не давала інтерв’ю? По-перше, мені важко було навіть розмовляти. По-друге, важко згадувати. Ви відчуваєте, я коли згадую ці всі моменти, я навіть заїкаюся, тому що мені важко. Коли я сиділа в підвалі, до мене підходить чоловік, я його питаю: «Ви мене зґвалтуєте?» – «Ні». – «Уб’єте?» – «Ні». І каже на повному серйозі: «Ми тебе живцем закопаємо». Я сиджу і три місяці думаю, що мене живцем закопають. Це спасибі Богу, що дах не поїхав. Що означає сидіти в камері-одиночці? Там не те що з глузду можна з’їхати. Чесно кажучи, я думала, що краще померти. Всі ховаються в підвал, а в нас починається бомбардування. Ти лежиш з іконою в руках, не випускаючи її, з 10 вечора до 3 ранку, і дивишся: ось зараз в твоє вікно знову потрапить. Ти сто разів за ніч молишся, не спиш. Я 10 днів протрималася й не їла. Вони в шоці були від того, що я патріотка. Минуло три місяці: як вони тільки не знущалися, а я все одно не здаюся. Коли я написала листа, що прошу мене розстріляти, бо я любила, люблю і буду любити Україну навіть у труні, вони взагалі отетеріли. Вони мене почали поважати після цього.

Я виходжу на свободу і починаю вивчати матеріали, дивитися, хто вставав на мій захист. «Українська правда» пише: Ірма Крат ніколи не була журналісткою. У мене 7 років було видання, газета «Свобода слова», я редактор, 12 сторінок. Кожен день виходила газета. Я своїми руками набирала, їздила по Полтавській області, найгарячіші репортажі, найбільший тираж. Яке ви маєте право мене називати не журналісткою? Новинний інтернет-телеканал я сама створила і набрала команду. Яке ви маєте право називати мене не журналісткою? Перша людина, яка вела на Майдані прямий ефір і навчила «Громадське телебачення», як виходити в ефірі з місця події - це була я. Потім з’явилося через пару днів Радіо Свобода, і ми працювали, можна сказати, на пару. (ВІД РЕДАКЦІЇ: Радіо Свобода веде прямі трансляції з 2012 року. Щодо подій Єврореволюції, то пряма трансляція велася з першого дня – 21 листопада 2013 року. З Ірмою Крат жодної співпраці не було) І ви називаєте мене не журналісткою! Це хіба не зрада? Краще б мене вбили!

Що мені ображатися на Росію, якщо й так було зрозуміло, що Росія змонтує ці репортажі? Ми їхні вороги, грубо кажучи. Але боляче, коли тебе зраджують свої люди. Український журналіст допомагав НТВшнику робити репортаж, вибудувати хронологію подій. Прикро чи ні? Хочеться після цього плакати. Всі іноземні видання стали на мій захист: Італія, Франція, Німеччина, Голландія, а Україна промовчала. Чому моя країна не стала на мій захист, не зробила репортаж, що це неправда? Навіть не спромоглися пустити біжучий рядок про те, що Ірма Крат не брала участі в тортурах на Майдані, що Ірма Крат не може бути кілером. П’ятий канал показує: звільнили з полону Ірму Крат, яка звинувачувалася в тортурах над «Беркутом». Треба було пустити фразу: проти неї сфальсифікували справу ополченці або Росія і утримували в полоні. А вони сказали так, що нібито підтвердили, що Ірма Крат звільнена з полону, нагадаємо, що її звинувачували в тортурах на Майдані. Як я після цього повинна ставитися до українських журналістів? Прикро мені чи ні? Я в полоні так не плакала, як я плакала два тижні на волі. Я боялася комусь дати інтерв’ю, бо думала, що знову напишуть щось погане.

(Передрук із сайту Російської редакції Радіо Свобода)