Наталія Геворкян
(Рубрика «Точка зору»)
Зателефонувала моя улюблена Труді Рубін, американська журналістка, автор питання Who is mister Putin?: «Як ти думаєш, на нього (героя її питання) санкції взагалі справляють якесь враження чи йому байдуже? Він якось реагуватиме? Що взагалі здатне вплинути на нього, чого він реально боїться?»
Відмінність американської колумністики від російської полягає в тому, що вони там обов’язково повинні дати відповідь на питання: «Що робити?» А у нас, як відомо, це найпопулярніше риторичне питання.
Я розумію, чому вона питає. З березня «Крим наш». Захід з цього приводу не заспокоюється і всіляко дає зрозуміти, що не заспокоїться. Захід думає, вважає, сперечається і болісно погоджує поетапні санкції у відповідь на несподіваний вихід Путіна за межі розумного, тобто на територію суверенної держави і «відкушування» частини цієї території на користь Росії.
Поки Захід думає, палає південна Україна, правда, ненадовго. Східна ж Україна перетворюється на якусь подобу Палестини – в тліючу конфліктну зону, де мирне життя сусідить з якимись партизанськими вилазками, в якій холодна стадія змінює гарячу і де підтримувати напругу приїхали з Росії хлопці, які вважають, що це непогане місце – не важливо, що іноземне, – щоб проявити тут свій російський патріотизм.
Жертвами цієї дивної війни, яку Росія нібито не веде, стають не тільки громадяни України та Росії. Список жертв поповнили абсолютно далекі від усіх цих наземних битв між двома колишніми республіками колишнього СРСР громадяни купи держав, що летіли в малайзійському «Боїнгу», які навіть не знали, над чиєю територією настане їхня остання мить і яким точно не було ніякої справи до геополітики Путіна.
Можна було очікувати, що після цієї трагедії всі схопляться за голову. Одні візьмуть шинель, підуть додому. Інші навчаться говорити з власними східними регіонами. Треті сядуть за стіл переговорів з четвертими. Після жаху настане хоча б світло, для початку. Третій і четвертий етап санкцій стане невизначеною перспективою. «Крим наш» – висить проблемою, про яку ніхто не забуде, але головне все ж, щоб не було війни.
Нічого подібного. І після збитого «Боїнга» ніхто не взяв шинель і не пішов. І набої підвозять. Захід логічно вводить нові санкції (на думку одних, досить хворобливі, на думку інших – замалі). І що далі? Путін практично ніяк не реагує. Вербально – так, і то якось ліниво, для проформи. Йому байдуже, він, перепрошую, на все поклав? Він готується до великої війни? Він не знає, що робити? Він не може вплинути на ситуацію? Він діє згідно лише одному йому відомим планом? Він не в змозі прорахувати наслідки? Він готовий загробити країну, аби не відступити, не втратити 20 відсотків від свого рейтингу у 85%? Я розумію, чому Труді запитує. А хто не запитує?
В останні пару днів німецька розвідка повідомила, що в оточенні Путіна посилюється боротьба за вплив на президента між силовиками і, скажімо так, бізнес-економістами, тобто тими, хто розуміє весь масштаб наслідків конфронтації з Заходом і санкцій, нинішніх і майбутніх. Одночасно FT цитує джерело в Кремлі, яке говорить, що відсуджені ЮКОСом 50 мільярдів доларів – «незначний факт» на тлі «прийдешньої війни в Європі». Андрій Колесников, який бачить Путіна ледь не кожного дня, хитромудро, на мій погляд, радить своєму президенту через радіо «Комерсант» переглянути після збитого над територією, контрольованою «бійцями опору», пасажирського літака відносини з цими самими бойовиками і відмовитися від них.
Тобто десь там у Кремлі і дуже близько до нього одні марять війною, інші – світом. До чого схилиться ВВП, незрозуміло. Що на нього може вплинути і як саме, зовсім незрозуміло.
А якщо американська розвідка погодиться з проханнями українців і почне надавати їм свої розвіддані, в тому числі супутникові, про розташування бойовиків, пересуванні зброї тощо у Східній Україні і на кордоні з Росією? Така залученість американців якось подіє на Путіна? На мій погляд, російська пропаганда тут же звинуватить американців у загибелі мирних мешканців (природньо, залишивши за кадром, що взагалі-то вони гинули і до цього якраз через присутність так званих «ополченців», які і перетворили цю частину України в зону бойових дій). Американці стануть стороною в конфлікті і тут же виявляться винними у всьому. Як завжди. Причому так буде навіть у тому випадку, якщо – ну, уявімо на секунду – Путін сьогодні реально зацікавлений у закінченні цієї війни.
Путін не може дати вказівку «бійцям опору» згорнутися і повернутися, тому що він їх не хоче на території власної країни, де вони можуть продовжити зі зброєю (Росією ж наданою) у руках проявляти своє розуміння патріотизму і національної гордості. До того ж ці бойовики вже заплямовані кров’ю сотень людей на неоголошеній формально війні, тобто вони цілком такі собі цивільні злочинці. Не личить мати з ними справу. Можна припинити фінансування... Але, підозрюю, далеко не всі там б’ються і гинуть за гроші. Спасибі російській пропаганді і реанімованому болю під назвою «фашизм» (на цей раз «фашизм», звичайно ж, український). Нещасні молоді і не дуже люди в пориві праведного гніву рвуться знищити «фашистську гниду». Я тут побачила перед якимось серіалом в онлайні рекламу «Слов’янський полк». Це якраз про це – приходьте і йдіть з нами воювати. Проти фашистів. В Україні.
Єдиний вихід: припинити дії і тупо чекати, коли переб’ють решту бойовиків
Одним словом, немає у нього доброго виходу з цієї ситуації. І поганого навіть немає. І перервати стосунки з цими бійцями він не може, навіть якщо розслідування доведе їхню причетність до збитого «Боїнга». Розірвати можна формальні відносини, оформлені та скріплені печаткою. А тут просто «до побачення» не скажеш. Путін не може припинити розпочатий з його відома і за його допомогою, і при підтримці Росії конфлікт на сході України, чого від нього вимагає Захід і за що, в тому числі, карає Росію санкціями. Збитий малайзійський пасажирський літак став, на мій погляд, його жахом. Можливо, підставою. Можливо, помилкою, відповідальність за яку світ уже поклав на Путіна через його політику в регіоні.
Єдиний вихід зі становища, як мені здається, для нього – віддати формальний наказ закрити кордон з Україною, перестати перекидати в Східну Україну зброю і людей та тупо чекати, коли решту бойовиків-«ополченців» переб’ють, просто фізично знищать. Немає людей – немає і проблеми. Звучить жахливо, але іншого виходу президент Росії собі не залишив. Тому, мені здається, він і поводиться так непевно, не особливо реагуючи на всякі зовнішні сигнали, залишаючи враження, що йому все по фіг і нічого він не боїться. Я думаю, що Путіну страшно. І не вірю ні в яку «війну в Європі», яку Росія просто не потягне, тому що «війна в Європі» – це не війна з Грузією і не війна з Україною, це війна з Європою. Він затаївся, як зазвичай у кризових ситуаціях, і чекає природного та цинічного кінця цієї колотнечі, який, можливо, дозволить країні перейти з режиму «під санкціями» в режим якихось більш-менш переговорних відносин із зовнішнім світом. Але який не змінить негативного ставлення до нього особисто з боку традиційних міжнародних партнерів, тому що воно вже не зміниться ніколи.
Наталія Геворкян – журналіст
(Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
