Небезпечний вантаж: подорож зоною АТО

Що може бути складного в роботі кур’єра? Та нічого. Отримуєш пакунок, адресу людини, якій повинен його передати і вирушаєш в дорогу. Найбільші неприємності, що можуть вас спіткати – пробите колесо або затори на міських вулицях. Втім, обставини кардинально змінюються, якщо ваші пункти призначення – це блокпости українських військових в зоні АТО, в безпосередній близькості від центру конфлікту – міста Слов’янська. А машина у вас під зав’язку заповнена гуманітарним вантажем (медикаменти, оптика, військове екіпірування, харчі).

Але саме в таку подорож я вирушив із Олександром Назарчуком і його товаришем Андрієм. Саша тут вже вшосте. Каже, раніше все минало спокійно. Це, звісно, заспокоює, хоча... все буває вперше. Загалом, і справді, легковим автомобілем тут пересуватись безпечніше, аніж у бронемашині чи в складі колони. Вони тут як на долоні, тому їх доволі часто обстрілюють. А так маємо шанс проскочити непоміченими.
Стартуємо з Ізюма. Місто на кордоні Харківської і Донецької областей відносно безпечне. Тут не відчуваєш, що вже за 40 кілометрів, у Слов’янську, триває справжня війна. Перший пункт нашої мандрівки – село Барвінкове. Там на блокпосту маємо залишити кілька пакунків із екіпіруванням і препарат, що зупиняє кровотечу після вогнепальних поранень. Український аналог вже відомого всім «Селлокса».

Я ризикую заради дітей – активіст

Їду в машині з Андрієм. Для нього це теж перша поїздка. Обидвоє в бронежилетах. Поряд лежать шоломи. Саша ж їде без жодного захисту. Самі не надто віримо, що в разі потреби вони нам чимось допоможуть, але сходимось на думці, що з ними все ж спокійніше.

Хлопці самі гроші не збирають, натомість розвозять допомогу, яку для військових закуповують кілька фондів. Охочих займатись кур’єрською доставкою на війні не так і багато. В мирний час Андрій працює в компанії, що займається програмним забезпеченням. У нього дві кількарічні дитини.

«А ти не вважаєш, що так ризикувати – не розумно у твоєму випадку?» – запитую його.

«Якраз через дітей я сюди і їду, – пояснює Андрій. – Щоб вони жили в мирній країні. Не можу просто сидіти, і спостерігати за всім, що відбувається».

В Олександра теж двоє дітей. Про мотивацію вже не питаю. Все далі від’їжджаємо від Ізюма. Дороги наче після артилерійського обстрілу, хоча тут точно не стріляли. Обійшлось банальною корупцією і безгосподарністю. Через ями не можемо нормально розігнатись. Андрій дратується. Коли їдемо відкритою місцевістю – наче нічого особливого. На ділянках дороги, які оточені з обох боків «зеленкою», стає трохи не по собі. Футболка під бронежилетом стає мокрою. Вважатиму, що це через температуру. На вулиці справді жарко.
Тим часом наближаємось до першого блокпоста. Все традиційно – перевірка документів, огляд салону, запитання про ціль поїздки. Все в порядку. Хлопці вивантажують кілька пакетів і ящики. Разом із передачкою Саша віддає солдатам дитячі малюнки. Військові на якийсь час забувають про пакети і починають гортати листки. Далі обов’язкове фото з пакунками для звіту. Їдемо далі.
Дірка після обстрілу розміром з футбольний м’яч

Постійно ловлю себе на думці, що в цьому бронежилеті схожий на якогось мудака. Їдемо селами, а повз нас проїжджають маленькі діти на велосипедах, місцеві бабці мирно сидять на лавках під хатами. В якомусь придорожньому кафе хтось святкує весілля. На озері купа молоді. Переглядаємось з Андрієм. Сміємось, але бронежилет не знімаємо.
Наступний пункт – телевишка на горі Карачун. Не проходить і дня, щоб у ЗМІ не з’явились повідомлення про сутички в цьому районі. Точка має вкрай важливе стратегічне значення. Фактично це найвищий укріплений блокпост української армії. Звідси проглядається територія на кілька кілометрів довкола. Сам Слов’янськ теж як на долоні. Хоча, це не заважає озброєним бойовикам підбиратись на кількасот метрів і обстрілювати висоту з мінометів. Так було і сьогодні зранку.

Побачивши, як я розгулюю територією з широко розкритим ротом, місцевий інструктор із фізпідготовки безпомилково ідентифікує мене як «пресу». Реакція краща, аніж я очікував. Загалом, військові народ забобонний, починаючи від пілотів, які забороняють знімати літаки під час зльоту, і закінчуючи рядовими, які переконані, що після наших репортажів сепаратисти обстрілюють саме ті місця, які побували в об’єктиві камери. Тому на Карачуні все, включно з фотографіями на телефон, жорстко регламентовано.

Але мій новий знайомий все ж погоджується провести невелику екскурсію. Показує наслідки сьогоднішнього обстрілу. На асфальті під ногами кілька сантиметрові вибоїни, частина гілок на деревах скошена, у трансформаторній будці діра розміром з футбольний м’яч, стіни телецентру рясно пощерблені осколками.

На Карачуні кипить робота. Солдати будують укріплення. Скрізь з’являються барикади з мішків, із піском. Як на Майдані – мимоволі аналогія сама зринає в голові. Десантник із Карачуна постійно жартує. А вираз у нього такий, наче він розповідає про якусь захопливу пригоду. Лише сьогодні троє людей були поранені осколками. Не знаю, може це такий природний захист. Мозок блокує почуття страху, болю, жалю. Дивуюсь, наскільки швидко люди адаптовуються до будь-яких обставин. Для цих хлопців бої на Карачуні такий же ж обов’язковий пункт розпорядку денного, як сніданок чи вмивання.

Дзвонить телефон. Саша підганяє. Пора їхати, адже попереду ще три блокпости, а потрапити туди бажано до темряви. Обмінюємось телефонами. Сподіваюсь, мені ще доведеться потрапити на Слов’янський телецентр, сподіваюсь, тоді барикад вже не буде.

Майданівець і боєць «Беркута» на одному блокпосту

Спускаємось вниз. Сонце починає сідати і тільки зараз я помічаю надзвичайний краєвид довкола. Невже і я починаю звикати? Наступний блокпост на Слав’янському комбікормовому заводі. Не менш відоме місце. Про обстріли горезвісною «Ноною» чув, мабуть, кожен. Тепер тут тихо. Лише десь далеко чути одиночні глухі вистріли. На під’їзді нас зустрічають силовики. По формі не складно здогадатись, що це колишні бійці «Беркута». Не хочуть пропускати. Чекаємо, поки вийде отримувач передачі (на кожному блокпосту є конкретна людина, яка отримує вантаж). Вибігає хлопець – ані бронежилета, ані футболки, зате з засмагою. Колишній майданівець, тепер у Національній гвардії. Отак, а ще кілька місяців тому вони були готові вбити один одного. Тепер воюють разом.

«Які стосунки з «беркутівцями»?» – запитую.

«Нормальні. Звісно, є деякі розбіжності в поглядах, але зустрів тут кількох дуже достойних людей», – відповідає Олександр. Не здивуюсь, якщо виявиться, що взимку він був серед тих, хто на Грушевського закидав «Беркут» «коктейлями Молотова».
Передача хлопцям сподобалась. Маск-халат, ковбаса і апельсини органічно поєднались на одному фото. Все інше в ящиках, чекає нових власників.
Стає очевидно, що до темряви об’їхати всіх не встигнемо. Якщо повертатись, то зараз. Ні, Саша вирішує їхати далі. Наступний виїзд лише через тиждень. Треба віддати максимум. Заїжджаємо на ще один блокпост. Хлопці поспіхом розвантажують машини. Я встигаю познайомитись зі ще двома екс-майданівцями. Показують прапор 28-ї сотні.

«Нехай люди знають, що ми зараз тут» – кажуть нам.

Виїжджаючи вже в повній темряві, згадую самооборонівців, які досі залишаються на Майдані. Дивно, як такі різні люди могли стояти поруч на барикадах. І чи стояли вони насправді?
Попереду «колорадський» блокпост

Виїжджаємо на трасу. Минаємо вказівник – «Слов’янськ 4 км». На дорозі крім нас жодної машини. Попереду засвітився ліхтар. Маємо проїхати цей блокпост, щоб потрапити до адресатів. Саша виходить з машини. Голос з-за бетонних блоків наказує підняти руки і йти до нього. Минає кілька хвилин. Саша повертається – готуйте документи, будуть обшукувати машини.

Солдати нам не вірять. Пояснення про передачу посеред ночі їх відверто не задовольняють.

«Здається, я закінчу цю ніч в «ямі»», – віджартовується Саша.

Ніхто не засміявся. Врешті, наші дані переписали, випитали номери людей з якими контактують волонтери. Є знайомі, все обійдеться. Однак, проїхати далі ми не зможемо.

«Попереду «колорадський» блокпост. Якщо вас зупинять із цим вантажем – вас не стане», – пояснює хтось із військових.

Сперечатись ми не стали. Навіть якщо про блокпост і не правда, то автоматні черги, які до того вистрілювали десь далеко, зараз звучали за кількасот метрів. І глухі вибухи один, другий, третій... я збився з рахунку. Солдати не реагують, я постійно намагаюсь розгледіти бодай щось у темряві.

«Тоді завеземо завтра в штаб, а вони гелікоптером переправлять хлопцям», – така відповідь Саші здається задовольнила всіх. Я – не виняток.

На зворотному шляху до Ізюму нарешті з’явилась мережа. В Саші десяток пропущених викликів від хлопця з останнього блокпоста. Інформація підтвердилась. Хотіли попередити, щоб ми не наближались, бо бойовики облаштували свою вогневу точку. Ми їхали прямо на неї.