НЕБЕСНА СОТНЯ
Список загиблих складений на основі даних, зібраних «Євромайданом SOS», МОЗ, МВС, медиками Майдану, журналістами Радіо Свобода та інших ЗМІ.
Список загиблих внаслідок подій на Грушевського
Бадера Олександр, 66 років, з Києва. Активний учасник Євромайдану. Помер від побиття, отриманого 22 січня 2014 року на Грушевського. Мав чотирьох дітей: дочки - 35 років, 31 рік і 27 років, син - 24 роки. Захоплювався історією та етнографією, був отаманом Галицько-Волинського козацтва. Мріяв створити музей Січових Стрільців. Допомагав пораненим та застудженим, готуючи відвари та настої з травм. Сильно застудився, коли на Водохреще його облили крижаною водою з водомету, до того ж отримав сильне отруєння газами. Крім того, у сутичках його сильно побили. З Майдану додому привезли в тяжкому стані. До лікарні не звернувся через небезпеку затримання. 28 січня помер.
Вербицький Юрій, 50 років, активіст Євромайдану зі Львова. Його викрали 21 січня разом з активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня в лісі біля Києва було виявлено тіло Юрія Вербицького, який помер від катувань на сильному морозі, його руки були зв’язані скотчем. В МВС заявили, що Юрій Вербицький помер «від переохолодження, а тілесні ушкодження, які він отримав, не пов’язані зі смертю».
Горошишин Максим, 25 років, з села Грушківка Кам’янського району Черкаської області. Максим отримав сильне отруєння газами на Грушевського, внаслідок чого почалася пневмонія. До лікарні ще потрапив у свідомості. Місяць боровся за життя, лежав у 17 лікарні Києва. Помер у ніч на 20 лютого.
Жизневський Михайло, 25 років, громадянин Білорусі, входив до самооборони Майдану. Загинув 22 січня під час подій на Грушевського від наскрізного вогнепального поранення в серце.
Калиняк Богдан, 52 роки, родом з Коломиї Івано-Франківської області. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», потім став приватним підприємцем. Допомагав Євромайдану грошима та товаром. 28 січня 2014 помер у шпиталі в Івано-Франківську. Міський голова Коломиї Ігор Слюзар розповів, що Богдан Калиняк два місяці з маленькими перервами стояв на Майдані і, маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігріватися. За словами мера, після того, як на Грушевського чоловіка полили крижаною водою з водомета, він захворів, запустив хворобу. При цьому брав на себе найважчі завдання: нічні чергування, допомагав пораненим.
Нігоян Сергій, один з охоронців Майдану, 20 років, родом з Дніпропетровської області. Його родина переїхала до України, рятуючись від війни в Нагорному Карабаху. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами. Провчився два курси в Дніпродзержинському коледжі спортивного виховання. Загинув 22 січня 2014 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського.
Сеник Роман, 45 років, родом з Яворівщини Львівської області, помер у київській лікарні. Його тяжко поранили 22 січня на Грушевського. У нього було важке поранення в легені, переніс кілька операцій, довелося ампутувати руку, кілька діб лікарі боролися за життя Романа.
Загиблі внаслідок бійні та відстрілу снайперами, влаштованих силовиками 18-20 лютого
Невідомий загиблий, Святослав. Загинув під час пожежі в Будинку профспілок. Хлопцю було від 25 до 30 років. Зареєструвався під ім'ям Боєць. Про нього майже нічого невідомо. Його поховали на Аскольдовій могилі в центрі Києва поруч із церквою Святого Миколая. Правоохоронні органи склали ДНК-карту хлопця, що може допомогти рідним, знайомим, якщо такі знайдуться, ідентифікувати загиблого.
Аксенін Василь, 1962 р. н., з Чернівців. Отримав два важкі поранення 20 лютого від пострілів снайпера на Інститутській. Помер 11 березня в лікарні в Польщі. У Чернівцях на його честь збираються назвати вулицю.
Арутюнян Георгій, 53 роки, з Рівного, вірменин, громадянин Грузії, отримав вид на проживання в Україні, активіст ВО «Свобода». 20 лютого 2014 року був убитий пострілом снайпера біля Монумента Незалежності у Києві. Має трьох дочок. Найменшій дочці від другого шлюбу ¬лише три роки. У 2012 році його дружина померла в Рівному, відтак тепер трьохлітня Ашхен Арутюнян Ашхен (2010 р. н.) залишилася круглою сиротою.
Байдовський Сергій, 23 роки, з Волині. З 2007 року навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Працівник магістральних нафтопроводів «Дружба». Жив у Луцьку, любив своє місто, понад усе любив рідну Україну. Одна із останніх цитат на його сторінці в соціальній мережі слова Левка Лук'яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе…» Загинув від вогнепального поранення на Майдані у Києві 20 лютого. Був похований в селі Менчичі Іваницівського району Волинської області. В останню дорогу його проводжало 20 тисяч населення міста Луцька та весь рідний Нововолинськ.
Балюк Олександр, 1974 р. н. Проживав в селі Пилиповичi, Новоград-Волинського району Житомирської області. Помер 20 лютого вiд вогнепального поранення. Зi слiв очевидцiв, сам тяжко поранений, він намагався врятувати життя iншому пораненому.
Бачинський Ігор, 30 років, з Боярки Київської області. Круглий сирота. У Ігоря були лише бабуся та дідусь, які живуть у Боярці. Вони й розповіли, що він отримав важкі травми на Майдані, лікувався, але 25 лютого помер. Лікарі записали причиною смерті просто хворобу.
Бльок Іван, (або Тур це прізвище його дружини,але так його теж називали ), 40 років. Жив у місті Городок Львівської області. Приватний підприємець. Його побратими розповідають, що Іван кожного разу їхав до Києва тоді, коли була найбільша небезпека. Уперше вирушив після того, як «беркутівці» напали на студентів у ніч проти 30 листопада, потім після 11 грудня й в інші найнебезпечніші періоди. Коли 18 лютого знову почали вбивати, сів з друзями на бус і поїхав на Майдан. 20 лютого вранці на Інститутській він загинув від кулі снайпера.
Бойків Володимир, 1955 р. н., родом зі Львова, у 2000-му родина переїхала до Києва. Навчався в «Львівській політехніці», усе життя працював будівельником, був власником будівельної фірми. Його батько - Василь Бойків - був дивізійником СС «Галичина», живий. 18 лютого Володимир Бойків вирушив на Майдан. Дружина Наталя розповіла про останню розмову з чоловіком: «Я просила його того не робити, бо недавно він переніс інсульт, проте він сказав: «Наталко, я тут біля водометів, біля вулиці Грушевського, я тут повинен бути». І на цьому, а то була пізно ввечері 18 лютого, зв'язок обірвався. Можливо, у той момент його і вбили». Володимир Бойків отримав кульові поранення на Майдані (де точно - невідомо). Помер 24 лютого в лікарні. Залишилося троє синів - дорослі Андрій і Олександр та 12-річний Захар, у Львові - старий батько.
Бондарєв Сергій, 32 роки, з Краматорська Донецької області, останні роки жив і працював в Києві, програміст GlobalLogic. Загинув під час першого штурму від чотирьох кульових поранень біля Будинку профспілок 18 лютого.
Бондарчук Сергій, 52 роки, зі Старокостянтинова Хмельницької області. Викладав фізику в Старокостянтинівській гімназії. Помічник-консультант народного депутата України Ігоря Сабія. З 2009 року голова Старокостянтинівської міської організації ВО «Свобода». Загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській.
Братушко Олексій, 38 років, з Сум. Загинув на Інститутській від кулі снайпера, що прострелила щит та бронежилет. У нього залишилися хворі батьки, дружина та двоє дітей - 13-річна донька та одномісячний син. Олексія поховали на алеї почесних громадян Сум.
Брезденюк Валерій, 50 років, м. Жмеринка Вінницької області, український підприємець, художник у техніці ебру (малюнки на воді), 2013 року увійшов до фіналу конкурсу «Україна має талант», мав комп'ютерний клуб у Жмеринці. За кілька місяців до загибелі увійшов до жмеринського осередку партії УДАР. Вбитий пострілом у спину в ніч проти 19 лютого 2014 року на Майдані.
Не буде більше малюнків на воді.
Бура Ольга, 28 років, з села Ріпнів Буського району Львівської області. Померла 10 березня в Києві від травм, отриманих під час подій на Майдані. Лікувалася в медчастині Київської консерваторії. Вона поранила руку, коли подавала бруківку на будівництві барикад, розповів її чоловік Володимир. В рану потрапила інфекція. Через деякий час рука почала наривати, боліти. Хірург порадив почистити рану. Ользі ввели ліки, яких її організм не сприйняв, почалися сильні судоми. Була двічі одружена, дітей не мала. 24 листопада 2013 року разом з цивільним чоловіком Володимиром (перший чоловік з сусіднього села Кізлова помер) поїхала на Майдан. Тендітна дівчина була в загонах сотні Самооборони Майдану. Мати Ольги Надія Матвіїв працює санітаркою в Буській районній лікарні. Тато помер. Ольга мала двох сестер. З дитинства хворіла, мала третю групу інвалідності.
Вайда Богдан, 48 років, з села Летня Дрогобицького раqону, Львівська область. На київський Майдан поїхав 19 лютого. Вже зранку наступного дня, приїхавши до Києва, зателефонував сестрі: «Люба, тут справжня війна! Стріляють...», – після цього розмова обірвалася. Того ж дня по обіді повідомили про смерть Богдана, який загинув від кулі снайпера. «Він віддав життя за мене, за кожного з нас, за те, щоб ми були вільними людьми», — сказав отець Олексій Дем'яновський на прощанні з Богданом Вайдою.
Войтович Назар, 17 років, з села Травневе Збаразького району, Тернопільська область. Студент-третьокурсник Кооперативного коледжу в Тернополі. Загинув 20 лютого 2014 року. Хлопець навчався на третьому курсі відділення дизайну, обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух, на малюнках зображав калину, тризуб чи козаків. Ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Та в останню хвилину щось змінилось, і Назар вирішив їхати на Майдан особисто. «Останній раз, коли його чули, це було близько сьомої вечора, і він дуже спішив на автобус. Дуже спішив з гуртожитку. Йому нетерпілось поїхати до Києва, навіть підготував колишню каску…. Ми його ніколи не забудемо», – розповідає одногрупниця. Назар поїхав до Києва вночі 19 лютого, а вже наступного дня під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї. Він у батьків єдиний.
Ворона В’ячеслав, 32 роки, з Києва. Активіст Майдану. Помер унаслідок травм, отриманих 18 лютого 2014 під час боїв з криміналітетом у Маріїнському парку Києва. Народився у місті Прип'ять. Після аварії разом із батьками переїхав до Києва. Навчався в інституті МВС у Дніпропетровську, професійно займався бейсболом — грав за чернівецьку команду «Соколи». В'ячеслав постраждав від «тітушок», які проламали йому кастетом череп. Перебував в реанімації у київській лікарні в комі. Помер 9 березня.
Гаджа Петро, 48 років, з Києва. Народився у Рахові Закарпатської області. Був на Майдані від початку. Входив до лав 8-ої сотні Самооборони, займався нічними чергуваннями. 18 лютого, під час подій під Верховною Радою, отруївся газом. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. Петра виписали з лікарні, він збирався до санаторію, але за кілька днів помер. У нього залишилися дружина та син студент. А також мама Марія Миколаївна 1938 р.н., яка у селі під Полтавою активно створювала свій Майдан.
Голоднюк Устим, 19 років, зі Збаража Тернопільської області. Учасник самооборони, стрілець сотні «Свободи», волонтер «Демократичного Альянсу». Був захисником Майдану з листопада 2013 року. 30 листопада «Беркут» побив його, на потилиці був шрам, наклали 12 швів. Тільки-но зажило, то знову поїхав на Майдан. 20 лютого 2014 року внаслідок вогнепального поранення в голову загинув. Отримав вогнепальне поранення зі снайперської гвинтівки, допомагаючи забирати загиблих біля верхнього виходу станцїї метро «Хрещатик». Куля снайпера влучила у праве око. Коли його доправили у готель «Україна», лікарі вже не могли допомогти хлопцю. О 9 ранку 20 лютого Устим домовився зустрітися з батьком об 11, але не дожив. Опізнаючи сина, батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на колінах, але я знаю точно, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною та з мохм сином».
Городнюк Іван, 29 років, з Березного Рівненської області. 19 лютого Іван повернувся додому з Майдану, під час штурму «беркутівцями» його облили водою з водометів і побили. Звернувся до лікарів, почав лікуватися. Але вночі серце молодого чоловіка не витримало і зупинилося. Його ховало все Березне. Він активно займався громадською діяльністю, захоплювався музикою та танцями.
Грабовський Ярослав, 34 роки, з села Печеніжин, Коломийський район Івано-Франківської області. Загинув на Майдані. Дата смерті – 21 лютого 2014 року.
Гриневич Едуард, 28 років, родом з села Деревки Любешівського району, Волинська область. Громадський активіст, член партії ВО «Свобода», член «Волинської сотні». Едуард Гриневич зростав і виховувався у сім’ї без батька. Зі слів близьких, звик у житті досягати всього сам, був наполегливим і цілеспрямованим. Захоплювався інформаційними технологіями. Певний час працював в «Укртелекомі» міста Луцька. Потім вирішив розпочати власну справу. Був на Майдані тричі. Вважав це справою честі та гідності. Востаннє поїхав у Київ 16 лютого, а вже за чотири дні куля снайпера обірвала його життя. Хлопець залишив по собі щоденник.
Варениця Роман, 35 років, з Яворівського району Львівської області. Застрелений на вулиці Великій Житомирській, імовірно, тітушками.
Васильцов Віталій, 1977 р. н. Уродженець с. Гаврілівці, Хмельницької області, що мешкав у с. Жорнівка Києво-Святошинського району Київській області. Був застрелений на вулиці Великій Житомирській 18 лютого. Мав двох дітей.
Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до свого 34-річчя, український журналіст, кореспондент газети «Вести». У 2003 році закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.Працював журналістом у «Газеті по-київськи», на сайті «Обозреватель», газеті «Сегодня». Він був одним із провідних журналістів видання, писав на гострі соціальні теми, проводив журналістські розслідування.
19 січня 2014 року В’ячеслав отримав поранення лівого ока від світлошумової гранати. У ніч проти 19 лютого В'ячеслав разом із колегою їхали з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської він помітив озброєних ті тушок у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на автомобіль, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров'ю. При цьому присутні на місці працівники міліції залишалися осторонь та не втручалися в події. У В’ячеслава залишилися дружина та син.
Гурик Роман, 19 років, з Івано-Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Романа. Загинув у Києві 20 лютого від кулі снайпера. Хлопця поховали в Меморіальному сквері по вулиці Мельника в Івано-Франківську, де розташовані могили січових стрільців та вояків УПА.Як повідомив ведучий івано-франківського Майдану Ростислав Микитюк, жителі міста пропонують назвати одну з вулиць обласного центру Прикарпаття на честь Романа Гурика. З такою ініціативою звернуться до міської ради.
Дворянець Антоніна, 62 роки. Після загибелі її виявили на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській біля верхнього входу в метро «Хрещатик». У пані Антоніни знайшли посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи № 073155. Загинула від забиття кийками спецпризначенцями міліції. Але в лікарні її чоловікові заявили, що, якщо він хоче її забрати для поховання, то мусить погодитися, щоб у графі «причина смерті» було вказано: серцева недостатність. Хоча, за словами родичів, весь одяг пані Антоніни був у крові, а на обличчі були синці. Один з очевидців загибелі Антоніни Дворянець розповів, що бачив, як вона кинулася допомагати чоловікам, яких беркутівці забивали кийками на верхній барикаді на вулиці Інститутській, після цього один із спецпризначенців почав жорстоко бити жінку.
Дзявульський Микола, 56 років, з Шепетівки. Вчитель географії та біології, член ВО «Свобода». Застрелений на Інститутській 20 лютого снайпером. Брав активну участь у громадсько-політичному житті міста: обирався депутатом міської ради 1994-1998 років, керівник громадської організації «Шепетівська спілка підприємців». Довгий час працював на викладацькій роботі вчителем географії шепетівської школи-ліцею, останній час був помічником народного депутата від ВО «Свобода» Ігоря Сабія. Земляки говорять, що усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стояти осторонь від будь-яких подій.
Дідич Сергій, 44 роки. Депутат Городенківської районної ради Івано-Франківської області від ВО «Свобода», директор туристичного клубу «Золоте Руно». Загинув 18 лютого 2014 року.Сотник івано-франківської сотні на столичному Майдані. У Жовтневому палаці він відповідав за порядок на другому поверсі.Сергій Дідич більшу частину свого життя присв'ячував туристичному розвитку рідного краю. Його громадську організацію «Золоте Руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні і за її межами.Він перший почав розробляти туристичні маршрути сплавів по рідному Дністру. Дністер, за планами Сергія, мав стати другим масштабним центром туристичного розвитку Івано-Франківщини. Будучи депутатом райради, їздив на стареньких «Жигулях» і завжди намагався допомагати людям. У загиблого - дорослий син та донька-школярка, батьки. Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня, Різдво відсвяткував на передовій.18 лютого 2014 граната розірвала йому сонну артерію на шиї.
Дигдалович Андрій, 40 років, з села Сокільники Пустомитівського району, Львівська область, 40 років. Вбитий 20 лютого від пострілу снайпера. Куля пройшла навиліт через бронежилет. Андрій Дигдалович був на Майдані три місяці. Ще у грудні був одним з перших, хто стримував натиск «Беркуту». Комендатура Майдану нагородила його «Орденом за оборону Майдану». Родич Андрія Ігор Менкуш розповів, що того було поранено на Грушевського: на одне око Андрій майже втратив зір. Проте довго не лікувався і повернувся до побратимів з афганської сотні. Наче передчуваючи біду, напередодні Андрій зателефонував до дружини і сказав: «Ти сильна, ти знаєш, що робити...» А загинув Андрій, рятуючи молодого хлопця.
Дмитрів Ігор, 30 років, з села Копанки Калуського району, Івано-Франківська область. Загинув 20 лютого від пострілу снайпера в легені. Нещодавно закінчив Одеську юридичну академію. Розлучений, дітей не мав. У Ігоря нещодавно помер батько, мати перебуває в Італії на заробітках. Ігор Дмитрів був членом Рожнятівської районної організації ВО «Свобода». Самотужки звів будинок у Копанках, проте жити у ньому — не довелося.
Жаловага Анатолій, 1980 р. н., з села ДубляниЖовківського району Львівської області. Загинув 20 лютого.
Жеребний Володимир, 28 років, з Рудок Самбірського району Львівської області. Народився в селі Вишня Городоцького району на Львівщині, потім переїхав до Рудок. Працівник Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету, який сам закінчив. Також заочно здобув диплом Львівського національного аграрного університету. Загинув від куль снайпера на вулиці Інститутській 20 лютого. Кулі влучили в шию (ураження сонної артерії) та голову. Володимир був активним учасником Євромайдану, від перших днів протестів перебував у Києві. Після майже місячного перебування на барикадах на декілька днів приїхав додому і, оформивши на роботі оформивши відпустку без збереження заробітної плати, знову повернувся на Майдан 5 лютого.
Зайко Яків, 73 роки, з Житомира. Народний депутат України 12(1) скликання від Народного руху, головний редактор журналу «Голос громадянина». 18 лютого 2014 року помер від інфаркту, втікаючи від «Беркуту» на вул. Інститутській.
Захаров Володимир, 57 років. ІТ-спеціаліст. Загинув під час пожежі в офісі Партії регіонів на Липській. За одними даними, чоловік задихнувся від димових шашок після того, як його побили бітами, обрізками труб і ногами. За іншими даними, застрелений вистрілом в голову.
Зубенко Владислав, 22 роки, з Харкова. Хлопець працював на Південній залізниці, займався реконструкцією середньовічних битв, був скаутом. На Майдан приїхав у лютому, записався до Самооборони. 20 лютого його смертельно поранили на Майдані. Снайперська куля "7,62" поранила нирки, печінку та легені. Владислав боровся за життя, але відмовили нирки. Була змога повезти хлопця на лікування до Німеччини, однак він перебував у занадто важкому стані. 28 лютого помер. Мав молодшого брата. У лікарні ним опікувалися батько й хрещена мама, також йому допомагало багато жителів Солом'янського району Києва, де знаходиться клінічна лікарня, в якій лежав хлопець. Але врятувати не вдалося.
Ільків Богдан, 51 рік, родом з смт. Щирець Пустомитівського району, Львівська область. Закінчив залізничний технікум, працював машиністом автодрезини. Дві доньки: старшій — 26 років, молодшій—20. Сусіди кажуть, що Богдан Ільків багато допомагав у місцевій церкві. Сестра Оксана розповіла про його участь у Майдані: «Уперше Богдан поїхав на Майдан 11 грудня. Він дуже перейнявся духом, який там панував. Після цього був у Києві ще три рази. Кожного разу їхав до столиці на п'ять днів, у вільний від роботи час. Богдан у Києві брав участь в охороні барикад та нічних патрулюваннях міста як член Стрийської сотні Самооборони. Він дуже хвалив своїх побратимів, змальовував героями медиків та інших учасників, тільки не себе». Востаннє Богдан поїхав до Києва 18 лютого. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Чи маєш якийсь захист?» На що він віджартовувався, що «всього лише три кожухи». У ніч на 20 лютого чергував на барикадах. Близько п'ятої ранку пішов відпочивати, а о восьмій його розбудили й сказали, що потрібна допомога на передовій. Снайпер влучив у Богдана Ількова на Інститутській кулею калібру 7,62 зі зміщеним центром ваги. Помер 22 лютого в 17 лікарні Києва. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі на Алеї Героїв.
Капінос Олександр, 29 років, фермер з Кременця, мав наречену, з якою зустрічався на Майдані. У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти «мовного закону». Любив дуже працювати на землі, також організовував патріотичні табори для дітей і молоді, створив власну громадську організацію, був членом ВО «Свобода». На Майдан Сашко їздив періодично. «Було стільки скепсису щодо майбутнього Майдану: люди могли розійтися, його могли розігнати. Але Сашко казав був такий впевнений, що все буде, вірив тільки в добре», – розповідає його подруга Оксана Неживенко. Під час сутичок на Грушевського 18 лютого Сашко був сильно поранений прицільний пострілом з рушниці, каже його друг Михайло Згар. За іншими свідченнями, у нього влучила граната біля Будинку профспілок.
Кемський Сергій, 33 роки, з Керчі. Він працював в Інституті політичних та економічних ризиків і перспектив, писав для «Україснької правди». Загинув 20 лютого.
Ось що Сергій написав у своїй статті від 23 грудня 2013 під назвою «Чуєш, Майдане?»: «Майдан скандує «Банду геть!» і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим, кожен погоджується, що ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя.Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні».
Кіпіані Давід, 33 роки, громадянин Грузії. Був на Майдані три місяці. Його тіло знайшли поряд з барикадою біля ЦУМу з двома кульовими пораненнями в ніч проти 21 лютого. Помер у «швидкій». Залишився однорічний син. Його друзі кажуть, що українці дали їм надзвичайний приклад...
Кіщук Володимир, 1956 р.н., із села Димар Вишгородського району, Київська область. Загинув 18 лютого у Києві під час сутичок між мітингувальниками та «беркутівцями». Проломлена голова в районі потилиці. Тіло виявили у Будинку офіцерів. «Він передзвонив з Майдану. Такий дуже щасливий був. Каже, я – на Майдані, відстоюю наші права», - розповідає його донька Тетяна Петрівська. На мітинг під парламент 18 лютого пішов без каски і без щита. «Поранення було в голову. Нам сказали, що вистріл був зверху. Десь зверху стріляв якийсь снайпер», - каже донька. Мав трьох доньок та двох онуків.
Корнеєв Анатолій, голова Рудської сільської ради в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області. 20 лютого вбив снайпер на Майдані. «Його не можна було втримати вдома, батько усім серцем рвався у Київ на Майдан. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…», - каже донька Дарина. «Уявляєте, у нього було близько 50 сортів лише однієї картоплі. А, якщо у Анатолія хтось брав саджанець, то той неодмінно приживався. Він дуже часто їздив на Майдан у Київ, возив туди картоплю, буряк, моркву та інші овочі, які сам вирощував. Не міг залишатися осторонь, не така він людина. Не був байдужим», - розповівгазеті «Є» колега Анатолія Корнєєва голова Княжпільської сільської ради Микола Брянгін.
Корчак Андрій, 49 років, був неодружений. Загинув 18 лютого під час сутичок на вул. Інститутській. «Беркутівці» йому проламали голову. На Майдані був ще з листопада. Завжди був на передових. Робив усе: і в Самообороні охороняв Майдан, і дрова рубав. Напередодні загибелі Корчак зателефонував до брата Юрія. Говорив, що відпочиває в наметі, але щось його всередині муляє — якесь нехороше передчуття, розповідає Юрій Корчак. Перед обідом 18 лютого Юрій востаннє розмовляв з братом. Той сказав, що на Інститутській на них наступає «Беркут». За дві години слухавку взяв медбрат. Сказав, що в Андрія розбита голова. Схоже на черепно-мозкову травму, і його не можуть реанімувати. Помер Андрій Корчак у столичній лікарні №17. Він походив із сім'ї колишніх репресованих. Працював на місцевих будівництвах. Після звільнення їздив на заробітки до Чехії. У нього залишилися 81-річна мати.
Костенко Ігор, 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, вчився за спеціальністю «Менеджмент організація», був одним з кращих студентів, родом з Тернопільщини, працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий в районі Жовтневого палацу вистрілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав'язати на вузол».Загинув 20 лютого 2014 року.
Костишин Михайло,1971 р. н., з села Нижній Струтин Рожнятівського району Івано-Франківської області. Михайло був на Майдані у Києві одразу після побиття студентів. Його також жорстоко побили, із 27 січня перебував у лікарні. Помер 26 лютого.
Котляр Євген, 33 роки, з Харкова. Альпініст, природоохоронець, активіст екологічного руху «Зелений фронт», запам’ятався тим, що боровся за порятунок парка Горького в Харкові від вирубки, критикував діяльність Добкіна та Кернеса. Буввбитий 20 лютого, потрапивпідкулібіля метро Хрещатик, біляверхньоговиходу.
Коцюба Віталій, 31 рік, зі Львова. Народився в селі Вороблячин Яворівського району Львівської області. Загинув 20 лютого 2014 року від вогнепального поранення. Залишив дружину та двох малих дітей. Близький родич Віталія Володимира розповів zik.ua: «Коли загинув Віталій, то його дружина на той час поїхала в Польщу на заробітки, а дітей доглядала тітка Ірина. Самі розумієте, як жити молодій сім’ї в нашій державі без роботи… Треба якось собі раду давати. Ось Віталій і поїхав на Майдан, бо вже сили не мав терпіти знущання цієї клятої влади над народом. Першого разу все обійшлося. А другого – поплатився життям за мрію бачити молодих українців щасливими на рідній землі, а не рабами на закордонних заробітках. Віталій дуже любив своїх дітей, кохав дружину, хотів для них доброї долі».
Креман Іван, з Кременчука. Загинув 20 лютого на Інститутській. Прихильник ВО «Свобода».
Кульчицький Володимир, 64 роки, з Києва. Загинув 18 лютого. Поховали в селі Нові Петрівці. Куля пройшла на виліт в серце зі спини, застрягла в одязі. Друга влучила йому в живіт. У нього був тільки шолом для захисту. Кулю з тіла витягнув син Ігор, коли батько впав на землю, розповів брат загиблого.
Курач Анатолій, 32 роки, з Рівного. Був побитий на Майдані, до рівненської обласної лікарні з Києва його привезли з проламаним черепом, про це розповіли його батьки та знайомі. Дата смерті - 21 лютого.
Мазур Артем, 26 років, з Хмельницького. Активіст Євромайдану, чотовий 9-ї чоти 15-ї сотні Самооборони Майдану. Закінчив Хмельницький технологічний багатопрофільний ліцей. Його смертельно поранили гранатою 18 лютого під час сутичок у Маріїнському парку. Крім того, як розповіли очевидці, його по-звірячому побили, проламали череп. В акціях протесту Майдану брав участь два місяці. Родичі планували перевезти Артема на лікування за кордон, проте 3 березня, не приходячи до тями, хлопець помер. Відспівали Артема у Михайлівському Золотоверхому соборі, поховали на батьківщині. Ліцею, де навчався, присвоїли його ім’я.
Максимов Дмитро, 19 років. Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії. Він був надією для національної дефлімпійської збірної команди України по дзюдо, у Софії-2013. Від вибуху гранати йому відірвало руку. Хлопця хтось відвів у Будинок профспілок, де він помер від втрати крові. Його тіло кілька днів лежало в Михайлівському соборі.
Мельничук Володимир, 39 років. Приносив на Майдан теплі речі, їжу, у сутичках участі не брав, розповідають його друзі. Помер у 17-тій лікарні від вогнепальних поранень у шию 20 лютого. У чоловіка вистрелив снайпер. Чоловік не мав на собі жодної захисної амуніції і просто спостерігав за протистояннями під стінами Жовтневого палацу. Олена, знайома Володимира, розповіла: «Дуже гарний хлопець був, він у той день майданівців вивозив своєю машиною до лікарень. Він там стояв, до нього підійшла дружина, у цей момент в нього вистрелив снайпер». «Він був без захисту, без каски... не знаю, як... певно, цьому снайперу було зручно відстрелювати людей, які не захищені. Не вкладається в голові... такі люди пішли. Молодь», – розповідає знайомий Олександр.
Мовчан Андрій, 34 роки, Київ. Працював у театрі ім. Франка освітлювачем, член Демократичного Альянсу. Загинув від вогнепального поранення в голову 20 лютого 2014 року. На фото, прикріпленому на дверях під’їзду будинку, де жив Андрій, є припис, що загинув він, прикриваючи від кулі дівчину.
Мойсей Василь, 21 рік. Активіст Ківерцівської міської організації ВО «Свобода» Волинської області. Загинув 20 лютого від поранення в грудну клітку.Вранці 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у нього влучив снайпер. Хлопця не врятувало те, що він був у цивільному бронежилеті. Навчався в Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна» (м. Луцьк) на 4-му курсі факультету соціальних комунікацій і реабілітації. На своїй сторінці у соціальній мережі, незадовго до смерті написав: «Краще вмерти вовком — ніж жити псом».
Наконечний Іван, 83 роки, з Києва, офіцер ВМС СРСР у відставці, найстарший член Небесної Сотні. На Майдані перебував постійно після силового розгону мирного Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Казав, що це його офіцерський обов'язок - захищати людей. Отримав важку травми під час зачистки «Беркутом» вулиці Інститутської 18 лютого. Племінник Євген Чебан припускає, що били в обличчя, судячи з травми. Після цього Іван Наконечний півмісяця перебував у комі, 7 березня офіцер помер. Племінниця Галина розповіла про пана Івана: «Він жив Майданом. Ми його вмовляли поберегти себе, але він не зважав. Казав: «Розумієш, люди працюють, зайняті, а в мене є така можливість - бути тут».
Наумов Володимир, 43 роки.Народивсь в с. Шевченки Добропільського району в день народження Шевченка. Знав Кобзар напам'ять. Працював водієм. В селі залишилась 85-річна мама, дружина та троє дітей. За позовом серця поїхав на своїй машині на Майдан. Його знайшли загиблим на Трухановому острові вранці 18 лютого. Мав на собі хусточку Самооборони Майдану. За версією міліції – самогубство. За іншою версією, неміліцейською: був викрадений і задушений.
Опанасюк Валерій, 42 роки, з Рівного. Загинув 20 лютого від снайперської кулі. Депутат Рівненської ради Олександр Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан:«Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялисярівняни, вінбував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння. Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав». Коли на Грушевського були складнімоменти,вінказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей, тому що «Беркут» почне атакувати. У нього залишилися дружина та четверо дітей, найменшому – два роки.
Павлюк Володимир, з Коломиї, вік біля 40 років. Загинув 20 лютого. Отримавчотирипоранення: три у ногу, одне у ліве око.
Пагор Дмитро, 21 рік. Загинув увечері в Хмельницькому біля будівлі СБУ, звідки була відкрита стрілянина. Був поранений у голову, невдовзі помер в лікарні. «У морзі нам сказали, що в ньогокульовепоранення, ніби то стрілялиіз автомата Калашникова, але кулі не показали. Дімазакривав собою дівчину, коли луналипостріли», – розповів дядько загиблого.
Пантєлєєв Іван, 32 роки, з Краматорська Донецької області, рок-музикант, автор пісень, гітарист гурту «Небо мінуса» http://vk.com/nebo_minusa. Іван мріяв про те, щоб його гурт та пісні стали відомими, доглядав за своєю 90-річною бабусею в селі в Донецькій області. На Майдан приїхав 10 грудня після того, як побачив, як «Беркут» побив студентів у ніч проти 30 листопада. «Він шкодував, що не поїхав раніше. Ваня говорив, що там образили людей, і він хоче допомогти їм, захистити. Тому й поїхав», – розповіла сестра Світлана. Другу, який мав їхати з ним до Києва, але не зміг, сказав на прощання: «Я відчуваю, що маю бути там». Приватбанк Пантелеева Людмила Ивановна 5168757224009979.
Паньків Микола-Олег, 39 років, з села Лапаївка Пустомитівського району Львівської області. Брав участь у блокуванні військових частин, щоб не допустити виїзд силовиків до Києва. «Востаннє він поїхав до Києва у вівторок ввечері. Я його просила: Сину не їдь! Він відповів: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити моїдіти», – розповіла його матір. Помер від кулі снайпера в груди, 20 лютого. Це трапилось, коли він витягував мітингувальників, поранених та вбитих снайперами з передової. Без батька залишилось двоє неповнолітніх дітей.
Паращук Юрій, 48 років, мешкав Харкові. Загинув 20 лютого 2014 року на Майдані від снайперської кулі. Був на Майдані з 1 грудня 2013 року. Останнім часом був волонтером, намагаючись врятувати людей. Він не мав жодних захисних засобів, навіть шолома. Снайпер поцілив йому в потилицю під час відступу силовиків з барикад на вул. Інститутській, повідомив народний депутат Ігор Швайка.
Пасхалін Юрій, 30 років, з села Носачів Черкаської області. Закінчив школу у м. Сміла. Був і вихованцем Школи олімпійського резерву в Харкові, займався штангою. В останні роки проживав у Києві, працював на приватному підприємстві комірником. Похований у рідному селі. Залишився семирічний син. Отримав три вогнепальні поранення в спину 18 лютого й одне пневматичне поранення, першу допомогу було надано в Будинку профспілок. Після підпалу будинку його евакуйювали до 18-й лікарні на бульварі Шевченка, проте врятувати не вдалося. Юрій удень 18 лютого був на Майдані, потім пішов додому, але коли почув, що його розганяють, то повернувся й загинув.
Пехенько Ігор, 43 роки, мешкав у Вишгороді Київської області. Закінчив музичну школу. Служив на Уралі у внутрішніх військах. Рано втратив батька. Мати Ігоря — заслужений працівник освіти, працює в дошкільному закладі. Ігор захоплювався книгами, спортом, археологією, часто їздив з інститутом археології НАН України в експедиції. Працював в театрі, зоопарку, цирку в Києві. З 2000 pоку мешкав у Вишгороді разом з батьками. 30 листопада був на Майдані, тоді його сильно побив «Беркут», після чого тривалий час лікувався. 17 лютого Ігор знову знаходився в епіцентрі подій. 18 лютого останій раз спілкувався з матір'ю по телефону, після 18 лютого телефон відключив. Стріляли в Ігоря тричі.
Плеханов Олександр, 22 роки, студент архітектурного факультету КНУБіА, наступного дня мав отримати диплом бакалавра. Загинув 18 лютого.
Полянський Леонід, 38 років, з Києва, родом з Вінниччини. Рідні розповідають, що він був життєрадісним чоловіком і не міг стояти осторонь беззаконня, що відбувається в Україні - тому і ходив на Майдан. У нього залишились діти від двох шлюбів. В останні роки жив і працював у Києві, але похорон відбувся у Жмеринці, звідки родом.
Прохорський Василій, 33 роки. Допомагав ліками Майдану. 18 лютого був там і з того моменту не виходив на зв'язок, додому не повернувся, на роботу не вийшов. Друзі знайшли його речі біля Михайлівського собору. Тіло упізнали 22 лютого 2014 року. Був дуже сильно скалічений, зуби вибиті.
Прохорчук Віктор, 38 років, з Володарська-Волинського Житомирської області. Присутні на похороні Віктора розповідали, що «у Володарську-Волинському Житомирської області в останню путь за останні десятиліття так не проводжали нікого. Безліч люду, оберемки квітів». Віктор Прохорчук перебував на Майдані від самого початку. «Лише раз навідався до рідних у грудні. Регулярно телефонував матері та дружині. Зник 18 лютого. Активісти з його сотні відшукали свого побратима через тиждень у морзі. Перед тим тіло загиблого виявили у дворах Хрещатика зі слідами насильницької смерті та з перерізаним горлом. Прощалися з Віктором у рідному містечку, вкривши його синьо-жовтим прапором та під вигуки «Герої не вмирають!», – розповів Сергій Сіваченко виданню Житомир.info. У героя «Небесної сотні» залишилася дружина Наталія та двоє синів – 14-річний Андрій та 5-річний Сергій.
Саєнко Андрій, 1962 р.н., з Фастова Київської області. Належав до Самооборони Майдану. Загинув 20 лютого.
Семисюк Микола, 1986 р. н., з Хмельницького. Загинув 20 лютого від кульового поранення в голову. Про хлопця дуже мало що відомо. Були б вдячні за інформацію про його життя, участь у Майдані, обставини загибелі.
Сердюк Ігор, 40 або 44 роки, з Кременчуга, підприємець, займався ремонтами. До Києва їздив з перших днів протестів, вступив до Самооборони, був знаменоносцем 9 сотні. Майже два місяці пробув на Майдані, повертався тільки час від часу додому, щоб побачитися з дружиною та донькою, розповів активіст кременчуцького «Майдану» Сергій Полюхович. Сердюку Ігорю вистрелили з обрізу в обличчя. 18 лютого він будував барикаду, коли на нього напали тітушки та «беркутівці», повідомив Сергій Полюхович. Друзі просять усіх, хто може мати відео-, фото- подій на перехресті Кріпосного провулку та Інститутської 18 лютого, допомогти з’ясувати, як саме його вбили, kosovann@gmail.com.
Сміленко Віктор, 1961 р.н., з села Борисівка Бобринецького району, Кіровоградська область. Загинув 20 лютого.
Смолинський Віталій, село Фурманівка Уманського району. Загинув 20 лютого. Він жив та працював у Києві. Віталій, стоячи на передовій, захищав майбутнє своїх двох маленьких синів та дружини.
Сольчаник Богдан, 28 років, історик, викладач Українського католицького університету. Працював на кафедрі нової та новітньої історії України УКУ. Готувався до захисту дисертації з історії на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 роки». Мав ступінь бакалавра історії, магістра соціології, закінчив докторантуру в Польській академії наук, Graduate School for Social Research, був стипендіатом Міністерства національної освіти Польщі. Убитий на Інститутській 20 лютого. Його друг Максим Мірєєв, з яким познайомилися в Криму, розповів: «Сьогодні його вбил снайпер, коли він віднолював барикаду на Майдані, зруйновану за попередні дві ночі. Коли почалися протести на Євромайдані, він не міг залишатися осторонь. Покинув викладацьку роботу й приїхав захищати свою країну від Президента, який зґвалтував власну країну».
Тарасюк Іван, 21 рік, з села Олика Ківерцівського району, Волинська область. 20 лютого загинув на Майдані від вогнепального поранення, стріляв у хлопця снайпер.
Ткачук Ігор, 1975 р. н. Мешканець Великої Кам'янки Коломийського району Івано-Франківської області. Загинув від пострілу снайпера 20 лютого 2014 року. Мав трьох дітей - 17 років, 11 та кілька місяців.
Топій Володимир, 58 років, з села Вишня Городоцького району, що примикає до Рудок Самбірського району. Любив техніку, був водієм, працював на львівському «Електроні», пізніше в аграрному технікумі. Був комбайнером, їздив також на Кубань. Виховував онучку та онука. З 24 грудня був у 12 сотні. Перебував на Майдані зі ще одним загиблим героєм «Небесної сотні» Володимиром Жеребним. Разом їздили на Майдан у Києві, і на барикадах стояли поруч. Володимир Петрович був у Києві з 24 грудня, потім приїхав 22 січня і 23-го уже поїхав назад. Хвилювався, що хоч на Майдані багато людей, але однаково замало, тому говорив усім, кого зустрічав у селі, чого сидять удома, коли треба бути у Києві. Перед останньою поїздкою сказав сусідові Іванові, що коли з ним щось станеться, щоб поховали його в Судовій Вишні Мостиського району, біля могили матері. Тієї ночі, коли горів Будинок профспілок, згадує дружина Леся, Володимир був там. Останні хвилини його життя дружина чула, бо Володимир Петрович увімкнув телефон. Сказав, що він на другому поверсі профспілок, що вдалося погасити там вогонь, аби не згоріли поранені. А потім у слухавці почувся якийсь стукіт, біганина і чужі слова, мабуть, адресовані Володимиру: «Дєд, пошли…». З тієї хвилі телефон замовк назавжди. «Знаєте, — згадувала дружина Леся, — коли в Будинку профспілок почало горіти, я так щиро просила свого чоловіка, щоб він біг у Михайлівський собор, який усіх рятує від смерті. Та він і не послухав би…».
Точин Роман, 44 роки, з міста Ходорів Львівської області. Загинув на Майдані 20 лютого 2014 року від вогнепального поранення в голову. Його сотня охороняла барикаду на Інститутській. Залишилась дружина і двоє доньок.
Ушневич Олег, 1982 р.н., родом з Дрогобича, мешкав у місті Сколе, де й похований. Загинув 20 лютого. Застрелений спайпером на Інститутській біля Жовтневого палацу.Народився в Дрогобичі в сім’ї працівників ВАТ НПК «Галичина» Михайла та Євгенії Ушневич. Багатьом працівникам нафтопереробного активіст запам’ятався під час похорону його матері у 1985 році: Євгенія Ушневич померла під час пологів, народивши Олегові брата. Тоді трирічний Олег, не усвідомлюючи, що сталося, ніжно та беззахисно тулився до своєї бабці.На Майдані в Києві Олег Ушневич був з першого дня. Його добре знають на Сколівщині, де після закінчення вишу вчителював. В останні роки виїжджав на заробітки за кордоном.
Храпаченко Олександр, 26 років, театральний режисер, з Рівного. Загинув 20 лютого від снайперського пострілу, що пройшла через ключицю, прошила легені та потрапила в печінку. Група пам'яті Олександра https://vk.com/club_hrapachenko.
Хунтсаар Артур, 29 років, з Івано-Франківська. Загинув 18 лютого від кульового поранення. За словами очевидців, це трапилося в Маріїнському парку, де тітушки та беркутів ці влаштували справжню бійню.
Цепун Андрій, 35 років. Андрій загинув у ніч на 21 лютого.Він був у команді активістів, які ввечері 20 лютого блокували в’їзд до столиці з Гостомельської траси. Після цього стомлений Андрій пішов сам додому. Його знайшли вбитим на вулиці Верболозній з ознаками побиття й смертельної черепно-мозгової травми. За свідченнями друзів, його швидше за все викрали по дорозі додому. Є свідчення людей, які бачили, що на вулиці, де жив Андрій, невідомі заштовхали в автівку чоловіка. Андрій мешкав на Мінському масиві, а знайшли його – аж на Куренівці. У нього залишилися дружина та 8-річний син. Всі, хто хоче допомогти його родині, можуть перерахувати гроші на картку ПриватБанка 5168742312081288 (Галайда Олексій Олексійович), друг Андрій, перевірено.
Царьок Олександр, з с. Калінін Васильківського району, Київська область. Загинув біля Жовтневого палацу.
Хурція Зураб, 54 роки, з Грузії, проживав у Кіровограді. Тіло виявили на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській, біля верхнього входу в метро «Хрещатик» 18 лютого. Помер від серцевого нападу.
Чаплінський Володимир, з Обухова Київської області. Його дружина працює в дитячому садку, у сім'ї - двоє дітей: син та донька.
Черненко Андрій, 35 років, з села Слободо-Петрівка Гребінківського району, Полтавська область. Дитячі та юнацькі роки провів в Черкасах, де досі мешкають його батьки та брати. З 2002 року проживав у Києві. За освітою - інженер-технолог, отримав ступінь магістра Національного транспортного університету. Працював автоелектриком на станції технічного обслуговування в Києві. У 2008-2012 роках працював разом з дружиною у посольстві України в Нідерландах. Загинув 18 лютого від кулі снайпера. Був доставлений з Будинку профспілок до 17 лікарні з проникаючим вогнепальним пораненням. Залишилися дружина та семимісячна донька Яна. Похований у селі Слободо-Петрівка.
Чернець Віктор, 37 років, з села Подібна Черкаської області. На трасі Одеса-Київ жителі Маньківки та Умані біля села Подібна встановили блок-пост на дорозі, аби тітушки та спецпризначенці не дісталися до столиці. Водій невстановленого джипа, який пробивав дорогу внутрішнім військам, на шаленій швидкості 19 лютого збив на смерть Віктора Чернця.
Чернявський Дмитро, 22 роки, з Донецька. Працював прес-секретарем обласної організації ВО «Свобода». Загинув увечері 13 березня в центрі Донецька під час нападу на учасників мітингу за єдність України проросійських радикалів. Хлопцю завдали смертельного ножового поранення. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив, що особа вбивці встановлена, його розшукують.
Чміленко Віктор, 53 роки, з села Борисівка Бобринецького району, Кіровоградська область. 20 лютого на Майдані застрелив снайпер. Донька Катерина Чміленко розповіла про батька: «Він був дуже відданий ідеї, дуже. Він був готовий відірвати від себе й віддати комусь. Він водив на Майдані мене, розповідав, зі скількома людьми там познайомився. Я навчаюся в Польщі, бачила Майдан тільки по телебаченню, коли я приїхала, то він каже: «Ходімо, побачиш, які там люди чудові». Коли мама казала: «Вітя, не висовуйся, тебе вб’ють». Він відповідав, що йому себе не шкода. Він боровся за наше майбутнє».
Шаповал Сергій, 1969 р. н. з Києва, активіст Самооборони. Знайшли померлим в Будинку офіцерів 18 лютого.
Швець Віктор, 56 років,з села Гатне Києво-Святошинського району Київської області. Kолишній міліціонер, був уже на пенсії. 18 лютого пішов на Майдан, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив сім'ї і сказав, що з ним усе добре. Близько першої години ночі з 18 на 19 лютого отримав три вогнепальні поранення в черевну порожнину на Майдані. Швидка забрала до лікарні, але він помер по дорозі. Без батька залишилась дитина.
Шеремет Людмила, 75 років. Поранена в голову в Хмельницькому біля будівлі СБУ під час акції протесту. З будівлі СБУ була відкрита стрілянина з автомата. Померла в лікарні.
У пані Людмили залишилися чоловік, донька, онука.
Шеремет Василь, 1950 р. н. (за іншою інформацією - 1949 р. н.), з села Ланчин Надвірнянського району, Івано-Франківська область. Мав трьох синів, залишилася 93-річна мати, що мешкає в рідному селі Ланчин. Походив із багатодітної родини: їх було десятеро дітей.
Шилінг Йосип, 61 рік, з Дрогобича Львівської області. Виховав двох дочок, має чотирьох внучок. За професією – будівельник. Був членом Української гельсінської спілки та Української республіканської партії в часи здобуття незалежності України. Останні роки часто їздив на заробітки до Італії. Дружина Анна працює в Італії. На київський Майдан їздив кілька разів, затримувався там надовго. Хотів жити у вільній, заможній країні – аби внуки не шукали щастя по закордонах. Загинув 20 лютого від пострілу в голову біля Жовтневого палацу. Під час прощання з Йосипом Шилінгом громадський діяч Мирослав Глубіш сказав: «І тепер, коли над Україною нависла загроза втрати державності, він знову став в перші лави борців з режимом і загинув, відкупивши нас усіх найдорожчим – своїм життям».
Шимко Максим, 33 роки, з Вінниці. Загинув 20 лютого 2014. Останній запис, який чоловік залишив на своїй сторінці у «ВКонтакте» 18 лютого – «За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте в Київ !!!» Був учасником клубу історичної реконструкції «Білий вовк».
Щербанюк Олександр, 46 років, з Чернівців. Загинув 20 лютого на Інститутській. Учасник усіх виборчих перегонів, член ВО «Батьківщина». Снайпер вцілив у нього просто біля чернівецького намету «Батьківщини», повідомляє прес-служба обласної організації партії. «Буковинська правда» пише, що в Чернівцях Олександр Щербанюк працював приватним підприємцем, займався будівництвом. У нього залишилась дружина, хвора мама і двоє дітей - син, який навчається в 9-класі та 20-річна донька. На Майдані був з самого початку з перервами. Перед тим, як їхати на Майдан востаннє, сказав дружині: «Щоби мої слова не розходилися з ділом. А я кажу, що справжній мужчина повинен бути там, де потрібні зараз люди, на передовій».
