(Рубрика «Точка зору»)
Вандея – це французька провінція, що під час революції 1789–1794 років стала символом контрреволюційного сепаратизму. З того часу так стали називати найреакційніші території тієї чи іншої країни, що загрожують загальнонаціональному поступу.
Протягом років незалежності України такі території сформувалися й тут. Це Донбас і Крим. Можна наводити статистичні дані, результати соціологічних опитувань, що підтверджують особливу позицію цих регіонів на всеукраїнському тлі, але я не буду переобтяжувати читача цифрами. Зрештою, щодо одного з цих регіонів це вже зробив мій колега Сергій Грабовський у статті «Донбас у дзеркалі «буржуазної лженауки»: міфи й реальність».
Звісно, є об’єктивні основи такого стану, насамперед, склад населення, повна відчуженість цих земель від решти України, але головне – це все ж таки суб’єктивний чинник, політика офіційного Києва, що сприяла негативним тенденціям і обмежувала позитивні, полегшуючи вплив зарубіжних центрів, що зробили ставку на розчленування Української держави. Саме тому Донбас і Крим перетворилися на регіони з найбільш сильними нахилами до протистояння місцевих еліт із центром, із цілою Україною. Проте, якби йшлося тільки про еліти, ситуація була б менш загрозливою, але місцева влада названих регіонів доклала величезних зусиль до залучення до цієї конфронтації з рештою країни широкого загалу, всіляко поширюючи настрої фронди в масах не без участі Москви та її креатури на південному сході.
Однак сама місцева верхівка навряд чи впоралася б з такими надважкими завданнями без свідомої чи несвідомої допомоги з боку центральної влади. Наприклад, Леонід Кучма дбайливо вирощував донецький політично-олігархічний клан, бо той забезпечував йому потрібну кількість голосів на виборах. У свою чергу, за допомогу центральній номенклатурі клан у себе вдома міг робити геть усе, не побоюючись відповідальності. Віктор Ющенко віддав у Донбасі й Криму всю владу своїм опонентам під час Помаранчевої революції в обмін на позірну, суто формальну лояльність і підтримання певного спокою на територіях. Таким чином, десь із середини 1990-х до 2010 року було забезпечено майже ідеальні умови для формування в Донбасі й Криму специфічної цивілізаційно-політичної сили.
На етапі накопичення ресурсів
У Донбасі місцева влада наполегливо формувала «донбаську ідентичність», навіюючи населенню настрої власної «богообраності» (досить згадати публічну заяву знаного донбасівця Йосипа Кобзона про те, що помиляються ті, хто вважає, що обраний народ в Ізраїлі, насправді він живе в Донбасі), особливого покликання, вищості в порівнянні з іншими українцями, неробами й ледарями, які сидять на шиї трудового Донбасу, живлячись експлуатацією тамтешніх шахтарів, металургів і машинобудівників.
Звісно, ніхто з місцевої номенклатури не згадував про відсталу радянську промисловість цього депресивного регіону, про те, що його вугільна галузь ще не збанкрутувала за рахунок данини, що збирається з усієї України у вигляді дотації на підтримку цієї нерентабельної галузі у сумі 13,3 мільярда гривень. Жодний інший регіон України таких дотацій не має. Водночас активно виховувалась ненависть і зневага до інших українців, насамперед західних, формувалося переконання, що люди праці – це Донбас, а Київ, Львів, Одеса, Житомир і так далі – то «міста-паразити». Одна пані, міський голова Слов’янська на Донбасі, публічно заявляла, що Західна Україна живе за рахунок податків, що сплачують жителі шахтарського краю. Свідомо замовчувалося, що мільйони західних українців працюють в Європі, США, Канаді й забезпечують Україні більше валютних надходжень, ніж Донбас з його олігархами та їхніми офшорними «схемами».
Ані Кучма, ані Ющенко пальцем не поворухнули, щоб припинити цей процес антиукраїнського ідеологічного виховання донеччан.
Приблизно такий же шлях проходив Крим, де все було віддано на відкуп російським і проросійським ЗМІ, а Українська держава в особі її президентів і урядів дотримувалася нейтралітету в цій ідеологічній війні, на відміну від офіційної Москви, що надавала всебічну допомогу своїм прихильникам з Криму.
Проте Донбас і Крим (перший як фінансово-політична потуга, а другий – як насамперед ідеологічний ресурс комуно-імперського штибу) за певний час мали відчути обмеженість своєї територіальної локалізації і перетнути регіональні кордони для політичної атаки на Київ і цілу Україну. Офіційний Київ не опікувався підтриманням нормального ідейно-політичного клімату в цих двох особливих регіонах, а це означало, що рано чи пізно ці регіони візьмуться за столицю і всю Україну. Перша спроба була в 2004 році. Тріумф стався в 2010-му…
Що нині?
Певна символічна перемога над українським Києвом була ознаменована телевізійним виступом одного з організаторів «антимайдану-2013» депутата від Севастополя Вадима Колісниченка, який гордовито розповів, що привіз із столиці з півдня тисячу колишніх морських піхотинців, десантників і спецназівців. Закономірний результат. Майже 22 роки незалежності офіційний Київ не хотів бути молотом і тому став ковадлом.
Однак і на Донбасі, і на кримському півострові є проукраїнські сили. Їх не так мало. І вони останнім часом наочно засвідчили свою активність. Інша річ, що офіційний Київ весь час волів їх не помічати, не брати до уваги, ізолюючи їх таким способом від решти України, перетворюючи на забуту українську діаспору, більш забуту, ніж десь в Аргентині чи Бразилії. Та й опозиція без бою віддала ці регіони опонентам, бо там треба працювати особливо наполегливо, жертовно, не розраховуючи на швидкий успіх. Українців Донбасу і Криму (не лише етнічних, але й політичних) кинули сам на сам із місцевими кланово-олігархічними угрупуваннями та московськими структурами.
Проте в 2013 році в Криму і на Донбасі люди, ризикуючи, вийшли на вулицю на підтримку Євромайдану. То, може, бодай колись Україна підтримає цих людей і таким чином підтримає свою соборність?
Може, й знана українська інтелігенція почне нарешті їздити до Криму (і не лише на пляж), відвідувати Донбас? А не виступати з провокативними заявами про «самовизначення» територій, де важко просувається українська ідея, об’єктивно підспівуючи Кремлю та його конфідентам на цих українських теренах.
Щоб унеможливити розкол України, офіційному Києву (після зміни нинішньої влади, що цей розкол залюбки провокує) і нинішній опозиції, яка, сподіваюся, стане владою, треба нарешті приділити дуже серйозну політичну та ідеологічну увагу Донбасу і Криму, адже від них значною мірою залежить майбутнє цілої держави.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
