(Рубрика «Точка зору»)
Юрій Костенко
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України»
На початках незалежності більшість націонал-патріотів, і я в тому числі, щиро вірили, що кращого друга для України, ніж США, не існує. Ми були переконані: там знають про імперський менталітет Росії, і простягнуть з-за океану свою дружню руку, аби захистити нашу незалежність, демократію та політичні реформи. Ну, а друга частина Ради – комуністи – щиро вірили, що Єльцин, прокидаючись щоранку, думає, що Росія має зробити для України.
Але щодалі розвивалися події довкола української ядерної зброї, тим більше ставало зрозуміло: дружби не існує – є національні інтереси. І в кожної країни вони свої.
Інтерес Росії
Російська стратегія щодо радянської ядерної зброї була розроблена ще до розпаду СРСР колишнім радянським розвідувально-аналітичним центром, знаним як Інститут США і Канади. Стисло її виклав директор цієї установи академік Арбатов буквально на трьох сторінках – копію я мав з 1991 року. Головні позиції цього документу такі.
Перше – повне ядерне роззброєння «республік». Тут Кремль розраховував на підтримку Заходу: «Крайне необходимой в международном плане представляется недвусмысленная увязка Западом вопроса о дипломатическом признании бывших союзных республик с декларациями об их безъядерном статусе».
І друге – Москва планувала будь-що не допустити підпорядкування ядерної зброї новим пострадянським державам: «Раздел ядерных сил ни по территориальному, ни по какому иному принципу не может рассматриваться в качестве приемлемого варианта».
Але Росія не хотіла стати єдиним сподакоємцем усіх боргів колишнього СРСР: «Если предположить, что по согласию всех вновь образованных государств Россия станет единственным правоприемником Союза ССР, то и такой вариант был бы крайне нежелательным, поскольку (…) Россия становилась бы единственным ответчиком по внешней задолженности СССР». Ця заборгованість становила близько 60 мільярдів доларів. Відтак, писав Арбатов, якщо держави «становятся правоприемниками международных обязательств СССР, то они, в принципе, могли бы принять участие в разделе ядерного потенциала СССР».
Тому Росія рухалася за сценарієм: визнати республіки сторонами за радянськими договорами (зокрема, і за СТАРТом-1), «повісити» на них частину боргів СРСР, а потім, «заднім числом», під приводом «нерозголошення ядерних серкетів». повернутися до питання власності на боєголовки та вивезти їх на свою територію – без будь-якої компесації.
Москва планувала також перекласти на плечі Києва матеріальні та фінансові витрати знищення великої частини ядерного арсеналу колишнього СРСР. Забирати щороку з мізерного українського бюджету, додатково до 10-15% чорнобильських, ще й ресурси на роззброєння, – це гарантовано знизити рівень життя українців. А пов’язати зубожіння з незалежністю – означає змусити українців сумніватися в тому, що державність їм потрібна.
«Російські дипломати у Варшаві, Празі та навіть Києві порадили своїм західним та центрально-європейським колегам не квапитися надавати допомогу Україні, оскільки нетривалою буде незалежність цієї держави», – писав «Спектейтор» у червні 1993-го. – «Багато росіян не вбачають в Україні окрему державу. Україна – це частина Росії».
Загалом для Росії питання української ядерної зброї – це найперше питання її геополітичних інтересів. Американська преса писала, що в ролі ядерної держави Україна могла б «завадити імперським планам Росії», оскільки ядерна зброя в українському випадку – не лише ознака національного престижу і засобу політичного примусу, але й головний гарант незалежності.
За іронією долі, понад 20 років тому «Тайм» написала: «Якби Київ піддався вимогам США підписати цю угоду (ДНЯЗ – ред.) як неядерна держава, він зробився б заручником Росії. То була б катастрофа для національної безпеки України». Але це – сталося.
Інтерес США
Для країни, яка своїм домінуванням у світі багато в чому завдячує кількості власних ядерних боєголовок, питання ядерного роззброєння інших країн носить надпринциповий характер. Тому головне, в чому були зацікавлені США, – не допустити розширення «ядерного клубу» після розпаду СРСР.
Треба сказати, що ідея непоширення цього виду зброї уже на той час тріщала по швах. Як відомо, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який діяв з 1968 року, надавав ядерний статус лише п’ятьом державам: США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю. Проте на початок 1990-х близько 20 країн наближалися до створення власної ядерної зброї. Тож ДНЯЗ, термін дії якого вичерпувався у 1995 році, фактично «повис у повітрі».
Ядерне питання було настільки принциповим для Америки, що, як виявилося, могло важити Україні визнання незалежності. «Адміністрація Буша, всупереч рекомендаціям Держдепу США, у грудні 1991 р. надала Україні міжнародне визнання, не висунувши як його передумову приєднання України до цього Договору (ДНЯЗ – ред.)», – відверто написала у листопаді 1992-го «Нью-Йорк Таймс». Ці рекомендації настільки збігаються зі згаданою вище арбатовською тезою, що виникає думка про єдине авторство.
Вашингтон мав реальну інформацію про рівень розвитку української науки та виробництва. Тому, попри «димову завісу» – масовану дискредитаційну кампанію у світовій пресі, спрямовану представити Україну як «дикуна з ядерною булавою», який, м’яко кажучи, не вдався розумом порівняно з російським братом, «Файненшнл таймс» на початку січня 1993 року визнавала: «Західні спеціалісти вважають, що Україна – єдина неросійська республіка, спроможна стати ядерною державою».
Приблизно тоді ж «Вашингтон Пост» зацитувала виступ директора ЦРУ Р.Джеймса Вулзі у Конгресі: «Значна частина вчених колишнього Радянського Союзу, що займалися дослідженнями й розробками в галузі зброї масового знищення, є українцями за походженням». «Ця обставина, очевидно, має неабиякий вплив на прогнози ЦРУ, що Україна може й залишити собі свою атомну зброю», – зазначило видання. І далі: «Більше того, у вищих офіцерських колах радянських Ракетних військ стратегічного призначення теж було чимало українців, які керували великою частиною радянського ядерного потенціалу».
Для швидкої реалізації плану ядерного роззброєння України, США залучили в союзники ще одну наддержаву – Росію – яка також мала свій геополітичний та економічний інтерес. Росія мала виконати роль «пилососа» радянського ядерного арсеналу, розміщеного, крім України і Росії, також у Казахстані та Білорусі. Зосередити його в руках однієї країни для США було зручно, бо зберігався статус-кво порівняно із ситуацією до розпаду Союзу – лишень назва «СРСР» змінювалася на «РФ».
Залучаючи Росію в свою команду, Захід, фактично, погодився сприяти в досягненні її цілей – або, щонайменше, не заважати. «Росія навряд чи колись сприйме Україну як ядерну державу. І цього разу, якщо Кремль вирішить пострахати одну зі своїх колишніх республік, він може сподіватися щонайменше на мовчазну підтримку Заходу», – відзначала «Тайм. Ми стали заручниками ситуації, коли помічати конфлікт інтересів між колишніми республіками на пострадянському просторі (а, отже, і наші інтереси в протистоянні з Росією) американцям було не вигідно.
«Індепендет» у травні 1993-го так описала ситуацію: «Незважаючи на поважні розмови про «спільноту» вільних держав, західні уряди ніколи не бажали і все ще не готові сприйняти розпад радянської імперії як доконаний факт».
«Команда Буша була надто русоцентристською», – визнала у квітні 1993 року «Тайм», посилаючись на «одного високого американського урядовця, що опікувався питаннями роззброєння». «Схвалюючи політику Росії щодо передачі всієї ядерної зброї колишнього СРСР під контроль Росії, адміністрація Клінтона фактично підтримує відтворення в кінцевому рахунку Російської імперії», – категорично заявив приблизно в той же час член професорського складу Розвідувальної навчальної програми Об’єднаної групи військової розвідки Джонатан С. Локвуд в «Армі таймз».
«Демократична Росія, позбавлена імперських амбіцій, є найкращою гарантією безпеки і стабільності в новій Європі», – цитувала «Вашингтон пост» тодішнього міністра оборони США Аспина. Тому, писало видання, «Вашингтон не планує пропонувати Україні членство в НАТО, захист під ядерною парасолькою США чи розміщення американських військ».
У лютому 1992 року, перебуваючи в США, я зустрічався із посадовцями, які опікувалися питаннями оборони та нацбезпеки, чиновниками Держдепартаменту, сенаторами та конгресменами. У мене залишилася стенограма нашої персональної зустрічі зі Збігневим Бжезинським – він тоді фігурував як політолог, але лишався дуже впливовою людиною, і до його думки прислухалися в урядових колах США.
Усі вони, як «Отче наш», повторювали три тези. Перша – вам ядерна зброя не потрібна, а потрібна економіка та демократичні реформи. Друга – ви маєте якнайшвидше позбутися всіх ядерних боєголовок. Третя – США допоможуть нашому роззброєнню фінансово, бо спеціальним законом Нанна-Лугара виділять Україні понад 170 мільйонів доларів.
Як і інші американські урядовці, Бжезинський переконував мене, що Росія вже не та, що раніше, і ніякої небезпеки для української незалежності не становить. Навпаки: вона є гарантом демократичних перетворень на пострадянському просторі. Натомість я стверджував, що Росія – це не лише демократична Москва, а 1/6 суходолу, де демократією ще й не пахне, і тому потрібно робити ставку на Україну, яку можна набагато швидше зробити європейською, а, відтак, через нас посилити демократичні впливи й на саму Росію.
До речі, такої ж думки, як і я, дотримувалися й американські військові аналітики. Згаданий Джонатан С. Локвуд писав, що «якщо США дійсно бажають сприяти демократії – або принаймні стабільності – у відносинах між колишніми радянськими республіками, вони повинні усвідомити ту реальність, що в довгостроковому плані гарантією миру є підтримка незалежності України, а не возз’єднання Російської імперії».
За пізнішим визнанням «Тайм», «Захід пізно усвідомив, що з Україною – державою, яка дорівнює розмірам Франції, має 52 мільйони населення і другу за розміром діючу армію в Європі – 700 тисяч вояків – не можна поводитися як із чимось другорядним порівняно із Росією».
***
Отже, план дій, що робити з радянською ядерною спадщиною в разі розпаду СРСР, був готовий як у Вашингтоні, так і в Москві задовго до Біловезької зустрічі. У цій ситуації сподіватися на «друзів» було наївно – але типово для нового українського політикуму на початку 90-х. Їх не було. Ми були самі у великій грі, в якій дві наддержави мали спільний інтерес – роззброїти Україну. Чи були шанси боротися?
(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску США та Росії»)
Попередні публікації:
10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
