Президент Віктор Янукович підписав скандальні закони, ухвалені українським парламентом за допомогою «ручного» голосування й таким чином довів правоту спікера Верховної Ради Володимира Рибака, який нібито запевняв депутатів-регіоналів, що про голосування за законопроекти просив особисто глава держави.
Зрозуміло, що ухвалені закони повинні полегшити владі боротьбу з Майданом – створюється широке законодавче поле, яке в кінцевому рахунку повинно забезпечити «роботу» з опозиційними депутатами, незалежними ЗМІ та журналістами, громадянським суспільством, активістами та протестним рухом в цілому. Для кожного в цьому законодавстві є своя стаття, свої можливості тиску, свої ресурси для дій репресивного апарату. Словом, юридичний ресурс для справжнього авторитарного режиму готовий. Але чи може він бути використаний?
Звичайно, щодо авторитаризму – і в світі, і на пострадянському просторі – є великий досвід. Ухвалені законопроекти багато в чому пов’язані з російським уявленням про те, як це робиться. Але різниця все ж є. Володимир Путін здійснював обмін прав на гроші, використовуючи для цього нафтодоларові роки. Законодавство, покликане обмежити права громадян, вводилося поступово – по суті, протягом декількох років і відбувалося це аж ніяк не в момент гострої конфронтації між суспільством і владою. І найважливіше – у Росії, навіть у самому модернізованому її місті – Москві – чимало людей, які багато в чому поділяють політичну філософію влади. Більше того, таких людей чимало навіть серед тих, хто виходив на Болотну площу, що стала найвищим досягненням російського протестного руху останніх років. Тому політика Путіна – це політика повзучого авторитаризму, що не стикалися з серйозним громадським опором. В Україні до Майдану теж намагалися здійснювати саме таку політику – але суспільне протистояння настільки прискорило процеси, що те, що в Росії ухвалювалося два роки, в Україні було проголосовано за кілька хвилин і підписано наступного дня.
Суть авторитаризму на пострадянському просторі в тому, що він повинен бути сильним саме в столиці. І в цьому сенсі у Януковича куди більші проблеми в Києві, ніж у Путіна в Москві або Лукашенка в Мінську. Київ – це серце протестного руху. Кияни десятками тисяч виходили на Майдан. До приїжджих з інших регіонів вони відносяться співчутливо і розділяють їхню політичну платформу. І ізоляцією декількох десятків активістів проблеми не вирішити, тому що велика частина з тих, що виходять на вулиці і не знає цих активістів – об’єднана не симпатією до них, а загальним неприйняттям ситуації, в якій опинилася країна та прагненням до змін. Встановлювати авторитарний режим в такому місті буде дуже і дуже непросто і спиратися він зможе виключно на силу, а не на підтримку хоча б частини населення. І при цьому головний козир Путіна – обмін грошей на права або головний козир Лукашенка – обмін прав на порядок – в українській ситуації просто відсутній.
Але це аж ніяк не означає для Віктора Януковича втрату влади або навіть зменшення її обсягів. Тому що український Майдан – це насправді Майдан мирного протесту. Репрезентантами протестних настроїв виступають лідери парламентських опозиційних партій, «заточені» на політичний діалог, а не на силове захоплення влади. І те, що ніякого діалогу немає – це не проблема опозиції та суспільства, а трагедія країни, тому що в будь-якій цивілізованій державі така кількість людей на вулицях обов’язково породила б бажання вислухати незадоволених і знайти взаємоприйнятну формулу компромісу – що тим більше важливо при регіональних відмінностях. Ескалація ситуації з логічної точки зору невигідна обом таборам, оскільки призводить якщо не до політичного, то ментального розколу країни.
Але логіка не працює і «партія силовиків» перемагає. Перемагає в президентському оточенні – що, однак, ще не означає перемоги у реальному розвитку подій. Саме тому сьогодні Україна «зависла» між моделлю авторитаризму пострадянського зразка та радикалізацією протестних настроїв, які можуть перестати координуватися парламентською опозицією. А це означає повноцінний і драматичний конфлікт, в якому не буде переможців.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Зрозуміло, що ухвалені закони повинні полегшити владі боротьбу з Майданом – створюється широке законодавче поле, яке в кінцевому рахунку повинно забезпечити «роботу» з опозиційними депутатами, незалежними ЗМІ та журналістами, громадянським суспільством, активістами та протестним рухом в цілому. Для кожного в цьому законодавстві є своя стаття, свої можливості тиску, свої ресурси для дій репресивного апарату. Словом, юридичний ресурс для справжнього авторитарного режиму готовий. Але чи може він бути використаний?
Звичайно, щодо авторитаризму – і в світі, і на пострадянському просторі – є великий досвід. Ухвалені законопроекти багато в чому пов’язані з російським уявленням про те, як це робиться. Але різниця все ж є. Володимир Путін здійснював обмін прав на гроші, використовуючи для цього нафтодоларові роки. Законодавство, покликане обмежити права громадян, вводилося поступово – по суті, протягом декількох років і відбувалося це аж ніяк не в момент гострої конфронтації між суспільством і владою. І найважливіше – у Росії, навіть у самому модернізованому її місті – Москві – чимало людей, які багато в чому поділяють політичну філософію влади. Більше того, таких людей чимало навіть серед тих, хто виходив на Болотну площу, що стала найвищим досягненням російського протестного руху останніх років. Тому політика Путіна – це політика повзучого авторитаризму, що не стикалися з серйозним громадським опором. В Україні до Майдану теж намагалися здійснювати саме таку політику – але суспільне протистояння настільки прискорило процеси, що те, що в Росії ухвалювалося два роки, в Україні було проголосовано за кілька хвилин і підписано наступного дня.
Суть авторитаризму на пострадянському просторі в тому, що він повинен бути сильним саме в столиці. І в цьому сенсі у Януковича куди більші проблеми в Києві, ніж у Путіна в Москві або Лукашенка в Мінську. Київ – це серце протестного руху. Кияни десятками тисяч виходили на Майдан. До приїжджих з інших регіонів вони відносяться співчутливо і розділяють їхню політичну платформу. І ізоляцією декількох десятків активістів проблеми не вирішити, тому що велика частина з тих, що виходять на вулиці і не знає цих активістів – об’єднана не симпатією до них, а загальним неприйняттям ситуації, в якій опинилася країна та прагненням до змін. Встановлювати авторитарний режим в такому місті буде дуже і дуже непросто і спиратися він зможе виключно на силу, а не на підтримку хоча б частини населення. І при цьому головний козир Путіна – обмін грошей на права або головний козир Лукашенка – обмін прав на порядок – в українській ситуації просто відсутній.
Але це аж ніяк не означає для Віктора Януковича втрату влади або навіть зменшення її обсягів. Тому що український Майдан – це насправді Майдан мирного протесту. Репрезентантами протестних настроїв виступають лідери парламентських опозиційних партій, «заточені» на політичний діалог, а не на силове захоплення влади. І те, що ніякого діалогу немає – це не проблема опозиції та суспільства, а трагедія країни, тому що в будь-якій цивілізованій державі така кількість людей на вулицях обов’язково породила б бажання вислухати незадоволених і знайти взаємоприйнятну формулу компромісу – що тим більше важливо при регіональних відмінностях. Ескалація ситуації з логічної точки зору невигідна обом таборам, оскільки призводить якщо не до політичного, то ментального розколу країни.
Але логіка не працює і «партія силовиків» перемагає. Перемагає в президентському оточенні – що, однак, ще не означає перемоги у реальному розвитку подій. Саме тому сьогодні Україна «зависла» між моделлю авторитаризму пострадянського зразка та радикалізацією протестних настроїв, які можуть перестати координуватися парламентською опозицією. А це означає повноцінний і драматичний конфлікт, в якому не буде переможців.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода