Андрій Курков: Мене обізвали публічно «українським націоналістом, який пише російською мовою»

Письменник Андрій Курков вважає, що в Україні склалася ситуація, коли народ «розумніший за політиків, за урядовців, і проста людина з села може проаналізувати і економічну, і політичну ситуацію краще, ніж деякі журналісти на телебаченні». Таку думку він висловив в інтерв’ю Радіо Свобода, яке відвідав, перебуваючи цими днями у Празі на запрошення громадської організації «Українська європейська перспектива». Він розповів також, за що у Росії критикують його твори і чому він хотів би бачити мером Києва Бориса Джонсона – чинного мера Лондона.

– Пане Курков, я б попросила, щоб Ви самі розповіли тим слухачам і глядачам, які, умовно кажучи, до цього моменту ще Вас не знали (можливо, існує таких кілька людей), як би Ви самі хотіли бути представлені?

Андрій Курков: Я завжди дуже коротко представляюся. Я – український письменник російського походження, який пише мовою походження, автор 18 романів, 7 книжок для дітей, Як сценарист, написав сценарій для приблизно 20 художніх, документальних телевізійних фільмів, займаюся есеїстикою, іноді пишу статті, нариси, есеї.

– Ви себе так скромно назвали. Я б додала, якщо можна, що Ви, як сценарист, також є членом Європейської кіноакадемії, членом Спілки кінематографістів, членом Оскарівського комітету в Україні, і…

– Книжки перекладені на 35 мов, видаються в 65 країнах.

– А Ви володієте скількома мовами?

– Зараз у мене в активі 7 мов, раніше знав 11, але виступаю регулярно українською, російською, польською, англійською, французькою, німецькою.

– Мені також вдалося бачити Вашу участь у кількох німецьких ток-шоу, де Ви вільно відповідали німецькою мовою. Взагалі це цікаво, коли Ви їдете в якусь країну, як-от подорожуєте в німецькомовних країнах, зокрема в Австрії, Швейцарії, Німеччині – коли Ви просто можете розмовляти тією мовою, якою послуговуються люди в цій країні!

– Це дуже важливо для письменника. Я думаю, що це додає популярності моїм книжкам, тому що журналістам не потрібен перекладач для того, щоб зі мною розмовляти. Я можу брати участь у прямому ефірі на радіо, на телебаченні. І проводжу свої презентації німецькою мовою. Звичайно, у мене немає посередника між мною і читачами.

– А влітку, пригадую, бачила на ВВС участь Вашу у футбольній передачі у Лондоні, де Ви говорили, звичайно, англійською мовою про… футбол! Взагалі Вас запрошують говорити про Україну – не лише про літературу, здебільшого про політику, про українців як таких. Які найчастіше Вам ставлять запитання?

– Запитання є дуже клішовані – про корупцію, звичайно, про політичну корупцію, про взагалі специфіку українського політичного істеблішменту, чи є там ідеологія і політика, чи їх немає.

Колись багато запитань ставили з приводу справи Гонгадзе. Звичайно, кожного разу, коли ми маємо вибори парламентські чи президентські, то дуже багато запитань з цього приводу. Українська культура, звичайно, цікавить на Заході і слухачів, і журналістів менше, ніж політика. Але все одно соціально-культурні аспекти і, звичайно, мовна ситуація – це для тих журналістів, які розбираються взагалі в Україні – це для них теж дуже часта тема.

– А взагалі вони можуть зрозуміти цю мовну ситуацію в Україні?

– Інколи вдається пояснити так, що вони починають розуміти. Але, я думаю, повністю ніхто цього не розуміє.

– Пане Курков, Ви зараз приїхали до Праги з Києва. Перед тим Ви були в Москві…

– Один день у Москві і тиждень в Індії…

– Перед тим Ви були у Франції, в Австрії. Я намагалася простежити Ваші пересування за останні два тижні – це щось неймовірне! Як Ви це все встигаєте? Як Ви в собі збираєте сили?

– Проблема в тому, що встигати-то я встигаю їздити, але я не встигаю писати стільки, скільки я хочу писати, і те, що я хочу писати. Хоча я навчився працювати в літаках, потягах і в готелях, але це інколи стає важко.

– За останні два тижні була дуже складна ситуація – багато снігу, часто «Бориспіль» не працював, літаки не літали…

– «Бориспіль» не прийняв мій літак із Дубая. Я 17 годин провів в аеропорту міста Дубай. Але нічого, долетів. Все нормально.

– А коли Ви прилітаєте до Києва, Ви взагалі йдете як ВІП-персона чи стоїте у всіх цих чергах?

– Яка я ВІП-персона? Ні, я стою в усіх чергах. Там, де є черги, там, де треба стояти, там я стою, проходжу. Але на митниці мене майже завжди пізнають, на паспортному контролі я теж автоматично проходжу, без запитань. Ну, і в мене паспорт, на якому немає «живого місця», тому я з двома паспортами їжджу – один для печаток, а інший для віз.

– Ви другий день сьогодні у Празі. Яка нагода Вас сюди покликала?

– Мене запросила сюди «Українська європейська перспектива» – така організація, дуже активна – приїхати і виступити, провести авторський вечір у Празі. Я з задоволенням погодився. Дуже добре мене прийняли, організували. Я вже другий день як Прагу відвідую, дивлюся. Тому що я був тільки один раз у Празі разом із дружиною дуже давно, у 1992 році. І нічого не пам’ятаю, окрім могили Франца Кафки, яку ми три дні шукали.

– Днями у мережі «Фейсбук» Ви написали, що, на Вашу думку, погода завжди допомагає опозиції і що, коли опозиція стає владою, погода переходить на бік нової опозиції. Це Ви, напевне, мали на увазі виступи за призначення виборів мера Києва, які якраз відбувалися тоді, коли були сніги.

– Саме так.

– Для Вас як киянина вибори мера Києва – це важливі обставини, важлива ситуація?

– Тут два питання є. Вибори мера як виборного голови міста і питання комунальних служб та функціонування взагалі мерії міста як не політичного органу, а господарчого. І, звичайно, у нас змішуються ці поняття.

Я думаю, що із навалою снігу зараз жодна мерія не вправилася б, тому що у нас просто всі, хто має займатися комунальним господарством, займаються політикою.

– І все ж таки, кого б Ви хотіли бачити на чолі Києва?

– Знаєте, Бориса Джонсона, мера Лондона. Це було б ідеально! Я не вірю в те, що Віталій Кличко, якого так запрошують, і він може перемогти, якщо він стане мером Києва, то у нас все буде добре. Тобто він – людина, яка хоче бути політиком і не хоче бути відповідальним за господарські проблеми. І тут справді потрібна інша постать, постать, яка може мати політичні симпатії і політичне забарвлення, але яка хоче працювати, має амбіцію, саме цю амбіцію, але не президентську амбіцію.

– Борис Джонсон найбільшої популярності здобув під час Олімпіади в Лондоні. Він взагалі дуже неординарна особистість. Він любить акції, які, напевне, не кожен політик може собі дозволити.

– Ну, перед ним Кен Лівінґстон був лівим, грубо кажучи, соціалістом майже, але теж він любив місто, у нього були амбіції зробити Лондон більш зручним і дешевим для лондонців. І він тоді запустив автобуси по одному фунту на будь-яку відстань. Тобто всі вони думали про місто і не думали про своє прем’єр-міністерське чи інше майбутнє.

А у нас? У нас якось так не виходить. Я не можу жодного нашого мера за останні роки похвалити, і я не бачу такого претендента, який міг би справді стати «батьком» киян.

– Ви кажете: «В Україні ми живемо в оточенні такої кількості харизматичних і антихаризматичних політичних персонажів, що лише найлінивіший із письменників не може видавати щонайменше по одному роману в рік». Чи події останніх місяців, тижнів пробудили у Вас якесь бажання написати про них?

– У мене є бажання постійно. Але в мене є власні плани. І роман не пишеться за один день. Тобто у мене роман займає 1,5–2 роки. Зараз я пишу роман, який взагалі не має стосунку до України. Це історія молодих литовців. Це про еміграцію роман і про Європу.

Але хоч сьогодні взяти будь-яку стрічку новин українських, там побачите 5, 6, 7 сюжетів для романів. На жаль, українські письменники не те що аполітичні, вони талановито-цинічні. Вони вважають, що краще поставити політику в «ігнор» і писати про щось «тусовочне», про те, що не має стосунку до актуальної ситуації. За рідкісним винятком. Але, звичайно, мені здається, що проза політична або політико-сатирична дуже важлива.

– У Вашому останньому романі «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» також є один із учасників… На початку роману приїжджає з Литви такий хіпі Аудрюс, який бере участь у щорічній зустрічі фанів Джимі Хендрікса. Тобто у Вас якось зачіпляється з цього роману, себто вже був один литовець, і тут Ви переходите знову до Литви… Щодо самого роману, Ви його видали відразу двома мовами! Це вперше так вийшло, що можна було відразу вибирати, якою мовою ти хочеш читати: українською чи російською. Як Ви взагалі оцінюєте цей переклад? Яка це практика була? Успішна чи ні?

– Успішна і дуже цікава, тому що ми хотіли з видавцем із видавництва «Фоліо» Олександром Красовицьким подивитися, якою мовою книжки будуть краще купувати і де буде більша реакція. І, звичайно, цікаво було, що коли вже було продано три тиражі українського видання, в цей час було продано два тиражі російського. Тобто українською мовою нас активніше читають. Але, звичайно, це пояснюється тим, що Західна Україна і Центральна читає набагато більше української літератури, ніж східна і південна.

Але ми будемо дивитися далі. Тому що я зараз трошки переписав роман, відредагував його, нову версію, нову редакцію його буду видавати, і теж одночасно вона вийде двома мовами. Але ми домовилися з видавцем, що і наступний роман буде виходити одночасно двома мовами. І це, я думаю, логічно для української ситуації, повертаючись до мовного питання. Людина має вибір. Так само, як і в будь-якому англійському шпиталі, будь-яка людина приходить, і на 36 мовах є інструкції, брошури, що робити, в якому випадку до кого звертатися. У тому числі і на лаоській, і на в’єтнамській, і таке інше.

Я не знаю, чи це такий синдром пострадянський, чи ні, але дуже часто помічав, коли я на книжкових виставках сиджу і підписую книжки, підходить хтось, бачить мою книжку російською і каже: а, російською – не читаю. І йде далі. А потім десь я сиджу з моїми книжками українською, кажуть: а, українська – нє, спасіба!

– У романі «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» є цікавий персонаж – капітан Рябцев, колишній кадебіст. Це людина, яка в радянські часи стежила за хіпі, за головним героєм. Зараз Ви йому надали дуже приємних якостей. Він – романтик, у нього є голуб’ятня, він любить музику, зокрема Джимі Хендрікса.

В українському суспільстві зараз доволі негативне ставлення до колишніх працівників КДБ. І ось раптом у Вас такий симпатичний герой з’являється! Чи підсвідомо це було бажання якось реабілітувати чи відбілити працівників «органів»?

– Вони завжди були різними. І сьогоднішні працівники «органів», я думаю, у чомусь менш професійні, ніж колишні радянські.

Але в мене була історія дуже цікава, пов’язана із романом «Остання любов президента». Він вийшов у березні 2004 року. Це історія звичайного українця, який випадково стає президентом України у 2011 році, у 2013 році його отруюють друзі, у нього виходить ластовиння по всьому тілу, таке захворювання шкіри. У романі є персонаж, якого звати «Володимир Путін», це російський президент до 2016 року з короткою перервою там. І багато іншого.

Але роман вийшов за півроку до Помаранчевої революції, потім було отруєння Ющенка чи щось схоже на це, потім ще щось було. І десь у січні мене запросили два генерали СБУ на «каву з коньяком», тому що мій президент Бунін в романі дуже любить коньяк Hennessy. Вони мені замовили Hennessy…

Одного я знав генерала досить давно. Тому що час від часу мені, наприклад, пропонували нормальні люди з СБУ попрацювати, якщо я хочу, з архівами для роману. Я відмовлявся, тому що я боявся, що тут може бути якась бомба закладена, у цій пропозиції, але розмовляли, спілкувалися. Вони мене читали ще за радянських часів, коли мене не видавали. Зібралися, і вони хотіли просто знати: чи, як я думаю, не могли мою книжку використати як сценарій отруєння Ющенка?

Але в принципі це була так звана шпигунська чи антишпигунська еліта. Це були розумні люди. І таких людей, я думаю, було досить багато. Що з ними стало потім – це не відомо. Хтось пішов в охорону, хтось у нас досі в міністерствах різних сидить.

Але всіх мастити чорним я не став би. Так само, як я не став би повністю казати, що всі вони були білі і пухнасті. Ми любимо все просто замальовувати в один колір, щоб було легше. Тобто це – символ зла, а це – символ добра.

– Дійсно, події роману «Остання любов президента» якимось дивним чином майже відтворилися потім. Якби Ви це написали «потім», то сказали б, що це є, власне, відтворенням справжніх подій! Але справа в тім, що роман вийшов справді набагато раніше. Я пригадую, що читала його влітку 2004 року, а події були вже пізно восени. І це було абсолютно неймовірно, що все так було схоже! Але також цікава ситуація, що після цього роману Ваші книги десь 1,5 роки були «книгами non grata» в Росії.

– Не брали. Тобто видавництво, яке мене видавало, переставало видавати, розірвало угоди, книжки прибрали з усіх книгарень, вони скинули їх в інтернет, і там можна було за одну гривню все купити, залишки тиражів. І 18 місяців моїх книжок в Росії не було!

– А як вони це пояснили?

– Мене обізвали публічно «українським націоналістом, який пише російською мовою»! Це відбулося в присутності однієї моєї знайомої в адміністрації у Суркова (Владислав Сурков із березня 2004 року був заступником керівника адміністрації президента Росії – ред.). Потім мені надіслала цікавий запит якась офіційна пані з Росії, щоб я їм свою автобіографію надіслав. А потім у 2006 році мене почали перевидавати, вже петербурзьке видавництво «Амфора». Так що більше проблем не було.

– Але купують Ваші книжки в Росії?

– Не дуже. Не дуже, тому що про мене якщо йде якась критика, то тільки негативна. Потім хтось мене обізвав «зрадником», тому що я пишу російською, а називаю себе українським письменником. І це прижилося у патріотичних колах.

– Це цікаво. Я дуже багато дивилася, що про Вас пишуть на російських сайтах, мене це дійсно дуже здивувало, що рідко хтось пише якусь позитивну критику. Я так розумію, що взагалі книжки українських російськомовних письменників з України в Росії не дуже шанують… А чому, власне, як Ви думаєте, якийсь такий снобізм в Росії до російськомовної літератури, яка приходить з України?

– Для того, щоб бути, звичайно, активним учасником книжкового ринку в Росії, треба жити в Москві або в Пітері, або десь в Сибіру.

Але тут нічого такого дивного немає, тому що ринок великий, письменників багато, і своїх письменників, досить добрих письменників! Вони їх пропонують світові активно за державні гроші, вони їх літаками, повними літаками… Зараз полетить літак із російськими письменниками у Нью-Йорк, днями. Там велика книжкова виставка «Бук Експо», де Росія – запрошений гість.

І добре, що вони все ж таки відокремили російськомовних письменників від себе, тому що потім вони мали б зізнатися, що існує «русофонія», тобто, як франкофонія, є російськомовна неросійська література. І, слава Богу, є окремі премії для цього, є окремі якісь організації, які цим займаються, опікуються. Але письменники, які пишуть російською за межами Росії, в принципі ніякого стосунку (до Росії не мають – ред.), тобто про них в Росії не пишуть і майже не знають. Окрім, може, Михайла Шишкіна, який зараз теж зчинив скандал, хоча він дуже спокійна людина, відмовився за російський державний кошт летіти в складі делегації у Нью-Йорк. Він живе у Швейцарії.

Але я не ображаюся. Моя проблема (чи їхня проблема) в тому, що серед російськомовних письменників у світі у мене найбільші тиражі за кордоном, тобто за межами Росії. Це, я думаю, їх дратує, що не хтось із письменників московських має найвищі тиражі за кордоном, а якийсь там Курков із Києва. Ну, так і писали. В принципі була ціла стаття на три сторінки про те, чому якийсь Курков із Києва знаний в Англії, Японії, Америці, а інші нормальні письменники, гарні російські письменники – незнані.

– Це ж так: як таке могло статися?!.

– Нелогічно!

– Пане Курков, Ви дуже часто літаєте, дуже багато подорожуєте. Переважно всі ці поїздки оплачує сторона, яка запрошує, так?

– Так. Це видавці чи якісь організації культурні.

– А за які поїздки у своєму (повсякденному) житті Ви самі платите гроші?

– Коли ми з дружиною і з дітьми їздимо. Тобто ми щороку літаємо в Англію. У мене дружина англійка, і діти там теж народилися. Коли разом кудись їдемо у Францію. Тобто якщо це родинна поїздка, то, звичайно, ми самі платимо.

– А хто організовує Ваші ділові поїздки? У Вас є менеджери, агент чи Ви самі?

– У мене є агент у Швейцарії. Це агентство Diogenеs. Вони багато організовують. Але у мене, звичайно, дуже багато читачів у Франції. І в минулому році у мене було вісім турів по Франції, які були організовані або моїми видавцями французькими, у мене там два видавничі будинки, але мене запрошувала мерія Парижа, мене запрошували мерії інших міст.

– До речі, в моєму житті, коли я прочитала вперше Вашу книжку, це була якраз книжка видавництва Diogenеs німецькою мовою «Пікнік на льоду». Це, здається, був 1999 рік.

Я пригадую, що ця книжка мене настільки захопила! Мій чоловік тоді купив її у Мюнхені і каже: тут якийсь письменник Курков і написано – «Київ». І запитує: як це, ти його знаєш? Я кажу: ні, я його не знаю. Ми прочитали цю книжку, обоє, і були у величезному захоплені, звичайно, від самої історії, від пінгвіна Міші, у якого депресивний синдром…

Тоді, пригадую, я хотіла поділитися своїми враженнями, написала на Amazon короткий відгук німецькою мовою. Що мене страшенно здивувало – що Ви на нього відповіли! Мені цікаво те, наскільки Ви все ж таки стежите за тим, які відгуки пишуть, які рецензії, наскільки Вам важливо підтримувати зв’язок із Вашою аудиторією?

– Дуже важливо, тому що це стимул працювати, коли ти знаєш, для кого ти пишеш. І мені дуже багато на «Фейсбук» пишуть, імейли пишуть теж, люди мені роблять навіть сайти, я навіть не знаю, я інколи дізнаюся, що десь існує сайт, присвячений моїм книжкам, там існує. Якщо я дізнаюся, то я теж заходжу туди і дивлюся, якщо є запитання, то відповідаю.

– Пане Курков, у мене ще одна книжка – «Нічний молочник».

– Це, до речі, роман, який я написав після «Останньої любові президента», тоді, коли хотів написати роман «без політики». Але не вийшло…

– Не вийшло. Тому що у Вас там є депутати, які взагалі займаються неймовірними речами! Взагалі Ваша фантазія, наскільки Ви вигадуєте якісь обставини для своїх героїв, до такого, напевно, мало хто б міг додуматися… Скажімо, тут один із депутатів займається якоюсь «лівою» фабрикою, де вони збирають грудне молоко матерів молодих і роблять спеціальні відмолоджувальні ванни для своїх дружин, а потім ще з цього молока роблять сир і продають…

Я пам’ятаю, що це була абсолютно абсурдна ситуація! Як, зрештою, у кожному Вашому романі існує абсурдна ситуація.

Чи Ви колись зустрічалися з таким явищем, що хтось повторив Ваші ситуації вже потім у житті?

– Щось було. До речі, в цьому романі є прем’єр-міністр Микола, який відповідає за гуманітарку. Він там ходить до президента з проханням видати закон, щоб всі нові громадяни України, незалежно від походження, приймали паспорт, громадянство в Українській православній церкві. І потім щось схоже відбувалося. Тобто був такий законопроект про те, як би відразу з колишніх емігрантів робити патріотів.

– А щось таке, на кшталт таких ось «фабрик молочних»?

– Я думаю, що фабрика десь існує на якомусь рівні, ці омолоджуючі SPA-салони існують.

– Як, на Вашу думку, українське суспільство формується у порівнянні з суспільствами європейських держав, в яких Ви часто буваєте?

– Я думаю, що порівнювати не варто, тому що у нас свій шлях, точніше, поки що у нас свій тупик. Але ми з цього вийдемо, тому що, в принципі, ми дійшли ситуації, коли народ розумніший за політиків, за урядовців. І проста людина з села може проаналізувати і економічну та політичну ситуацію краще, ніж деякі журналісти на телебаченні.

Доказом цього є повний провал проекту партії Наталії Королевської, наприклад. Це просто було дуже цікаво спостерігати, скільки грошей було викинуто на пропаганду, скільки було зрежисовано різних подій медійних, і призвело до того, що практично 1% голосів.

Тобто, з одного боку, це показує зневіру звичайних українців, виборців взагалі в політичному русі, але, з іншого боку, не буває так, щоб людина не вірила в краще майбутнє. І зараз ми дійшли до моменту девальвації будь-яких політичних сьогоднішніх цінностей. Треба створювати нові політичні цінності, нові політичні продукти. І вони мають бути вже ідеологічними, а не бізнес-проектами.

Так що я залишаюся оптимістом, і, слідкуючи за новинами і зі сходу України, і з заходу, я дивлюся, що все ж таки процес буде пришвидшуватися. Тобто чим гірша ситуація сьогодні, тим швидше вона зміниться на краще.

– Це прекрасна оптимістична нота, на якій можна закінчити розмову. Хіба б я у Вас ще запитала: якби Ви хотіли, щоб Вас сьогодні ввечері всі процитували, що б Ви сказали?

– Я не хочу. Нехай цитують все ж таки політиків розумних.

Я думаю, що головне – в принципі вірити в країну, вірити в народ. Віра в народ, державу – це більше, ніж віра у політичну силу будь-яку. У нас поки що за 20 років політики займалися боротьбою за владу, щоб думати про себе і про своїх близьких, а треба, щоб вони боролися за право думати про майбутнє держави. Тобто майбутня концепція. Якби вони з самого початку думали про державу, у нас не було б сьогоднішніх проблем.

– Наші глядачі, напевне, побачили, що у нас на столі стоїть кактус. Ми не говорили про те, що Ви такий пристрасний колекціонер кактусів. Напевне, така порода… Чи як це називається?

– Це мамілярія. Я вже давно не займаюся (кактусами). Тобто залишки моєї колекції кактусів ростуть ще в моїх батьків у квартирі. У мене вдома тільки один кактус. Коли діти народилися, я вирішив, що треба їх кудись сховати.

– Обережно, він (кактус) дуже гострий.

– Я їх не боюся, я знаю, як їх брати в руки.

– Якщо у Вас є бажання, Ви можете його взяти з собою. А якщо Вам немає куди зараз голки брати, ми тоді його будемо мати перед собою і згадувати про Вас.