Київ – 7 лютого починається 63-й Берлінський кінофестиваль. Українських стрічок у конкурсній програмі немає, однак у німецькій столиці покажуть українську кінокласику. Крім того, у рамках щорічної майстерні талантів на Берлінале поїхав молодий український режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Він розповів Радіо Свобода про очікування від фесту та свою нову стрічку «Красна Маланка», яку митець планує представити кіноекспертам.
– Це взагалі буде моєю першою поїздкою за кордон. Був схожий досвід – Dragon forum на фестивалі документального кіно Docudays: коли ти приходиш із проектом і обговорюєш його з експертами. Ну, власне, після того моя «Маланка» підросла у професійному плані, стала набагато якіснішою. Зараз у нас є 90-хвилинна версія фільму, зараз ми робимо з неї 52-хвилинну – для фестивалів. Це, власне, і буде одна із предметних розмов. Також, звісно, будемо презентувати увесь проект експертам. Крім того, у мене є короткий метр, який я хотів би там обговорювати. Тобто у Берлін однозначно їду працювати і отримувати новий досвід, який вплине якісно на мою роботу.
– Розкажіть про вашу «Красну Маланку», із якою ви їдете у Берлін.
– Є п’ять новел, які об’єднуються в кінці у карнавал Маланки.
– Ви уже працювали із новелами, чи не так? Я маю на увазі вашу короткометражну стрічку «Борода» у альманасі «Україно, гудбай». Ви спеціально повертаєтесь до цього жанру?
– Якщо говорити про досвід «Україно, гудбай», то це були взагалі окремі короткометражки про різних людей, об’єднані тільки однією темою. Що ж до цієї стрічки, то тут усі новели між собою пов’язані, і ті герої, що з’являються у першій новелі, потім зустрічаються і в другій, і в третій, і в п’ятій. Така форма було обрана тому, що предметом оповіді є один із персонажів Маланки, але його уособлює якась людина. Наприклад, Георгій Ілліч у нас є, майстер масок. Він проходить по всьому фільму. Ми знайомимося з ним, коли він робить маски, ми дізнаємося про його проблеми, що його внука збила машина, і як він із цього вийшов. Чотири роки, поки ми там їздили, у нього трапилася ще одна трагедія – в пожежі згорів будинок. У кожній новелі щось стається із кожним із наших героїв, і ми бачимо, як кожен із них виходить із таких складних життєвих ситуацій.
– Але «Борода» – художній фільм, тоді як «Красна Маланка» – документальний.
– Вони обидва художні, просто один в ігровому жанрі виконаний, а другий – у документальному. Але в «Бороді» я вже тяготів до певної документалістики. Куди далі, мені самому цікаво.
– Повернімось до Берлінале. Нових українських фільмів у конкурсній програмі не буде. Чи означає це, що наше кіно розвивається в певній ізоляції?
– Ми зараз на тому етапі, коли потрібно брати участь максимально у всіх фестивалях, форумах, міжнародних пітчингах. Ну, щоб, власне, відбувався цей момент комунікації. Наприклад, та ж Румунія має вісім учасників у майстерні талантів на Берлінале. І на кожному фестивалі їх дуже багато. Тому що подається дуже багато заявок від цієї країни, і треба, щоб від України подавалось більше, і щораз більше було учасників.
– А є що показувати?
– Я вважаю, що є. Просто потрібно робити зусилля і займатися промоцією свого кіно. Це індивідуально, тобто кожен повинен сам цим займатися. Серед тих режисерів, кого я знаю… А кого я знаю? Ну, Антон Байбаков, Марина Врода, Роман Бондарчук – всі постійно кудись їздять, постійно беруть участь у якихось форумах і своє кіно таким чином покращують, просувають, шукають фінансування. Це – нормальний професійний досвід.
– Це взагалі буде моєю першою поїздкою за кордон. Був схожий досвід – Dragon forum на фестивалі документального кіно Docudays: коли ти приходиш із проектом і обговорюєш його з експертами. Ну, власне, після того моя «Маланка» підросла у професійному плані, стала набагато якіснішою. Зараз у нас є 90-хвилинна версія фільму, зараз ми робимо з неї 52-хвилинну – для фестивалів. Це, власне, і буде одна із предметних розмов. Також, звісно, будемо презентувати увесь проект експертам. Крім того, у мене є короткий метр, який я хотів би там обговорювати. Тобто у Берлін однозначно їду працювати і отримувати новий досвід, який вплине якісно на мою роботу.
– Розкажіть про вашу «Красну Маланку», із якою ви їдете у Берлін.
– Є п’ять новел, які об’єднуються в кінці у карнавал Маланки.
– Ви уже працювали із новелами, чи не так? Я маю на увазі вашу короткометражну стрічку «Борода» у альманасі «Україно, гудбай». Ви спеціально повертаєтесь до цього жанру?
– Якщо говорити про досвід «Україно, гудбай», то це були взагалі окремі короткометражки про різних людей, об’єднані тільки однією темою. Що ж до цієї стрічки, то тут усі новели між собою пов’язані, і ті герої, що з’являються у першій новелі, потім зустрічаються і в другій, і в третій, і в п’ятій. Така форма було обрана тому, що предметом оповіді є один із персонажів Маланки, але його уособлює якась людина. Наприклад, Георгій Ілліч у нас є, майстер масок. Він проходить по всьому фільму. Ми знайомимося з ним, коли він робить маски, ми дізнаємося про його проблеми, що його внука збила машина, і як він із цього вийшов. Чотири роки, поки ми там їздили, у нього трапилася ще одна трагедія – в пожежі згорів будинок. У кожній новелі щось стається із кожним із наших героїв, і ми бачимо, як кожен із них виходить із таких складних життєвих ситуацій.
– Але «Борода» – художній фільм, тоді як «Красна Маланка» – документальний.
– Вони обидва художні, просто один в ігровому жанрі виконаний, а другий – у документальному. Але в «Бороді» я вже тяготів до певної документалістики. Куди далі, мені самому цікаво.
– Повернімось до Берлінале. Нових українських фільмів у конкурсній програмі не буде. Чи означає це, що наше кіно розвивається в певній ізоляції?
– Ми зараз на тому етапі, коли потрібно брати участь максимально у всіх фестивалях, форумах, міжнародних пітчингах. Ну, щоб, власне, відбувався цей момент комунікації. Наприклад, та ж Румунія має вісім учасників у майстерні талантів на Берлінале. І на кожному фестивалі їх дуже багато. Тому що подається дуже багато заявок від цієї країни, і треба, щоб від України подавалось більше, і щораз більше було учасників.
– А є що показувати?
– Я вважаю, що є. Просто потрібно робити зусилля і займатися промоцією свого кіно. Це індивідуально, тобто кожен повинен сам цим займатися. Серед тих режисерів, кого я знаю… А кого я знаю? Ну, Антон Байбаков, Марина Врода, Роман Бондарчук – всі постійно кудись їздять, постійно беруть участь у якихось форумах і своє кіно таким чином покращують, просувають, шукають фінансування. Це – нормальний професійний досвід.
