Таборові вишивки члена УПА під час Другої світової (ФОТО)

Дніпропетровськ – 79-річна дніпропетровчанка Марія Засіменко-Бонацька відбула 7 років таборів через зв'язок з УПА під час Другої світової війни. Уродженка Полісся, скромна бібліотечна працівниця згадує події тих часів і зараз: у її творчому доробку 8 книжок поезій та публіцистики, зокрема, про війну і таборове життя. За колючим дротом, каже вона, навчилась і вишивати, не полишала цю справу довгі десятиліттями.

Портрети Бандери й Шухевича на видноті, багато книжок і вишивок... Марія Засіменко-Бонацька з чоловіком мешкають у скромній двокімнатній квартирі у віддаленому районі. Навіть сусіди не знають, що вона колишня репресована. Через зв’язок з УПА в селі, де виросла, на Рівненщині, у підлітковому віці Марія була засуджена до 10 років таборів. Про ті часи пані Бонацька згадує і зараз: тільки, каже, правда про бачене й пережите нею дуже відрізняється від того, що писали в радянських підручниках.

«Німці спалили село, бо у нас тоді стояла Українська повстанська армія. Село було спалене . А ми в лісі ховались, і ми, і худоба. Майно в землю закопали на городах. Ми ж одноосібниками були, у нас колгоспів не було, у нас була своя земля, були свої корови. Все було. Дві корови, пара свиней, череда корів, овечки. 3 гектари землі і гектар сінокосу. Я вже в 6 років допомагала по господарству. А тоді, коли стали бандерівці, німці до нас підходити боялись і близько. Ми всі були бандерівцями, ми всі були їхніми помічниками. Ми німців майже не бачили, от тільки село наше спалили. Кажуть, що ми допомагали німцям. А я з цим ніяк змиритись не можу, я ж бачила інше. А коли вже «наші» прийшли, то вони нічого не робили, ота «партизанка».Тільки схоплять та розстріляють якого німця. А німці тоді нам мстять – спалюють села. Отак працювала «партизанка». Судили мене в 15 років у 48-ому році. Дали «10 лет трудоисправительних работ с конфискацией имущества», – згадує Марія Засіменко-Бонацька.

Голку робили з дротика, нитки тягли з хусток

Через допомогу упівцям, каже пані Бонацька, поплатилось майже все село – у післявоєнні роки десятки потрапили до радянських таборів, кілька односельчан розстріляли. Сама вона відбувала термін у Мордовії. Там, каже, і навчилась вишивати від старшої жінки з Полісся. Таборові вишивки береже, як реліквії.

«Нитки витягували із кольорових хусток чи ще з чогось. Полотном обшивали посилки, вишивали скатертини. Ото так хотілось вишивати. Без канви, без нічого. В камері навіть із дротика робили голку дівчата. Як вже примудрялись робити, я не пам’ятаю. А вишиваєш так: сідаєш так, щоб, коли охоронець відкриє «вічко», щоби не побачив. Десь кусочок матеріалу, десь якась тканинка – на всьому вишивали. Навіть сорочки вишивали», – розповідає жінка.

Вишивання, розповідає пані Марія, було розрадою і після звільнення з таборів. Вищу журналістську освіту, як мріяла, так і не здобула – «через погану біографію». Багато років працювала бібліотекаркою. Зараз, на пенсії, пише і видає книги споминів та віршів. Добре знає і пам’ятає, зокрема, пісні та звичаї свого краю, зараз уже втрачені. Про все це хоче встигнути розказати молоді.





«Пилипівка, Великий піст – це все йшло на прядиво, на вишивання, на шиття. Весілля в неділю, а напередодні жінок всього села збирають «на коровай». Кожна жінка несе з собою яйця, борошно. Замішує хресна. А як замісять коровай – співають пісні. А тоді вже треба коровай виймати – знову пісні. Танцюють до скоку, аж страшно… Я дуже любила все це», – згадує жінка.

В рідне село на Рівненщині, каже, їздить тепер, як у гості: ваблять краєвиди, але людей з часів дитинства вже не залишилось, частина так і не повернулась з Сибіру, частина померла.