«Говорити, говорити, говорити і мовчати – баланс життя» – письменник ДіБіСі П’єр

Львів – На цьогорічний Форум видавців у Львові завітав відомий британський письменник ДіБіСі П’єр, букерівський лауреат 2003 року за книжку Vernon God Little. Харизматичний письменник, як виявилось, ще й великий мастак оповідати різні історії, презентував український переклад свого роману «Світло згасло в Країні Див», провів майстер-клас, спілкувався з читачами. А ще знайшов час для ексклюзивного інтерв’ю для Радіо Свобода.

Якби не знала, як виглядає ДіБіСі П’єр, то важко було б його віднайти у величезному натовпі відвідувачів Форуму видавців. Він цілком органічно влився в українське літературне середовище, атмосферу львівського Форуму і загалом Львова. Цьому письменнику притаманна внутрішня простота, ота, котра йде від внутрішньої інтелігенції, що передається, очевидно, тільки генами. ДіБіСі П’єр каже, що жодне із занять не провокує стільки внутрішніх демонів, як писання. А тому найкращі книжки ніколи не були написані.

Ми спілкувались в одній зі львівських кав’ярень. Як тільки-но підійшла до столика, ДіБіСі П’єр одразу ж піднявся і не сів доти, доки я не вмостилась у стільці. Зізнаюсь, така вихованість все рідше трапляється в сучасному світі.

Справжнє ім’я ДіБіСі П’єра – Пітер Воррен Фінлей.

– Пітере, ким Ви зачитуєтеся, не лише із класиків, але й сучасних письменників?

– Не можу згадати сучасних письменників, яких я можу читати повністю. Ніколи не прочитав більше ніж три книжки однієї людини, не знаю, чому. Мабуть, я нерозбірливий читач. Останнім часом найчастіше читаю перекладені французькі, німецькі, російські літературні твори ХІХ століття. Важко відповісти мені на ваше запитання. Я не читаю багато, бо є повільним читачем. На одну книжку можуть піти місяці й місяці, щоб її закінчити. Тож читаю у день по дві-три сторінки максимум.

– А буває таке, що читаєте когось із письменників і водночас пишете самі?

– Рідко, інколи страшно, що можу бути під впливом чийогось писання, що можу позичити чужу стилістику, звички або ж якісь ідеї з інших творів. Маю таке переконання, що писання має бути оригінальним. Якщо б довелося обирати між «читати» і «писати», то виберу – писати, а не читати. Хоча я люблю читати.

– Чи не відчуваєте себе автором однієї книжки?

– Однієї дуже довгої книжки? Ніби так, я ніколи про це не думав. Але в цьому сенсі це правда. Праця впродовж життя – це є ота одна праця і, можливо, це книжка з різними розділами. Але я не відчував це. Чесно, кожен твір – це як нове надбання. І кожна нова книжка відчувається як перша. Є таке відчуття, коли ти починаєш писати, ти вчишся писати, і це стає з кожним разом все легше. Хоча насправді – це ти вчишся писати цю книжку, але лише саме цю книжку. А наступна – це як починати зі шкрябання, тобто знову від початку...

– Але дійсно стилі різні у кожній книжці.

– Голоси різні.

– Як два різні автори, що важко у них впізнати одного…

– Тому вони й відчуваються різними.

– Як на Вас впливає критика, чи не заганяє у депресію?

– Ні, радше, заганяє в депресію мого редактора і видавця. А мені все рівно. Бачите, я вважаю, що кожна книжка – жива: вона має свої ноги, своє серце. А найкраще, що я можу зробити, це дати книжці сильне життя, і вона буде битись за себе сама. Тому, чесно, я не відчуваю відповідальності за книжки. Коли вони завершені, вже написані, то через кілька тижнів я почуваю себе як ще один читач цієї книжки, це щось, що я б хотів прочитати і вже забуваю всю цю працю, яку в неї вклав. Не має значення, що там критик сказав, це боляче, тому я й не читаю критику, не шукаю її. Видавець мені про неї сам розповість, але я її спеціально не шукаю. Боляче тоді, коли ти зазнаєш особистої атаки, не книжка, але ти сам. А це може іноді трапитись, коли критик не зосереджується на книжці, а на авторові, називає його божевільним, поганим або ще щось на цей кшталт. Тому кожен після таких слів буде себе почувати не найкраще, але коли мова про книжку, то критика не має для мене значення.

– Виглядає на те, що особистість автора впливає на критику?

– Я переконаний, що це так і є в сучасному світі. Ба більше, критики б’ються поміж собою. Отже, критик «А» має ворога, яким є критик «Б», і якщо критику «Б» сподобалась моя книжка, то критик «А» буде автоматично ненавидіти мою книжку. Відтак насправді ці критики ведуть полеміку між собою, а не зі мною. Це релевантні речі, але вони не такі релевантні, якщо подивитись на ХVІІІ століття, коли критик описував твір, про що сам автор лише здогадується, натякаючи, що книжка – витвір мистецтва і що в книжці є певні містичні речі, які виходять з глибини автора. А також функцією критика було будувати міст до описування «підсвідомого» цього твору мистецтва та інтерпретувати його так, як сам автор не зміг би це пояснити. Це і є частина творіння мистецтва, але просто критикувати книжку, її техніку, смак – це дурне. Тому що у кожного є свій смак. Якщо, для прикладу, візьмемо десятьох людей, то половині з них щось сподобається, а іншій – ні. Звісно, книжка може бути погано написана, але погано написана згідно з чиїми правилами? Можливо, це твердження було б доречним для новел. Але не більше. Бо сама форма новел, те, як ми живемо, в якому світі – це глибоко аматорська річ. З життя нині зникли правила, вони зникли також із літератури, і тому, думаю, не можна судити за техніками написання періоду початку ХХ століття сучасну літеартуру. Тому що техніка новел сьогодні зовсім інша, ніж колись. Сучасна критика – це функція ринку, це зовсім не відповідає дійсності.

– Ваш роман «Світло згасло в Країні Див» описує західний світ і розрахований саме на західного читача. Чи цікавим буде сприйняття роману українським читачем? Яку реакцію очікуєте від них?

– Моя власна цікавість щодо цього велика. Дійсно, чудово було б дізнатися, що думає український читач, звісно, про переклад. Бо це новий витвір мистецтва, тому я не можу очікувати реакції цілковито на мою працю, тому що це і праця перекладача (перекладач Галина Шиян, літературний редактор Юрій Андрухович – ред.). Це креативна робота, книжка матиме присмак українського, про що я нічогісько не знаю. І тому дуже цікаво. Зрозуміло, що я зацікавлений, як сприйнялася книжка і як сприйнявся цей «меседж». Переклад добрий, у недовгому часі люди коментуватимуть про певні речі у романі і з коментарів можемо довідатись, як книжка вплинула на читачів.

– Ви запрошуєте у своєму романі українського читача у мандрівку трьома країнами, трьома містами: Лондоном, Берліном, Токіо. А в якій частині світу самі почуваєтсь найкомфортніше?

– Мехіко-сіті, там де я виріс, це мій дім. Мій темперамент гармоніює з цим містом. Отже, калібрує з мега-містом, великим містом. Мехіко-сіті – місто з ідеальною температурою для мене. Велике для того, щоб не могти ним контролювати, воно має своє життя, дихає і живе саме по собі, це організм. Це моє привілейоване місце, тому що я провів там дитинство, це дім для мене. З іншого боку, я на 99 відсотків почуваюсь комфортно всюди: Лондон – чудовий, всюди добре, якщо вмію розмовляти тією мовою.

– Якщо Ви маєте жовтий будиночок в ірландському селі, то це лише підтверджує Ваше прагнення усамітнитись, що Ви й робите у житті. А що для Вас означає самотність?

– Це те саме, що й мега-місто, анонімність, мені це подобається. Я чуюся самотнім одноднаково, як у 25-мільйонному місті, так і в сільській місцевості, де я тільки один мешканець. Дивно, але це для мене цілком однаковий стан і я його люблю. Ірландія – дуже гарне місце, більш розслаблена культура, ніж, скажімо, британська, яка є дуже регульована з багатьма-багатьма соціальними табу і соціальними правилами. Ірландія є спокійнішою і комфортнішою територією і це теж католицька територія. Я не католик і не є релігійною особою, але відчуваю себе комфортно в римо-католицькому середовищі.

– Єзуїт у голові Ґабріеля, головного героя роману «Світло згасло в Країні Див»!

– Так, п’яний єзуїт є, завжди добре інвестувати в малого єзуїта (сміється).

– Що спонукало писати: бажання вивещеності чи відчуття, що не знайшов себе як художник?

– Я митець, візуальними мистецтвами займався. Але був безробітним і не міг собі дозволити купити фарбу й інші причандалля, я був змушений якось виразити щось. І в дуже роздратований і в злий спосіб почав писати. І це настільки задовольнило мою внутрішню потребу, що я цю справу продовжив.

– Ким більше почуваєтесь: художником чи письменником?

– Письменником. Слова мають більше кольорів. Писання – це щось більше. У моєму ідеальному житті я б став музикантом, композитором. Вірю, що музика, зокрема симфонічна, оркестральна – можливо, найбільша людська експресія. Література є під нею, зважаючи на рівень того, як можна піднести дух. Але я не музикант, думаю що маю добрий слух, музика до мене промовляє дуже сильно, але не можу музикувати, тому й пишу замість цього.

– Творчі люди особливі тим, що за свою важку працю отримують найвищу нагороду, яка не вимріється гонорарами чи популярністю, ота насолода від творчого процесу, ота мить найвищого блаженства, коли поставлена крапка. Яким є вимір отієї вашої творчої насолоди?

– Ейфорія. Екстаз. Спершу приходить ейфорія від того, що просто завершив працю з трьохсот сторінок і тільки це вже є неймовірно. Але якщо тобі ще й це сподобалось, якщо це захоплює тебе, це ейфорія, так. Можеш іти в парк і просто бігти-бігти-бігти, як дитина, з духом. Це не триває довго, якихось день-два, але це відчуття варте цього, писати щось, що тебе захоплює. Це фантастично!

– Як почуваєтеся на різних літературних фестивалях, виставках, коли море читачів, видавців, журналістів?

– Загалом, це за честь, це привілей. Те, що Ви робите, кажучи мені, що я «ok» – це мило, гарно. Важливим ключем є те, щоб відвідування таких місць не стало постійним заняттям. Тому завжди вибираю місця, куди б хотів поїхати, місця, що є важливі, і мушу бути обережним, щоб усе життя не витратити на такі зібрання. Загалом це привілей, за десять років, що я пишу, зустрівся лише з одним поганим журналістом, і це змінило моє ставлення до медіа також. Я зрозумів, що журналісти – це мої колеги і пишуть вони набагато більше, ніж я, тільки за іншими правилами. Однак, у певному сенсі ми колеги, які роблять одну роботу і це гарне відчуття мати таких колег, бо писання – це дуже самотня річ.

У мене мікс із двох протилежних речей: комунікувати з багатьма людьми і говорити, говорити, говорити і потім повернутись додому і бути абсолютно мовчазним, і жити з собою. Одна з цих речей була б великою розкішшю окремо від іншої. А разом вони збалансовують життя.