Про Юрія Домбровського, автора останнього великого роману російської літератури – «Факультет ненужных вещей», розповідають, що, коли НКВД вдерлось до нього з четвертим арештом за 20 років (він їх майже всі 20 і відсидів, тільки з перервами), то застали його за письмовим столом. Побачивши непроханих гостей, письменник з досади (знов пропав рукопис!) викрикнув найбільш наболіле за всі оті 20 років:
– Да не мешайте же мне работать!..
Згадую цей анекдот щоразу, коли доводиться «перебивати» своє життя «на півслові», щоб, хоч-не-хоч, утрутитися в той гібрид борделю й божевільні, який у нас називається «політичним процесом», – щось коментувати для ЗМІ, підтримувати якісь громадські ініціативи, виступати з якихось публічних трибун, врешті, просто називати чорне чорним, а біле білим, коли нема більше кому цього зробити. Як-не-як, це прямо належить до письменницького професійного обов’язку – називати речі своїми іменами, і в тотально імітаційних режимах, як наш, де самі значення слів – базові, опорні для здорового глузду смисли – перевернуто навспак, таке заняття неминуче стає «політикою». І нема на те ради.
Нічого, втішаєш себе, коли знов «перебивають на півслові» («Да не мешайте же мне работать!»), – твоїм попередникам бувало гірше, були в 20-му столітті часи, коли бути українським письменником прямо дорівнювалося смертному вироку, а ти все-таки, нівроку, дещо вже встигла, як там у Жванецького – «смотри, сынок, эти три полки отец написал крупным, стремительным почерком…». Звісно (продовжуєш себе втішати), якби ти народилася в культурній, урядженій (кимось раніше!) країні, то, певно, вдалось би встигнути більше (ах, які задуми, «перебиті», гаснуть, лишаючи по собі лиш скупі щоденникові уривки, які сюжети роками очікують черги в «загашнику»!), – а тут, по ходу, доводиться «уряджати» свою-неуряджену, займаючись водночас ще купою суміжних галузей, – і швець, і жнець, і на дуду грець, але що вдієш, така доля письменника в бідній країні, онде й Орхан Памук про це пише в «Таймс Літерері Саплмент», а куди пак нам із нашою історією до турків рівнятися, тож нічого нарікати, «нам своє робить»…
Але за минулі тижні мій оптимізм дещо підупав. У країні ввімкнулася передвиборча трясця – єдиний, для імітаційної демократії, національний вид спорту, перед яким якесь там Євро просто дитяча забавка, – і ЗМІ ринулись мене, майже за Марком Твеном, «балотувати в губернатори». Сиріч, по-нашому, – в народні депутати. Повчальна вийшла історія – Марк Твен би плакав.
Як мене «балотували в депутати»
На перший журналістський дзвінок із запитанням, чи правда, що я «йду в депутати» (бо якась малопристойна газета ПР буцім таке «пропечатала»), я ще весело відповідала цитатою з «Блакитної троянди» Лесі Українки: «Вітаю, нам сказали, що ви заручена! – Спасибі за новину, з ким же се?». З Ющенком, – пояснила трубка. Гм, мило це чути, але, при всій моїй до екс-Президента пошані й співчутті (гарна рибка, та в поганий ставок попала!), я ж іще перед парламентськими виборами 2006-го, коли ЗМІ мене так само без мого відома були «пошили в списки» (в гурті з Вакарчуком і Русланою), популярно пояснила, urbi et orbi, чому для письменника перехід у парламентське крісло, навіть в «урядженій» країні, – це професійне самогубство, і відтоді ця відповідь незмінно висить у мене на офіційному сайті, – чого ж це питання виникло знов, хіба я тоді погано пояснила?..
Спростування моє з’явилося друком, але нічого не помогло. За кілька днів про «мої політичні плани» почали обережно розпитувати при зустрічі вже ближні й дальні знайомі, бо в міжчасі по просторах інтернету помчала «з благою вістю» армія тролів уже не ПРівського, а БЮТівського розливу – «оновлена версія» тих «шестьорок» КҐБ, що в 1970-ті надзвонювали «інакодумцям» з такими самими п’ятихвилинками ненависти по телефону: технології за 40 років удосконалилися, але стратегії лишились ті самі, і УРСР наш «вічно живий», як той Невмирущий Чахлик із міського фольклору, або «оновлений» Віктор Медведчук із лайтбоксів. Коли невдовзі з тим самим питанням подзвонили з одного опозиційного телеканалу, розмова звучала вже в іншому тоні:
– У нас є інформація, що Ви все-таки будете балотуватися в народні депутати!
Тут я вперше розсердилася («Да не мешайте же мне работать!»): спробуй не розсердитись, коли тобі отак прямо, без цереґелів висловлюють сумнів у правдивості твоєї власної заяви з-перед кількох днів! Можна, звісно, зробити скидку на «профдеформацію» – на те, що наші журналісти звикли мати справу з політиками, котрі сьогодні говорять одне, завтра інше, і ніхто не завдає собі клопоту ловити їх на слові, але треба ж хоч трохи розуміти, що політики – це, в моральному сенсі, така сама в нашому суспільстві «група ризику», як ВІЧ-інфіковані, і старатись по змозі «локалізувати інфекцію», замість ширити її на всі боки, підозрюючи в кожному цинічного маніпулятора! (так поліцейські в кожному звикають бачити злочинця – і тому в країнах ЄС поліцію періодично відправляють на психологічну реабілітацію: час би й нашим журналістам над чимось таким замислитися…) Втім, найпікантніше було попереду. Вінцем цього «інформаційного бліцкріґу» став заголовок, який мені днями прислали на Фейсбук: «Забужко отказала Ющенко» (так!). Як писали неокласики – «апотеоза».
Подумалося: дорогі «гієни клавіатури і шакали копіпейсту», як би ви здивувалися, довідавшись, скільком я, тільки в цьому «політичному сезоні», по-вашому висловлюючись, – «отказала»! Вас обманули, панове: політика – це не персоналії, а ідеї. А те, чим ви займаєтеся, називається трохи інакше – з лексикону Подерв’янського…
Втім, я не тому пишу, аби читати комусь моралі чи спростовувати чергове глупство (на всякий фейк не наспростовуєшся!). А що мене справді за ці тижні вразило – це готовність десятків людей, у тому числі притомних, повірити, ніби письменник у зеніті своєї кар’єри – письменник, на чиєму рахунку, нівроку, оті самі «три полки стремительным почерком» і найбезцінніший у світі «електорат» – сотні тисяч читачів у різних мовах, що чекають од нього нових книжок, – на пропозицію «до партійного списку» вмить пошле те все до дідька та рвоне під цирковий купол на Грушевського: засідати в одному залі з Колесніченком, Чечетовим, «потомственним чекістом» Кожемякіним та всіма іншими нашими гопниками й чекістами, потомственними й непотомственними, скільки їх там є. Самохіть, добровільно покине «сродний труд» і чесний хліб, вийде з-за письмового столу – й сам себе відконвоює в ГУЛАГ: прямісінько в «блатну зону».
І ось така віра – це справді серйозно. Тому що за нею стоїть цілковито, з ніг на голову перевернута система вартостей – та, яка й держить наше суспільство в полоні от уже 20 років.
У Країні Навпаки
В СРСР було таке поняття – «потрапити в номенклатуру». Це вважалось вершиною будь-якої кар’єри – «номенклатурою» були не тільки так звані «партійні й радянські працівники». Цей, за М.Джіласом, «новий клас», відгороджений від «широких мас трудящих» парканом «спецрозподільників» різної категорії («за семью заборами, за семью запорами сталинские соколы кушают шашлык»…), включав у себе також «бюрократичні верхівки» практично всіх «професійних цехів» – від Командування ВМС до Президій творчих спілок: всі ці люди мали «доступ» туди, де «вирішувалися питання», – в ЦК, «на килим». Поза особистим втручанням номенклатури («кришуванням», по-нинішньому) життя не було – було сіре, безпросвітне животіння «трудящих мас» («біомаси», по-нинішньому) від зарплати до зарплати, з правом проходу двічі на рік «святковою демонстрацією» повз номенклатурні трибуни (отут тільки й різниця: сьогодні за таке «носіння партійних прапорів» найманцям платять, тоді це доводилось робити «не за гроші, а за страх»).
«Потрапити в номенклатуру» означало отримати доступ, по-перше, до неприступних «масам» благ, а по-друге – до деяких важелів впливу на владні рішення. І бували, траплялося, в номенклатурі УРСР цілком варті доброї пам’яті люди, котрі тим другим користали охочіше од того першого (і в сьогоднішній Верховній Раді такі теж трапляються, чому ні…), – такі собі «прокладки» для «амортизації» системи, яка без їхньої присутности була б геть нелюдською (про «соціалізм із людським обличчям» всі ще пам’ятають?), – тільки от система від того «демократичною» не стала…
І досі – не стала: похитнулась була на рубежі 1980-90-х, – але вистояла, вціліла, із «старшобратньою» ФСБешно-«газовою» поміччю, – огидна, вже неприкрито, без усяких «ідеологічних наліпок» протрухлявіла до свого істинного – кримінального кістяка (криміналітет її заклав у 1920-і, він її й «укріпив» у 1990-і!). І ніякі окремо взяті «прокладки з людським обличчям» їй не допоможуть (наш третій Президент, до речі, якраз і був такою «прокладкою» – і сильно воно нам помогло?), – не поможуть доти, доки українське суспільство, в основній своїй масі, не перестане цю систему підтримувати.
Тому що воно її підтримує, от же в чім штука. В душах мільйонів наших співвітчизників живе невивітрена з часів УРСР таємна рабська мрія – й собі «потрапити в номенклатуру». Або принаймні «пристроїтися» десь поруч – в обслузі. «Вписатись», так би мовити, в ієрархію, де головне – це вибрати собі «правильного» феодала. Коли «твій» феодал програє, можна, без сорома казка, перебігти «під іншого», але не можна, невмістимо для цього типу свідомости НЕ БУТИ «ЧИЇМСЬ» – адже без цього ти просто «біомаса», орвеліська «неособа», хоч би які там були твої професійні здобутки… (Той елемент щирости, який, поза проплаченим кібертероризмом та індукованим психозом, можна вловити в горезвісній «війні з противсіхами», – це не що інше, як традиційна ненависть «панських» – до «вольних»: як то так, що ви «нічиї»?! Не сміє такого бути – кожен мусить мати «годувальника»!)
Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, – добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють – і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший – людський: наш труд, наш час і наше життя.
Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів – і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.
Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній – з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки – і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», – зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, – і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр». Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі – в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу – «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», – «більш нічого не повинен знать невольник»!). Навіть футбольний чемпіонат – дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), – не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го – всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), – і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..
Кощієва смерть
Чому вони нас зневажають? Та тому, що твердо переконані: кожен українець хотів би опинитися на їхньому місці – й був би на ньому таким самим, як вони. Просто, їм, бачте, вдалося, як злодіям у церкві, допастися до громадської скарбони, і тому вони «еліта», а кому не вдалося, ті – «біомаса». І ціла армія їхніх колаборантів, свідомих і несвідомих, цілий час на всі боки транслює, як вірус, цей вивернутий «навпаки» світогляд. Ти називаєш бандитів бандитами? Значить, ти їм заздриш!Тобі пропонують до них приєднатись («потрапити в номенклатуру»), а ти відмовляєшся? Значить, «не ті» пропонували! Так духовний гній розтікається по всіх клітинах і порах суспільного організму, підтримуючи в ньому застарілу рабську віру, ніби без «номенклатури» ми – ніхто: нічого не можемо й ні на що не здатні.
Справжня сила «номенклатури» – не в грошах, і навіть не в підтримці/непідтримці Путіна чи Березовського, а, як Кощієва смерть у яйці, в цій вірі, і тільки в ній одній. На ній стоїть весь наш суспільний консенсус. І замучені донецькі шахтарі, котрі знову проголосують за «своїх бандитів», бо ті їм видають копійку на прохарчунок, і куди ліпше за них доглянуті й очитані сиві галицькі дядьки, що рюмсають по ЗМІ, як маленькі хлопчики: «От якби була Юля…», – це опора нашої чинної системи політичного васалітету: люди, які згодились визнати, що самі, без «хазяїна», ні на що не здатні, – що вони «підданці», а не громадяни. Щойно з моменту, коли електорат зажадає не подачок від «годувальника», а, таки по-хазяйському, – звіту від нечистих на руку слуг за доручені їм громадські кошти (читай – прозорости бюджету на всіх рівнях!), магія «номенклатури» почне розвіюватись, аки дим, – і вірус, що нині «керує» хворим організмом, стане локалізованим чиряком. Але для цього «ми» маємо спочатку різнитися від «них» – не тим, що у нас в гаманцях, а тим, що у нас в головах і душах.
Це не є легкий шлях: ще Ганді вчив, що найважче – не змінити світ, а змінитись самому. Але іншого шляху нема, якщо ми хочемо коли-небудь вибратися з догниваючого УРСРівського смітника. Тому що незалежної держави без незалежних громадян – не буває.
…Оце те найголовніше, що я хотіла сказати нашим журналістам після того, як вони мене так брутально «витягли з-за письмового столу». Сподіваюсь, тепер можу дозволити собі повернутися до рукопису нової книжки. Слово чести, там мова про речі непорівнянно важливіші й цікавіші: про красу і пам’ять, дружбу і вірність, любов і свободу, – про все те, задля чого, в кінцевому підсумку, тільки й варто жити на Землі.
Оксана Забужко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
– Да не мешайте же мне работать!..
Згадую цей анекдот щоразу, коли доводиться «перебивати» своє життя «на півслові», щоб, хоч-не-хоч, утрутитися в той гібрид борделю й божевільні, який у нас називається «політичним процесом», – щось коментувати для ЗМІ, підтримувати якісь громадські ініціативи, виступати з якихось публічних трибун, врешті, просто називати чорне чорним, а біле білим, коли нема більше кому цього зробити. Як-не-як, це прямо належить до письменницького професійного обов’язку – називати речі своїми іменами, і в тотально імітаційних режимах, як наш, де самі значення слів – базові, опорні для здорового глузду смисли – перевернуто навспак, таке заняття неминуче стає «політикою». І нема на те ради.
Нічого, втішаєш себе, коли знов «перебивають на півслові» («Да не мешайте же мне работать!»), – твоїм попередникам бувало гірше, були в 20-му столітті часи, коли бути українським письменником прямо дорівнювалося смертному вироку, а ти все-таки, нівроку, дещо вже встигла, як там у Жванецького – «смотри, сынок, эти три полки отец написал крупным, стремительным почерком…». Звісно (продовжуєш себе втішати), якби ти народилася в культурній, урядженій (кимось раніше!) країні, то, певно, вдалось би встигнути більше (ах, які задуми, «перебиті», гаснуть, лишаючи по собі лиш скупі щоденникові уривки, які сюжети роками очікують черги в «загашнику»!), – а тут, по ходу, доводиться «уряджати» свою-неуряджену, займаючись водночас ще купою суміжних галузей, – і швець, і жнець, і на дуду грець, але що вдієш, така доля письменника в бідній країні, онде й Орхан Памук про це пише в «Таймс Літерері Саплмент», а куди пак нам із нашою історією до турків рівнятися, тож нічого нарікати, «нам своє робить»…
Але за минулі тижні мій оптимізм дещо підупав. У країні ввімкнулася передвиборча трясця – єдиний, для імітаційної демократії, національний вид спорту, перед яким якесь там Євро просто дитяча забавка, – і ЗМІ ринулись мене, майже за Марком Твеном, «балотувати в губернатори». Сиріч, по-нашому, – в народні депутати. Повчальна вийшла історія – Марк Твен би плакав.
Як мене «балотували в депутати»
На перший журналістський дзвінок із запитанням, чи правда, що я «йду в депутати» (бо якась малопристойна газета ПР буцім таке «пропечатала»), я ще весело відповідала цитатою з «Блакитної троянди» Лесі Українки: «Вітаю, нам сказали, що ви заручена! – Спасибі за новину, з ким же се?». З Ющенком, – пояснила трубка. Гм, мило це чути, але, при всій моїй до екс-Президента пошані й співчутті (гарна рибка, та в поганий ставок попала!), я ж іще перед парламентськими виборами 2006-го, коли ЗМІ мене так само без мого відома були «пошили в списки» (в гурті з Вакарчуком і Русланою), популярно пояснила, urbi et orbi, чому для письменника перехід у парламентське крісло, навіть в «урядженій» країні, – це професійне самогубство, і відтоді ця відповідь незмінно висить у мене на офіційному сайті, – чого ж це питання виникло знов, хіба я тоді погано пояснила?..
Спростування моє з’явилося друком, але нічого не помогло. За кілька днів про «мої політичні плани» почали обережно розпитувати при зустрічі вже ближні й дальні знайомі, бо в міжчасі по просторах інтернету помчала «з благою вістю» армія тролів уже не ПРівського, а БЮТівського розливу – «оновлена версія» тих «шестьорок» КҐБ, що в 1970-ті надзвонювали «інакодумцям» з такими самими п’ятихвилинками ненависти по телефону: технології за 40 років удосконалилися, але стратегії лишились ті самі, і УРСР наш «вічно живий», як той Невмирущий Чахлик із міського фольклору, або «оновлений» Віктор Медведчук із лайтбоксів. Коли невдовзі з тим самим питанням подзвонили з одного опозиційного телеканалу, розмова звучала вже в іншому тоні:
– У нас є інформація, що Ви все-таки будете балотуватися в народні депутати!
Тут я вперше розсердилася («Да не мешайте же мне работать!»): спробуй не розсердитись, коли тобі отак прямо, без цереґелів висловлюють сумнів у правдивості твоєї власної заяви з-перед кількох днів! Можна, звісно, зробити скидку на «профдеформацію» – на те, що наші журналісти звикли мати справу з політиками, котрі сьогодні говорять одне, завтра інше, і ніхто не завдає собі клопоту ловити їх на слові, але треба ж хоч трохи розуміти, що політики – це, в моральному сенсі, така сама в нашому суспільстві «група ризику», як ВІЧ-інфіковані, і старатись по змозі «локалізувати інфекцію», замість ширити її на всі боки, підозрюючи в кожному цинічного маніпулятора! (так поліцейські в кожному звикають бачити злочинця – і тому в країнах ЄС поліцію періодично відправляють на психологічну реабілітацію: час би й нашим журналістам над чимось таким замислитися…) Втім, найпікантніше було попереду. Вінцем цього «інформаційного бліцкріґу» став заголовок, який мені днями прислали на Фейсбук: «Забужко отказала Ющенко» (так!). Як писали неокласики – «апотеоза».
Подумалося: дорогі «гієни клавіатури і шакали копіпейсту», як би ви здивувалися, довідавшись, скільком я, тільки в цьому «політичному сезоні», по-вашому висловлюючись, – «отказала»! Вас обманули, панове: політика – це не персоналії, а ідеї. А те, чим ви займаєтеся, називається трохи інакше – з лексикону Подерв’янського…
Втім, я не тому пишу, аби читати комусь моралі чи спростовувати чергове глупство (на всякий фейк не наспростовуєшся!). А що мене справді за ці тижні вразило – це готовність десятків людей, у тому числі притомних, повірити, ніби письменник у зеніті своєї кар’єри – письменник, на чиєму рахунку, нівроку, оті самі «три полки стремительным почерком» і найбезцінніший у світі «електорат» – сотні тисяч читачів у різних мовах, що чекають од нього нових книжок, – на пропозицію «до партійного списку» вмить пошле те все до дідька та рвоне під цирковий купол на Грушевського: засідати в одному залі з Колесніченком, Чечетовим, «потомственним чекістом» Кожемякіним та всіма іншими нашими гопниками й чекістами, потомственними й непотомственними, скільки їх там є. Самохіть, добровільно покине «сродний труд» і чесний хліб, вийде з-за письмового столу – й сам себе відконвоює в ГУЛАГ: прямісінько в «блатну зону».
І ось така віра – це справді серйозно. Тому що за нею стоїть цілковито, з ніг на голову перевернута система вартостей – та, яка й держить наше суспільство в полоні от уже 20 років.
У Країні Навпаки
В СРСР було таке поняття – «потрапити в номенклатуру». Це вважалось вершиною будь-якої кар’єри – «номенклатурою» були не тільки так звані «партійні й радянські працівники». Цей, за М.Джіласом, «новий клас», відгороджений від «широких мас трудящих» парканом «спецрозподільників» різної категорії («за семью заборами, за семью запорами сталинские соколы кушают шашлык»…), включав у себе також «бюрократичні верхівки» практично всіх «професійних цехів» – від Командування ВМС до Президій творчих спілок: всі ці люди мали «доступ» туди, де «вирішувалися питання», – в ЦК, «на килим». Поза особистим втручанням номенклатури («кришуванням», по-нинішньому) життя не було – було сіре, безпросвітне животіння «трудящих мас» («біомаси», по-нинішньому) від зарплати до зарплати, з правом проходу двічі на рік «святковою демонстрацією» повз номенклатурні трибуни (отут тільки й різниця: сьогодні за таке «носіння партійних прапорів» найманцям платять, тоді це доводилось робити «не за гроші, а за страх»).
«Потрапити в номенклатуру» означало отримати доступ, по-перше, до неприступних «масам» благ, а по-друге – до деяких важелів впливу на владні рішення. І бували, траплялося, в номенклатурі УРСР цілком варті доброї пам’яті люди, котрі тим другим користали охочіше од того першого (і в сьогоднішній Верховній Раді такі теж трапляються, чому ні…), – такі собі «прокладки» для «амортизації» системи, яка без їхньої присутности була б геть нелюдською (про «соціалізм із людським обличчям» всі ще пам’ятають?), – тільки от система від того «демократичною» не стала…
І досі – не стала: похитнулась була на рубежі 1980-90-х, – але вистояла, вціліла, із «старшобратньою» ФСБешно-«газовою» поміччю, – огидна, вже неприкрито, без усяких «ідеологічних наліпок» протрухлявіла до свого істинного – кримінального кістяка (криміналітет її заклав у 1920-і, він її й «укріпив» у 1990-і!). І ніякі окремо взяті «прокладки з людським обличчям» їй не допоможуть (наш третій Президент, до речі, якраз і був такою «прокладкою» – і сильно воно нам помогло?), – не поможуть доти, доки українське суспільство, в основній своїй масі, не перестане цю систему підтримувати.
Тому що воно її підтримує, от же в чім штука. В душах мільйонів наших співвітчизників живе невивітрена з часів УРСР таємна рабська мрія – й собі «потрапити в номенклатуру». Або принаймні «пристроїтися» десь поруч – в обслузі. «Вписатись», так би мовити, в ієрархію, де головне – це вибрати собі «правильного» феодала. Коли «твій» феодал програє, можна, без сорома казка, перебігти «під іншого», але не можна, невмістимо для цього типу свідомости НЕ БУТИ «ЧИЇМСЬ» – адже без цього ти просто «біомаса», орвеліська «неособа», хоч би які там були твої професійні здобутки… (Той елемент щирости, який, поза проплаченим кібертероризмом та індукованим психозом, можна вловити в горезвісній «війні з противсіхами», – це не що інше, як традиційна ненависть «панських» – до «вольних»: як то так, що ви «нічиї»?! Не сміє такого бути – кожен мусить мати «годувальника»!)
Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, – добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють – і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший – людський: наш труд, наш час і наше життя.
Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів – і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.
Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній – з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки – і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», – зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, – і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр». Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі – в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу – «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», – «більш нічого не повинен знать невольник»!). Навіть футбольний чемпіонат – дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), – не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го – всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), – і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..
Кощієва смерть
Чому вони нас зневажають? Та тому, що твердо переконані: кожен українець хотів би опинитися на їхньому місці – й був би на ньому таким самим, як вони. Просто, їм, бачте, вдалося, як злодіям у церкві, допастися до громадської скарбони, і тому вони «еліта», а кому не вдалося, ті – «біомаса». І ціла армія їхніх колаборантів, свідомих і несвідомих, цілий час на всі боки транслює, як вірус, цей вивернутий «навпаки» світогляд. Ти називаєш бандитів бандитами? Значить, ти їм заздриш!Тобі пропонують до них приєднатись («потрапити в номенклатуру»), а ти відмовляєшся? Значить, «не ті» пропонували! Так духовний гній розтікається по всіх клітинах і порах суспільного організму, підтримуючи в ньому застарілу рабську віру, ніби без «номенклатури» ми – ніхто: нічого не можемо й ні на що не здатні.
Справжня сила «номенклатури» – не в грошах, і навіть не в підтримці/непідтримці Путіна чи Березовського, а, як Кощієва смерть у яйці, в цій вірі, і тільки в ній одній. На ній стоїть весь наш суспільний консенсус. І замучені донецькі шахтарі, котрі знову проголосують за «своїх бандитів», бо ті їм видають копійку на прохарчунок, і куди ліпше за них доглянуті й очитані сиві галицькі дядьки, що рюмсають по ЗМІ, як маленькі хлопчики: «От якби була Юля…», – це опора нашої чинної системи політичного васалітету: люди, які згодились визнати, що самі, без «хазяїна», ні на що не здатні, – що вони «підданці», а не громадяни. Щойно з моменту, коли електорат зажадає не подачок від «годувальника», а, таки по-хазяйському, – звіту від нечистих на руку слуг за доручені їм громадські кошти (читай – прозорости бюджету на всіх рівнях!), магія «номенклатури» почне розвіюватись, аки дим, – і вірус, що нині «керує» хворим організмом, стане локалізованим чиряком. Але для цього «ми» маємо спочатку різнитися від «них» – не тим, що у нас в гаманцях, а тим, що у нас в головах і душах.
Це не є легкий шлях: ще Ганді вчив, що найважче – не змінити світ, а змінитись самому. Але іншого шляху нема, якщо ми хочемо коли-небудь вибратися з догниваючого УРСРівського смітника. Тому що незалежної держави без незалежних громадян – не буває.
…Оце те найголовніше, що я хотіла сказати нашим журналістам після того, як вони мене так брутально «витягли з-за письмового столу». Сподіваюсь, тепер можу дозволити собі повернутися до рукопису нової книжки. Слово чести, там мова про речі непорівнянно важливіші й цікавіші: про красу і пам’ять, дружбу і вірність, любов і свободу, – про все те, задля чого, в кінцевому підсумку, тільки й варто жити на Землі.
Оксана Забужко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
