Правителі люблять зустрічатися з майстрами культури – але те, як це відбувається в Москві, завжди було якимось особливим, феноменальним контактом, спілкуванням пана і холопа, цензора і того, кому дозволяється творити в правильному напрямку.
Більшовицькі комісари, що годували голодних поетів у своїх кремлівських хоромах. Сталін, який проголошує Маяковського найкращим поетом епохи. Хрущов, який виховує письменників на своїй дачі і кричить на тендітну Маргариту Алігер. Брежнєв, який привласнив собі Ленінську премію з літератури й найняв колектив публіцистів для твору власних мемуарів…
Тепер ось новий сюжет – Путін і журналісти. Російський прем'єр, який вирішив, очевидно, бути уважнішим до нових віянь, зустрівся з керівниками російських ЗМІ і продемонстрував всі грані свідомості, зазвичай властивої царям.
Путін із задоволенням слухав редакторів-царедворців, але головний редактор радіостанції «Ехо Москви» Олексій Венедиктов викликав у нього неприховане роздратування. Путін пояснив опозиційну діяльність популярного письменника Бориса Акуніна… його грузинським походженням, просто як у добрі старі часи, коли Йосип Сталін дав старт антисемітській кампанії викриття національного походження радянських літераторів.
Путін без особливих виразів називав «маячнею» оцінки експертів, які пояснювали, що місце розташування протиракет не має особливого значення для Росії. Він навіть не зрозумів, що ці експерти – слідом за всім цивілізованим світом – не вважають Захід ворогом Росії і ніколи не погодяться з маренням самого Путіна і його оточення, які намагаються довести росіянам, що вони живуть в фортеці.
Глава уряду, який намагається вчити журналістів, замість того, щоб слухати їх – це завжди огидна картина. Але ще більш неприємним є те, що цей несучасний чиновник з менталітетом пенсіонера-прапорщика збирається і далі правити величезною країною, яка заслуговує на кращу владу і долю. Заслуговує на те, щоб її журналісти та письменники розповідали про події її політикам, а не слухняно слухали б монаршi просторікування. І те, що все більше і більше людей виходять на вулиці Москви та інших міст Росії, доводить, що таке розуміння є у російському суспільстві.
Влада, як і раніше, не хоче слухати ні журналістів, ні письменників, ні громадських діячів, ні правозахисників. Але до них починає прислухатися вулиця.
Більшовицькі комісари, що годували голодних поетів у своїх кремлівських хоромах. Сталін, який проголошує Маяковського найкращим поетом епохи. Хрущов, який виховує письменників на своїй дачі і кричить на тендітну Маргариту Алігер. Брежнєв, який привласнив собі Ленінську премію з літератури й найняв колектив публіцистів для твору власних мемуарів…
Тепер ось новий сюжет – Путін і журналісти. Російський прем'єр, який вирішив, очевидно, бути уважнішим до нових віянь, зустрівся з керівниками російських ЗМІ і продемонстрував всі грані свідомості, зазвичай властивої царям.
Путін із задоволенням слухав редакторів-царедворців, але головний редактор радіостанції «Ехо Москви» Олексій Венедиктов викликав у нього неприховане роздратування. Путін пояснив опозиційну діяльність популярного письменника Бориса Акуніна… його грузинським походженням, просто як у добрі старі часи, коли Йосип Сталін дав старт антисемітській кампанії викриття національного походження радянських літераторів.
Путін без особливих виразів називав «маячнею» оцінки експертів, які пояснювали, що місце розташування протиракет не має особливого значення для Росії. Він навіть не зрозумів, що ці експерти – слідом за всім цивілізованим світом – не вважають Захід ворогом Росії і ніколи не погодяться з маренням самого Путіна і його оточення, які намагаються довести росіянам, що вони живуть в фортеці.
Глава уряду, який намагається вчити журналістів, замість того, щоб слухати їх – це завжди огидна картина. Але ще більш неприємним є те, що цей несучасний чиновник з менталітетом пенсіонера-прапорщика збирається і далі правити величезною країною, яка заслуговує на кращу владу і долю. Заслуговує на те, щоб її журналісти та письменники розповідали про події її політикам, а не слухняно слухали б монаршi просторікування. І те, що все більше і більше людей виходять на вулиці Москви та інших міст Росії, доводить, що таке розуміння є у російському суспільстві.
Влада, як і раніше, не хоче слухати ні журналістів, ні письменників, ні громадських діячів, ні правозахисників. Але до них починає прислухатися вулиця.
