Прага – Нью-йоркське видавництво Hippocrene Books, Inc. видало цієї осені підручник Beginner’s Ukrainian with Interactive Online Workbook («Українська для початківців»), автором якого є професор Колумбійського
університету США Юрій Шевчук. Протягом трьох років мовознавець тестував свій проект на студентах літньої школи в Гарварді і в Колумбійському університеті, де він викладає повний рік. Відтак підручник вже як офіційний прийняли до викладання в Гарвардському університеті; днями була його презентація в Університеті в Торонто, де також планують використовувати його для викладання української мови як іноземної.
В інтерв’ю Радіо Свобода Юрій Шевчук розповів про призначення підручника, про виклики і проблеми, з якими він зіштовхнувся, готуючи цей 368-сторінковий посібник для іноземців, які бажають вивчити українську мову, про те, чому в підручнику немає сумних сторінок української історії, і про те, чому багато українських можновладців не говорить українською.
– Призначення підручника багатоцільове: для тих, хто нічого не знає і хоче навчитися оволодіти українською мовою і як студент, який займається під орудою викладача, і як самоук – людина, яка не має можливості користуватися порадами викладача. Підручник форматований таким чином, щоб задовольнити будь-яку категорію потенційних споживачів. Він не обмежений тільки початковим рівнем. Ним можна користуватися і як дуже швидким довідником з української граматики і слововжитку для студентів як середнього рівня, так і поглибленого рівня.
– Із якими проблемами і викликами Вам доводилося мати справу у процесі праці над підручником?
– Проблеми були дуже серйозні. Одні з них пов’язані з загальним станом педагогіки української мови як іноземної. Справа в тім, що сама спеціальність викладань української мови як іноземної не існувала у Радянському Союзі тому, що вважалося, що ніхто з іноземців при здоровому глузді не буде хотіти вчити українську мову! Тому, до певної міри, загальний стан такої бази підручникової є жалюгідний. Найбільш популярний підручник, яким користувалися тут до сих пір в університетах, написаний у 1980 році. По-друге, існує дуже серйозний виклик, пов’язаний з нормативною плинністю української мови, зараз немає загальновизнаного українського літературного стандарту. За інерцією радянських часів в Україні користуються сталінською ортографією, яка була нав’язана українцям після розгрому Української академії наук, ортографія, яка часом просто заперечує засадничі норми української фонетики, морфології, синтаксису, а тут, на Заході, тримаються літературної норми, яка існувала до 33 року. Як це узгодити – це проблема для кожного, хто пише такий підручник.
– Чи не може в когось ненароком скластися враження, що цей підручник розрахований на діаспору?
– Таке враження не може скластися тому, що він не розрахований на діаспору. З так званої діаспори, яка страшенно людей там лякає (наскільки успішна ця ксенофобська російська пропаганда й совєтська, що «як діаспора, то це не люди!»), в мене з діаспори 25–30 відсотків студентів буває. Я викладаю в університеті американському, де постійно йдуть семінари, спеціальні такі майстерні, чи, як там зараз прийнято казати, «мастер-класи» (сміх – Ред.), майстерні з викладання різних мов як іноземних чи як інших. І тому там нічого такого особливо діаспорного немає. По-друге, кожна інша мова, яку я знаю – чи російська, чи польська, чи чеська – теж має студентів, це по-англійськи називається heritage students – студенти із мовним спадком, тобто студенти, які вийшли з відповідної діаспори. І є навіть цілі методики викладань. Скажімо, в нас є цілі групи таких студентів з російської мови, а з української немає, тому що в нас недостатньо студентів. Так що оця вся справа з діаспорою – це просто якась знову «лякалка» така. Навіть якби цей підручник був для діаспори, то українська мова має бути спільна для всіх, і там немає нічого такого, щоб вона виключала, що є властиво для української мови на материку українському. Єдине, що вона не виключає варіанти, а, навпаки, реєструє їх. Не протиставляє одне іншому, «філіжанку» «чашці», чи «як ся маєш» і «як справи», а, навпаки, обіймає обидва з відповідною позначкою, і студент тоді знає, про що йдеться.
– Однак «скрипниківкою», яку Ви взяли за основу підручника, послуговуються досі переважно в діаспорі.
– Це не зовсім так. Найперше, дедалі більше нею послуговуються, по-друге, це не повна «скрипниківка». Як я сказав, я просто брав речі, які логічні у ній, які відповідають внутрішнім законам української мови. І які, з точки зору, наприклад, мовця, який тільки навчається українській мові, абсолютно логічно виглядають. А те, що «скрипниківкою» зараз, мовляв, не послугуються, це зовсім не так. Є впливові видання, які нею послугуються. Не послідовно, очевидно, тому що відсутня кодифікована українська літературна норма, інститут мовознавства. Їх заблокували. Вони не можуть це видати – авторитетний покращений правопис. І тому зараз відбувається якесь таке «бродіння». Рано чи пізно це все стане на свої місця, і ніхто не буде говорити про «скрипниківку» як про якийсь анахронізм. Цього не буде абсолютно. Колись, я пам’ятаю, як ми виступали, ще коли я був депутатом міської ради Рівного, як з нас сміялися, що «Рівне – це ж неєстєствєнно!». Це дико звучить, ніхто до нього не звикне, і так далі, і так далі. Ну я казав тоді людям, що нічого у мові немає «єстєствєнного» чи «неєстєствєнного»! І якщо люди звикли до одного, то вони можуть звикнути досить легко й до іншого. Подивіться, чи хтось тепер на Рівне наставляє дуже роги. Ніхто. І це сталося за дуже рекордний період часу. Так, що тут нічого якогось такого непоправимого чи трагічного немає. Мова має внутрішні свої закони і певні речі, які їй були накинуті, вони тим законам не відповідають, і щоб їх утримати, потрібно весь час тримати божевільний тиск, русифікаційний тиск! Асиміляційний! Як тільки цей тиск падає, вони починають вилазити самі по собі, тому що є певні речі, які в балансі мають бути в мові, і так далі. І це відбуватиметься, так що це тільки справа часу.
– Судячи з відгуків, які можна прочитати про Ваш підручник, англійськомовного студента, який ніколи не чув української мови, навчити нею говорити можна за два роки! Чи, на Вашу думку, є можливість навчити української і тих провладних політиків в Україні, які, невідомо з яких причин, не можуть оволодіти державною мовою, більше того, вони стверджують, що політикові достатньо знати тільки російську?
– Мені здається, що великої проблеми когнітивної, тобто нездатності розуму тих політиків опанувати українську мову, немає. Тобто вони це можуть зробити. Проблема у бажанні. Я не бачу бажання з їхнього боку це зробити. Сам підручник влаштований таким чином, що української мови можна навчити людину з найнижчим коефіцієнтом розумового розвитку. Тобто він бере найгірший сценарій і будується на цьому. Так що проблеми в цьому немає. Якби вони захотіли, вони б це зробили, використовуючи цей підручник, дуже легко і навіть мали б певну забаву з того. Інша справа, що вони цього не хочуть, і це системна проблема для політиків цього совєтського профілю, чи совєтського світогляду. Вони до сих пір не усвідомлюють себе політиками українськими і намагаються якось сполучити дві несполучувані речі: з одного боку переконати людей, що вони представляють українську державу, а з іншого боку – ігнорувати найголовніші атрибути ідентичності, нової української ідентичності. А українська мова є таким атрибутом, цього не можна заперечити! І ніхто не каже, щоб вони забували російську мову, якщо вивчать українську, навпаки, вони самі помітять, що їхня російська покращиться від того, що вони оволодіють іншою мовою. Це завжди відомо кожній людині, яка вивчає інші мови, що кожна нова чужа мова дає глибше усвідомлення і краще володіння рідною мовою.
– Цими днями Україна і світ вшановують пам’ять жертв Голодомору. Чи в Вашому підручнику серед тих світлин, які Ви збирали з різних джерел, з різних життєвих ситуацій як ілюстрації до нього, цій темі Ви присвятили окремий урок?
– Не присвятив, і це не випадково. Тому що я дуже хотів відійти від образу України і українського світопогляду як чогось дуже такого сумного, та ідентичності, яка несе на собі тавро жертви. Я хотів акцентувати позитивні, веселі, життєрадісні моменти в цій ідентичності. Тому намірено уникнув, зовсім не намагаючись це принизити! Я вважаю, що це дуже-дуже важливо для нас – знати власну історію і осмислити те, що сталося під час Голодомору. Єдине, що функція підручника – вчити українську мову, а не історію. Тому нереалістично намагатися охопити все на світі… І, з іншого боку, студент, який опанує мовою, могтиме сам уже дивитися і досліджувати речі, які його цікавлять в українській культурі, в українській історії, в українському світі.
– Я, звичайно, також розумію, що нереалістично охопити все на світі разом, але, розмовляючи з Вами, все ж не можу не торкнутися Вашої діяльності як директора українського кіноклубу. Я читала, що Ваше запитання на одному з фестивалів до голлівудської зірки українського походження Віри Фарміґи – про Голодомор – якраз і викликало дискусію на цю тему!
– Так, це сталося під час фестивалю в Сан-Себастіяні в Іспанії, де вона представляла фільм «Хлопчик у смугастій піжамі». Це був фільм про Голокост і, якщо я не помиляюся, це був 2008 рік, і була прес-конференція, і я поставив першим їй питання, що вона як людина усвідомленої української ідентичності, американка, яка пишається відкрито і публічно українською частиною своєї культури і свого я, – що вона відчуває, коли знімається у фільмі про Голокост, і знаючи, що принаймні 10, якщо не більше, фільмів щороку про Голокост знімають у світі в той час, як українці взагалі навіть не почали говорити про свій Голокост, про Голодомор мовою кіна. І вона якраз дуже цікаво зареагувала, вона сказала, що це дійсно так, що така ситуація – асиметрична – має місце, і що вона би з ентузіазмом взяла участь в такому проекті фільму про Голодомор. Я тоді ж запросив її взяти участь у Міжнародній конференції, яку ми організовували в Колумбійському університеті – «Голодомор у кінематографі», вінцем якої була американська прем’єра фільму Сергія Буковського «Живі». До речі, фільм щойно тепер через стільки років було показано, як мені повідомляють, на українському телебаченні.
В інтерв’ю Радіо Свобода Юрій Шевчук розповів про призначення підручника, про виклики і проблеми, з якими він зіштовхнувся, готуючи цей 368-сторінковий посібник для іноземців, які бажають вивчити українську мову, про те, чому в підручнику немає сумних сторінок української історії, і про те, чому багато українських можновладців не говорить українською.
– Призначення підручника багатоцільове: для тих, хто нічого не знає і хоче навчитися оволодіти українською мовою і як студент, який займається під орудою викладача, і як самоук – людина, яка не має можливості користуватися порадами викладача. Підручник форматований таким чином, щоб задовольнити будь-яку категорію потенційних споживачів. Він не обмежений тільки початковим рівнем. Ним можна користуватися і як дуже швидким довідником з української граматики і слововжитку для студентів як середнього рівня, так і поглибленого рівня.
– Із якими проблемами і викликами Вам доводилося мати справу у процесі праці над підручником?
– Проблеми були дуже серйозні. Одні з них пов’язані з загальним станом педагогіки української мови як іноземної. Справа в тім, що сама спеціальність викладань української мови як іноземної не існувала у Радянському Союзі тому, що вважалося, що ніхто з іноземців при здоровому глузді не буде хотіти вчити українську мову! Тому, до певної міри, загальний стан такої бази підручникової є жалюгідний. Найбільш популярний підручник, яким користувалися тут до сих пір в університетах, написаний у 1980 році. По-друге, існує дуже серйозний виклик, пов’язаний з нормативною плинністю української мови, зараз немає загальновизнаного українського літературного стандарту. За інерцією радянських часів в Україні користуються сталінською ортографією, яка була нав’язана українцям після розгрому Української академії наук, ортографія, яка часом просто заперечує засадничі норми української фонетики, морфології, синтаксису, а тут, на Заході, тримаються літературної норми, яка існувала до 33 року. Як це узгодити – це проблема для кожного, хто пише такий підручник.
– Чи не може в когось ненароком скластися враження, що цей підручник розрахований на діаспору?
– Таке враження не може скластися тому, що він не розрахований на діаспору. З так званої діаспори, яка страшенно людей там лякає (наскільки успішна ця ксенофобська російська пропаганда й совєтська, що «як діаспора, то це не люди!»), в мене з діаспори 25–30 відсотків студентів буває. Я викладаю в університеті американському, де постійно йдуть семінари, спеціальні такі майстерні, чи, як там зараз прийнято казати, «мастер-класи» (сміх – Ред.), майстерні з викладання різних мов як іноземних чи як інших. І тому там нічого такого особливо діаспорного немає. По-друге, кожна інша мова, яку я знаю – чи російська, чи польська, чи чеська – теж має студентів, це по-англійськи називається heritage students – студенти із мовним спадком, тобто студенти, які вийшли з відповідної діаспори. І є навіть цілі методики викладань. Скажімо, в нас є цілі групи таких студентів з російської мови, а з української немає, тому що в нас недостатньо студентів. Так що оця вся справа з діаспорою – це просто якась знову «лякалка» така. Навіть якби цей підручник був для діаспори, то українська мова має бути спільна для всіх, і там немає нічого такого, щоб вона виключала, що є властиво для української мови на материку українському. Єдине, що вона не виключає варіанти, а, навпаки, реєструє їх. Не протиставляє одне іншому, «філіжанку» «чашці», чи «як ся маєш» і «як справи», а, навпаки, обіймає обидва з відповідною позначкою, і студент тоді знає, про що йдеться.
– Однак «скрипниківкою», яку Ви взяли за основу підручника, послуговуються досі переважно в діаспорі.
– Це не зовсім так. Найперше, дедалі більше нею послуговуються, по-друге, це не повна «скрипниківка». Як я сказав, я просто брав речі, які логічні у ній, які відповідають внутрішнім законам української мови. І які, з точки зору, наприклад, мовця, який тільки навчається українській мові, абсолютно логічно виглядають. А те, що «скрипниківкою» зараз, мовляв, не послугуються, це зовсім не так. Є впливові видання, які нею послугуються. Не послідовно, очевидно, тому що відсутня кодифікована українська літературна норма, інститут мовознавства. Їх заблокували. Вони не можуть це видати – авторитетний покращений правопис. І тому зараз відбувається якесь таке «бродіння». Рано чи пізно це все стане на свої місця, і ніхто не буде говорити про «скрипниківку» як про якийсь анахронізм. Цього не буде абсолютно. Колись, я пам’ятаю, як ми виступали, ще коли я був депутатом міської ради Рівного, як з нас сміялися, що «Рівне – це ж неєстєствєнно!». Це дико звучить, ніхто до нього не звикне, і так далі, і так далі. Ну я казав тоді людям, що нічого у мові немає «єстєствєнного» чи «неєстєствєнного»! І якщо люди звикли до одного, то вони можуть звикнути досить легко й до іншого. Подивіться, чи хтось тепер на Рівне наставляє дуже роги. Ніхто. І це сталося за дуже рекордний період часу. Так, що тут нічого якогось такого непоправимого чи трагічного немає. Мова має внутрішні свої закони і певні речі, які їй були накинуті, вони тим законам не відповідають, і щоб їх утримати, потрібно весь час тримати божевільний тиск, русифікаційний тиск! Асиміляційний! Як тільки цей тиск падає, вони починають вилазити самі по собі, тому що є певні речі, які в балансі мають бути в мові, і так далі. І це відбуватиметься, так що це тільки справа часу.
– Судячи з відгуків, які можна прочитати про Ваш підручник, англійськомовного студента, який ніколи не чув української мови, навчити нею говорити можна за два роки! Чи, на Вашу думку, є можливість навчити української і тих провладних політиків в Україні, які, невідомо з яких причин, не можуть оволодіти державною мовою, більше того, вони стверджують, що політикові достатньо знати тільки російську?
– Мені здається, що великої проблеми когнітивної, тобто нездатності розуму тих політиків опанувати українську мову, немає. Тобто вони це можуть зробити. Проблема у бажанні. Я не бачу бажання з їхнього боку це зробити. Сам підручник влаштований таким чином, що української мови можна навчити людину з найнижчим коефіцієнтом розумового розвитку. Тобто він бере найгірший сценарій і будується на цьому. Так що проблеми в цьому немає. Якби вони захотіли, вони б це зробили, використовуючи цей підручник, дуже легко і навіть мали б певну забаву з того. Інша справа, що вони цього не хочуть, і це системна проблема для політиків цього совєтського профілю, чи совєтського світогляду. Вони до сих пір не усвідомлюють себе політиками українськими і намагаються якось сполучити дві несполучувані речі: з одного боку переконати людей, що вони представляють українську державу, а з іншого боку – ігнорувати найголовніші атрибути ідентичності, нової української ідентичності. А українська мова є таким атрибутом, цього не можна заперечити! І ніхто не каже, щоб вони забували російську мову, якщо вивчать українську, навпаки, вони самі помітять, що їхня російська покращиться від того, що вони оволодіють іншою мовою. Це завжди відомо кожній людині, яка вивчає інші мови, що кожна нова чужа мова дає глибше усвідомлення і краще володіння рідною мовою.
– Цими днями Україна і світ вшановують пам’ять жертв Голодомору. Чи в Вашому підручнику серед тих світлин, які Ви збирали з різних джерел, з різних життєвих ситуацій як ілюстрації до нього, цій темі Ви присвятили окремий урок?
– Не присвятив, і це не випадково. Тому що я дуже хотів відійти від образу України і українського світопогляду як чогось дуже такого сумного, та ідентичності, яка несе на собі тавро жертви. Я хотів акцентувати позитивні, веселі, життєрадісні моменти в цій ідентичності. Тому намірено уникнув, зовсім не намагаючись це принизити! Я вважаю, що це дуже-дуже важливо для нас – знати власну історію і осмислити те, що сталося під час Голодомору. Єдине, що функція підручника – вчити українську мову, а не історію. Тому нереалістично намагатися охопити все на світі… І, з іншого боку, студент, який опанує мовою, могтиме сам уже дивитися і досліджувати речі, які його цікавлять в українській культурі, в українській історії, в українському світі.
– Я, звичайно, також розумію, що нереалістично охопити все на світі разом, але, розмовляючи з Вами, все ж не можу не торкнутися Вашої діяльності як директора українського кіноклубу. Я читала, що Ваше запитання на одному з фестивалів до голлівудської зірки українського походження Віри Фарміґи – про Голодомор – якраз і викликало дискусію на цю тему!
– Так, це сталося під час фестивалю в Сан-Себастіяні в Іспанії, де вона представляла фільм «Хлопчик у смугастій піжамі». Це був фільм про Голокост і, якщо я не помиляюся, це був 2008 рік, і була прес-конференція, і я поставив першим їй питання, що вона як людина усвідомленої української ідентичності, американка, яка пишається відкрито і публічно українською частиною своєї культури і свого я, – що вона відчуває, коли знімається у фільмі про Голокост, і знаючи, що принаймні 10, якщо не більше, фільмів щороку про Голокост знімають у світі в той час, як українці взагалі навіть не почали говорити про свій Голокост, про Голодомор мовою кіна. І вона якраз дуже цікаво зареагувала, вона сказала, що це дійсно так, що така ситуація – асиметрична – має місце, і що вона би з ентузіазмом взяла участь в такому проекті фільму про Голодомор. Я тоді ж запросив її взяти участь у Міжнародній конференції, яку ми організовували в Колумбійському університеті – «Голодомор у кінематографі», вінцем якої була американська прем’єра фільму Сергія Буковського «Живі». До речі, фільм щойно тепер через стільки років було показано, як мені повідомляють, на українському телебаченні.
Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, через що й інколи називають правопис «скрипниківським» або «скрипниківкою». А вже 31 березня 1929 року його прийняла Українська академія наук, а 29 травня того ж року Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, як-от: А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були такі літератори, як М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Саме цей харківський правопис і в наш час використовує українська діаспора для значної частини своїх видань. (ред.) |