Уже 15 років пройшло від того часу, як Україна завершила процес передачі Російській Федерації стратегічних ядерних боєприпасів. В останній день травня 1996 року Україна виконала ще один пункт плану добровільної відмови від ядерної зброї та тісно пов’язаного з ним скорочення стратегічного ракетно-ядерного озброєння. Процес цей був болючим і травматичним для багатьох військових та інженерів ракетної галузі, але це була жертва, яку Україна мусила сплатити в обмін на свою незалежність. Є тепер і ті, хто вважає відмову від ядерного статусу фатальною помилкою, оскільки країни -«члени ядерного пулу», на їхню думку, не виконують своїх зобов’язань перед Україною.
Мир в обмін на ракети
Радянський Союз припинив своє існування у турбулентності перебудовних процесів, що закономірно прийшли на зміну кільком десятиліттям застою та стагнації. Україна виявилася морально готовою (попри чи завдяки постійним репресіям радянської системи) до здобуття незалежності. Однак у хаосі переходу до нової системи світової безпеки, на зламі стереотипів мислення, Україні довелося «заспокоїти» і Захід, і Схід ціною відмови від свого ядерного статусу. Захід боявся , що «замість однієї ядерної держави буде п’ятнадцять», а Росія спочатку навіть чути не хотіла про можливість створення Україною своїх Збройних Сил. Більше того, з Кремля та його кулуарів почали звучати територіальні претензії до України та прямі погрози.
Ось цитата зі статті у «Независимой газете» від 24 жовтня 1991року: «…газета «Московские новости» …на первой полосе опубликовала информацию из кулуаров российского руководства, что обсуждался превентивный ядерный удар по Украине. Ельцин сказал, что он обсуждал эту возможность с военными…». Стає очевидним, що Леонід Кравчук у тій ситуації робив вибір між війною і миром, між «югославським варіантом» розвитку подій і спробою «цивілізованого розлучення».
Декларація про держаний суверенітет від 16 липня 1991 року проголошувала намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Міжнародні гарантії безпеки України
24 жовтня 1991 року Верховна Рада України виступає із Заявою, у якій, зокрема, зазначається, що «Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави».
А далі були домовленості у Мінську та Алма-Аті, що лягли в основу підписання угоди щодо стратегічних сил від 30 грудня 1991 року. Ця угода містила зобов’язання країн-учасниць сприяти ліквідації ядерної зброї у в Україні, Білорусі та Казахстані і зобов’язання до липня 1992 року звезти тактичну ядерну зброю на бази для розкомплектації під спільним контролем. Також сторони погодилися з переміщенням ядерної зброї з Білорусі, Казахстану та України на територію Росії.
Тактичну зброю з території України вивезли вже у травні 1992-го, а стратегічне озброєння Україна була готова передати тільки після отримання компенсацій та гарантій безпеки з боку США та Росії. Таку угоду підписали у 1994 році і парламент України її ратифікував. Остаточні крапки над «і» поставив у грудні цього ж року будапештський Меморандум. Цей документ від 5 грудня 1994 року, підписаний Україною, США, Росією та Великою Британією, містить гарантії суверенітету та безпеки України, як країни, що добровільно відмовилася від ядерного статусу й приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Немає ядерних зарядів – навіщо ракети-носії?!
Після приєднання України до ДНЯЗ Україна фактично не лише відмовилася від ядерного озброєння, що базувалося на її території, а й задекларувала неможливість використання ракет-носіїв цих ядерних зарядів. Як свідчить у своїй книзі «Без права на покаяння» провідний фахівець у сфері безпеки та стратегічних озброєнь Володимир Горбулін, справа полягала у тому, що ядерні заряди не проектувалися, не вироблялися і не «розряджалися» в Україні. А ракети-носії (чотири покоління з 1959 по 1988) натомість проектувалися КБ «Південним» та виготовлялися на Південному машинобудівному заводі у Дніпропетровську. Та у 1993 році Україна підписала Лісабонський протокол до Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНВ-1), який зобов’язує рівномірно знищувати ядерні заряди та їхні носії. Тож ядерні боєзаряди віддали Росії ще у 1996 році, а остання шахтна пускова установка міжконтинентальних ракет SS-24 була знищена через 5 років після того. Самі ж ракети у розібраному стані досі зберігаються у Павлограді.
Тепер у останньому місці базування міжконтинентальних ракет SS-24 під Первомайськом діє Музей ракетних військ стратегічного призначення і кожен охочий може спуститися під землю на глибину 155 метрів і на власні очі побачити командний пункт, здатний функціонувати автономно ще 45 діб у разі ядерної війни. Відвідувачі можуть побачити ракету Р-12 (головний стримуючий фактор у Карибській кризі 1961 року) та РС-20 (SS-18 «Satan»). Також у Музеї виставлені зразки ракетних двигунів, зразки спеціальних автотягачів та макети ядерних боєголовок. Досі аж дух захоплює від усвідомлення того, яких вершин здатний сягати людський розум.
Росія порушує будапештський Меморандум
Розмови про поновлення Україною її ядерного статусу на повний голос почали звучати після російсько-українського конфлікту навколо коси Тузла. Потім чи не кожен рік давав нові приводи для подібних роздумів та заяв. Фактично, усі українські президенти, включаючи нинішнього, як гаранти суверенітету держави, ставали об’єктами повчань з боку Кремля.
Неослабний «газовий диктат» з боку Росії прямо порушує ІІІ пункт будапештського Меморандуму, який виключає можливість будь-якого економічного тиску з боку ядерних держав на Україну.
Володимир Горбулін, як безпосередній учасник Будапештського саміту, проаналізувавши у своїй книзі усі факти економічного тиску з боку Росії , стверджує, що «країни-гаранти забули свої зобов’язання». На його думку, це свідчить про те, що «теперішній статус Меморандуму вже не є достатнім для забезпечення національної безпеки України». Горбулін наполягає на тому, що українське керівництво має запропонувати країнам-гарантам трансформувати будапештський Меморандум у багатосторонній міжнародний Договір. Без такої нової угоди Україна, вважає Горбулін, буде змушена подбати сама про себе у цьому питанні.
Показово, що соціологічні опитування демонструють зростання серед громадян України позитивного ставлення щодо відновлення ядерного статусу країни. І українське керівництво, можливо, з подивом для себе вимушене констатувати, що поспішна заява про позаблоковий статус України та харківські угоди – НЕ ЗМЕНШИЛИ, а лише ПОСИЛИЛИ – тиск Росії. Вчені, між тим, заявляють, що попри конверсію та десятиліття колапсу науки, Україна все ще має можливості поновити для себе найефективнішу з усіх поки що створених людством систем безпеки.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Мир в обмін на ракети
Радянський Союз припинив своє існування у турбулентності перебудовних процесів, що закономірно прийшли на зміну кільком десятиліттям застою та стагнації. Україна виявилася морально готовою (попри чи завдяки постійним репресіям радянської системи) до здобуття незалежності. Однак у хаосі переходу до нової системи світової безпеки, на зламі стереотипів мислення, Україні довелося «заспокоїти» і Захід, і Схід ціною відмови від свого ядерного статусу. Захід боявся , що «замість однієї ядерної держави буде п’ятнадцять», а Росія спочатку навіть чути не хотіла про можливість створення Україною своїх Збройних Сил. Більше того, з Кремля та його кулуарів почали звучати територіальні претензії до України та прямі погрози.
Ось цитата зі статті у «Независимой газете» від 24 жовтня 1991року: «…газета «Московские новости» …на первой полосе опубликовала информацию из кулуаров российского руководства, что обсуждался превентивный ядерный удар по Украине. Ельцин сказал, что он обсуждал эту возможность с военными…». Стає очевидним, що Леонід Кравчук у тій ситуації робив вибір між війною і миром, між «югославським варіантом» розвитку подій і спробою «цивілізованого розлучення».
Декларація про держаний суверенітет від 16 липня 1991 року проголошувала намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Міжнародні гарантії безпеки України
24 жовтня 1991 року Верховна Рада України виступає із Заявою, у якій, зокрема, зазначається, що «Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави».
А далі були домовленості у Мінську та Алма-Аті, що лягли в основу підписання угоди щодо стратегічних сил від 30 грудня 1991 року. Ця угода містила зобов’язання країн-учасниць сприяти ліквідації ядерної зброї у в Україні, Білорусі та Казахстані і зобов’язання до липня 1992 року звезти тактичну ядерну зброю на бази для розкомплектації під спільним контролем. Також сторони погодилися з переміщенням ядерної зброї з Білорусі, Казахстану та України на територію Росії.
Тактичну зброю з території України вивезли вже у травні 1992-го, а стратегічне озброєння Україна була готова передати тільки після отримання компенсацій та гарантій безпеки з боку США та Росії. Таку угоду підписали у 1994 році і парламент України її ратифікував. Остаточні крапки над «і» поставив у грудні цього ж року будапештський Меморандум. Цей документ від 5 грудня 1994 року, підписаний Україною, США, Росією та Великою Британією, містить гарантії суверенітету та безпеки України, як країни, що добровільно відмовилася від ядерного статусу й приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Немає ядерних зарядів – навіщо ракети-носії?!
Після приєднання України до ДНЯЗ Україна фактично не лише відмовилася від ядерного озброєння, що базувалося на її території, а й задекларувала неможливість використання ракет-носіїв цих ядерних зарядів. Як свідчить у своїй книзі «Без права на покаяння» провідний фахівець у сфері безпеки та стратегічних озброєнь Володимир Горбулін, справа полягала у тому, що ядерні заряди не проектувалися, не вироблялися і не «розряджалися» в Україні. А ракети-носії (чотири покоління з 1959 по 1988) натомість проектувалися КБ «Південним» та виготовлялися на Південному машинобудівному заводі у Дніпропетровську. Та у 1993 році Україна підписала Лісабонський протокол до Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНВ-1), який зобов’язує рівномірно знищувати ядерні заряди та їхні носії. Тож ядерні боєзаряди віддали Росії ще у 1996 році, а остання шахтна пускова установка міжконтинентальних ракет SS-24 була знищена через 5 років після того. Самі ж ракети у розібраному стані досі зберігаються у Павлограді.
Тепер у останньому місці базування міжконтинентальних ракет SS-24 під Первомайськом діє Музей ракетних військ стратегічного призначення і кожен охочий може спуститися під землю на глибину 155 метрів і на власні очі побачити командний пункт, здатний функціонувати автономно ще 45 діб у разі ядерної війни. Відвідувачі можуть побачити ракету Р-12 (головний стримуючий фактор у Карибській кризі 1961 року) та РС-20 (SS-18 «Satan»). Також у Музеї виставлені зразки ракетних двигунів, зразки спеціальних автотягачів та макети ядерних боєголовок. Досі аж дух захоплює від усвідомлення того, яких вершин здатний сягати людський розум.
Росія порушує будапештський Меморандум
Розмови про поновлення Україною її ядерного статусу на повний голос почали звучати після російсько-українського конфлікту навколо коси Тузла. Потім чи не кожен рік давав нові приводи для подібних роздумів та заяв. Фактично, усі українські президенти, включаючи нинішнього, як гаранти суверенітету держави, ставали об’єктами повчань з боку Кремля.
Неослабний «газовий диктат» з боку Росії прямо порушує ІІІ пункт будапештського Меморандуму, який виключає можливість будь-якого економічного тиску з боку ядерних держав на Україну.
Володимир Горбулін, як безпосередній учасник Будапештського саміту, проаналізувавши у своїй книзі усі факти економічного тиску з боку Росії , стверджує, що «країни-гаранти забули свої зобов’язання». На його думку, це свідчить про те, що «теперішній статус Меморандуму вже не є достатнім для забезпечення національної безпеки України». Горбулін наполягає на тому, що українське керівництво має запропонувати країнам-гарантам трансформувати будапештський Меморандум у багатосторонній міжнародний Договір. Без такої нової угоди Україна, вважає Горбулін, буде змушена подбати сама про себе у цьому питанні.
Показово, що соціологічні опитування демонструють зростання серед громадян України позитивного ставлення щодо відновлення ядерного статусу країни. І українське керівництво, можливо, з подивом для себе вимушене констатувати, що поспішна заява про позаблоковий статус України та харківські угоди – НЕ ЗМЕНШИЛИ, а лише ПОСИЛИЛИ – тиск Росії. Вчені, між тим, заявляють, що попри конверсію та десятиліття колапсу науки, Україна все ще має можливості поновити для себе найефективнішу з усіх поки що створених людством систем безпеки.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
