Київські історики тепер сподіваються, що з відновленням брами Заборовського світова спільнота зацікавиться й постаттю митрополита Рафаїла Заборовського – сподвижника гетьмана Івана Мазепи, борця за українську церкву, за розвиток української науки та освіти.
Митрополит Київський та Галицький Рафаїл Заборовський у середині XVIII століття на місці невеликих Західних воріт наказав збудувати величну браму, яка пізніше й отримала його ім’я. Брама стала тріумфальним під’їздом до палат київських митрополитів (нині – будинок митрополита); обидві споруди перебудовував і реконструював архітектор Йоганн Ґоттфрід Шедель, один із найвизначніших зодчих Києва, каже історик Дмитро Малаков.
Саме брама Заборовського, а до її будівництва попередні Західні ворота, до яких вела вулиця просто від Золотих воріт, і були, починаючи з одинадцятого століття, входом до Софіївського монастиря – духовного, освітнього, політичного центру стародавнього Києва, нагадує історик-реставратор Віталій Отченашко.
«Вхід до монастиря був не там, де зараз, на Володимирській вулиці, а на Золотоворітській вулиці. Точніше, на тій дорозі, яка вела від Золотих воріт до храму. Там, за даними розкопок, в ХІ столітті була в монастирській стіні якась брама, і два храми ліворуч і праворуч від неї. Один храм, назва якого не відома нині, підходив до брами з північного боку (від нинішньої вулиці Стрілецької), а другий храм – це Георгіївська церква», – каже історик.
Але понад сто років тому унаслідок «будівельного буму» у Києві цей вхід опинився у провулку. Тодішні архітектори не звернули уваги, що дорога та брама існували ще з часів Русі.
Скрутні часи й нове життя брами
Перш ніж отримати «друге життя» брама Заборовського пережила скрутні часи занепаду: як згадує заступник директора заповідника «Софія Київська» Вадим Кириленко, пам’ятку було замуровано цеглою, ліпнину з її стін збито.
«Добре, що збереглися старі малюнки і плани Софіївського монастиря, за якими реставратори і працювали. Паралельно з реставраційними роботами науковці проводили і археологічні дослідження», – згадує він.
Реставрація тривала шість років; для її проведення науковці отримали дозволи від істориків, архітекторів, української влади та ЮНЕСКО.
За словами Кириленка, у прилеглому до брами приміщенні – будинку для охорони – розміститься виставковий зал: «Там буде музейне приміщення, для якого ми зробили спеціальні пристрої. Там буде галерея або виставкові зали».
Митрополит Київський та Галицький Рафаїл Заборовський у середині XVIII століття на місці невеликих Західних воріт наказав збудувати величну браму, яка пізніше й отримала його ім’я. Брама стала тріумфальним під’їздом до палат київських митрополитів (нині – будинок митрополита); обидві споруди перебудовував і реконструював архітектор Йоганн Ґоттфрід Шедель, один із найвизначніших зодчих Києва, каже історик Дмитро Малаков.
Саме брама Заборовського, а до її будівництва попередні Західні ворота, до яких вела вулиця просто від Золотих воріт, і були, починаючи з одинадцятого століття, входом до Софіївського монастиря – духовного, освітнього, політичного центру стародавнього Києва, нагадує історик-реставратор Віталій Отченашко.
«Вхід до монастиря був не там, де зараз, на Володимирській вулиці, а на Золотоворітській вулиці. Точніше, на тій дорозі, яка вела від Золотих воріт до храму. Там, за даними розкопок, в ХІ столітті була в монастирській стіні якась брама, і два храми ліворуч і праворуч від неї. Один храм, назва якого не відома нині, підходив до брами з північного боку (від нинішньої вулиці Стрілецької), а другий храм – це Георгіївська церква», – каже історик.
Але понад сто років тому унаслідок «будівельного буму» у Києві цей вхід опинився у провулку. Тодішні архітектори не звернули уваги, що дорога та брама існували ще з часів Русі.
Скрутні часи й нове життя брами
Перш ніж отримати «друге життя» брама Заборовського пережила скрутні часи занепаду: як згадує заступник директора заповідника «Софія Київська» Вадим Кириленко, пам’ятку було замуровано цеглою, ліпнину з її стін збито.
«Добре, що збереглися старі малюнки і плани Софіївського монастиря, за якими реставратори і працювали. Паралельно з реставраційними роботами науковці проводили і археологічні дослідження», – згадує він.
Реставрація тривала шість років; для її проведення науковці отримали дозволи від істориків, архітекторів, української влади та ЮНЕСКО.
За словами Кириленка, у прилеглому до брами приміщенні – будинку для охорони – розміститься виставковий зал: «Там буде музейне приміщення, для якого ми зробили спеціальні пристрої. Там буде галерея або виставкові зали».
