Олег Мінько: митець мусить бути зі своїм народом

– Справжнє мистецтво робиться не тоді, коли тоді легко, а тоді, коли тобі важко. Чим більше стискається внутрішня пружина, тим більша енергетична віддача твору. Те, що я писав у шістдесяті, то робилося не для слави, не для грошей, а від внутрішньої потреби. Ти просто відчуваєш, ХТО ти є, ДЛЯ ЧОГО ти є, і маєш обов’язок перед собою.

– Вас сформувала Львівська малярська школа...

– Львівська школа була особливою. Так склалося, що у Львові залишилися люди, які вчилися закордоном, знали, що таке європейське мистецтво і змогли передати свої знання й бачення іншим.

Нам пощастило: у нашому інституті був такий викладач Роман Сельський. Він закінчив Краківську академію й студіював у Парижі. Сельський долучив нас до європейської культури, і тим ми вирізнялися від цілої України.

У Києві ж ситуація була кардинально іншою. Там панував тотальний тиск. Київське мистецьке живописне середовище виросло з російських «передвижників», а потім його одразу взяв у свої лещата «соцреалізм» і сформувалася «совєцька школа».

– У теперішньому інформаційному світі майже кожен може отримати необхідні знання.

– Так, але тепер маємо іншу проблему. Масовий, відкритий доступ до культури провокує на продукування легко створених модних речей. Не кожен дає собі труд засвоїти усе мистецьке надбання людства і лише потім починати творити самому. Митець у вільному світі не проходить горнило душевного болю й переслідувань, коли твориш лише тому, що не можеш цього не робити, навіть наражаючи себе на небезпеку.

– Вас вважають українським Пікассо. Європа дуже високо Вашу творчість. Що потрібно, щоб Україна сприйняла Мінька?

– Для сприйняття справжнього мистецтва важливий рівень культури цілої нації. Європа ХХ століття вже була висококультурна й вільна у своїх смаках. Для сприйняття мистецтва важливим є високий загальний культурний рівень цілої нації, а потім і самої держави. Держава має демонструвати свою увагу до розвитку мистецтва і пропагувати себе у світі через мистецтво.

Українським художникам і до сьогодні важко себе показувати світу. Існуючі закони ускладнюють процедуру вивезення картин для демонстрації у закордонному виставковому просторі.

Але вимушена ізоляція примусила замкнутися на собі і зрозуміти, що важливо не стати славним, а бути вірним самому собі. Важливо те, що ти робиш вірні речі, речі на які покладений перст Божий. Якщо художник позначений Богом, то його творчість обов’язково проб’є собі дорогу. Адже за концепцією Діогена і Сковороди, твій внутрішній світ є важливішим, аніж зовнішній. Якщо ти себе зрозумів і то сотворив, то це буде актуальним і наближеним до нових часів.

– Що вирізняє справжнє мистецтво?

– Справжнє мистецтво завжди актуальне. І Рембрандт, і Рафаель – абсолютно сучасні. Мистецтво має у собі такі сталі закони, що вимагають закладення у творчість митця сучасних йому проблем. Якщо це відбувається – чи у наскельному розписі, чи у сучасних формах – утворюється щось таке, що неможливо пояснити словами, але таке, що хвилює людей наступних поколінь.

Ще одна важлива складова справжнього мистецтва – це щось нове, щось таке, що відрізняє від митців попередніх епох. Ми повинні сказати щось нове, дати своє бачення світу. Адже світ безмежно багатогранний і кожен має прагнути відкрити бодай одну грань нового, але виходячи з великого професійного досвіду і високої мистецької культури. Митець має засвоїти все мистецтво від початків і до сьогодні, щоб орієнтуватися, що насправді є добре. І тільки тоді пропонувати своє слово.

– А що хоче сказати своїм живописом Олег Мінько?

– Очевидно, що кожна хвилина, кожна година, кожен день проживаються інакше, і ми сьогодні вже не можемо мислити вчорашніми категоріями. Ми уже маємо інші відчуття, нове пережиття й бачення. Приходить щось згори, ти це відчуваєш, бачиш у сні. Воно тебе переслідує, і ти говориш про це.

Я весь час звіряю те, що я роблю сьогодні, зі своїм першим періодом. Однак я не можу повторюватися, бо зараз інший час, інше життя і я інший. Тому я мушу говорити інакше, бо коли я буду повторюватися, то на тому припиниться мистецтво. Як кожен день не подібний до попереднього, так і мистецтво мусить нести щось нове, бо мистецтво відбиває прожитий час, або час, у якому ти живеш.

– Відбитий Вами час виглядає дуже трагічним. Про Вас кажуть, що Ви виписали усі наші біди й жалі.

– Справжній митець є душею народу. Якщо народ живе в трагедії, то ти не можеш співати веселих пісень, бо ти живеш тими проблемами, якими живе і твій народ. Ти мусиш про них говорити.

Може, саме тому більшість поважних мистецьких речей не є веселими. Бах і Бетховен тому приклад. Людина весь час живе у якійсь непевності, весь час переживає якісь трагедії. І це змушує людину мислити. Веселощі ж тішать, але не спонукають душу шукати сенс буття на цій землі.

Тому я не думаю, що мої картини не є трагічними, вони скоріше є поважними у сенсі того, що порушують поважні проблеми.

– Але Ви є ще й надзвичайно лаконічним митцем. Ваші полотна порівнюють із поезією Василя Стуса.

– Може, у тому, що через нашу творчість знайшла вираження та трагедія, яка спіткала українців. І для мене вона ще не закінчилася. Я ще досі відчуваю, що ми у тунелі. І світла поки у ньому не бачу. Значить, треба його пробивати. І мистецтво до того покликане.

– Світло може сяяти і у віконці. Ви маєте учнів, яким передаєте свої уміння й знання.

– О, дуже багато є талановитих молодих людей. І якщо вони справді хочуть вчитися та працюють над собою, то з них вийдуть справжні майстри. Але є ще велика проблема з тим, що митець повинен мати аудиторію, а кожне здобуття аудиторії через виставки потребує фінансування. Молодь його немає, а відтак і немає аудиторії. Втім, якщо буде створене щось справді добре, то воно колись проросте і стане відоме.