Донецьк – Совковий заповідник, вотчина біло-блакитних, проблемний регіон – цими та аналогічними їм невтішними епітетами охрестили Донбас політики із так званого «демократичного табору». Якою ж мірою вище зазначені характеристики відповідають дійсності? Вони відображають її лише частково. Весь парадокс даної ситуації полягає в тому, що насправді можливі в перспективі перетворення у свідомості населення шахтарського краю ніколи не входили до числа стратегічних цілей політичних опонентів Януковича, а тому Донецький регіон апріорі не міг бути для них проблемним.
Чергове протверезіння наставало виключно після виборів, коли аксіома про те, що перемога без підтримки густонаселеного південного сходу України неможлива в принципі, знову і знову спантеличувала горе-демократів.
Мали ж рацію швидше ті нечисленні й наївні донецькі романтики, які, повіривши було у щирість поривів помаранчевих після пам'ятних подій зими 2004-2005 років, упродовж перших місяців правління нової влади розчарувалися в її діях і вирішили, що «Донбас зданий на відкуп «донецьким».
Опозиція тут завжди була суто номінальною, і нинішні вибори, у контексті з багаторазово посиленою адміністративною міццю «регіоналів», найбільш наочне того свідоцтво.
Пробудження або лише прозріння?
Донбас прокидається, майже увірував народний депутат Анатолій Гриценко після нещодавнього спілкування з жителями Дружківки Донецької області. Дозволю собі не погодитися з думкою лідера «Громадянської позиції», викладеною ним в одному з його блогів. Сучасні українські реалії доводять, що між недовірою народу до влади і бажанням оскаржити її легітимність на виборах або в акціях протесту лежить чимала прірва. Донбас і раніше не був занадто прихильним до своїх «слуг»-господарів, а транспаранти з шокуючими написами на кшталт «Янукович – наш Бог» виникали лише у руках відвертих маргіналів. Та й то в періоди гострого напруження політичних пристрастей.
Так, відповіддю на запитання Гриценка дружковцям – «Чия родина за вісім місяців правління Януковича хоч якось на собі відчула поліпшення ситуації, стала почуватися впевненіше, безпечніше? Підніміть руки!» – було мовчання. І що з того? Все це говорить лише про одне – розчарування виборця. Ні більше, ні менше.
Якою, на Вашу думку, пане Гриценко, була б реакція цих людей на конкретніше запитання: «Хто з Вас не проголосує відтепер за Партію регіонів»? Смію запевнити – не настільки обнадійливою. За небезгрішних, але «своїх» пересічний донеччанин буде голосувати до тих самих пір, поки не повірить в існування кращої альтернативи.
Шість попередніх років – достатній термін для переконання найбільш песимістично налаштованого виборця. Для цього був потрібен всього лише щирий інтерес до Донбасу і його жителів.
Донбас залишився зачиненим для них...
У вересневій статті для «Української правди» найяскравіший на сьогодні лідер української опозиції Юлія Тимошенко зробила акцент на тому, що нинішня влада ментально далека від народу і не має державного мислення. Заголовок публікації мовить: «Вони будують Україну без України». При цьому Тимошенко викриває сутність внутрішньої політики «донецьких» наступним чином: «...Вони бояться і
не розуміють її (Україну – авт.). Вона чужа для них за духом і не
потрібна за змістом... Україна залишилася зачиненою для них, не
зважаючи на те, що вони є абсолютною владою, і це для них дуже
страшно й незрозуміло». І з цим не посперечаєшся. Але! Майже все те ж саме можна сміливо сказати і про ставлення самої Тимошенко до Донбасу!
«Проблемний» регіон так і залишився таємницею для Юлії Тимошенко та її однодумців із політсил з оранжевим забарвленням. Та й чи могло бути інакше? За довгі роки, що минули з часів Майдану, візити Тимошенко до Донецької області можна порахувати на пальцях однієї руки! Частина з них – робочі поїздки чинного Прем'єр-міністра, інші – мали на меті перед виборами заручитися підтримкою великих місцевих господарників: Бойка, Звягільського, Трубчаніна, Ландика, Толчина. Сьогодні всі ці люди посилено кують перемогу Партії регіонів на майбутніх місцевих виборах.
Здається, не на тих поставила лідер БЮТ, віддавши перевагу кулуарним домовленостям із можновладцями замість безпосереднього спілкування з потенційними виборцями! Хоча про вміння Юлії Тимошенко в лічені години переконувати своїх найзатятіших противників серед електорату і безумовну харизму голови «Батьківщини» складають легенди. Автор статті сам був свідком того, як змінюються погляди виборців у процесі виступу Юлії Тимошенко. У пам'яті одразу ж спливають ефір із нею на телеканалі «Україна», що мав місце якраз після скандального третього туру президентських виборів у 2004 році, і п'ятитисячний мітинг за участю лідера БЮТ, що відбувся на площі Леніна в Донецьку в лютому 2006 року. Інших спроб публічного діалогу опозиціонерки з донецькими виборцями так і не відбулося, хоча обіцянки з боку Тимошенко закидалися неодноразово.
Але ж якраз спілкування з виборцями очі в очі і дає можливість не тільки висловитися самому, але й «почути кожного». Напевно, саме цим і пояснюється той факт, що передвиборна риторика Анатолія Гриценка, який нещодавно відвідав Донеччину, більше відповідає сподіванням донецького населення. Парламентарій абсолютно правильно визначив у своєму блозі, що жителів Донбасу сьогодні перш за все хвилюють «загальне зростання цін; підвищення цін на газ, комунальні послуги; низькі пенсії і зарплати; безробіття; підвищення пенсійного віку для жінок та інші пенсійні новації; свавілля місцевих чиновників; ще більші побори, хабарі, корупція».
Так сталося, що економічні реалії сьогодення набагато більше турбують прихильників Януковича, ніж дискусії на теми свободи слова, української самосвідомості, державного суверенітету і т.д., і т.п. Останні питання і піднімає Юлія Тимошенко під час своїх нечастих виступів на мітингах біля Верховної Ради і в телеефірах. Їх високе суспільне значення безперечне для жителів багатьох регіонів України, але тільки не для прагматичних донеччан. Пам'ятається, на початку 2005 року, в доленосний для всієї української держави час більшість прихильників Януковича пояснювали своє небажання «виходити на усілякі майдани» необхідністю йти на роботу і заробляти кошти на життя.
Кадри вирішують все
Для того ж, щоб пробудити у населення Донбасу національну самосвідомість, необхідна тривала, самовіддана і копітка робота однопартійців із політсил демократичного напрямку на місцях. Іншого шляху просто не існує. А саме цим ніколи і не пахло в діяльності партійних організацій БЮТ на Донеччині. Місцеві керівники «біло-сердечних», починаючи із 2002 року, суцільно призначалися з числа потенційних зрадників – кадрова політика була донезмоги огидною.
Зокрема, нардепи Валентин Зубов, Геннадій Задирко і Володимир Каплієнко, що пройшли до парламенту за списками БЮТу і очолювали в різні часи донецькі обласну та міську партійні організації, після перемоги Януковича на президентських виборах оперативно поповнили лави так званих «тушок».
Сьогодні ж у місцевому керівництві є безліч людей, що мали раніше серйозні проблеми з законом, а обласну організацію віддали під керівництво нардепа Арутюнова – вихідця з Дніпропетровської області, де він давно здобув собі славу рейдера і навколокримінального авторитету. У підсумку, в передвиборну пору з боку «Батьківщини» в області не видно й не чутно навіть імітації будь-якої боротьби за депутатські місця у радах.
Не краще йдуть справи і в донецьких прихильників Гриценка. Перші місця у списках «Громадянської позиції» до Донецької міськради отримали молоді і абсолютно невідомі широкому загалу вчорашні студенти, а діяльність обласного передвиборного штабу координує місцевий тандем зубастих бізнесменів Романа Світана і Сергія Воропаєва, які «чомусь» навіть не ризикнули висунути свої кандидатури.
Останній, до речі, свого часу був викритий журналістами інтернет-видання «Обком» у зв'язках із людьми, що мали безпосередній стосунок до вбивства донецького журналіста Ігоря Александрова. У 2006 році Сергію Воропаєву, навіть незважаючи на всі його величезні капітали та зв'язки, так і не вдалося просочитися до донецької міськради. Він балотувався від Блоку Юлії Тимошенко під 6-м номером.
Про яку-небудь опозиційність місцевої «Нашої України» навіть мови не йде. Її незмінний лідер Антон Клименко ніколи не приховував своєї симпатії до Партії регіонів і особисто до Бориса Колеснікова, а молодший брат першого, Олександр, зовсім нещодавно очолив Державну податкову адміністрацію в Донецькій області.
Таким чином, усі виправдання опозиції щодо своїх минулих (і майбутніх) провалів на виборах в Донецькій області мало чого варті. Нарікати їм варто насамперед на самих себе.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чергове протверезіння наставало виключно після виборів, коли аксіома про те, що перемога без підтримки густонаселеного південного сходу України неможлива в принципі, знову і знову спантеличувала горе-демократів.
Мали ж рацію швидше ті нечисленні й наївні донецькі романтики, які, повіривши було у щирість поривів помаранчевих після пам'ятних подій зими 2004-2005 років, упродовж перших місяців правління нової влади розчарувалися в її діях і вирішили, що «Донбас зданий на відкуп «донецьким».
Опозиція тут завжди була суто номінальною, і нинішні вибори, у контексті з багаторазово посиленою адміністративною міццю «регіоналів», найбільш наочне того свідоцтво.
Пробудження або лише прозріння?
Донбас прокидається, майже увірував народний депутат Анатолій Гриценко після нещодавнього спілкування з жителями Дружківки Донецької області. Дозволю собі не погодитися з думкою лідера «Громадянської позиції», викладеною ним в одному з його блогів. Сучасні українські реалії доводять, що між недовірою народу до влади і бажанням оскаржити її легітимність на виборах або в акціях протесту лежить чимала прірва. Донбас і раніше не був занадто прихильним до своїх «слуг»-господарів, а транспаранти з шокуючими написами на кшталт «Янукович – наш Бог» виникали лише у руках відвертих маргіналів. Та й то в періоди гострого напруження політичних пристрастей.
Так, відповіддю на запитання Гриценка дружковцям – «Чия родина за вісім місяців правління Януковича хоч якось на собі відчула поліпшення ситуації, стала почуватися впевненіше, безпечніше? Підніміть руки!» – було мовчання. І що з того? Все це говорить лише про одне – розчарування виборця. Ні більше, ні менше.
Якою, на Вашу думку, пане Гриценко, була б реакція цих людей на конкретніше запитання: «Хто з Вас не проголосує відтепер за Партію регіонів»? Смію запевнити – не настільки обнадійливою. За небезгрішних, але «своїх» пересічний донеччанин буде голосувати до тих самих пір, поки не повірить в існування кращої альтернативи.
Шість попередніх років – достатній термін для переконання найбільш песимістично налаштованого виборця. Для цього був потрібен всього лише щирий інтерес до Донбасу і його жителів.
Донбас залишився зачиненим для них...
У вересневій статті для «Української правди» найяскравіший на сьогодні лідер української опозиції Юлія Тимошенко зробила акцент на тому, що нинішня влада ментально далека від народу і не має державного мислення. Заголовок публікації мовить: «Вони будують Україну без України». При цьому Тимошенко викриває сутність внутрішньої політики «донецьких» наступним чином: «...Вони бояться і
не розуміють її (Україну – авт.). Вона чужа для них за духом і не
потрібна за змістом... Україна залишилася зачиненою для них, не
зважаючи на те, що вони є абсолютною владою, і це для них дуже
страшно й незрозуміло». І з цим не посперечаєшся. Але! Майже все те ж саме можна сміливо сказати і про ставлення самої Тимошенко до Донбасу!
«Проблемний» регіон так і залишився таємницею для Юлії Тимошенко та її однодумців із політсил з оранжевим забарвленням. Та й чи могло бути інакше? За довгі роки, що минули з часів Майдану, візити Тимошенко до Донецької області можна порахувати на пальцях однієї руки! Частина з них – робочі поїздки чинного Прем'єр-міністра, інші – мали на меті перед виборами заручитися підтримкою великих місцевих господарників: Бойка, Звягільського, Трубчаніна, Ландика, Толчина. Сьогодні всі ці люди посилено кують перемогу Партії регіонів на майбутніх місцевих виборах.
Здається, не на тих поставила лідер БЮТ, віддавши перевагу кулуарним домовленостям із можновладцями замість безпосереднього спілкування з потенційними виборцями! Хоча про вміння Юлії Тимошенко в лічені години переконувати своїх найзатятіших противників серед електорату і безумовну харизму голови «Батьківщини» складають легенди. Автор статті сам був свідком того, як змінюються погляди виборців у процесі виступу Юлії Тимошенко. У пам'яті одразу ж спливають ефір із нею на телеканалі «Україна», що мав місце якраз після скандального третього туру президентських виборів у 2004 році, і п'ятитисячний мітинг за участю лідера БЮТ, що відбувся на площі Леніна в Донецьку в лютому 2006 року. Інших спроб публічного діалогу опозиціонерки з донецькими виборцями так і не відбулося, хоча обіцянки з боку Тимошенко закидалися неодноразово.
Але ж якраз спілкування з виборцями очі в очі і дає можливість не тільки висловитися самому, але й «почути кожного». Напевно, саме цим і пояснюється той факт, що передвиборна риторика Анатолія Гриценка, який нещодавно відвідав Донеччину, більше відповідає сподіванням донецького населення. Парламентарій абсолютно правильно визначив у своєму блозі, що жителів Донбасу сьогодні перш за все хвилюють «загальне зростання цін; підвищення цін на газ, комунальні послуги; низькі пенсії і зарплати; безробіття; підвищення пенсійного віку для жінок та інші пенсійні новації; свавілля місцевих чиновників; ще більші побори, хабарі, корупція».
Так сталося, що економічні реалії сьогодення набагато більше турбують прихильників Януковича, ніж дискусії на теми свободи слова, української самосвідомості, державного суверенітету і т.д., і т.п. Останні питання і піднімає Юлія Тимошенко під час своїх нечастих виступів на мітингах біля Верховної Ради і в телеефірах. Їх високе суспільне значення безперечне для жителів багатьох регіонів України, але тільки не для прагматичних донеччан. Пам'ятається, на початку 2005 року, в доленосний для всієї української держави час більшість прихильників Януковича пояснювали своє небажання «виходити на усілякі майдани» необхідністю йти на роботу і заробляти кошти на життя.
Кадри вирішують все
Для того ж, щоб пробудити у населення Донбасу національну самосвідомість, необхідна тривала, самовіддана і копітка робота однопартійців із політсил демократичного напрямку на місцях. Іншого шляху просто не існує. А саме цим ніколи і не пахло в діяльності партійних організацій БЮТ на Донеччині. Місцеві керівники «біло-сердечних», починаючи із 2002 року, суцільно призначалися з числа потенційних зрадників – кадрова політика була донезмоги огидною.
Зокрема, нардепи Валентин Зубов, Геннадій Задирко і Володимир Каплієнко, що пройшли до парламенту за списками БЮТу і очолювали в різні часи донецькі обласну та міську партійні організації, після перемоги Януковича на президентських виборах оперативно поповнили лави так званих «тушок».
Сьогодні ж у місцевому керівництві є безліч людей, що мали раніше серйозні проблеми з законом, а обласну організацію віддали під керівництво нардепа Арутюнова – вихідця з Дніпропетровської області, де він давно здобув собі славу рейдера і навколокримінального авторитету. У підсумку, в передвиборну пору з боку «Батьківщини» в області не видно й не чутно навіть імітації будь-якої боротьби за депутатські місця у радах.
Не краще йдуть справи і в донецьких прихильників Гриценка. Перші місця у списках «Громадянської позиції» до Донецької міськради отримали молоді і абсолютно невідомі широкому загалу вчорашні студенти, а діяльність обласного передвиборного штабу координує місцевий тандем зубастих бізнесменів Романа Світана і Сергія Воропаєва, які «чомусь» навіть не ризикнули висунути свої кандидатури.
Останній, до речі, свого часу був викритий журналістами інтернет-видання «Обком» у зв'язках із людьми, що мали безпосередній стосунок до вбивства донецького журналіста Ігоря Александрова. У 2006 році Сергію Воропаєву, навіть незважаючи на всі його величезні капітали та зв'язки, так і не вдалося просочитися до донецької міськради. Він балотувався від Блоку Юлії Тимошенко під 6-м номером.
Про яку-небудь опозиційність місцевої «Нашої України» навіть мови не йде. Її незмінний лідер Антон Клименко ніколи не приховував своєї симпатії до Партії регіонів і особисто до Бориса Колеснікова, а молодший брат першого, Олександр, зовсім нещодавно очолив Державну податкову адміністрацію в Донецькій області.
Таким чином, усі виправдання опозиції щодо своїх минулих (і майбутніх) провалів на виборах в Донецькій області мало чого варті. Нарікати їм варто насамперед на самих себе.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
